1.5. Значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс”

1.5.1. Текст як елементарна одиниця дискурсу

Для повнішого розкриття сутності поняття дискурсу нам видається життєво необхідним звернутися до розгляду і встанов­лення взаємовідношень між такими поняттями, як дискурс і текст, дискурс і мовлення.

Протягом усієї історії свого формування, як ми вже частково показали, термін “дискурс” уживався для позначення багатьох лі­нгвістичних (і не тільки) понять. Ним тривалий час позначали мову та мовлення взагалі (французька лінгвістична традиція, 60‑ті роки XX століт­тя), об’єкт дослідження “лінгвістики тексту”, маючи на увазі ви­вчення закономірностей формування та функціонування текстів.

“Сприйняття дискурсу як суто “текстової” категорії, – зазначає І. Штерн, – було зумовлене тогочасними тенденціями лінгвістики:

1) намаганням вивести синтаксис за межі речення, що і було втілено, наприклад, у макросинтаксисі Т. ван Дейка, а також у синтаксисі тексту В. Дресслера, одного із засновників лінгвістики тексту;

2) успіхами у вивченні мовної прагматики, теорії мовлен­нєвих актів;

3) трактуванням мовлення як соціальної дії;

4) прагненням до інтеграції гуманітарних досліджень тощо” [241: 41].

Однак, розглядаючи дискурс як елемент процесу комуні­кації, потрібно пам’ятати: “первинним” для реципієнта тут за­лишається все-таки текст. По-перше, в процесі комунікації ми говоримо не окремими, розрізненими реченнями, а текстами, а, по-друге, саме текст дослідник мови отримує як початковий матеріал для аналізу.

Перші спроби розмежування понять “текст” (статич­ний об’єкт), “дискурс” (спосіб його актуалізації в певних ментальних та прагматичних умовах (Т. ван Дейк) і “мов­лення, невід’ємне від того, хто говорить” або “мовлення плюс той, хто говорить” (Е. Бенвеніст) відбуваються на­прикінці 70-х – на початку 80-х років XX століття. Сього­дні вже загальновизнано трактування дискурсу як склад­ного комунікативного явища, складниками котрого є текст і екстралінгвістичні чинники (фонові знання, погляди, наста­нови, цілі адресата).

Аналізуючи дихотомію “текст – дискурс”, ми ґрунтувати­мемося на найточнішому, на наш погляд, визначенні тексту, котре свого часу дав І. Гальперін [66: 18]:

Текст – це твір мовотворчого процесу, якому властива завершеність, об’єктивований у вигляді письмового доку­мента, літературно оброблений відповідно до типу цьо­го документа, твір, що складається з назви (заголовка) і ряду особливих одиниць (надфразних єдностей), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилі­стичного зв’язку, має певну цілеспрямованість і прагматичну настанову.

Отже, текст, як слушно зазначає В. Різун, є “форма відчуження твору від автора” [186: 7], графічно оформлене завершене повідомлення певного зміс­ту, яке організоване за моделлю функціонального стилю і ха­рактеризується своїми дистинктивними ознаками. Змістом, “семантикою тексту завжди є твір” [186: 7].

І. Гальпе­рін [66] наголошує також на двоїстій природі тексту, котру він визначає як “стан спокою і руху”. За певної послідовності дискретних одиниць текст перебуває у стані спокою. Але в процесі свого виробництва і відтворювання переходить у стан руху, в якому ознаки спокою виявляються імпліцитно.

Уже зазначалося, що текст як елементарна (тобто базо­ва, мінімальна й основна) зрима одиниця дискурсу – явище не тільки лінгвістичне, але й екстралінгвістичне. З погляду сучасної лінгвістики тексту (враховує лінгвістичні аспекти народження і сприйняття тексту), він є продуктом, що утво­рився внаслідок мовної специфіки та адресований мовній осо­бистості. До того ж, у тексті реалізується антиномія: систем­ність / індивідуальність, без яких він не може бути впізнаваним, а отже – буде мертвим.

Підхід до тексту з позиції процесу комунікації дозволяє виділити такі початкові засади:

• текст є породженням (продуктом) і відображенням си­туації;

• текст є вербально вираженою і знаково зафіксованою реакцією на ситуацію;

• як фрагмент екстралінгвістичної і власне лінгві­стичної реальності, текст має низку формальних і змістових категорій;

• як основний засіб спілкування, текст живе саме в комунікації: в момент породження і в момент сприйняття;

• як твір людини, текст пов'язаний з особливос­тями людської свідомості та мислення.

Текст “ґрунтується на ситуації” (якщо скористатися висло­вом М. Вайнріха): він провокується нею та її відображає, але відбувається це не безпосередньо, а через сприйняття ситуації автором тексту і через її відображення у свідомості автора. Інак­ше кажучи, саме ситуація створює мотив для породження текс­ту, викликаючи певну інтенцію, а як відомо, саме інтенція, мо­тив і концепт лежать в основі будь-якого тексту. Виявившись своєрідною “точкою вибуху”, що викликає текст до житгя, кон­цепт служить, з одного боку, відправним моментом породжен­ня тексту, а з іншого – кінцевою метою його сприйняття. (Про це писав ще Л. Виготський у своїй праці “Мислення і мовлення” [61: 315]). Створюючи текст, автор проводить селекцію знако­вих форм і відбирає ті з них, котрі, по-перше, максимально повно й адекватно відображають і виражають задум, а по-друге – мак­симально відповідають “типу” реципієнта, входять у його зна­кову систему і змістовий код, що і дозволяє останньому сприй­мати і розуміти текст.

Таким чином, автор не тільки створює текст, але й певною мірою прогнозує його сприйняття реципієнтом (зокрема, на цьо­му наголошували М. Жинкін [87], В. Звегінцев [92], В. Бєлянін [30]). Будучи за своєю природою явищем не лише лінгвістичним, але й екстралінгвістичним, текст самим фактом свого існування певним чином змінює навколишню дійсність.

Враховуючи подвійно спря­мовану залежність тексту і навколишнього світу, можна говорити про текст як про особливу предикативну одиницю, якщо під предикацією розуміти вербальний акт “вписування” в навколишню дійсність, відображену в свідомості мовної особистості картину світу, що приводить до зміни останньої.

Отже, з погляду формально-змістової структури тексту і бачення його як елементарної одиниці дискурсу, текст – це мовленнєвий твір, який створюється під впливом невербально вираженого стимулу – осмислити й перетворити навколишню дійсність – з метою досягнення вербального впливу на суб’єкти цієї ж дійсності.