3. За фактуально-часовою спрямованістю:

1) фактуальні дані (минуле);

2) ставлення до подій чи особистостей (позачасове і сьо­годення);

3) намір (майбутнє).

У політичних інтерв’ю, здебільшого, представлені всі три види фактуально-часової спрямованості: минуле, сьогодення, майбутнє. Аспект минулого розглядається у зв’язку з подія­ми, які викликали широкий суспільний резонанс, що відбива­ється в типовому введенні в комунікацію з боку журналіста. (Наприклад: “Нашу бесіду хотілося б почати з дуже актуаль­ного сьогодні для України питання...” – цим зачином аспект минулого пов’язується із сьогоденням). Інтерв’юйований “до­сліджується” у двох напрямах: ставлення політика до певної реальної події, а також його ставлення до інформації про по­дію. Реальна подія може висвітлюватися з різних сторін і різ­них, часто взаємовиключних, позицій, що зумовлює такі типи: відомо, що...; є версія, що...; існує думка, що...; кажуть, що...; були повідомлення, що... тощо. Аспект майбутнього по­в’язаний із проблемою референції, чи суперечністю між фак­том і фактоїдом (фактоподібним вимислом). Фактичний план інформації передбачається питаннями журналіста на зразок: “Що конкретне, конструктивне Ви можете запропонувати?” Характерне для політичного інтерв’ю моделювання ситуації є осно­вою для одержання фактоїдної інформації: якби...; припусти­мо, що...; а зараз би Ви... тощо.

4. За типом комунікативної стратегії:

1) діалог-з’ясування, пояснення,

2) діалог-суперечка, дискусія,

3) діалог-унісон.

Не зупиняючись конкретно на кожному з названих ти­пів, зазначимо, що будь-яке політичне інтерв’ю містить озна­ки всіх трьох стратегій. Можна говорити лише про пе­ревагу тієї чи іншої з них.

Усі діалогічні репліки інтерв’ю у своїй сукупності “пра­цюють” на досягнення його цільових завдань, що зумовлює, окрім іншого, і вибір стратегії при створенні даного тексту. Н. Енквіст [283] виділяє три типи стратегії тексту:

• OIF (old information first) – відома інформація на по­чатку,

• GIF (crucial information first) – ключова інформація на початку,

• СIO (crucial information only) – тільки ключова інфор­мація.

З огляду на ту обставину, що інтерв’ю є продуктом співтворчості інтерв’юйованого та інтерв’юера, логічно припустити, що вибір стратегії при створенні тексту і тип фокусування визначаються цими двома суб’єктами спілку­вання.

Встановлення визначеного виду фокусування має на меті, передовсім, реалізацію ілокутивної функції, тобто зміну (чи підтвердження) у результаті цього початкових знань, думок, поглядів читача. Для обґрунтування своєї позиції журналіст і політик використовують процес аргументації для введення певних тез (причому, процес аргументації може здійснювати­ся як явно, так і приховано). А. Баранов [20] виділяє дві основні групи мовленнєвих актів з погляду ілокутивної функ­ції, що найбільш пристосовані до введення тези в явній аргу­ментації. Перша група – “імперативи” у широкому розумін­ні – включає мовленнєві акти, що безпосередньо стосуються процесу ухвалення рішень: наказ, порада, побажання, бажан­ня тощо; друга група “емпістемістична” – обмежені мов­леннєвими актами твердження, припущення, вираження дум­ки й ін., орієнтовані на модель світу і знання адресата. Для приховання явної сутності тез аргументації можуть уводити­ся мовленнєві акти, що впливають на визначення адресата, але не співвідносні з його рішеннями. Звичайно вони акцен­тують на характері дій мовця, вказують на факт недостатньої кількості в нього інформації, здивування; фіксують оцінку мовцем події тощо.

Наведемо типові приклади фокусування з боку журналі­ста і з боку політика, яке застосовується в сучасній пресі.

Фокусування з боку журналіста:

І. Журналіст вимагає не однозначної відповіді на запи­тання, а розкриття певної точки зору. Наприклад: “Чи не мог­ли б ви розповісти про дію уряду детальніше?” (Україна моло­да. – 2001. – 19 січня).

2. Після відповіді політика журналіст знову звертаєть­ся до питання, що вже прозвучало (з уст одного журналіста – як власне питання, чи з уст політика – при відповіді). Особли­во часто таку стратегію інтерв’юер використовує у тому разі, коли співрозмовник ухиляється від відповіді на запитання. На­приклад: “...Джерелом поповнення енергоресурсів може бути перерозподіл електроенергії. Чому ми й готували та підписали меморандум...” – “Так, але чому в Україні виник політичний опір меморандуму...?” (День. – 2001. – 13 бе­резня).

3. Журналіст фокусує питання з прогнозованою для ньо­го відповіддю. Якщо ж відповідь політика розходиться з очі­куваннями журналіста, той застосовує стратегію керуван­ня відповіддю. Наприклад: “Вас звинувачували в протидіях уряду. Чи це так?..” – “Всі обвинувачення... було взято прос­то зі стелі...” (День. – 2001. – 13 березня).

Фокусування з боку політика:

1. Фокус на автохарактеристиці (не тільки імпліцитно при відповіді на запитання, але й експліцитно: відповідь на запитання + автохарактеристика). Наприклад: “Скажіть, зро­били би Ви такий крок?” – “Ні. Я діяв би інакше...” – “Як саме?” (Українське слово. – 2001. – 14 квітня).

2. На висловлювану критику, обвинувачення політики дають розгорнене пояснення. Наприклад: “Але, на жаль, далі цих указів справа не рухається. Я маю на увазі подальші кроки, які логічно доповнювали б уже здійснені. Іншими словами, тем­пи виконання указів, на мою думку, можуть бути значно швид­шими...” (Україна молода. – 2001. – 11 квітня).

3. Як і журналіст, політик нерідко звертається до вже ви­словленого погляду (через конструкції типу: я повторюю.... я вже говорив ..., як я щойно зазначав...). Наприклад: “Я вже казав, що такі можливості вже практично вичерпалися” (День. – 2001. – 13 березня).

4. Політик переносить фокус зі своєї особистості на іншу особу. Наприклад: “А Ви не надто велику відповідальність берете на себе, коли заявляєте таке?” – “У мене донька – студентка дру­гого курсу університету...” (Час / Тіmе. – 2001. – 16-22 березня).

Лексичні способи фокусування певним чином корелюють з ілокутивною семантикою відповідних мовленнєвих актів.

1. Найбільш природна процедура фокусування – вико­ристання експліцитного модусу з маркерами, що вказують на важливість теми: “Питання дійсно дуже важливе...”; “Тут є над чим подумати”.

2. Функцію експліцитного модусу виконують також діє­слова “говорити”, “повторювати”, “відзначати”.

3. Подекуди ми маємо справу з окремими модусно зорієнтованими висловлюваннями. Наприклад: “Мені важко ска­зати..., але...”. Очевидна риторична мета таких висловлю­вань – запобігти майбутній критиці, поставивши себе в “слабку” позицію, продемонструвавши свою поінформова­ність про рамки застосовності наступного судження.

До основних груп маркерів фокусування в інтерв’ю ми відносимо такі:

1) нейтральні пропорційні показники, які не специфіку­ють місце аргументу (відомо, очевидно тощо), наприклад: “Як відомо, до нашого комітету потрапляє багато чого цікавого” (Столиця. – 2001. – 16-22 березня);

2) маркери, що вказують на початок вступу аргументів (ви згада­ли..., тільки що... тощо), наприклад: “Ви згадували про український ліс. А чи в нього майбутнє?” (Столиця. – 2001. – 16-22 березня);

3) мовні одиниці порядку проходження аргументів (по-перше, по-друге тощо), наприклад: “По-перше, чітко визначе­но нову структуру. Виписано роль міністерств та відомств. По-друге, скорочено кількість центральних виконавчих органів, що раніше всіляко гальмувалося. По-третє, з’явилося таке по­няття, як “підпорядкування окремих комітетів міністерст­вам”...” (Україна молода. – 2001. – 11 квітня);

4) показники фокуса одного з останніх аргументів (на­решті, і ще, до речі тощо), наприклад: “До речі, вже майже рік юридично не існує Державна природоохоронна інспекція” (Столиця. – 2001. – 16-22 березня).

Як бачимо, в інтерв’ю реалізуються чіткі визначені стра­тегії, застосовані учасниками політичного дискурсу. Фокусу­вання як метод при проведенні стратегії служить реалізації ілокутивної функції дискурсивного процесу.