Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Серажим К.С.Дискурс як соціолінгвістичний феном...doc
Скачиваний:
25
Добавлен:
08.11.2019
Размер:
1.88 Mб
Скачать

2.2.6. Функціонально-семантичні категорії дискурсу

Семантичне розгортання дискурсу здійснюється через ком­плекс мовних засобів різних взаємодіючих між собою рівнів, що мають спільні інваріантні функції – функціонально-семантичні категорії дискурсу, основними з яких є персональність і темпоральність.

Функціонально-семантична категорія персональносгі позна­чає відносини між учасниками комунікації. Прийнято вважати, що перша і друга особа марковані та протиставляються неособі (тре­тій особі). Таким чином, головне у відносинах між особами, слуш­но підкреслює Е. Бенвеніст, – це “асиметрія між третьою і двома першими особами” [31]. Виходячи зі сказаного, можна зробити висновок, що функціонально-семантична категорія персонально­сгі є двосемною. Якщо ж узяти до уваги ще й антропонімічність та можливість персоніфікації предметів і предметних займенників третьої особи, то семантичну структуру функціонально-семантич­ної категорії персональносгі можна розглядати як трисемну.

Часова характеристика дискурсу є його фундаментальною характеристикою (про це вже йшлося раніше), оскільки опис будь-якого процесу нереальний поза вивченням його у часі. Е. Бенвеніст, визнаючи граматичну категорію часу однією з най­важливіших категорій висловлювання, зупиняється на комуні­кативних функціях часових форм. Вони визначаються цим лінг­вістом через їхню здатність диференціювати два плани: розмову – розповідь [256]. Такі ж плани були виділені й інши­ми дослідниками: так, у Е. Шубіна знаходимо “спрямований і неспрямований регістр” [242], у Д. Поспелова – “план комуні­кації – план інформації” [178]. Проте таке вивчення категорії часу в дискурсі є, на нашу думку, недоцільним, оскільки плута­ються два поняття: граматична категорія часу з функціонально-семантичною категорією темпоральності.

Граматична категорія часу, в основу якої згадані лінгвісти кладуть складну систему часових форм дієслова, становить лише частину функціонально-семантичної категорії темпоральності, виражену засобами дієслівної морфології. Функціонально-семантичну кате­горію темпоральності потрібно розуміти значно ширше – як сукупність мовних засобів, що виражають сутність фізичного та філо­софського аспектів категорії часу. Ця категорія включає в себе ці­лий спектр часів. Йдеться, зокрема, про морфологічний, синтакси­чний, лексичний, контекстуальний і авторський час. У дискурсі при розкритті сутності реального фізичного часу всі ці аспекти функці­онально-семантичної категорії темпоральності взаємодіють, таким чином утворюючи складну темпоральну систему.

Розглядаючи функціонально-семантичну категорію темпо­ральності, необхідно, на наш погляд, торкнутися і категорії аспектуальності, позаяк максимально близькими до темпоральносгі є лексичні та граматичні засоби, що виражають цілу гаму аспектуальних значень. Результати аналізу взаємодії категорій темпоральності та аспектуальності у конкретних текстах ЗМК свідчать про недоцільність вивчення цих категорій ізольовано одна від одної, оскільки, наприклад, мотивація використання одних часових форм замість інших часто може бути обґрунто­вана тільки у дослідженні взаємодії категорій темпоральності та аспектуальності. Таким чином, вивчаючи функціонально-се­мантичні категорії дискурсу, доцільно об’єднувати згадані ка­тегорії в одну – аспектуально-темпоральну категорію.

Окрім того, детально аналізуючи епізоди дискурсу, що описує стан і перехід від одного стану до іншого, ми дійшли ви­сновку, що справа тут не в граматичних класах прикметника та дієслова, а у взаємодії аспектуально-темпоральної функціона­льно-семантичної категорії та функціонально-семантичної ка­тегорії модальності.

У функціонально-семантичній категорії модальності роз­різняють два типи основних значень: об’єктивну і суб’єктивну модальність. Перша з них відображає характер об’єктивних зв’я­зків (тобто зв’язки можливі, необхідні, дійсні), друга – оцінку мовцем ступеня пізнаності цих зв’язків [296]. Показниками об’­єктивної модальності є спосіб дієслова, а також модальні діє­слова та конструкції, прикметники, прислівники, частки тощо.

Поряд із названими базовими функціонально-семанти­чними категоріями дискурсу (персональністю, аспектуальною темпоральністю та модальністю) існує ще кілька функціона­льно-семантичних категорій: просодичність, інтенціональність і звязність.

Твердження про наявність таких функціонально-семанти­чних категорій дискурсу, як контрастність, визначеність / неви­значеність, актуальне членування [163] тощо, непереконливе. У такому разі за аналогією можна було також виділити досить ба­гато інших категорій – експлікацію, повну і неповну детермі­націю, риторичність та ін.

На нашу думку, не варто виділяти названі поняття як окремі категорії – їх слід уважати компонентами значно ширших за обсягом (базових) функціонально-семантичних категорій дис­курсу. Так, скажімо, контрастність є, по суті, компонентом зв’я­зності тексту, визначеність / невизначеність і актуальне членуван­ня – елементами просодичності, чи виділення [64; 161].

Просодичність, будучи базовою функціонально-семантич­ною категорією дискурсу, відображає структуру категорій мис­лення і визначається безпосередньою комунікативною метою автора тексту [133: 38]. Ця категорія реалізується в лексичних мовних показниках (лексичні повтори, модальні слова, видільні частки і т. д.), граматичних (актуальне членування, питання, риторичне питання та ін.), просодично-синтаксичних (інтона­ція, наголос, логічний наголос, емфатичні конструкції, ввідні конструкції тощо).

Названі показники утворюють конститутивний аспект дис­курсу, оскільки у формуванні останнього беруть участь усі оди­ниці мови, всі можливі засоби, починаючи із синтаксичної ор­ганізації дискурсу і завершуючи інтонацією [222: 58]. Для виявлення домінуючої ролі тих чи інших показників потрібно глибоко вивчати усе видове розмаїття дискурсів, застосовуючи точні методи лінгвістики, а також методи і досягнення експери­ментальної фонетики. Дослідження інтонаційно-структурних ознак дискурсу за допомогою експериментальної фонетики мо­гло б дати дуже цікаву інформацію про інтонаційні рисунки над-фразових єдностей, синтаксичних цілих, надфразових єдностей всередині синтаксичних цілих, речень усередині надфразових єдностей, а також дискурсу загалом. Воно також дозволило б визначити роль парцеляції, приєднання та відокремлення, офо­рмлених у вигляді окремих речень при виявленні інформатив­них центрів дискурсу [133: 41-42] – основних одиниць функці­онально-семантичної категорії просодичності.

Ще однією важливою функціонально-семантичною ка­тегорією, як уже було зазначено, є інтенціональність, що по­значає бажане явище, для реалізації котрого необхідна попере­дня активна, свідома діяльність [215]. Ця категорія включає в себе, з одного боку, бажану, необхідну, плановану подію, а з іншого – значення можливого природного результату. Вона є облігаторною категорією дискурсу, позаяк за допомогою те­ксту його автор має намір повідомити щось комусь. Катего­рія інтенціональності реалізується в дискурсі лексичними (прийменники, прийменникові конструкції, сполучники, спо­лучникові конструкції) та граматичними (умовний спосіб діє­слова) засобами.

Зв’язність дискурсу – невід’ємна його ознака – є резуль­татом взаємодії кількох чинників: логіки викладу, організації мо­вних засобів, комунікативної спрямованості, композиційної структури, самого змісту дискурсу. Функціонально-семантичну категорію зв’язності дискурсу можна розглядати з двох погля­дів – залежно від змістового співвідношення частин дискурсу та від способів вираження цієї категорії. Аналізуючи категорію зв’язності з погляду змістових співвідношень складових дискур­су, потрібно, погоджуємось із К. Кожевниковою, виділити змістове зачеплення, яке передбачає логічні або часові взаємо­відношення, і змістове перекриття, котре проявляється “або в по­вній чи частковій ідентичності якогось одного семантичного компонента попередньої частини (повідомлення), або в іденти­чності певної сукупності кількох семантичних компонентів по­переднього тексту, взятих разом” [119: 161].

Окрім усіх проаналізованих базових, необхідних функці­онально-семантичних категорій у дискурсі можна також виді­лити і менш важливі, не базові (категорії ввічливості, належнос­ті, інтенсивності, причинно-наслідковості тощо). Ці категорії не є обов’язковими для кожного дискурсу і не становлять його ло­гічної основи. Звичайно, вони знаходять своє відображення у базових категоріях: належність – у категорії персональносгі, вві­чливість – у категорії модальності і т. д. Однак з погляду засо­бів їхнього вираження деякі з них (скажімо, ті ж категорії нале­жності та ввічливості) мають суто індивідуальні специфічні мовні засоби вираження.

Таким чином, категорії персональності, модальності, аспектуальної темпоральності, інтенціональності та зв’язності є обов’язковими текстотвірними категоріями дискурсу. Всі інші функціонально-семантичні категорії факультативні, вони відображають лише деякі несуттєві характеристики дискурсу.

2.2.7. Тезаурус мовної особистості як інструмент встановлення семантичних звязків у дискурсі

У процесі творення дискурсу, як і будь-якої іншої мовленнево-мисленнєвої діяльності, мовна особистість оперує як ментальними конструктами свідомості, так і лінгвальними за­собами та відповідними операційними правилами. Взаємодія слова та індивіда у площині вербального знання матеріалізу­ється у тому, що кожне слово – продуковане автором тексту чи сприйняте реципієнтом цього тексту – актуалізує в пам’я­ті певну групу слів, семантично із ним пов’язаних. Такі наяв­ні у пам’яті кожного носія мови групи слів утворюють склад­ну систему – суб’єктивний тезаурус, тобто організоване знання суб’єкта про слова та інші вербальні символи, про їхнє значення, про зв’язки між ними, про правила, формули та ал­горитми, що їх використовують для маніпулювання цими си­мволами, поняттями та зв’язками [50: 184]. З погляду комуні­кативної теорії породження та сприйняття тексту тезаурус мовної особистості можна трактувати як інструмент встанов­лення семантичних зв’язків у дискурсі.

Під час своєї мовленнєвої діяльності комунікант постій­но актуалізує ті чи інші фрагменти свого “тезаурусу”, що міс­тить слова, розташовані у певному семантичному полі. Суку­пність цих слів, котрі репрезентують фрагмент “тезаурусу мовної особистості”, О. Каменська пропонує назвати файлом [105: 103]. Як тільки у певний момент мовленнєвої діяльності у свідомості комуніканта починає домінувати якесь слово, від­разу ж у короткочасній пам’яті актуалізується відповідний фрагмент “тезаурусу мовної особистості” – файл, що складається зі слова-номінанта і актуалізованих слів-асоціатів. Цей файл можна інтерпретувати як своєрідну вербальну “асоціа­тивну систему”, асоціати якої об’єднані довкола тематично­го центру – номінанта.

Кожен такий файл формується на основі елементарного (і похідного від нього) знання про світ, що вираженого пев­ним простим відношенням. Ці відношення, визначають фай­ли “тезаурусу мовної особистості”, є одним із проявів зв’язку концептуальної системи мовної особистості й тих лінгвістич­них засобів, якими вона оперує: “мисленнєвий зміст ... пов’я­заний із мовним змістом, реалізується у ньому, знаходить у ньому один із способів свого вияву, здійснює вплив на функ­ціонування мовних одиниць” [39: 62].

Зрозуміло, що кількість сформованих для одного номіна­нта файлів, їхній обсяг, глибина та ступінь їхньої деталізації, склад слів-асоціатів, які ввійшли до того чи іншого, файла, – усе це суттєво залежить від індивідуальних характеристик кожної мовної особистості. І все ж, безумовно, існує та спіль­на для всіх членів соціуму чи якоїсь соціальної групи система об’єктів і відношень між ними, зафіксована у так званому ко­лективному знанні, яка виступає необхідною передумовою сприйняття і зрозуміння кожного тексту. Тож, підтримуємо думку В. Лекторського, “розрізнення відтінків значення, яке характеризує досвід різних суб’єктів, можливе лише на тлі сут­тєво спільних значеннєвих структур, що лежать в основі реа­льної предметно-практичної та мовної комунікації” [135: 234].

Кожен файл може містити як стійкі (тобто ті, що є в усіх чи майже в усіх еквівалентних файлах, котрі задані тими самими відношенням і номінантом, але експліковані різ­ними мовними особистостями), так і нестійкі (індивідуа­льного характеру) асоціати. Стійкі асоціати у своїй сукуп­ності утворюють ядро файла, як наслідок єдиного підґрунтя для формування файлів в усіх носіїв мови, яким є знання реальності та мови [105]. Звичайно, під впливом різних по­літичних, історичних, соціальних та інших чинників слова-номінанти можуть викликати нові семантично відмінні (аж до протилежного) асоціати й, отже, утворювати у су­купності з ними нові файли.

Так, скажімо, якщо порівняти зміст файлів концепту “кол­госп”, котрі переважають у політичному дискурсі сучасної укра­їнської масової комунікації, з тими, що існували іще до розвалу СРСР, то побачимо, що ці файли містять абсолютно різні асоціати. У файлі, який формується під впливом сучасного тракту­вання цього концепту, основними асоціатами будуть: система господарювання, що не виправдала себе, радянська форма покріпачення українських селян, бідність, безгосподарність, важка праця тощо. А ще зовсім недавно, описуючи файл цього концепту, ми назвали б зовсім інші (евалюативно навіть протилежні) асоціати – типу щаслива праця на ланах Вітчизни.

Таким чином, можна стверджувати, що внаслідок карди­нальних політичних та ідеологічних змін, які сталися в україн­ському суспільстві за останні кільканадцять років, відбулося стрі­мке оновлення (а у багатьох випадках – йдеться про національно свідомих громадян, колишніх дисидентів тощо – “легалізація”) тезаурусу мовної особистості та тезаурусу, яким оперують ЗМК. Розширення концептуального простору по історичній ординаті (зокрема, внаслідок ліквідації загальноприйнятої протягом де­сятиліть точки відліку “жовтнева соціалістична революція”), скасування інформаційних табу, настанова соціуму на переосми­слення свого історичного шляху (а отже, і переосмислення мета­мови) створюють відповідні умови для нового самоусвідомлен­ня етнолінгвістичної спільноти, що, окрім іншого, сприяє закріпленню тезаурусних змін у сучасній українській мові. Чи не найголовнішу роль у цьому відіграють ЗМК – в міру своєї властивості регулярно актуалізувати у сучасному дискурсі ті чи інші фонові знання, оцінки, настанови.