Розділ 2. Прагматико-семантична організація дискурсу

Будь-який дискурсивний акт, як відомо, здійснюється на двох рівнях: семантичному й прагматичному, до того ж здій­снення дискурсиву на семантичному рівні є необхідною пере­думовою здійснення дискурсиву на прагматичному рівні. Йду­чи за Т. ван Дейком, який намагався створити чітку теоретичну основу для подолання однобічності підходів до структурного аналізу дискурсу [76], ми розглядатимемо архі­тектоніку дискурсу як своєрідну макроструктуру. Вона, з од­ного боку, є семантичною, бо вміщує в собі основну тему, що постає у вигляді ієрархії семантичних пропозицій, а з іншого – прагматичною, що задає прагматичну спрямованість мовлення (макроствердження, макропрохання, макроосуд тощо) і водно­час об’єднує дискурс як послідовність мовленнєвих актів в єди­не ціле.

Зрозуміло, що такий поділ є певною мірою умовним: не завжди можливо чітко розмежувати семантику й прагматику, бо, скажімо, прагматичний аспект вивчення структури дискур­су передбачає, насамперед, розгляд прагматичної семантики. У нашій роботі до сфери компетенції прагматики ми, як і дослід­ниця Є. Падучева, будемо відносити “мовні елементи, орієнто­вані на мовну взаємодію” (Е. Бенвеніст [31]). Сутність такого підходу добре передають слова А. Кибрика: “Звичайно, – пише вчений, – лін­гвіст “уміщує себе” у текст і, виходячи з його елементів і відно­шень, які зв’язують ці елементи, будує систему функцій, котрі він обслуговує. Лінгвістична ж модель мовної взаємодії, навпа­ки, “включає” лінгвіста безпосередньо у мовленнєвий акт, стру­ктура та цілі якого повинні пролити світло на те, як побудова­ний текст” [113: 117].

Періодичні видання, агітаційні листівки нав’язують чита­чам свої заздалегідь визначені позиції. Для такого “нав’язуван­ня” адресанти використовують цілий арсенал спеціальних засо­бів, прийомів та принципів, вивчення яких дозволить керувати процесом вироблення й сприйняття дискурсу. Це, власне, і становить науковий інтерес для прагматики.

2.1. Прагматика дискурсу

2.1.1. Сутність концепції прагматики дискурсу

Утвердження прагматики як самостійної лінгвістичної дисципліни від­булося у 60-х – на початку 70-х років XX століття під впливом логіко-філософських теорій мовленнєвих актів (Дж. Л. Остін, Дж.-Р. Серль, 3. Вендлер) [339], прагматичних теорій значення (Г. Грайс) [293], а також прагматичних теорій референції (Л. Линський, Дж.-Р. Серль, П. Строусон) [349] і стимулювало­ся, насамперед, перенесенням досліджень з проблем структури мови на сферу її функціонування.

Перш ніж переходити до конкретного аналізу поставлено­го питання, з’ясуймо, що таке прагматика. Загалом прагматику можна визначити як науку, що вивчає відношення впливу комуніканта (того, хто виступає ініціатором процесу спілкування) на комуніката (того, на кого спрямоване це спілкування), адресан­та на адресата. Отже, як бачимо, галузь дослідження прагма­тики дискурсу надзвичайно широка, оскільки відношення впли­ву між комунікаторами мають багатоаспектний характер.

Автори різних концепцій по-своєму подають розуміння прагматики. На думку Т. ван Дейка, прагматика вивчає ті засо­би, за допомогою яких адресант може впливати на інформаційну та світоглядну системи адресата (це досить суттєво для досліджен­ня обраної проблеми) [76].

Для X. Вайнріха предмет прагматики – це насамперед ви­вчення інструкції, яку адресант дає адресатові.

Послідовники диференційної лінгвістики вважають, що предметом дослідження прагматики є спроба створення моделі опису та виміру прагматико-семантичної мовної варіації.

Для дослідників, котрі працюють у галузі психо- та соціолін­гвістики, предмет дослідження прагматики обмежується лише вивченням соціального та психологічного аспекту функціонуван­ня дискурсів.

Таке розмаїття поглядів на предмет прагматики поміт­но вплинуло і на визначення її основних завдань. Для В. Дрессела завдання прагматики – це визначення функції дискур­су в екстралінгвістичному контексті. Тобто прагматика повинна відповісти на запитання, яка мета автора, на кого спрямований текст, яка форма його подачі, які імпліцитні пресупозиції.

Для Р. Сталнакера завданнями прагматики є визначення типів мовленнєвих актів та характеристика тих ознак мовленнє­вого контексту, що дозволяють визначити, які пропозиції вира­жені дискурсом.

Т. ван Дейк визначає завдання сучасної прагматики дискур­су як вивчення стосунків між автором та реальними особами чи подіями, що про них розповідається у дискурсі.

Прагматична теорія дискурсу має певні принципи. Чи дотримуються автори сучасних ЗМК цих принципів і як це впливає на позиції реципієнтів? Спробуємо відповісти на це запитання.

Тож, Т. ван Дейк уважає, що в основі будь-якої прагматич­ної теорії дискурсу є чотири основних принципи:

• принцип якості, за яким комунікант передає за допомо­гою тексту лише ту інформацію, котра, на його переконання, є до­стовірною;

• принцип кількості, за яким текст не повинен передавати інформації більше, ніж необхідно за даним контекстом;

• принцип відносності (будь-яка інформація, що пере­дається через текст, має релятивний характер, тобто оціню­ється або відносно інших текстів, або ж відносно контексту ситуації);

• принцип способів викладу, який вимагає, щоб текст був позбавлений двозначності, був упорядкованим.

Т. ван Дейк виділяє також логічну та лінгвістичну (грама­тичну) прагматики. Логічна стосується соціопсихологічних до­сліджень вербальних взаємовідношень. Лінгвістична прагмати­ка – це формальне створення певної загальної системи правил, що дозволяють мовцеві співвідносити той чи інший текст, ство­рений звичайною мовою, з одним чи кількома контекстами.

На думку Т. ван Дейка, для вивчення прагматичних аспек­тів дискурсу необхідно створити так звану граматику контексту дискурсу. З теоретико-прагматичного погляду взаємозалежність адресант–адресат будується залежно від функціонування трьох типів внутрішніх систем, до яких належить:

1) система знань та переконань реципієнта;

2) система його бажань і потреб;

3) система оцінок та надання переваг.

Зауважимо, що наразі лінгвісти, які працюють у галузі логіко-прагматичної лінгвістики дискурсу, порушують проб­лему нотації чи особливої прагматичної мови дискурсу. Для Ч. Мончето подібна мова – це розширена предикативна ло­гіка першого ступеня, котра містить висловлювання, інтер­претація яких залежить не лише від сфери, в якій перебуває об’єкт, чи від функції інтерпретації, а й від контексту її вико­ристання. Під прагматичною мовою дискурсу Ч. Мончето розуміє мову, символи якої вводяться за допомогою таких категорій:

• логічних постійних (і, чи, якщо тощо);

• лапок і крапок;

• індивідуальних змінних а, в, с тощо; постійних типу п, які можуть позначати будь-яке натура­льне число;

• операторів.

Таким чином, у сучасній лінгвістичній науці термін “праг­матика” вживається у двох значеннях:

1) лінгвістична дисципліна, яка вивчає використання та функціонування мовних знаків у мовленнєвій комунікації;

2) формування мовних висловлювань, що визначається функціональними особливостями партнерів у комунікативному акті, наприклад, інтенціями мовця, характером ужитих ним мо­вних засобів, ситуацією, у якій відбувається спілкування тощо.

У процесі дослідження прагматики дискурсу сформували­ся кілька основних напрямів:

• вивчення процесів комунікативної реалізації дискурсів (М. Вайнріх, Д. Вундерліх);

• логіко-прагматичні дослідження текстової семантики (Р. Сталнакер, Бар-Хиллер);

• аналіз прагматики літературно-художніх (прозових / поети­чних) та публіцистичних текстів (Т. ван Дейк);

• розгляд прагматико-функціональних аспектів формуван­ня та реалізації дискурсів (Р. Гроссе);

• дослідження соціо-емпіричних та психолінгвістичних ас­пектів здійснення комунікації засобами продукування текстів (Т. Дрідзе). У нашій роботі ми виходимо з того, що нині пра­гматика є, по суті, комплексною дисципліною, котра займається вивченням цілої низки питань, пов’язаних із суб’єктами мовлен­ня –мовцем та адресатом, їхньою взаємодією в комунікації, ситуацією спілкування, тобто охоплює всі активні елементи про­цесу комунікації.

Стосовно суб’єкта мовлення прагматика вивчає: 1) імпліцитні та експліцитні цілі висловлювання (“ілокутивні сили”, за Дж. Л. Остіном) – повідомлення певної інформа­ції, запитання, наказ, прохання, порада, обіцянка, вибачення, привітання, скарга тощо;

2) мовленнєву тактику й типи мовленнєвої поведінки;

3) основні комунікативні принципи (йдеться, зокрема, про так звані конверсаційні максими Г. Грайса [293]), знання яких дає змогу слухачеві вивести з контексту мовленнєвого акту пра­гматичні компоненти змісту висловлювання (імплікатури мов­леннєвого спілкування або дискурсу);

4) настанову мовця або прагматичне значення висловлю­вання (непрямі висловлювання, натяки, підтекст тощо);

5) референцію мовця, тобто кореляцію висловленого з дій­сністю, детерміновану намірами мовця;

6) прагматичні пресупозиції (оцінювання мовцем загаль­ного фонду знань, конкретної інформованості, інтересів, думок і поглядів, психологічного стану, особливостей характеру і зда­тності розуміння адресата);

7) ставлення мовця до того, що він повідомляє:

• оцінка змісту висловлювання (його істинність або поми­лковість, іронія, багатозначність, несерйозність тощо);

• уведення у фокус інтересу одного з тих, про кого йдеться в мовленні (емпатія);

• організація висловлювання відповідно до того, що в по­відомленні, на думку мовця, головне.

Стосовно адресата комунікації досліджуються:

1) інтерпретація мовлення, в тому числі правила виве­дення непрямих і прихованих змістів з прямого значення ви­словлювання (в цих правилах ураховується контекст, прагма­тична ситуація й пресупозиція, а також цілі, з якими мовець може свідомо відступати від прийнятих максим спілкування);

2) вплив висловлювання на адресата (перлокутивний ефект, за Дж. Л. Остіном): розширення інформованості адресата; змі­ни в емоційному стані, поглядах та оцінках адресата; вплив на його дії; естетичний ефект тощо;

3) типи мовленнєвого реагування на отриманий стимул (прямі й непрямі реакції, наприклад, способи ухиляння від пря­мої відповіді на питання).

Аналізуючи відносини між учасниками комунікації, прагма­тика допомагає визначити:

1) форми мовленнєвого спілкування (комунікативний діа­лог, дружня бесіда, суперечка, сварка тощо);

2) соціально-етикетний аспект мовлення (форми звертан­ня, стиль спілкування);

3) співвідношення між учасниками комунікації в тих або інших мовленнєвих актах (прохання і наказ).

У ситуації спілкування прагматика розглядає:

1) інтерпретацію дейктичних знаків (тут, зараз, цей тощо), а також індексальних компонентів у значенні слів (вказівка на просторову орієнтацію в дієсловах типу “приходити”, “підхо­дити” тощо);

2) вплив мовленнєвої ситуації на тематику й форми кому­нікації (типові теми і форми розмов на банкетах, у лікарнях, у приймальнях чиновників тощо).

Таким чином, вивчаючи всі параметри активних елемен­тів комунікативної дії, прагматика спроможна забезпечити її успіх, ставши базовою структурою дискурсу.