1.5.2. Диференційні ознаки та межі тексту

Питання про межі тексту є чи не найскладнішим, хоч уже робилися неодноразові спроби їх визначення [20; 21; 83; 154]. Для розгляду цього питання необ­хідно, на наш погляд, означити основні характеристики тексту як одиниці дискурсу, виявити текстотвірні категорії та визначи­ти основні компоненти, що формують сам текст.

Досліджуючи диференційні ознаки тексту, його основні характеристики, ми використовуємо ідею О. Москальської про три “цілісності”, що зумовлюють і забезпечують єдність автономної мовної побудови, котру визначають як текст: змі­стова цілісність, комунікативна цілісність і структурна ціліс­ність [154: 17-30]. Ці характеристики єдині для всіх текстів, так само як єдині для всіх текстів і ті текстотвірні категорії, що лежать в основі цих ознак (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Співвідношення диференційних ознак тексту і текстотвірних категорій

Ознаки	Категорії
Тематична єдність	Концепт Семантична будова Логічна будова
Комунікативна єдність	Комунікативний вплив Естетичний вплив
Структурна єдність	Синтаксичні категорії Лексичні категорії Фонологічні категорії

Як видно з табл. 1.1, тематична єдність охоплює змістову категорію (концепт), семантику та логіку тексту. Під конце­птом розуміють глибинне значення, згорнуту змістову стру­ктуру тексту, що є втіленням мотиву, інтенцій автора, які привели до породження тексту.

С

Ситуація

пробуємо проілюструвати, як ми уявляємо “процес породження” концепту (рис. 1.2).

Мотив

Інтенції автора

Їх втілення

Концепт

Рис. 1.2. Формування концепту.

У зв’язку з цим виникає питання про “раціональність” кон­цепту, особливо актуальне для дослідника тексту ЗМК, оскіль­ки вже ні в кого не викликає сумнівів і заперечень ідея про те, що журналістський текст багато в чому створюється автором інтуїтивно. На наш погляд, не зовсім коректно ставити знак рівності між концептом і раціональним задумом, з одного боку, або концептом і “вгадуванням” – з іншого. Концепт в основі своїй суто інтуїтивний і несвідомий (про те, що джерело творчо­сті коріниться у несвідомому, писав Л. Виготський [62] та інші дослідники). Однак у процесі породження тексту вже на почат­ковому етапі (услід за А. Леонтьєвим, ми вважаємо процес по­родження мовлення поетапною мовленнєвою дією, що форму­ється як складник цілісного акту діяльності [138]) він усвідомлюється автором на рівні “раціо”.

Саме на рівні концепту розрізняємо монологічні та діалогічні тексти. Специфіка останніх полягає в тому, що в діалозі беруть участь кілька комунікантів, у кожного з яких є свої комунікативні програма, тактика і стратегія. У кожного з них народжується свій концепт, з’яв­ляється власний мотив породження тексту. І якщо вони не можуть (або не хочуть) зрозуміти значення і – через нього – концепт тексту спів­розмовника, то вони створюють паралельні тексти (характерно, на­приклад, для “театру абсурду”).

Якщо ж учасники діалогу прагнуть до комунікації, то вони намагатимуться створювати один текст, що відображає ситуа­цію. При цьому певний текст (макротекст) може містити в собі декілька “підтекстів” (мікротекстів). Ролі комунікантів у діалозі постійно змінюватимуться: в кожен окремий момент діалогу хтось один домінуватиме при створенні тексту. Домінуючий комунікант виступатиме у ролі “автора” тексту, його співроз­мовник виконуватиме роль реципієнта, хоч і активного, оскіль­ки також є учасником діалогу.

Домінуюча роль може, на наш погляд, визначатися тим, чий концепт у даний момент розгортається в тексті. Так, якщо йдеться про питально-відповідальну єдність (є ознакою тексту), то домінуюча роль належатиме тому, хто поставив питання з невідомим, що визначає (задає) тему тексту [125], бо за правиль­ного ведення діалогу буде реалізовуватися саме концепт того, хто питає (автора питання). При цьому реципієнт повинен зро­зуміти значення, котре реалізує концепт “всередині” тексту, тобто як тільки питання поставлене, – інакше не буде відповіді або вона буде неправильною (матиме місце комунікативна невда­ча), і побудова тексту, що адекватно відображає ситуацію, ви­явиться неможливою. Якщо ж питання продовжує (уточнює) тему тексту, то в самому тексті розгортається концепт автора першої (можливо, непитальної) репліки. Реципієнт сприймає цей концепт як незрозумілий (не до кінця зрозумілий), що вимагає уточнення значення тексту, – так концепт лягає в основу ство­рюваного тексту.

Семантичну будову утворюють елементи значення, що міс­тяться в тексті. Семантична будова враховує також кількість тем тексту (докладніше про це див. [125]), його “змістових ядер” (у тер­мінах Е. Агріколи). При цьому ми розрізняємо “мікротему”, тобто мінімальне неподільне змістове ядро, і “макротему”, яка може роз­виватися через дві та більше мікротеми.

Таке розуміння певним чином співвідноситься, на наш по­гляд, з ідеєю У. Чейфа, котра зводиться до того, що основною оди­ницею усного дискурсу є інтонаційна одиниця, співмірна з одні­єю предикацією. Ця інтонаційна одиниця відображає фокус свідомості, який постійно (не плавно) переміщається з одного фрагмента дійсності на інший. Кожна інтонаційна одиниця може містити не більш ніж один елемент інформації, не більш ніж одну нову “ідею”, під якою розуміється певний референт: подія, стан або їхні учасники. На думку У. Чейфа, можна говорити про два основних явища (складники): інтонаційну одиницю та дискурс. Однак учений визнає і речення як проміжну між інтонаційною одиницею і дискурсом ланку, що співвідноситься із суперфоку­сом свідомості. (Цікавою є ідея дослідника про сканування су­перфокуса і визначення таким чином інтонаційної завершенос­ті – див. огляд американської лінгвістики А. Кибрика [112]).

Хоч ми розглядаємо дискурс з інших позицій і під іншим кутом зору, проте легко помітити деякі паралелі, головна з яких така: (одна) мінімальна одиниця плану вираження (у нашому випадку – мінітекст) містить одну і тільки одну одиницю плану змісту (в цьому випадку – референцію) – мікротему. Поєднан­ня мінімальних одиниць обох планів створює складніші одини­ці – “макро-” (за нашою термінологією), або “супер-” (за тер­мінологією У. Чейфа), що не є простою сумою мінімальних одиниць. І, нарешті, всі одиниці “складаються” в текст. Крім цього, ми також уважаємо, що в мінімальній одиниці (мікротек­сті) має місце тільки одна предикація, якщо під нею розуміти співвіднесення теми тексту з екстралінгвістичною реальністю, котра відбувається в процесі вербалізації “ідеї” (теми).

Що ж стосується ідеї У. Чейфа про сканування суперфоку­са, то, на наш погляд, аналогічний процес (сканування) відбува­ється також при створенні тексту і має нелінійний характер. Текст “народжується” у вигляді “згустку” – згорненої змістової стру­ктури, розгортання якої може здійснюватися непослідовно. (Усім авторам знайоме бажання записати щось, що спало на думку, але наразі стосується досить віддаленого елемента змістової стру­ктури тексту, який створюється, і, мабуть, кожен із них, хоч в одному зі своїх творів, сам перебивав себе словами на кшталт: “Але про це згодом”). Невиконання даних читачеві зобов’язань щодо майбутнього розвитку в тексті тієї чи іншої тематичної лінії часто стає причиною порушення логічної будови тексту, під якою ми розуміємо послідовність розміщення змістових еле­ментів у процесі розгортання тексту. Так, скажімо, недоскона­лість логічної структури (спостерігаються порушення правил щодо умовиводів) тексту інтерв’ю “Шляхи співпраці” (Високий Замок. – 1998. – 2 квітня), основною темою котрого є сучасна міжнародна політика України в економічній сфері, а комуніка­тивною метою – пояснення значення програми співробітницт­ва Україна-НАТО для суспільства, спричиняє нерозкритість теми (незрозуміло, в чому полягає економічна співпраця Укра­їни та Альянсу).

Комунікативна єдність зумовлюється комунікативною цілес­прямованістю тексту. Можна погодитися з тим, що “незалежно від суб’єктів мовної діяльності, умови комунікації вимагають, аби текст, будучи основною одиницею спілкування, здійснював пев­ний вплив” [30: 10]. Цей вплив, зрозуміло, буде різним і залежати­ме від комунікативної програми автора, його інтенцій і концепту тексту. При комунікативному впливові автор хоче повідомити ін­формацію (раціональну або емоційну) або отримати інформацію (раціональну або емоційну); комунікація, власне, і здійснюється заради передавання / отримання / обміну інформацією. Інакше кажучи, мета комунікації – викликати вербальну, ментально-емоційну або емоційно-естетичну реакцію адресата.

Структурна єдність – найбільш вивчений та описаний на­разі аспект. Це пояснюється, очевидно, тим, що він має конкретне формально-знакове вираження у вигляді мовних засобів, котрі під­даються інвентаризації та класифікації (мовним одиницям, що забезпечують структурну цілісність тексту, присвячена ціла ни­зка праць таких учених, як Р. Барт, В. Кох, К. Е. Гайдольф, Б. Палек, Т. ван Дейк, М. Вайнріх, Т. Гивон, О. Москальська, М. Крейдлін та ін.).

Таким чином, аналізуючи тематичну і комунікативну єд­ність, ми маємо справу з текстотвірними категоріями (концепт, змістова і логічна будови; комунікативний та естетичний впли­ви). На рівні структурної єдності текстотвірної категорії (синта­ксичні, лексичні, фонологічні) співвідносяться з компонентами, репрезентованими різними мовними засобами, які, в свою чергу, мають кореляти у вигляді текстотвірних елементів. У цих елементах і реалізуються відповідні текстотвірні компоненти в процесі створення (породження) конкретного тексту.

Між щойно розглянутими текстотвірними категоріями іс­нують певні зв’язки, спрямування котрих залежить від “життєвого моменту” тексту: аналізуємо ми його в момент творення чи в момент сприйняття.

При творенні тексту відправною точкою є концепт, що зумовлює змістову будову тексту, а через нього – логічну бу­дову. Крім цього, концепт, відображаючи інтенції автора (і бу­дучи опосередкованим через інтенції), викликає мотив породжен­ня тексту і задає його комунікативну цілеспрямованість: комунікативний або естетичний вплив.

Логічна будова і комунікативна цілеспрямованість дикту­ють вибір того репертуару мовних засобів, який реально вико­ристовується під час творення тексту (рис. 1.3).

Абсолютно очевидно, що при сприйнятті тексту реципієнт йде у зворотному напрямі: від тексту (в його вербально вираже­ній формі) до концепту. При цьому для адекватного сприйняття концепту принципово важливі:

• на поверхневому рівні – контекст у якнайширшому значенні цього слова (мікро-, макро-, -тінь);

• на глибинному рівні – спільний фонд знань автора і ре­ципієнта, або пресупозиція.

Таким чином, для адекватного сприйняття тексту (від вербально зафіксованого плану вираження до глибинного плану змі­сту – концепту) важлива конситуація загалом, що охоплює від­ношення як поверхневого, так і глибинного рівнів. (Пор. з думкою В. Бєляніна про те, що “реципієнтові для розуміння тексту необ­хідно вміти зрозуміти його як знакову впорядкованість змістів, співвіднести текст із дійсністю, зі своїми знаннями та уявлення­ми про неї” [30: 33]).

Концепт

В ідношення

глибинного

рівня

Змістова структура

Комунікативна спрямованість

Мотив породження тексту

Логічна структура

Комунікативний

вплив

Естетичний

вплив

Відношення

п

Мовні засоби

оверхневого

рівня

Синтаксичні

Фонологічні

Лексичні

Текст

Рис. 1.3. Механізм творення тексту.

В основі пресупозиції, як відомо, лежать когнітивні струк­тури. Тож множинність пресупозиції спричинена тим, що ко­жен комунікант (автор тексту або його реципієнт) володіє влас­ним фондом знань, своїми когнітивними структурами. На перетині фондів знань і виникає “спільна” пресупозиція, яка при творенні тексту може певною мірою зумовлювати змістову структуру і комунікативну цілеспрямованість тексту, а при сприйнятті його – дуже важлива для його розуміння.

Отже, на “формування” концепту тексту впливають два чинники: ситуація і когнітивні структури автора (інди­відуальні фонові знання). Окрім цього, існуючі у свідомості когнітивні структури впливають (через пресупозицію) і на змістову структуру, і на комунікативну цілеспрямованість самого тексту (рис. 1.4):

Ситуація

Комунікативна цілеспрямованість

Концепт

Текст

Когнітивні структури автора

Змістова структура

Пресупозиція

Рис. 1.4. Уплив авторських когнітивних структур на текст.

При сприйнятті тексту реципієнт, відштовхуючись від вербалізованої знакової форми, через усвідомлення комунікатив­ної цілеспрямованості та розуміння логіки і значення тексту йде до розуміння його концепту (рис. 1.5).

РЕЦИПІЄНТ

Сприйнята текстова інформація

Когнітивні

структури автора

контекст

пресупозиція

Співвідно-шення

Когнітивні структури автора

Когнітивні структури реципієнта

Спільна пресупозиція

Усвідомлення комунікативної цілеспрямованості

Розуміння змістової структури

Розуміння логіки

Розуміння концепту

Рис. 1.5. Уплив когнітивних структур на розуміння тексту.

Цей шлях не такий прямолі­нійний, як під час творення тексту, оскільки реципієнтові для розуміння текстового концепту необхідно співвіднести сприй­няту текстову інформацію не тільки з контекстом (без чого не­можливе розуміння логіки, семантики і комунікативної цілесп­рямованості тексту), але і з пресупозицією, в яку “закладені” певні когнітивні структури автора тексту. Величезне значення при цьому мають також когнітивні структури самого реципієн­та.

Інакше кажучи, шлях, який проходить реципієнт при сприй­нятті тексту, може бути показаний у вигляді такого ланцю­жка (рис. 1.6):

Фізичне сприйняття тексту

Розуміння прямого, “поверхневого” значення

Співвіднесення з конситуацією, контекстом

Розуміння “глибинного” значення

Співвіднесення з фондом знань (когнітивним простором) пресупозицією

Інтелектуально-емоційне сприйняття тексту,

усвідомлення смислу тексту, його концепту

Рис. 1.6. Процес сприйняття тексту.

Отже, при сприйнятті тексту мають місце три “рівні” зна­чень тексту і, відповідно, – три рівні його розуміння (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Співвідношення рівнів значення і розуміння тексту.

Значення тексту	Розуміння тексту
Поверхневе	Сприйняття форми розуміння прямого значення
Глибинне	Розуміння опосередкованого значення
Змістове	Розуміння значення сприйняття концепту

Цим рівням при сприйнятті тексту відповідають, на наш погляд, рівні, точніше, ступені адекватності вираження значен­ня (концепту) при породженні тексту.

На завершення зауважимо, що всі подані тут схеми є спро­бою показати ієрархію відношень між явищами мови і мовлен­ня, а також розкласти на складники єдиний суцільний живий організм – дискурс. Адже з погляду лінгвістики, дискурс є єди­ним організмом, в якому одномоментно реалізуються найрізно­манітніші аспекти не тільки мови, але і мовленнєвого мислення. Текст же як реалізація дискурсу – це, погоджуємося з М. Вайнріхом, “безумовно, така ж єдність, у якій усе взаємопов’язане” (цит. за: [83: 11]).