2.2. Семантика дискурсу

2.2.1. Розвиток теорії семантики: від значення слова до значення дискурсу

У сучасній лінгвістиці поняття “семантика” вживається у двох основних значеннях: 1) увесь зміст інформації, який передається мовними засобами (словом, граматичною формою слова, сло­восполученням, реченням) і 2) розділ мовознавства, що вивчає прийоми, засоби та принципи адекватної передачі змісту інфор­мації (тобто теорія семантики).

Семантика у першому зі вказаних значень становить нежорстко детерміновану систему, осердям котрої є повнозначний зміст, ор­ганізований за принципом “семантичного трикутника”: “зовніш­ній елемент – послідовність звуків або графічних знаків (означник) – пов’язаний у свідомості і в системі мови, з одного боку, з предметом дійсності (річ, явище, процес, ознака), що нази­вається у теорії семантики денотатом, референтом, з іншого ж боку – з поняттям або уявленням про цей предмет, що називаєть­ся змістом, сигніфікатом, інтенціоналом, означуваним. Ця схема, на нашу думку, резюмує семантичні відношення у дискурсі.

Оскільки пов’язати зміст із предметом можливо лише за умови, коли предмет так чи інакше пізнається людиною, то де­нотат, як і сигніфікат, є певним відображенням класу однорід­них предметів у свідомості. Однак, на відміну від сигніфікату, це відображення з мінімальним числом пізнавальних ознак, є безсистемне і нетотожне поняттю.

У перший (ранній) період розвитку теорії семантики вона вирізнялася логічним атомізмом – переважало прагнення вста­новити певні “первинні”, “ядерні” вислови, від яких можна було б виводити шляхом різних трансформацій інші, похідні. Засто­сування логічного аналізу призвело до погляду на “значення як вживання”. (“Значення – не споживання якого-небудь об’єкта, співвіднесеного з даним словом; значення слова є його викори­стання в мові” [353]). Існує прямий зв’язок між цим тверджен­ням і поняттям дистрибуції у дослідженні семантики американ­ськими лінгвістами: значенням слова є сукупність його оточень іншими словами, спільно з котрими це слово використовується в мові [48]. Попри обмеженість такого розуміння терміна “зна­чення”, його дистрибутивний аналіз зіграв свою роль у розвит­ку семантики дискурсу.

Другий етап розвитку теорії семантики – порівняльно-істо­ричний – ознаменувався виділенням семантики в особливу галузь мовознавства під назвою “семасіологія” або “семантика”. Цей пе­ріод характеризується впровадженням у семантику загальних прин­ципів конкретно-історичного порівняльного дослідження і спро­бою формулювання історичних законів семантики.

На цьому етапі відбувся вихід семантики із царини дослі­дження окремого слова і залучення її до процесів формування дискурсу. Виокремимо основні положення, що збагатили тео­рію семантики на другому етапі її розвитку:

1) закони семантики виявляються не в окремих словах, а у групах і системах слів, у “полях слів”;

2) ці групи – двох родів: об’єднання внутрішньомовні, за “сферами уявлень” (або, за сучасною термінологією, сигніфікатні), а також об’єднання позамовні, за предметними сферами. В об'єднаннях позамовних діють конкретно-історичні закономір­ності, пов’язані з виробничим і соціальним життям суспільства; в об’єднаннях внутрішньомовних спрацьовують інші психоло­гічні закономірності;

3) універсальні, головним чином синтаксичні, закономір­ності пов’язані з побудовою та перетворенням речень (напри­клад, перехід від абстракції процесу, від дієслова до позначення матеріального результату процесу, предмета).

Третій етап розвитку теорії семантики починається при­близно у 20-х роках XX століття. Він характеризується зближен­ням семантики з логікою та філософією, орієнтацією на синтак­сис, тому його можна назвати синтактико-семантичним або логіко-семантичним. На цьому етапі було сформульовано такі основні теоретичні положення семантики дискурсу:

1) об’єктивний світ розглядають не як сукупність “речей”, а як сукупність існуючих подій або “фактів”. Відповідно основ­ним осердям семантики визнається не слово – назва речі, а ре­чення-висловлювання про факт;

2) окремі слова мови мають безпосередні “виходи” до поза­мовної реальності, вони визначені в термінах предметів або “фак­тів”; інші слова і мовні висловлювання визначені тільки через їхні внутрішньомовні перетворення, що здійснюються за допомогою речення (наприклад, “навчання”, “змагання” визначені через “на­вчання студентів”, “змагання спортсменів”);

3) для речень головним предметом аналізу є характер взає­много розташування слів і висловів – їхня дистрибуція, а та­кож взаємні перетворення-трансформації, перифрази;

4) опис первинних, початкових значень, до яких зводяться інші, є окремим завданням – встановленням “семантичних при­мітивів”.

До кінця XX століття завдяки критиці тогочасними мово­знавцями дистрибутивного аналізу встановлюється новий, ком­плексний підхід до семантичних явищ. З одного боку, досліджу­ють об’єктивні позамовні, денотатні зв’язки слів та інших знаків і висловлювань, відображення дійсності в їхній семантиці (застосо­вуються методи компонентного аналізу, опозиції тощо в робо­тах Ю. Караулова, Л. Новикова, А. Уфімцевої).

З іншого боку, вивчаються внутрішньомовні зв’язки дис­курсу (при цьому вдаються до методів трансформаційного ана­лізу, дистрибутивного аналізу, перифразування тощо, див., зок­рема, праці В. Звегінцева, Ю. Апресяна, Н. Арутюнової, Є. Падучевої, О. Селіверстової). Отже, основною орієнтаці­єю стає аналіз не абстрактного, ізольованого речення, а розгляд речення у реальному мовленні, у дискурсі. Продовжуються до­слідження граматичної семантики, головним чином, семантики морфологічних форм (А. Бондарко, Т. Булигіна). Самостій­ним завданням семантики залишаються пошуки “семантичних примітивів” (згадаймо, роботи А. Вежбицької).

Водночас у концептуальних уявленнях про текст як явище зв’язної мови серед багатьох понять виділяються такі, як ціліс­ність і зв’язність (Леонтьєв, 1975), значеннєва повнота (Леонтьєва, 1969), інтеграція та завершеність (Гальперін, 1980), ціліснооформленість (Звегінцев, 1980), єдність і окремішність тексту (Акішина, 1981) та ін. Усі ці поняття так чи інакше пов’язані одне з одним й узагальнюються у категоріях безперервності / дискрет­ності (Гаузенблас, 1978) і повноти / неповноти дискурсу.

Безперервність дискурсу – поняття відносне. Формально кажучи, усякий дискурс дискретний, тому що складається з ви­словлювань, вироблених окремими порціями, квантами в ході мовної діяльності. Про континуальність тут можна говорити лише умовно, беручи до уваги, наприклад, наступність тих чи інших параметрів у розгортанні дискурсу чи визначенні регуля­рності в їхньому чергуванні. Говорячи про зв’язок тексту, зви­чайно мають на увазі цю наступність як узгодження між части­нами цілого у формальному (морфосинтаксичному) та семантичному планах.

Виявлення та систематизація засобів семантичного зв’язку між висловлюваннями тексту привели до констатації факту по­вторюваності семантичних компонентів у зв’язному тексті як “матеріальному сліді дискурсу” (Севбо, 1969; Гак, 1979) і до гі­потези про власні структурні закономірності у формуванні надфразових єдностей (абзаців, складних цілих).

Подальші дослідження в цьому напрямку показали, що такі закономірності дійсно існують. Про це свідчить характер роз­поділу повторюваних (нерідко в різному формальному виражен­ні) значеннєвих елементів у дискурсі (як, скажімо, займеннико­ва анафора, синонімія, метонімія і т. д.); при цьому різні засоби семантичного повтору володіють різною силою і “дальністю дії” і служать не тільки сигналами з’єднання, але і сигналами зна­ченнєвого роз’єднання висловлювань, тобто супроводжують членування дискурсу на ієрархічно упорядковані єдності (Борботько, 1981).

З категорією зв’язності звичайно зіставляється категорія цілісності, котру ще іноді називають “когерентністю” (Трошина, 1982). Але, якщо дотримуватися принципу дихотомії, то очеви­дно, що зв’язність повинна бути протиставлена насамперед не­зв’язності, розірваності дискурсу, і вже тільки на основі цього протиставлення правомірно говорити про цілісність, що у свою чергу бере участь в опозиції цілісність / роздрібленість. Ступінь цілісності дискурсу визначається мірою залежності змісту кожного з його компонентів від змісту інших. Чим менша глибина цієї взаємозалежності, тим вищий ступінь роздрібленості диску­рсу. Граничним випадком роздрібленого дискурсу можна вва­жати такий текст, у якому при збереженні зв’язності шляхом зче­плення суміжних висловлювань не існує загального семантичного стрижня, наприклад, ланцюговий або мозаїчний тексти (за Смирновим, 1948).

Далі цілісний текст як “матеріальний слід” дискурсу треба роз­глядати в плані його структурної повноти / неповноти. Під по­няттям структурності (чи структурованості) дискурсу означено його єдність, внутрішню ієрархічну упорядкованість усіх його підструктур. На рівні структури можливий також облік ступеня щільності (компактності) і розчленованості цілого: той самий зміст може бути виражений і компактно, концентрованим міні­мумом засобів, і розгорнуто, що дозволяє порівнювати мовні конструкції за ступенем їхньої семантичної місткості. Структу­рна неповнота не впливає на цілісність дискурсу: усічена струк­тура припускає адекватну реконструкцію своїх лакун (Марковіна, 1984), що варіює від неусвідомленої, автоматичної у випадку стереотипних структур до потребуючої певної розумової напруги й елементів творчої уяви при осмисленні нетривіального, напри­клад, публіцистично-художнього тексту.

Таким чином, розглянувши етапи розвитку теорії семан­тики дискурсу, можна зробити висновок, що в ній відбулася змі­на орієнтирів у трактуванні значень: від значення окремого сло­ва (семантичний атомізм) до значення дискурсу.