8. Проаналізуйте процес обмеження та остаточної лікзідації царськимським урядом автономії України (друга половина XVII- XVIII ст..) Виділіть етнополітичний аспект цієї проблеми.

Руїна

Причиною конфліктів на Лівобережжі були, в основному, не чужоземні загарбники , а головним чином стутички між старшинською верхівкою і народом.

Ця внутрішня боротьба розгорнулася незабаром після першого гетьманування Юрія Хмельницького.

В червні 1663 р. „Чорна рада” — козацька чернь, підтримана селянами та бідним міщанством, завдала поразки прибічникам якова Сомка та Обрала гетьманом Брюховецького.

Іван Брюховецький (1663-1668 рр.)

Перебуваючи у цілковитій залежності від Москви, він робив царському уряду одну поступку за іншою.

Схвалив невигідний Переяславський договір 1659 р., запропонувавши, крім того утримувати власним коштом російські залоги на Україні.

У 1665 р. — здійснив подорож до москви у супроводі 500 козаків, підписав угоду, яка ще більше обмежувала українські права:

1 Майже всі великі українські міста ставилися під російський контроль

2 Царським урядникам дозволялося брати податки з українських селян і міщан

3 Давалася згода на призначення Москвою митрополита української православної церкви

4 Передбачалося, що вибори гетьмана мали відбуватися у присутності царських посланців

5 Новий гетьман мав їхати за підтвердженням до Москви

Присутність московитів у містах викликала обурення.

Андрусівський мирний договір 1667р. — за яким правобережжя відходило до Речі Посполитої, а лівобережжя до Росії

У 1667-1668 рр. По Лівобережжю прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх прибічників

Дем’ян Многогрішний (1668-1672 рр.)

Настояв на виведенні з Лівого берега московських залог. Цар погодився обмежити к-сть залг 5-ма найбільшими містами.

Крім часткового відновлення автономії, взявся за встановлення на Лівобережжі правопорядку, спираючись на загони своїх компанійців.

Іван Самойлович (1672-1687 рр.)

Побоюючись гетьманської влади старшина 3 місяці зволікала з виборами наступника Дем’яна Многогрішного і попросила царя обмежити гетьманські прерогативи

Йому було поставлено такі умови старшиною :

1 Не судити і не карати представників старшини

2 Не вступати у зовнішні відносини не проконсультувавшись із старшинською радою.

До того ж його примусили розпустити загони компанійців, що, за традицією, підкорялися безпосередньо йому. Нав’язуючи ці умови старшина поширювала свій вплив, але здійснювалося це підривом влади гетьманів, а відтак і української автономії.

У 1686 р. було підписано „Вічний мир” між оляками та росіянами. За ним Київ та землі Війська Запорозького переходили під постійни й сувернітет царя.

На кінецю XVII ст. Після відвоювання поляками правобережжя та утвердження автономії Війська Запорізького, під безпосередньою зверхністю гетьманів залишалися близько 1/3 території, що колись була підвладна Хмельницькому(= 1/6 території сучасної України)Це лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а росіяни Малоросією. До неї входило 10 полків.

Іван Мазепа (1687-1708 рр.)

Вирішальний етап у стосунках Гетьманщини з Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи.

Українська козацька держава – Військо Запорозьке (середина ХVІІ-80-ті рр. ХVІІІст.)

В ході війни 1648-1654рр. повсталий український народ домігся визнання своїх прав і вольностей і в першу чергу права на власну державність. Проблема побудови держави постала уже на першому етапі війни. Б.Хмельницький рішуче і сміливо висуває програму створення держави, в основі якої була ідея української соборності. Цю програму підтримала козацька старшина, з нею солідаризувалися народні маси. Але перші невдачі під Зборовом 15-16 серпня 1649р. змусили Б.Хмельницького укласти договір про мир, визнати владу короля. Король Ян Казимир підписав “Декларацію ласки Й.К.В. __ Війська Запорозького”, якою визнавав право лише на автономію в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.

Домігшись автономії і визнання Війська Запорозького, козацтво під проводом Б.Хмельницького почало створювати свою адміністрацію й розмежовувати країну на територіальні одиниці – полки і сотні. Полковники, сотники й городові отамани стали здійснювати не лише військову, а й адміністративну владу. В реєстрі Війська Запорозького (1649р.) названо 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Київський, Переяславський, Кропив’янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. В них нараховувалося 271 сотня з населенням до 1 млн. чоловік. Найменшою адміністративною одиницею був курінь на базі міста, села або декількох сіл.

Найвищим органом автономії за звичаєм вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана. Він же був і головою виконавчої та судової влади, очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Для організації виконання своїх функцій гетьман утворив уряд – Генеральну канцелярію, до складу якої входили генеральні старшини, яких обирали за звичаєм на козацькій раді (генеральний писар, генеральний суддя, осавули, генеральний хорунжий, довбуш, генеральний обозний, військовий підскарбій, товмач, кантарлей).

В козацькій автономії стала складатися власна економічна і фінансові системи.

Визнавши автономію Війська Запорозького польська влада будь-що намагалась її ліквідувати. Козацька влада шукала зовнішньої підтримки. Зневірившись у кримських татарах Б.Хмельницький методично добивається союзу з царем Московської держави, який і було укладено в січні 1654р. та оформлено в березні того ж року.

Підписані 27 березня 1654р. московським царем Олексієм Михайловичем прохальні (чолобитні) статті Б.Хмельницького фактично являли собою конституцію. В ній закріплювався правовий статус Війська Запорозького:

 в Україні зберігався військово-адміністративний устрій;

 залишалось в силі звичаєве судочинство;

 реєстр козацького війська визначався в 60 тисяч чоловік;

 стверджувалося право козацького війська обирати гетьмана, який повинен був присягати царю;

 Військо Запорозьке повинно було воювати спільно проти ворогів.

Ці та інші положення закріпили нове правове становище українського уряду як васальне. Разом з цим вони передбачали збереження державного суверенітету України.(Війська Запорозького).

Таким чином, у ході Національно-визвольної війни 1648-1654рр. частина України (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводство) отримала за угодою з московським царем незалежність. Однак фактичними діями московський уряд з перших днів методично намагався обмежити і ліквідувати цю незалежність.

Цьому сприяла шкідлива для України політика наступних гетьманів. Упродовж 60-80рр. XVIIст. не вщухали чвари, в яких амбіційна старшинська аристократія вела боротьбу за владу. Це прискорило втручання іноземних держав у справи України, в першу чергу Польщі, Московії і Туреччини. Тривала війна цих держав закінчилася прийняттям “Трактату про вічний мир” між Польщею і Московією. Згідно умов цього договору Військо Запорозького було розділене між цими державами навпіл по Дніпру. Правобережжя загарбала Польща, а Лівобережжя залишалося під протекторатом Московії.

З 1687р. для Лівобережної України розпочався новий етап, який інколи називають московським періодом її існування (1687-1764рр.). царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати гетьманів, полковників та інших адміністраторів, перетворювати козацькі полки не регулярні московські військові підрозділи, реорганізовувати структури центрального і місцевого управління, замінювати старшинські уряди губернською формою правління тощо.

Спроби української старшини якось протидіяти цьому (наприклад, становленням спадкового гетьманства з роду Розумовських) викликали рішучу реакцію з боку царизму. Наприкінці 1764р. вийшов царський маніфест, в якому повідомлялося, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду. Це зречення дало підстави перетворити Військо Запорозьке у звичайне генерал-губернаторство (Малоросійське) Російської імперії на чолі з П.Румянцевим.

Після російсько-турецької війни в 1775р. було зруйновано (вдруге) Запорозьку Січ, а в 1781р. полково-сотенний устрій гетьманщини.

Майже одночасно з Гетьманщиною втратила свою автономію Слобідська Україна. 1765р. Катерина ІІ ліквідувала полковий устрій Слобожанщини. Там було ліквідовано самоуправління краю.

Таким чином, з ліквідацією залишків автономії України її, по суті, було відлучено від політичного життя. Демократичні традиції згасали, а політична культура мало проникала у свідомість народних мас. Внаслідок реакційної політики російського самодержавства український народ втратив навіть ті елементи державності, що утвердилися в попередні століття і були невід’ємною і характерною частиною його національного розвитку.

10.Процес обмеження нац. прав українців у період остаточної втрати Україною державності в процесі створення СРСР. Чи мала Україна право вибору?

1 грудня 1934 р Президенція ЦВК СРСР прийняла постанову про порядок розгляду звинувачень у підготовці чи здійсненні террористичних актів, яка відповідала на слідство в цих справах не більше 10 діб. Справи розглядалися без прокурора та алвокатів. Оскарження чи помилування не допускалося. Найвищу міру покарання виконували відразу після винесення вироку. У 1937 р. Подібний порядок розгляду справ було поширено на звинувачених у шкідництві та диверсіях. Слідство провадилось із застосуванням жорстких тортурів. У 1937 р., коли Й,Сталін особисто від імені ЦК ВКП(б) дав указівку органам НКВС застосувати до арештованих фізичеі методи впливу. Середина грудня 1934р Засуджено до роз28 представників творчої та наукової інтелігенції у справі „Українського центру білогвардійців-террористів”.1935 Оголошено про викриття „Всеукраїнського боротьбистського центру”.1936 Сфабриковано справи „Українськотроцькістського центру”,”Соціал-демократичної партії України” та ін.1937-1938рр. Террор ства всеохопним і масовим. Масові репресії охопили всі категорії населення і державного аппарату, військових, інтелігенцію, робітників, селянство. Особлтвості розвитку культури в той період: -Всеосяжна ідеологізація всіх сфер суспільного життя; -Усі прояви культурного життя суворо контролювалися,наповнювалися пропартійним,просталінським ідеологічним змістом; -Сталінське кервництво накидало суспільству надзвичайно убоге розуміння культури, метою якої було утвердження марксистського світогляду.

-Суворий конгтроль за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури і мистецтва, переслідування інакомислячих,відірваність від здобутків закордонних майстрів.

-Заборона різних релігійних течій, руйнування храмів, знищення культурних цінностей минулого; -Відкидання думки, які виходили за рамки ідеологічних догм.

Освіта: Наприкінці 30-х рр. Стало обов’язковим вивчення російської мови, змінювалася українська абетка і граматика у напрямку наближення їх до російської мови.Квітень 1938р. Потанова ЦК КП(б)У, за якою створення навчальних закладів для національних меншин створення навчальних закладів для національних меншин оголошувалося „насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей”, а тому подальше їх існування було визнане „недоцільним та шкідливим”. Усі ці заклади закрили. Характерними були ідеологізація навчальних програм. Художня література. Квітень 1932 р. Постанова ЦК ВКП(б) „ Про перебужову літературно- художніх організацій”.Було ліквідовано літературно-художні об’єднання і створено єдину спілку письменників України, організаційно оформлену на 1-му з’їзді у 1934 р.1933р.Заарештовано талановитого поета,прозаїка і драматурга М.Ялового. М.Хвильовий заподіяв собі смерть, репресовано О.Слюсаренка, О.Досвітнього, Остапа Вишню(засуджений до 10 років концтаборів) та ін. 1934 р. Розстріляно Косинку, Д.Фальківського, К. Буревого. 1935 р. Жертвами репресій стали М.Зеров,Мкуліш,Є.Плужник,В.Поліщук.1937 р. Розстріляли М.Семенка, І.Микитенка і багатьох інших талановитих майстрів слова.Із 193 членів і кандидатів у члени Спілкм радянських письменників України було репресовано 97.Жертвами сталінських репресій стало 500 письменників соціально-політичних умов письменники республіки зберегли українське художнє слово,а отже , і можливість для відродження української літератури в майбутньому.Деякі з письменників, котрим пошастило вижити (П.Тичина, М.Рильський,В.Сосюра,Ппанч,А.Малишко,А.Головко,Ю.Смолич,Ю.Яновський та інші), змушені були пристосуватися до нових умов.Якщо 20-ті роки ввійшли в історію культури і мистецтва України як період відродження, то 30-ті роки дослідники назвали „розстріляним відродженням”.

11. Як реалізується етнополітичн-ий фактор в умовах розбудови незалежної Української держави на сучасному етапі? Визначте напрямки діяльності шодо створення умов всебічного задоволення національне культурних та мовних потреб національних меншин.

На сучасному етапі перед незалежною державою Україною стоїть нагальна проблема створення на національному рівні умов для політичного консенсусу етносів, які населяють її територію. Як відомо у спадщину від колишнього СРСР Україна отримала загострену ситуацію у міжнаціональних відносинах.Незалежна Українська держава, спираючись на вікові традиції співіснування на її території представників різних етносів, дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб усіх етнічних спільнот. Одним із пріоритетних напрямків державної етнополітики на сучасному етапі визначення забезпечення гармонійного співіснування громадян України різних національностей, їхнього вільного етнокультурного розвитку.

Сучасна політико-правова база регулювання етнонаціональних процесів покликана забезпечувати оптимальний баланс інтересів етнічних спільнот. Конституція України (стаття №11), Декларація прав національностей України, закони “Про громадянство України”, “Про національні меншини України”, “Про об’єднання громадян”, “Про освіту”, “Про мови в Україні”, “Про свободу совісті і релігійні організації”, “Основи законодавства України про культуру” не тільки проголошують рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права всіх громадян незалежно від їхнього етнічного походження, а й створюють умови для відродження та розвитку культур національних меншин. Важливим є те, що Україна не тільки продекларувала, а й послідовно здійснює політичний курс на утвердження рівності перед законом усіх національних громад, що створює міцну основу демократії..Спираючись на історичний досвід державотворення, зокрема демократичні принципи Української Народної Республіки у налагодженні міжнаціональних відносин, Верховна рада у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. проголосила, що громадяни всіх національностей становлять її народ. Для вирішення існуючих проблем етнополітики національних меншин призначені Закони України “Про мови в Українській РСР” (1989), “Про національні меншини в Україні” (1992), “Про біженців” (1993), “Про освіту” (1996), “Про громадянство України” (1997), “Про місцеве самоврядування” (1997) та інш. У 1994 році було створено Міністерство у справах національностей, міграції та культів, у березні 1996 р. - Міністерство у справах національностей та міграції, у липні 1996 р. - Державний комітет України у справах національностей та міграції. Етнічні меншини дістали змогу висловлювати свої проблеми також через Раду національно-культурних товариств України. В Україні утворені Фонд розвитку національних меншин (1992 р.), Фонд депортованих народів Криму (1992 р.). Прийнято ряд законодавчих актів, спрямованих на організацію міжетнічних відносин і етнокультурний розвиток народів України. Це – “Декларація прав національностей України” (1991 р.), а також низку відомчих актів. Усі ці документи спрямовані на демократизацію та гуманізацію державної етнополітики, яка сприяє консенсусу та злагоді в українському суспільстві. Демократичні перетворення сприяли зростанню етнічної свідомості, зумовили рух національних меншин до самоорганізації та етнічної ідентифікації, культурного відродження, вивчення рідної мови, створення національно-культурних товариств та об’єднань. Нині в Україні діє близько 450 національно-культурних товариств, 25 із них мають всеукраїнський статус. Національно-культурні товариства виступають провідниками відродження і розвитку мов, звичаїв, традицій, культурно-мистецьких надбань. З їхньої ініціативи створювалися національно-культурні центри, театри, музеї, школи. Досягнення художніх колективів розкривалися шляхом організації та проведення національно-регіональних фестивалів, а також через Всеукраїнський фестиваль національних меншин “Всі ми діти твої, Україно”. Для задоволення культурно-мистецьких потреб національних меншин України функціонували російські театри, Київський циганський театр “Ромен”, угорський театр ім. Д.Іллєшу в Береговому Закарпатської області. При національно-культурних товариствах діяло 2,5 тис. колективів художньої самодіяльності. Серед найвідоміших – єврейські театри “Мазлтов” та “Штерн”, польський фольклорний ансамбль “Яскулки”, німецький камерний хор “Оранта” та ін. Реалізується щорічна програма випуску літератури мовами національних меншин України, спрямована на задоволення етнокультурних та освітніх потреб представників різних національностей. Лише з 1996 по 2000 роки видано близько 350 книжок мовами національних меншин: підручників, словників, творів дитячої та художньої літератури. Мовами етнічних меншин видається понад 1,4 тис. періодичних видань, з них 1,3 тис. російською мовою. Додатками до газети “Голос України” виходять “Арагац” – для вірменської громади, “Конкордія” – для румунської, “Єврейские вести” – для єврейської, “Роден край” – для болгарської, “Дзеннік Кіровські” – для польської громади. В Ужгороді діє центр з вивчення угорської культури. Видається журнал “Акта Хунгаріка”. Однією з найпекучіших проблем України є повернення на батьківщину та облаштування осіб депортованих у радянські роки за національною ознакою. На основі безпідставних звинувачень і незаконних рішень державних органів СРСР з території України було виселено близько 700 тис. кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців у віддалені райони Росії, а також до Узбекистану, Казахстану, Киргизстану й Таджикистану. Серед питань політико-правової сфери одним із найважливіших стало питання набуття депортованими громадянства України. Після ухвалення 16 липня 1997 р. Верховною Радою України Закону України “Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про громадянство України” процедуру набуття українського громадянства для депортованих було значно спрощено. Наприклад, якщо з листопада 1991 р. по вересень 1998 р. до органів внутрішніх справ із питань визначення належності до громадянства України звернулося 7,5 тис. депортованих осіб, то з вересня 1998 р. по вересень 1999 р. вже 38647 депортованих осіб та їхніх нащадків. Усього за 90-ті рр. підтверджена належність до громадянства України понад 48 тис. депортованих осіб.

Величезне значення для повнішого задоволення потреб національних меншин мають засоби масової інформації. У 1999 р. загальний річний обсяг передач мовами національних меншин становив на телебаченні майже 1229 годин, на радіо – 1988 годин.

Гострою залишається для України проблема нелегальної міграції, здебільшого транзитної. У зв’язку з жорстким іміграційним контролем, який діє в країнах Заходу, значна частина нелегальних мігрантів які намагаються дістатися через її територію на Захід залишається на території України досить тривалий час, які намагаються дістатися через її територію на Захід. Щорічно прикордонниками затримуються майже 10 тис. нелегальних мігрантів. Це спричиняє серйозні порушення правопорядку, погіршує криміногенну ситуацію в Україні. Протягом 1995-1998 рр. тільки в Києві зафіксовано 111 тис. порушень Закону України “Про правовий статус іноземців” та виявлено 7585 іноземців-нелегалів, які незаконно перебували у місті. До адміністративної відповідальності притягнуто 63,7 тис. іноземців з дальнього зарубіжжя, 7,4 тис. громадян з країн СНД, 28,8 тис. громадян осіб кавказького регіону. За сприяння іноземцям у порушенні діючого законодавства до адміністративної відповідальності притягнуто понад 2000 посадових осіб та 600 окремих громадян України. Це наочно підтверджує потребу в зміні державної політики до розв’язання міграційних проблем.

Важливим напрямком міграційної політики України протягом останніх років є проблема біженців. Перші біженці прибули до України у 1988-1989 рр. з Вірменії, Азербайджану, Узбекистану. Найбільш масовим приплив біженців був 1992 р., коли внаслідок воєнних дій у Придністров’ї понад 60 тис. осіб шукали притулку у південноукраїнських областях. У 1993 р. Верховна Рада прийняла закон “Про біженців”.Біженцям Закон гарантує право вільно пересуватись по території країни, вільно обирати місце проживання, працювати або займатися підприємницькою діяльністю. Вони мають право на медичну допомогу, отримання грошової допомоги, пенсій, освіти, недоторканості особи та житла, судового захисту тощо.

12 Міграція населення – це переселення, переміщення населення у межах країни (внутрішнє), а також добровільне або вимушене із однієї країни до іншої з метою постійного або тимчасового перебування в ній (зовнішнє).

Еміграція українців до інших держав – цедавнє історичне явище. Вже середні віки дають чимало свідчень епізодичних, несталих переїздів окремих українців до інших країн:

запорозькі козаки, рятуючись від переслідувань, переходили в інше підданство або наймались на військову службу

після полтавської битви 1709 р. Рештки війська Мазепи, що підтримували шведського короля, знайшли притулок у Бесарабії

Перша хвиля української еміграції (останнє десятиліття 19 ст. – початок першої світової війни) пов’язана з масовим переселенням українців до зарубіжних країн, насамперед Європи і Америки. У літературі вона дістала назву трудової еміграції. Багато українців виїздило, як вони вважали, лише на заробітки, тобто тимчасово, з тим, щоб потім повернутися на Батьківщину. Основною її причиною було те, що життя стало занадто важким, оскільки Україна бала на той час відсталою аграрною провінцією Росії, а значна частина її території – маларозвинутим регіоном Австо-Угорщини. Перша хвиля еміграції була наймасовішою. Типовими українськими емігрантами були самотні молоді чоловіки, бідні, неписьменн й некваліфіковані. Вониладні були працювати в с/г, вугільній промисловості, на рудниках, на спорудженні залізниць та ін. Напрямки еміграції: Великобританія, Німеччина, Франція, Канада, США, Бразилія, Аргентина. В межах новоутворених етнічних поселень українські емігранти зберігали свою етнічну самобутність, свої культурні та побутові особливості, створювали різного роду організації, що керували громадсько-політичним життям.

Після I світової війни розпочалася друга хвиля української еміграції. Основними мотивами виїзду українців за кордон стали соціально-економічний (переважно із західної України) та політичний (переважно зі східної). В цей період більшість серед емігрантів становила молодь і ті, хто був не згоден з режимом, який встановився на Україні після війни, а також ті, хто зі зброєю в руках боровся проти радянської влади. Серед них були солдати і офіцери білогвардійських та ін. самостійницьких збройних формувань; прихильники Ц.Р., Директорії та Гетьманату. Іншу групу емігрантів становили здебільшого великі і середні землевласники, колишні володарі промислових підприємств, торговці, службовці, священослужителі, люди вільних професій, інтелігенти. Основні напрямки: Франція, Польща, Австрія, Чехо-Словаччина, Німеччина та ін.

Наприкінці другої світової війни розпочалася третя хвиля української еміграції, яка дістала назву політичної. В роки війни близько 5 млн. українців були вивезені окупаційними військами до фашистської Німеччини; після закінчення війни понад 310 тисяч українців вважалися ”біженцями” або ”переміщеними особами”. В 70-х на початку 80-х років з політичних мотивів було виселено з СРСР, у тому числі і з України, велику групу так званих дисидентів, перевважно творчих працівників. Напрямки еміграції: Німеччина, Австрія, Італія, Франція, Англія, Бельгія, США, Канада.

Особливу групу мігрантів складають українці східної діаспори. Основною причиною міграційних процесів наприкінці XIX – на початку XX ст. було аграрне перенаселення на українських землях, безземелля та малоземелля селян. Головними регіонами переселення стали: Приамурський край на Далекому Сході, південний Тркестан та південно-східний Сибір. Всього до 1914 р. Постійно оселилися в Азії близько 2 млн українців. У 30-40 р.р. XX ст. мільйони українців були масово вивезені на Схід внаслідок розкуркулювання та депортації учасників боротьби проти радянського режиму на західноукраїнських землях. Під час II світової війни в Азію було евакуйовану близько 1,9 млн осіб. Чимало з репатрійованих у 1945-46 р.р. з Німеччини та Австрії потрапили до Сибіру. В повоєнні роки найпомітнішою подією в організованих переселеннях було освоєння цілинних земель Казахстану і нафтогазових родовищ Західного Сибіру.

Був заснований Український вільний університет у Празі, Українська сільськогосподарська академія у Подебрадах, науково-дослідні інститути у Берліні, Варшаві. У період після Iiсвітової війни було створено широку мережу громадських організацій і установ, які представляють інтереси українців у зносинах з властями країн поселення: Український центральний громадянський комітет у Франції, Об’єднання українських робітників у Франції, Центральне представництво української еміграції в Німеччині та ін. Цій же меті підпорядкована й діяльність багатбох жіночих, молодіжних, професійних, культурологічних і просвітянських оргнанізіцій, товариств і об’єднань, початки яких були закладені ще в період перебування українців у таборах для біженців і ”переміщених осіб”. Серед них: Спілка української молоді і Пласт, Об’єднання українських жінок, Об’єднання купців і промисловців та ін. Значний вплив на збереження української етнічності в Америці має шкільне навчання – парафіяльні школи при українських церквах, недільні школи, суботні програми та ін.; музеї – зокрема Український музей-архів у Клівленді, село-музей спадщини української культури в Альберті. Велика кількість українських інтелектуалів залишила помітний слід в країнах, де вони проживали: професори різних аргентинських та бразильських університетів С.Онацький, Ю.Полянський, В.Бурка та ін., художники, архітектори, скульптори Ю.Шумлінський, І.Грищенко та ін.; художник В.Курилик, педагог Г.Ващенко, вчений-фізик І.Пулюй, просвітитель І.Огієнко та багато інших.

14. Дайте характеристику української гетьманської держави під проводом Б.Хмельницького, її політичного і соціально-економічного лад;. Які причини та наслідки ліквідації цієї держави у другій половині XVIІ ст.?

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657 рр.) буди чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

 право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

 незалежність і соборність Української держави;

 генетичний зв''''язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних факторів: традицій та звичаїв сус-пільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка ста-ла своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію над-звичайного стану в державі. Обидва фактори визначили напів-військовий характер української державності. Саме у цьому кон-тексті слід сприймати й назву держави - Військо За-порозьке.

За часів Хмель-ниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис, км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змо-гу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу.

Система органів публічної влади фактич-но дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ра-ди, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати універ-сали. Система органів публічної влади мала три рівні — генераль-ний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна стар-шина. Повноваження цього органу публічної влади поширювали-ся на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював осо-бисто, а з 1654 р. була введена посада гетьманського підскарбія. Поповнення державної скарбниці здійснювалося із чотирьох основ-них джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Національна армія сформувалася на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об''''єдналося повстале ("покозачене") селянство та міське населення.

Українська держава сформувалася на двох засадах, які часто вступали між собою у протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі на-ціонально-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить Існування таких суспільних явищ та норм:

 функціонування Військової ради, у якій право голосу мало все військо;

 виборність всіх посадових осіб

 відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам стати частиною привілейованої верстви — козацтва.

З часом набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми проявами цього процесу були:

 поступове обмеження впливу "чорних" рад та витіснення їх старшинською радою;

 зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

 домінування командних методів управління;

 встановлення спадкового гетьманату - переростання гетьманської влади у монархічну.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з національно-визвольною І фактично переросла у Селянську війну. На визволених землях 1652 р. остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти.

Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового те-риторіального поділу та систему організації публічної влади За-порозької Січі, 3 часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авто-ритаризм, а республіки в монархію.

Питання про незалежність Української держави. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував підтримки великої чужоземної держави. Нарешті, у Східній Європі XV ст. суверенітет ототожнювався з особою загальновизнаного монарха. Хмельницький вимушений був знайти для України зверхника. Зручним кандидатом на роль покровителя України був турецький султан. 1651 р., після обміну посольствами Оттоманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке.Проте через поширену серед українців ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так і лишилася нездійсненою.

Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був право-

славний московський цар. 1653 р., Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирі-

шив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти

їх під свою високу руку».