5. Назвіть етнополітичний аспект литовської експансії на українські землі. Чи

можна вважати Велике князівство Литовсько-Руською державою?

Cтановище українських земель у Великому Литовському князівстві (Волинь, Східне Поділля, Київщина, Переяславщина) – литовсько-руський державі. В цій державі власне литовський елемент становив одну десяту населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою. Етнічні переваги литовського елементу випливали лише з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князь Гедимін (1316-1341рр.). На західних і південно-східних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємницею Рюриковичів. Мовою управління, суду, культурної творчості з самого початку була тодішня літературна руська мова, що мала великі писемні традиції. У XІV-XVст. в ній помітні два відгалуження: староукраїнської і старобілоруських мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилися народнорозмовною мовою відповідних територій.

Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них – М.Грушевський, О.Єфименко, Д.Дорошенко та ін. Суперечливу точку зору щодо етнічного характеру Литовсько-Руської держави зайняли автори монографії “Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії” , в якій наголошують, що “Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність позбавлена можливості створити свою державність і опинилась під загрозою асиміляції”. Йдеться також про те, що українське населення зазнавало в Литовській державі “соціального гноблення та політичних обмежень”. У такому підході помітним є намагання ототожнювати “іноземний гніт” з соціальним гнобленням. Але це не одне й те ж. Коли говорять про політичний характер Литовсько-Руської держави, то не забувають про її класовий характер. Як у всіх феодальних державах, так і Литві носієм суверенітету була панівна феодальна верхівка суспільства на чолі з Великим Князем. Українські ж селяни, так само як білоруські становили лише соціальний ґрунт, звідки піднімалася держава Гедиміновичів, яка була одночасно і державою Острозьких, Сангушків, Чарторийських і Дубовицьких, Вишневецьких та інших феодальних родів та знаті. Політичний характер Литовсько-Руської держави означав політичний склад всієї верстви, яка творила апарат управління і користувалась благами власної держави. Звичайно, панівне і рівне становище національної верхівки створювало позитивні умови життя всього народу, особливо у сфері освіти, мови, релігії, народного і професійного мистецтва.

Становище українських і білоруських земель, як і всіх народів, у складі Великого князівства, змінювалося, особливо під впливом польсько-католицької і духовної експансії, що дедалі відривала литовську знать від руської і робила її союзником проти руської. Тому питання етнополітики у Великому князівстві Литовському не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно кожного історичного періоду. Від утвердження Гедиміна великим князем на литовських і західних руських землях і до Люблінської унії пройшло понад 250 років – життя близько 10 поколінь. За цей час відбулися суттєві зміни у сферах економічного життя основного масиву українських земель, в системі управління, розвитку мови, в соціальній структурі населення. Упродовж другої пол. XVст. Центральна влада на чолі з великим князекм покінчела з поділом всієї держави, в тому числі України за принципом удільних князівств і запровадила адміністрацію, залежну головним чином від центральної влади. Найбільший удар відносній самостійності української феодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, був нанесений ліквідацією у другій пол. XVст. удільних Київського, Волинського, Подільського князівств, якими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Корятовичі (потомки Корията, брата Ольгерда) і сформуванням воєводсько-повітової адміністрації. Найчастіше нові адміністративні одиниці очолювали ті ж князі та інші вельможі, але їх статус відтепер визначався не традицією удільної автономією, а волею великого князя. Поряд з різними родинами Гедиміновичів, котрі українізувалися у числі князівської верхівки феодалів були родини, які вели свої лінії від Рюриковичів: Михайло Хотетовський, Іван Четвертинський, Дмитро Горадецький, князі Острозькі та ін.

Неухильно посилювалося гноблення селян. Уже на початку XVIст. залежність селян від панщини стала всеосяжною на Волині, у центральній і південній Київщині, на Поділлі. Головними експлуататорами виступали крупні князівські руські (українські) або обрусілі литовські родини, на Волині – Острозьких, Заславських, Вищневецьких, Корецьких. На Чернігівщині, Київщині та в Білорусії величезні маєтки належали князівській родині татарського походження – Глинських.

Вже в XVІст. чимало з названих родин відіграло видатну і прогресивну роль у захисті української національної самобутності, православної церкви, національної освіти і культури

Отже, можна дійти висновку, що в умовах панування Великого князівства Литовського і Руського, панівна національна феодальна верства розвивалась практично вільно до часу Люблінської унії.

6 Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

1. Релігійне гноблення - наступ католицизму та уніатства на права й свободи Української православної церкви, конфіскація церковного майна та земель, насадження католицизму серед населення, впровадження обов''''язкового податку для населення на утримання католицької та уніатської церкви, діяльність ієзуітів.

2. Національне гноблення - обмеження українців у правах при зайнятті урядових посад та роботі в органах самоврядування міст, вказівки на другосортність й неповноцінність українців.

3. Соціальне гноблення:

• зростання барщини, натуральної та грошової ренти, зростання податків та відпрацьовок селян на користь держави, підсилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів;

• феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського свавілля, експлуатація з боку євреїв-орендаторів;

• посилення козацтва й міщанства, нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів та шляхти.

Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння, чи, як висловлювалися польські історики ХIХ ст., ”цивілізування” України, вони також були чинником нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом “сильний завжди правий”, вони постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що “на Україні править беззаконня”. Схильність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньому ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян повинностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 р.

Однією з основних причин війни було створення у 1596 р. уніатської церкви. Хоча уніати формально зрівнювалися у правах з католиками, але Польська римсько-католицька церква не вважала уніатів за повноцінних громадян. Приниження, якого зазнавали уніатське духовенство і миряни, викликало з їх боку опір польській асиміляції. Але створення уніатської церкви мало і позитивну роль. Ознайомлення українців із західноєвропейськими надбаннями в галузі освіти, культури сприяло її розвиткові і в західноукраїнських землях. Разом з тим в Україні замість двох – православної і католицької - з’явилася третя – уніатська церква. І тому це вело до роз’єднання не тільки духовних, але й матеріальних сил українського народу.

Причиною війни був, також, національний гніт. Як зазначалося вище, на українських землях проживало багато поляків, тому це призводило до заборони мови, традицій. Трагедією такого процесу було те, що у свідодомості широких мас населення твердо закорінювалося насаджуване поняття про вищу польську мову, культуру, католицьку віру, що, в свою чергу, призводило до нижчості української мови, культури, православної віри. Польська шляхта постійно підкреслювала своє презирство до всього українського, вживаючи термін “хлопи”.