1. Законодавство України про видавничу справу

ЗАКОН УКРАЇНИ "Про видавничу справу"

Цей Закон визначає загальні засади видавничої справи, регулює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукцiї, умови взаємовiдносин i функцiонування суб'єктiв видавничої справи. Відповідно до Конституцiї України цей Закон покликаний сприяти нацiонально-культурному розвитку українського народу, громадян України всiх нацiональностей, утвердженню його духовностi та моралi, доступу членiв суспiльства до загальнолюдських цінностей, захисту прав та iнтересiв авторiв, видавцiв, виготiвникiв, розповсюджувачiв i споживачiв видавничої продукцiї.

2.Взаємодія редактора з іншими творцями видання.

Взаємодія редактора за іншими творцями видання полягає у співпраці команди, яка працює над книгою, адже редактор - це основний творчий працівник у видавництві, який несе повну відповідальність за редагований оригінал. У процесі роботи редактор співпрацює безпосередньо з автором, коректором, ілюстратором, готує рекламні тексти та каталоги видань - звідси співпраця з відділом маркетингу, потім редактор повинен контролювати процес верстки, друку та продажу книги. Тобто до обов’язків редактора входить не лише виправлення граматичних та стилістичних помилок у тексті, а й повний контроль усього процесу від набору до виходу книги у світ. Отже, редактор тісно співпрацює з усім видавництвом, мета якого - створення якісного видання.

3. Способи поширення змі.

Створення такої картини світу багато в чому залежить також від способів поширення інформації. ЗМІ користуються двома основними способами поширення інформації — послідовним і фрагментарним. Першим способом частіше користується преса, послідовно і різнобічно висвітлюючи в статтях та інших публікаціях ту чи іншу політичну проблему. Другий спосіб — фрагментарна подача інформації — особливо розповсюджений на телебаченні.

Стосовно останнього, то він породжує для слухачів ряд труднощів у пізнанні суті тієї чи іншої події або процесу, бо дроблення інформації, створюючи видимість її різнобічності й оперативності подачі, перешкоджає не професіоналам (переважній більшості громадян) сформувати цілісну картину політичних явищ або подій. Воно дає комунікаторам додаткові можливості маніпулювати аудиторією, акцентуючи її увагу на одних сторонах події й умовчуючи або затемнюючи інші. Фрагментарність подачі інформації в кінцевому рахунку дезорієнтує слухачів або й гасить їхній інтерес до політики і спричиняє політичну апатію або змушує покладатися на оцінки коментаторів.

Властивий телебаченню «тиск візуальності» виявляється не тільки у фрагментарній подачі інформації відповідно до можливостей її екранізації, а й у ритуалізації та персоналізації політичних повідомлень. Телебачення звичайно віддає перевагу передавати інформацію, яку можна зняти телекамерою, тобто показувати конкретних осіб, предмети і т. п. Тому на екранах домінують легкодоступні для телеоб'єктива дипломатичні й інші ритуали, офіційні зустрічі, візити, прес-конференції і т. п. Абстрактні ж положення, що розкривають найбільш глибокі причини тих чи інших політичних явищ, не піддаються відеозапису і, як правило, не попадають у передачі.

Внаслідок такої подачі інформації політика надмірно персоналізується, увага глядачів концентрується головним чином на політичних лідерах, які звичайно навіть не отримують можливості докладно викласти свої погляди.

Фрагментація, ритуалізація та персоналізація інформації ведуть телебачення на шлях показу зовнішньої, поверхньої сторони політичних явищ. Сутнісні ж взаємозв'язки в цьому випадку не розкриваються. Без належної уваги залишається і сам процес політичного волеутворення і прийняття рішень, що становить стрижень політики.