53. Освітянські реформи 19 ст.

Для управління освітніми закладами були створені навчальні округи, дев’ять українських губерній входили до Київського, Одеського, Харківського округів. Навчальні заклади було поділено на чотири “розряди”: парафіяльні школи – для “людей найнижчих станів”; повітові училища – для дворян, службовців, купців, ремісників; гімназії та ліцеї, а також університети – головним чином для дітей дворян.

У 60-х роках ХІХ ст. у галузі освіти було проведено нізку реформ, зумовлених скасуванням кріпосного права (1861). З 1864 р. всі типи початкових шкіл перетворювалися на загальноосвітні “початкові народні училища” з єдиною програмою. У кожній губернії створювалася посада попечителя народних училищ. Жінки одержали дозвіл на вчителювання. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ було реорганізовано у шестирічні міські училища.

У ХІХ ст. починають створюватись і професійні школи. Спочатку вони відкривалися різними відомствами без чітко визначеної системи. В Україні були відкриті Чернігівське ремісниче (1804) і Кременчуцьке землемірне (1807) училища, Херсонське училище торговельного мореплавства (1834), яке готувало штурманів, шкиперів і суднобудівників, Головне училище садівництва в Одесі (1844), Харківське землеробське училище (1851), кілька фельдшерських шкіл. З розвитком капіталізму зросла кількість спеціальних навчальних закладів.

Реформою 1888 р. була створена система промислово-технічної освіти.

У першій половині ХІХ ст. середню освіту давали чотирирічні гімназії, що існували в усіх губернських і деяких повітових містах, зокрема в Україні їх було 19. Вони утримувалися за рахунок державних коштів та частково міських прибутків. У гімназіях вивчалася російська, латинська, грецька, французька мови, математика, історія, географія та інші дисципліни. Після їх закінчення юнаки діставали право вступу до університетів або на державну службу, але тільки виходці з дворянства і чиновництва.

У 1864 р. було затверджено новий статут про гімназії. Створювалися повні гімназії (семикласні) і неповні (чотирикласні) двох типів – класичні й реальні. Перші давали класичну освіту і готували випускників до вступу в університет, другі – практичні знання (фізика, математика, хімія) і можливість навчання у вищих спеціальних закладах.

Хоча середньоосвітні заклади проголошувалися загальностановими, вони були розраховані переважно на дітей дворян, чиновників та буржуазії; виходці із незаможних верств суспільства фактично були позбавлені можливості вчитись у класичних гімназіях.

У ХІХ ст. набула розвитку вища освіта. У 1805 р. було відкрито Харківський університет. У 1834 р. було відкрито Університет св. Володимира в Києві у складі філософського, юридичного, згодом медичного (1842) факультетів.

Економічний і культурний розвиток країни прискорив появу спеціальних вищих навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Харковського ветеринарного інституту (1873 р). Першим вищим технічним закладом в Україні став Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885). У 1898 р. було створено Київський політехнічний інститут у складі хімічного, механічного, інженерного та сільськогосподарського відділень.

Свої особливості у ХІХ ст. мав розвиток освіти у Східній Галичині, Північній Буковині й Закарпатті у складі Австрійської імперії, уряд якої проводив колоніальну політику. Кількість шкіл постійно зменшувалась, українська мова витіснялась німецькою та польською Подібне становище було на Закарпатті та в Північній Букавині. Під час революції 1848-1849 рр. у Галичині діяло 60 недільних шкіл з українською мовою навчання, а у Закарпатті – 9, але згодом вони підпали під вплив церкви.

В результаті реформи 1869 р. в імперії було запроваджено обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років, а школи були передані під нагляд світських органів. За шкільним законом від 1895 р. початкові галицькі школи поділялися на два типи: нижчий (сільський) – трикласні та вищий (міський) – шестикласні. Після закінчення нижчих шкіл не можна було здобути середню освіту.

На Закарпатті австро-угорський уряд здійснював політику мад’яризації навчання, але й цими школами у 1890-х рр. було охоплено менше 50% дітей шкільного віку. У Північній Буковині діяло лише 305 початкових шкіл, а закон про загальнообов’язкове навчання практично не здійснювався.

Вища освіта в західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, Реальній (або торгівельній, 1817), Ветеринарній (1897), Технічній (1844) академіях у Львові (остання була згодом реорганізована у політехнічний інститут), Чернівецькому ліцеї. Львівський університет складався з філософського, теологічного, юридичного та медичного факультетів. Викладання проводилося латинською, німецькою та польською мовами. Австрійській уряд не чинив перешкод для вступу українцям лише на богословський факультет, який готував сільських священників. В цілому ж, західноукраїнські землі залишались наприкінці ХІХ ст. відсталим краєм.