20. Предмет господарського права

Кодекс визначає основні засади господарювання в Укр. і регулює господар­ські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяль­ності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасника­ми відносин у сфері господарювання.

Перша стаття ГК дає відповідь на запитання: що саме регулюють усі його нормативні положення? У ній у досить лаконічній формі визначено пред­мет регулювання - певну сферу життєвих, матеріальних відносин у суспільстві, яка потребує законодавчого врегулювання. Йдеться про сферу, яка здавна виокремилася, викристалізува­лася як сфера господарювання, господарських відносин. За всіма мовними і смисловими тлу­маченнями слово «господарювати» означає, перш за все «займатися господарською діяль­ністю, вести господарство, керувати ним за власним розсудом».

Якщо у преамбулі Кодексу йдеться про загальну мету та, про головну спрямованість цього кодифікованого законодавчого акта на утвердження суспільного господарського порядку, то стаття 1 визначає більш конкретні його завдання. Цим створюється можливість для більш чіткого усвідомлення змісту всіх подальших положень Кодексу про цілі, умови і форми гос­подарювання.

У першу чергу дана стаття містить посилання на те, що Кодекс визначає основні засади господарювання в Укр.. Саме основним засадам господарювання і присвячені глави і стат­ті розділу І Кодексу. В них дано визначення ключових понять, що застосовуються у госпо­дарському законодавстві, викладено загальні принципи та нормативно-правові основи госпо­дарювання. Окремі глави, що складають цей розділ, присвячені основним напрямам та фор­мам участі держави і місцевого самоврядування у господарюванні, основам антимонопольно-конкурентного регулювання, засадам комерційної (підприємницької) та некомерційної гос­подарської діяльності. Більш детально всі ці питання викладаються у коментарях до відповід­них статей.

У статті також визначена спрямованість Кодексу на регулювання господарських відно­син, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності. Дане поло­ження потребує деяких пояснень. Господарська діяльність за своєю сутністю є поєднанням майнових і організаційних елементів: для того щоб виробити та реалізувати продукцію, ви­конати роботу або надати певну господарську послугу саме «господар» (підприємець чи інший суб'єкт) на свій розсуд організує використання необхідного для цього майна. Однак організаційний аспект господарської діяльності має не тільки свій внутрішній, а й зовнішній прояв. Будь-яке господарство (підприємство) у ринкових умовах не діє у повній самотності, ізольовано. Тому воно перебуває в численних зв'язках, у тому числі організаційного харак­теру, з іншими господарствами та державними і недержавними органами. Наприклад, само­стійне підприємство може на добровільних засадах входити до складу такої структури, як господарське об'єднання. Тут воно і може відчувати певний організаційний вплив з боку за­значеної структури. Такого роду вплив відчуває також підприємство, перебуваючи в стосун­ках і з державними органами, які мають визначену господарську компетенцію. Саме у цих та подібних випадках і здійснюється певна організація господарської діяльності, головне при­значення якої полягає у створенні необхідних умов для здійснення цієї діяльності. Таким чи­ном, господарські відносини за своєю природою є організаційно-майновими відносинами.

21. Філії, представництва та інші відокремлені підрозділи суб`єктів підприємницької діяльності : порядок створення, правове положення

22. Форми і порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності

режим Валютного контролю встановлений Декретом КМУвід 19лютого 1993 р.№ 15-93 "Про систему валютного регу­лювання і валютного контролю", яким визначено загальні прин­ципи валютного регулювання, повноваження держ. органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ Укр. в регулюванні валютних операцій, права і обов'язки суб'єктів валют­них відносин, порядок здійснення валютного контролю, відпові­дальність за порушення валютного законодавства.

2. Митного контролю. Він здійснюється згідно із Законом "Про зовнішньоекономічну діяльність" та Митним кодексом Укр. і проводиться шляхом:

а) ліцензування.

Основні види ліцензій:

генеральна ліцензія — відкритий дозвіл на експортно-імпортні операціїз певним товаромта певною країною (гру­пою країн) протягом періоду дії режимуліцензування цьо­го товару;

разова ліцензія — разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конк­ретним суб'єктом зовнішньоекономічноїдіяльності на пе­ріод, не менший ніж необхідний для здійснення експорт­ної чи імпортної операції;

відкрита ліцензія—дозвіл на експорт-імпорттовару протя­гом певного періоду (але не менший одного місяця) з ви­значенням його загального обсягу.

Ліцензії на експорт чи імпорт товарів видаються Міністер­ством економіки Укр. на підставі заяв суб'єктів зовнішньое­кономічноїдіяльності.

б) квотування. В Укр. запроваджуються такі види експорт­них (імпортних) квот:

глобальні квоти—квоти, що встановлюються для товару без зазначення конкретних країн чи груп країн, в які товар експортується або з яких він (вони) імпортується;

групові квоти — квоти, що встановлюються для товару із зазначенням групи країн, в які товар експортується або з яких він імпортується;

індивідуальні квоти—квоти, що встановлюються для това­ру із зазначенням конкретної країни, в яку товар може екс­портуватись або з якої він може імпортуватись.

Для кожного виду товару встановлюєтьсялжиеодинвид квоти.

Підставою для здійснення експортно-імпортних операцій є зовнішньоекономічні контракти. Вони укладаються в письмовій формі. Форма такого контракту визначається правом місця його укладення.

Зовнішньоекономічні контракти підлягають держ. реє- ■ страції в Міністерстві економіки Укр. і його органами на місцях.

Відповідно до законодавства Укр. можуть застосовува­тися й інші форми державного регулювання зовнішньоекономіч­ноїдіяльності — використання спеціальних імпортних процедур, запровадження спеціальних економічних зон та інших спеціаль­них правових режимів, застосування спеціальних санкцій за по­рушення законодавства про зовнішньоекономічну діяльність.

Постановою КМУвід 12 грудня 1998 р. "Про посилення кон­тролю за проведенням розрахунків резидентів і нерезидентів за зовнішньоекономічними операціями" передбачається тимчасове зупинення зовнішньоекономічноїдіяльності підприємств Укр. шляхом неприйняття комерційними банками платіжнихдору-чень на перерахування валютних цінностей на користь нерезидентів.

Крім того, у випадку закінчення триденного банківського тер­міну з дня завершення терміну, протягом якого господарюючий суб'єктне надав банку документів, що підтверджують повернення валютних коштів з-за кордону, уповноважені банки зупинять пере­рахування валютних цінностей з рахунків резидентів на користь нерезидентів.

Захист прав та законних інтересів суб'єктів зовнішньоеконо­мічноїдіяльності здійснюється згідно з нормами міжнародного права через дипломатичні та консульські установи Укр.

23. Порядок держ. реєстрації суб`єктів підприємницької діяльності

1. Суб'єкт господарювання підлягає держ. реєстрації, крім випадків, встановле­них цим Кодексом.

2. Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться у виконавчому комі­теті міської, районної у місті ради або в районній держ. адміністрації за місцезнахо­дженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

3. Для держ. реєстрації суб'єкта господарювання подаються такі документи: рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випад­ках, передбачених законом;

установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;

рішення Антимонопольного комітету Укр. про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом;

документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб'єкта господарювання в розмірі, встановленому законом;

реєстраційна картка встановленого зразка;

документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

При створенні у процесі приватизації та/або корпоратизації відкритих акціонерних товариств повинен також бути поданий звіт про наслідки підписки на акції, затвердже­ний Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

4. Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створен­ня юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водно­час заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера громадянина - платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

5. Власник (засновник) або уповноважені ним органи несуть відповідальність за невід­повідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що подаються для ре­єстрації.

6. Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється у строк не більше десяти днів з дня подання документів, зазначених у цій статті. Реєструючий орган зо­бов'язаний протягом цього строку видати суб'єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію.

7. На печатках і штампах суб'єкта господарювання повинен зазначатись ідентифіка­ційний код, за яким цього суб'єкта включено до державного реєстру суб'єктів господа­рювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця.

8. Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах держ. податкової служби, є підста­вою для відкриття рахунків в установах банків.

9. Відомості щодо держ. реєстрації суб'єкта господарювання включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

10. Відомості щодо держ. реєстрації суб'єкта господарювання, внесення змін до них підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу держ. влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з моменту проведення держ. реєстрації суб'єкта господарю­вання (внесення змін до відомостей держ. реєстрації) в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів Укр..

11. Порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що пода­ються для його реєстрації, є підставою для відмови в держ. реєстрації суб'єкта господарювання. Відмова у реєстрації суб'єкта господарювання з інших мотивів не до­пускається.

12. Відмову в держ. реєстрації суб'єкта господарювання може бути оскаржено в судовому порядку.

13. Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає держ. реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Дер­жавного бюджету Укр. у встановленому законом порядку.

14. Перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у разі зміни форми влас­ності, на якій засновано даний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, або найменування суб'єкта господарювання і здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

15. Скасування (припинення) держ. реєстрації суб'єкта господарювання здійс­нюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках ви­знання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в ін­ших випадках, передбачених законом.

Скасування держ. реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання.

16. Зак-вом Укр. можуть бути встановлені спеціальні правила держ. реєстрації окремих організаційних форм господарювання.

17. Суб'єкти господарювання, зазначені у пункті 1 частини другої статті 55 цього Ко­дексу, мають право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Суб'єкт гос­подарювання лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.

18. Положення про порядок держ. реєстрації суб'єктів господарювання затвер­джується Кабінетом Міністрів Укр..

24. Господарські об`єднання : поняття, види, правове положення

Стаття 118. Поняття об'єднання підприємств

1. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

2. Об'єднання підприємств утворюється підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити під­приємства, утворені за зак-вом інших держав, а підприємства Укр. можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на терит. інших держав.

3. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання.

4. Об'єднання підприємств є юридичною особою.

5. Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно до стат­ті 58 цього Кодексу.

1. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх діяльності для вирішення спільних завдань. Метою ство­рення і діяльності об'єднання підприємств може бути координація будь-якої господарської діяльності (виробничої, наукової, комерційної, інвестиційної, інноваційної, іншої). Вид (ви­ди) діяльності, які координуються підприємствами завдяки створенню об'єднання підпри­ємств, визначаються залежно від виду об'єднання. Так, в асоціаціях відбувається координація виробничої діяльності, у корпорації - виробничої, наукової та комерційної діяльності, у кон­церні - науково-технічної, виробничої, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.

2. Об'єднання підприємств утворюється підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворюва­ти об'єднання підприємств, - Кабінету Міністрів Укр., міністерств, інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання, компетентних ор­ганів місцевого самоврядування.

В об'єднання підприємств, у тому числі промислово-фінансові групи, можуть входити підприємства, утворені за зак-вом інших держав, а підприємства Укр. можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на терит. інших держав. Це положення згід­но зі статтею 119 цього Кодексу застосовується також до об'єднань інших суб'єктів господа­рювання - юридичних осіб або об'єднань підприємств за участі таких осіб. Інше може бути передбачене законами.

3. Об'єднання може бути утворене на невизначений строк або як тимчасове. Тимчасовим об'єднанням згідно зі статтею 120 цього Кодексу завжди є консорціум. На певний строк, що визначається строком реалізації конкретної програми, створюються також промислово-фінансові групи. Інші об'єднання можуть створюватися згідно з договором або рішенням компетентного органу на невизначений строк або як тимчасові об'єднання.

Стаття 119. Види об'єднань підприємств

1. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як держ. чи комунальні господарські об'єднання.

2. Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене за ініціативою під­приємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою госпо­дарську діяльність.

3. Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

4. Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утво­рене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів Укр. або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішен­ням компетентних органів місцевого самоврядування.

5. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворен­ня об'єднання.

6. Положення цієї глави застосовуються також до об'єднань інших суб'єктів господа­рювання - юридичних осіб або об'єднань підприємств за участі таких осіб, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

1. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств поділяються на два види -господарські об'єднання та держ. чи комунальні господарські об'єднання.

Господарські об'єднання утворюються на добровільних засадах підприємствами недерж. та некомунальної форми власності. На добровільних засадах господарські об'єднан­ня можуть утворюватися також державними та/або комунальними підприємствами чи за участі таких підприємств, якщо інше не передбачене зак-вом для окремих видів під­приємств чи для окремих галузей народного господарства та якщо це не заборонено їх уста­новчими документами.

Стаття 120. Організаційно-правові форми об'єднань підприємств

1. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, кон­церни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.

2. Асоціація -договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господар­ської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох ви­робничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, орга­нізації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матері­альних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відно­синах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

3. Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання ви­робничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуван­ням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

4. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науко­во-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної про­грами, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його стату­том. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

5. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організа­цій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фі­нансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у від­носинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концер­ну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

6. Держ. і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

25. Прибуток як основний критерій оцінки діяльності суб`єктів господарювання (доходи від реалізації продукції)

Стаття 142. Прибуток (доход) суб'єкта господарювання

1. Прибуток (доход) суб'єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового до­ходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амор­тизаційних відрахувань.

2. Склад валового доходу та валових витрат суб'єктів господарювання визначається зак-вом. Для цілей оподаткування законом може встановлюватися спеціаль­ний порядок визначення доходу як об'єкта оподаткування.

3. Порядок використання прибутку (доходу) суб'єкта господарювання визначає власник (власники) або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та уста­новчих документів. Порядок використання прибутку держ. підприємств вста­новлюється відповідно до закону.

4. Держава може впливати на вибір суб'єктами господарювання напрямів та обсягів використання прибутку (доходу) через нормативи, податки, податкові пільги та госпо­дарські санкції відповідно до закону.

1. Прибуток (доход) суб'єкта господарювання - це основний узагальнюючий показник фінансових результатів його господарської діяльності. Відповідно до Положення (стандар­ту) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати», затвердженого наказом Мініс­терства фінансів Укр. від 31 березня 1999 р. прибуток - це сума, на яку доходи пе­ревищують пов'язані з ними витрати. При цьому під доходами зазначене Положення розуміє збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов'язань, які призводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників), а під витратами - зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком змен­шення капіталу за рахунок його вилучення або розподілення власниками).

2. Склад валового доходу та валових витрат суб'єктів господарювання визначається зак-вом. Так, відповідно до статті 4 Закону Укр. «Про оподаткування прибутку підприємств» [345] валовий доход - це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на терит. Укр., її континентальному шельфі, у виключ­ній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

26. Валютне регулювання у підприємництві

27. Державна реєстрація змін в установчих документах суб’єктів господарювання

Стаття 7. Державна реєстрація змін в установчих документах товариства

Зміни, які сталися в установчих документах товариства і які вносяться до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, підлягають держ. реєстрації за тими ж правилами, що встановлені для держ. реєстрації товариства.

(Частина перша статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2555-VI від 23.09.2010)

Товариство зобов’язане у п’ятиденний строк повідомити орган, що провів реєстрацію, про зміни, які сталися в установчих документах, для внесення необхідних змін до державного реєстру.

Головною умовою здійснення господарської діяльності є дер­жавна реєстрація суб'єктів господарювання, яка проводиться у виконавчому комітеті міської чи районної Ради за місцем знаходження або проживання даного суб'єкта. Основні положення щодо порядку реє­страції підприємницьких суб'єктів передбачені Законом Укр. "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", ст. 58 Господарського кодексу Укр., ст. 88 Цивіль­ного кодексу Укр.. Для реєстрації подаються такі документи:

а) установчі:

- рішення власника майна або уповноваженого ним орга-ну. Якщо власників два або більше, то подається уста­новчий договір;

статут, якщо це необхідно для створюваної організації.

б) рішення Антимонопольного комітету Укр. про згоду на створення господарюючого суб'єкта;

в) реєстраційна картка встановленого зразка;

г) документ, який засвідчує сплату коштів за державну реє­страцію. Розмір плати за державну реєстрацію: для громадян-підприємців - 2, для юридичних осіб —10 неопо­датковуваних мінімумів заробітної плати. За прискорену (протягом одного дня) реєстрацію знімається потрійний розмір відповідного реєстраційного збору. За державну реєстрацію змін або доповнень до установчих документів суб'єкти підприємницької діяльності сплачують 30% реєстраційного збору, за видачу дубліката свідоцт­ва про державну реєстрацію — 10 % реєстраційного збору.

28. Поняття і види нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері господарювання

Стаття 7. Нормативно-правове регулювання господарської діяльності

1. Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією Укр., цим Кодексом, законами Укр., нормативно-правовими актами Президента Укр. та Ка­бінету Міністрів Укр., нормативно-правовими актами інших органів держ. влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

1. У правовому регулюванні господарських відносин визначальна роль належить норматив­но-правовому регулюванню, упорядкуванню відносин у сфері господарювання за допомогою нормативно-правових актів. Серед цих актів чільне місце посідає Конституція Укр., якою встановлюються конституційні основи правопорядку у сфері господарювання (ст. 5 ГК), а також врегульовуються на найбільш загальному рівні найважливіші відносини у цій сфері.

З прийняттям ГК Укр. нормативно-правове регулювання відносин у сфері господарю­вання набуває організованого системного характеру. По суті, цей Кодекс є базовим ком­плексним нормативно-правовим актом, в якому концентровано визначені основи господар­ського законодавства. Відтак, усі інші закони та підзаконні нормативно-правові акти повин­ні узгоджуватися з ГК у частині регулювання господарських відносин. Це не означає, що не можуть прийматися закони, якими певне коло або окремі моменти господарських відно­син регулюються інакше, ніж передбачено ГК; однак необхідною умовою прийняття таких законів або їх окремих положень є одночасне внесення відповідних змін до ГК.

2. Оскільки цим Кодексом встановлюються переважно основні вимоги до організації та здійснення господарської діяльності, нормативно-правове регулювання відносин у сфері господарювання конкретизується в багатьох законах спеціального характеру, існування яких передбачено відповідними статтями ГК.

До інших нормативних актів, передбачених цією статтею, належать локальні норматив­но-правові акти, на які є вказівка у цьому Кодексі, зокрема установчі документи суб'єкта господарювання (статути, положення). Наприклад, статтею 71 ГК встановлено правило, згідно з яким відомості, не передбачені законом, підприємство надає органам держ. вла­ди, органам місцевого самоврядування, іншим підприємствам, установам, організаціям на договірній основі або в порядку, передбаченому установчими документами підприємства. Стаття 142 ГК встановлює, що порядок використання прибутку (доходу) суб'єкта господа­рювання визначає власник або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів тощо.

Іншими нормативними актами, передбаченими коментованою статтею, є також держ. стандарти або технічні умови, інші правила, обов'язкові до виконання учасниками господар­ських відносин, порушення яких тягне правові наслідки.

29. Майно і майнові права в господарському товаристві

Стаття 66. Майно підприємства

1. Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цін­ності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

2. Джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників;

доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяль­ності;

доходи від цінних паперів;

кредити банків та інших кредиторів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій та громадян у вста­новленому зак-вом порядку;

інші джерела, не заборонені зак-вом Укр..

3. Цілісний майновий комплекс підприємства визнається нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод, на умовах і в порядку, визначених цим Кодексом та законами, прийнятими відповідно до нього.

4. Реалізація майнових прав підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами Укр..

5. Володіння і користування природними ресурсами підприємство здійснює в уста­новленому зак-вом порядку за плату, а у випадках, передбачених законом, на пільгових умовах.

6. Підприємство випускає, реалізує та придбаває цінні папери відповідно до законо­давства Укр..

7. Держава гарантує захист майнових прав підприємства. Вилучення державою у під­приємства майна, що ним використовується, здійснюється лише у випадках і порядку, передбачених законом.

1. Майно, що використовується в процесі господарської діяльності, складають основні фон­ди і оборотні кошти, а також інші цінності (спеціальні фонди, грошові кошти), вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Фонди поділяються на основні виробни­чі фонди і фонди невиробничого (соціального) призначення. Основні виробничі фонди - це засо­би праці, тобто товарно-матеріальні цінності, що використовуються в процесі праці протягом декількох виробничих циклів, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вони поступово, час­тинами переносять свою вартість на виготовлену продукцію. До основних виробничих фондів відносять будови і споруди, передаточні пристрої, верстати, машини, обладнання, транспортні засоби та деякі інші матеріальні цінності. Основні невиробничі фонди складають житлові будин­ки, належні підприємствам, санаторії, пансіонати, лікарняні установи та інші об'єкти соціально-культурного призначення.

До оборотних виробничих фондів відносять предмети праці, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, змінюючи чи втрачаючи при цьому натурально-речову форму, і повністю переносять свою вартість на вироблену продукцію (сировина, матеріали, напів­фабрикати тощо).

2. Джерела формування майна суб'єктів господарювання визначені у статті 140 Кодексу, що коментується.

3. Цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розташований, авто­номними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання. Він може бути об'єктом купівлі-продажу, оренди та інших угод.

4. Склад і порядок використання майна підприємства визначається його власником, який одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому майна засновує під­приємство, закріплюючи за ним це майно на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління.

30. Захист від недобросовісної конкуренції

Стаття 32. Недобросовісна конкуренція

1. Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у конкуренції, що супере­чать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

2. Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних перевагу конкуренції, неправомірне збиран­ня, розголошення та використання комерційної таємниці, а також інші дії, що кваліфі­куються відповідно до частини першої цієї статті.

3. Недобросовісна конкуренція тягне за собою юридичну відповідальність осіб, як­що їх дії мають негативний вплив на конкуренцію на терит. Укр., незалежно від того, де вчинено такі дії.

Недобросовісна конкуренція пов'язана із здійсненням дій, нечесних стосовно конкурен­тів. Однак вони (ці дії) не переслідують мети обмеження конкуренції або встановлення мо­нопольного панування, але завдають шкоди порядку конкуренції. При цьому під порядком конкуренції ми розуміємо дотримання її учасниками нормальних, ділових, чесних правил у господарських правовідносинах між собою.

У частині першій даної статті Кодексу міститься, так би мовити, генеральна заборона не­добросовісної конкуренції. У подальших статтях Кодексу закладено ознаки окремих видів забороненої діяльності.

2. Слід підкреслити, що для визнання дій суб'єктів господарювання такими, що є недоб­росовісними, необхідно, щоб вони мали певні ознаки, зокрема:

були спрямовані на придбання переваг у господарській діяльності, тобто суб'єкт господа­рювання повинен мати об'єктивну можливість отримати такі переваги;

порушували положення чинного законодавства або вимоги добропорядності і розумності. При цьому необхідно брати до уваги, що, за наявності порушення норм законодавства, їх аналіз з точки зору порушення добрих і чесних звичаїв не здійснюється, оскільки дії не мо­жуть бути класифіковані як такі, що не порушують норми ділової етики, якщо вони заборо­нені нормами чинного законодавства;

завдають або можуть завдати збитків іншому суб'єкту господарювання або можуть нанес­ти чи наносять шкоду діловій репутації суб'єкта господарювання. Настання негативних на­слідків повинно бути безпосереднім, а не опосередкованим або побічним результатом відно­син, що призвели до правопорушення.

Безпосередніми об'єктами посягань є фірмові найменування, знаки для товарів та послуг, найменування місця походження товару, інші ознаки, рекламні матеріали, упаковка.

Зазначимо, що перелік окремих видів забороненої діяльності не є вичерпним. У разі про­явів недобросовісних конкурентних дій, які не визначені у статтях 33—35 Кодексу, їх заборо­на буде грунтуватися на загальній забороні.

3. Відповідальність за здійснення недобросовісних дій у конкуренції, передбачена цим Ко­дексом та іншими законами Укр., поширюється також на суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності - юридичних осіб, зареєстрованих в Укр., які мають постійне місцезнаходжен­ня на її терит. (підприємства, організації та об'єднання усіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, Міжнар. об'єднання, організації тощо), у тому числі юридичних осіб, майно та (або) ка­пітал яких повністю перебуває у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності.

До відповідальності можуть бути притягнуті й господарюючі суб'єкти, розташовані на терит. Укр., за вчинення ними дій за межами Укр., що кваліфіковані як недобросо­вісна конкуренція, в разі якщо зазначені дії мають негативний вплив на конкуренцію на терит. Укр..

31. Порядок скликання установчих зборів та їх компетенція

Стаття 35. Установчі збори акціонерного товариства

Установчі збори акціонерного товариства скликаються у строк, зазначений у повідомленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції.

В разі пропущення вказаного строку особа, яка підписалася на акції, має право вимагати повернення сплаченої нею частки вартості акцій.

Установчі збори акціонерного товариства визнаються правомочними, якщо в них беруть участь особи, які підписалися більш як на 60 відсотків акцій, на які проведено підписку.

Якщо через відсутність кворуму установчі збори не відбулися, протягом двох тижнів скликаються повторні установчі збори. Якщо і при повторному скликанні установчих зборів не буде забезпечено кворуму, акціонерне товариство вважається таким, що не відбулося. Голосування на установчих зборах проводиться за принципом: одна акція — один голос.

Рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв, про обрання наглядової ради акціонерного товариства, виконавчих і контролюючих органів акціонерного товариства та про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства повинні бути прийняті більшістю у 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, які підписалися на акції, а інші питання — простою більшістю голосів.

Стаття 36. Повноваження установчих зборів акціонерного товариства

Установчі збори акціонерного товариства вирішують такі питання:

а) приймають рішення про створення акціонерного товариства і затверджують його статут;

б) приймають або відхиляють пропозицію про підписку на акції, що перевищує кількість акцій, на які було оголошено підписку (у разі прийняття рішення про підписку, що перевищує розмір, на який було оголошено підписку, відповідно збільшується передбачений статутний (складений) капітал);

в) зменшують розмір статутного (складеного) капіталу у випадках, коли у встановлений строк підпискою на акції покрита не вся необхідна сума, вказана у повідомленні;

г) обирають наглядову раду акціонерного товариства, виконавчий та контролюючий орган акціонерного товариства;

д) вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства;

е) визначають пільги, що надаються засновникам;

є) затверджують оцінку вкладів, внесених у натуральній формі;

ж) інші питання відповідно до установчих документів.

32. Громадяни як суб`єкти підприємницької діяльності

Стаття 128. Громадянин у сфері господарювання

1. Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підпри­ємницької діяльності за умови держ. реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

2. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм май­ном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

3. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створю­ється;

із залученням або без залучення найманої праці; самостійно або спільно з іншими особами.

4. Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством без­посередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення під­приємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами гро­мадянин має права та обов'язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

5. Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприєм­ництва та відповідно до принципів, передбачених у статті 44 цього Кодексу.

6. Громадянин-підприємець зобов'язаний:

у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

повідомляти органи держ. реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реє­страційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємниць­кої діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених зак-вом;

не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог зако­нодавства;

своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відо­мості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

7. Громадянин-підприємець зобов'язаний додержуватися вимог, передбачених стат­тями 46 і 49 цього Кодексу, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та ін­шу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

33. Договори про надання посередницьких послуг : поняття, види

34. Відшкодування збитків як міра відповідальності у сфері господарювання

Стаття 224. Відшкодування збитків

1. Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

2. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або по­шкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення госпо­дарської діяльності другою стороною.

Стаття 225. Склад та розмір відшкодування збитків

1. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила госпо­дарське правопорушення, включаються:

вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

2. Законом щодо окремих видів господарських зобов'язань може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань.

3. При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або догово­ром, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на дань задо­волення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.

4. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкоду­вання збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.

5. Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздале­гідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій су­мі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторона­ми зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.

6. Кабінетом Міністрів Укр. можуть затверджуватися методики визначення роз­міру відшкодування збитків у сфері господарювання.

7. Склад збитків, що підлягають відшкодуванню у внутрішньогосподарських відно­синах, визначається відповідними суб'єктами господарювання - господарськими орга­нізаціями з урахуванням специфіки їх діяльності.

Стаття 226. Умови і порядок відшкодування збитків

1. Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зо­бов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.

2. Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного змен­шення розміру збитків.

3. Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі, якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше.

4. Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною відмовою зобов'яза­ної сторони від подальшого виконання зобов'язання.

5. У разі невиконання зобов'язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків.

6. У разі невиконання зобов'язання виконати певну роботу (надати послугу) управнена сторона має право виконати цю роботу самостійно або доручити її виконання (на­дання послуги) третім особам, якщо інше не передбачено законом або зобов'язанням, та вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов'язання.

7. Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звіль­няє зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначе­них у частині третій статті 193 цього Кодексу.

Стаття 227. Солідарне відшкодування збитків

1. У разі заподіяння збитків одночасно кількома учасниками господарських відносин кожний з них зобов'язаний відшкодувати збитки суб'єкту, якому завдано збитків, відпо­відно до вимог статті 196 цього Кодексу.

35. Порядок видачі ліцензії на право заняття окремими видами господарської діяльності

Стаття 14. Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності

1. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забез­печення єдиної держ. політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інте­ресів держави, суспільства та окремих споживачів.

2. Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарюван­ня, встановлених у статті 6 цього Кодексу.

3. Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання- ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, по­в'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

1. Підтримка економічної системи суспільства в ефективному стані, як уже зазначалось, неможлива без застосування державою гнучких засобів впливу на економічні процеси. Крім податкових та інших фінансово-кредитних важелів, правил ціноутворення держава застосовує і системи ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування.

2. Ліцензування, як випливає з коментованої статті, - це видача і переоформлення та ану­лювання документів державного зразка, які засвідчують право суб'єкта господарювання на здійснення зазначених в них видів господарської діяльності протягом визначеного строку при виконанні ліцензійних умов. Ліцензійні умови - це нормативно-правовий акт, положен­ня якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для прова­дження певного виду господарської діяльності.

Основними принципами держ. політики у сфері ліцензування є: забезпечення рівно­сті прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання; захист прав, законних інтересів та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпе­ки держави; встановлення єдиного порядку ліцензування господарської діяльності на терит. Укр.; встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюють­ся Законом Укр. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [318]. Він встановлює, що ліцензія є єдиним документом, який дає право на провадження певного виду господарської діяльності, визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензу­ванню, порядок їх ліцензування, передбачає державний контроль у цій сфері, відповідаль­ність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства, що ре­гулює відносини, пов'язані з ліцензуванням.

Основні напрями держ. політики у сфері ліцензування та законодавчі основи її ре­алізації, за цим Законом, визначає Верховна Рада Укр., а її реалізацію здійснюють Ка­бінет Міністрів Укр., спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів, виконавчі органи рад, уповноваже­ні провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.

Закон встановив компетенцію спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Цей орган, зокрема, розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, узагальнює практику застосування цих актів. А орган ліцензування, яким є орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів, або спеціально уповноважений виконавчий орган для ліцензування певних видів господарської діяльності забезпечує виконання законодав­ства у сфері ліцензування, затверджує спільно із спеціально уповноваженим органом ліцен­зійні умови та порядок контролю за їх виконанням, видає і переоформлює ліцензії та анулює їх, формує і веде ліцензійний реєстр. Ліцензійний реєстр містить відомості про суб'єкта гос­подарювання - ліцензіата, вид господарської діяльності згідно з виданою ліцензією, строк її дії. Відомості ліцензійних реєстрів та ідентифікаційні коди органів ліцензування містить Єдиний ліцензійний реєстр, який веде спеціально уповноважений орган з питань ліцензуван­ня (ст. 19 Закону).

Щодо експертно-апеляційної ради при спеціально уповноваженому органі, то вона є коле­гіальним органом, до компетенції якого належить експертиза проектів нормативно-правових актів органів виконавчої влади з питань ліцензування, аналіз стану та розроблення рекомен­дацій щодо вдосконалення ліцензування.

Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», як уже зазначалось, встановлює єдиний перелік певних видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, почина­ючи з пошуку (розвідки) корисних копалин і закінчуючи посередницькою діяльністю мит­них брокерів та митних перевізників. Законом визначено перелік документів, які подаються суб'єктами господарювання в органи ліцензування для одержання ліцензії, строк (десять днів) для прийняття рішення про видачу ліцензії або відмову в її видачі. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» передбачає такі квоти: квоти (континген­ти) глобальні - квоти, що встановлюються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортуються або з яких він (вони) імпортуються; квоти (контингенти) групові — квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортуються або з яких він (вони) імпортуються; квота експортна (імпортна) - граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експорту­вати чи імпортувати протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях; квоти (контингенти) індивідуальні - квоти, що встановлюються по то­вару (товарах) із зазначенням конкретної країни, куди товар (товари) може (можуть) експор­туватись або з якої він (вони) може (можуть) імпортуватись. По кожному виду товарів може встановлюватись лише один вид квоти.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.

Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) при­ймається Кабінетом Міністрів Укр..

36. Відносини власності у підприємництві

37 Кредитний договір : поняття, сторони та порядок укладення

Стаття 345. Кредитні операції банків

1. Кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умо­вах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і бан­ківську діяльність.

2. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладаєть­ся між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі перед­бачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

2. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором (згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК - кредитодавцем) і позичальником у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ч. 2 ст. 1055 ЦК).

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 ЦК).

У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, поря­док плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Стаття 346. Кредитування суб'єктів господарювання

1. Для одержання банківського кредиту позичальник надає банкові такі документи: клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредитної угоди, мета викорис­тання кредиту, сума позички і строк користування нею;

техніко-економічне обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації; інші необхідні документи.

2. Для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичальникові за наявності гаран­тії платоспроможного суб'єкта господарювання чи поручительства іншого банку, під за­ставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті у банківській практи­ці. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.

3. Кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом.

38. Поняття, види та порядок встановлення цін підприємцями

Стаття 189. Ціна у господарських зобов'язаннях

1. Ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання.

2. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

3. Суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, держ. фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або гранич­ні відхилення від держ. фіксованих цін.

4. При здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формують­ся відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

1. Основу ціни як економічної категорії становить вартість товару, величина якої визна­чається суспільно необхідними затратами праці. Разом з тим ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошового або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги).

3. Залежно від способу встановлення, суб'єктів ціноутворення, сфери застосування тощо та відповідно до чинного законодавства в Укр. застосовуються різні види цін і тарифів.

За способом встановлення ціни і тарифи поділяються на:

вільні ціни і тарифи, що, у свою чергу, поділяються на договірні та ціни, які встановлюю­ться самостійно підприємствами і організаціями;

держ. фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: а) держ. фіксованих цін (тарифів); б) граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від держ. фіксованих цін і тарифів.

4. Певні особливості має ціноутворення при здійсненні експортних та імпортних опера­цій. Відповідно до частини 4 коментованої статті та статті 11 Закону Укр. «Про ціни і ціноутворення» [493] при здійсненні експортно-імпортних операцій у розрахунках із зару­біжними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що фор­муються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

Мінекономіки може запроваджувати індикативні ціни на товари:

щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Укр. або за її межами;

щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до статті 19 Закону Укр. «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293];

щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування;

щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;

експорт яких здійснюється в порядку, передбаченому статтею 20 Закону Укр. «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

в інших випадках - на виконання Міжнар. зобов'язань Укр..

Індикативні ціни розробляє Мінекономіки та уповноважені ним організації на базі резуль­татів аналізу інформації, одержаної від митних, фінансових, статистичних держ. орга­нів, банківських, інформаційних та інших установ і організацій Укр., з інших джерел, за відповідними методиками. При цьому враховуються стандарти якості товарів, чинні в Укр. та визнані у світовій практиці, передбачені зак-вом Укр. умови поставки і роз­рахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація і прогнози щодо можливих цінових коливань, контрактна практика щодо відповідного товару на відпо­відному ринку та інша інформація кон'юнктурно-цінового характеру.

Рішення про запровадження індикативних цін на відповідні товари приймає та переліки індикативних цін затверджує Мінекономіки Укр..

Таке рішення та переліки індикативних цін публікуються Мінекономіки або уповноваже­ними ним організаціями у газеті «Урядовий кур'єр» не рідше, ніж один раз на місяць.