3. Проблеми бездоглядності та безпритульності неповнолітніх.

Безпритульні діти – діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ї або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання (відповідно до Закону України „Про охорону дитинства ”).

Бездоглядні діти – діти, не забезпечені сприятливими умовами для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку (матеріальне благополуччя сім’ї, належне виховання, догляд та дбайливе ставлення до дитини, здорова моральна атмосфера тощо). Відповідно дитяча бездоглядність – це послаблення чи відсутність нагляду за поведінкою, розвитком, самопочуттям дитини з боку батьків чи осіб, які їх замінюють.

Феномен безпритульності і бездоглядності дітей, які виховуються в умовах вулиці, – багатоаспектний. Дитяча бездоглядність – один із кроків до соціальної дезадаптації, безпритульності. Водночас усі безпритульні діти є бездоглядними. Складність феномена підтверджує неможливість інколи чітко визначити, до якої категорії – „бездоглядна” чи „безпритульна” – належить дитина. Тому під час ідентифікації важливі не стільки наявність певного місця проживання, скільки термін її перебування на вулиці (досвід „вуличного життя”), бажання повернутися у рідну домівку чи державний заклад і можливість реабілітації асоціальних батьків.

На запитання бездоглядною чи безпритульною вважати дитину, яка два роки проживає на вулиці, мандрує з місця на місце, при цьому має домівку, де живуть її батьки-алкоголіки, але не хоче туди повертатися, можна дати відповідь – і бездоглядна, і безпритульна. Тому ці два поняття потрібно розглядати паралельно, не намагаючись у всіх випадках розмежовувати їх.

Проблема дитячої безпритульності та бездоглядності не нова для України. На думку вітчизняних вчених, безпритульність є відображенням політико-економічного і культурного стану соціуму, це закономірний наслідок криз перехідного етапу у розвитку країни.

16. Лекція № 16 Технології соціальної робот з клієнтами різного віку (4 години).

    1. Проблема вікової типології в соціальній роботі.

Під віковою структурою населення розуміється співвідношення чисельності різних вікових груп людей, що створює базу для всіх розрахунків демографічного, соціального, економічного характеру. Вікова структура населення формується під впливом природного й механічного руху населення, людських втрат у періоди природних і соціальних катаклізмів.

Існують різні класифікації віку. У статистиці, наприклад, найчастіше використовують класифікацію віку Б. Урланіса:

• 0-2 роки - ясельний вік;

• 3-6 років - дошкільний вік дитинства;

• 7-15 років - шкільний вік дитинства;

• 16-24 роки - юність;

• 25-44 - зрілість;

• 45-59 років - повна зрілість;

• 60-69 років - літній вік;

• 70-79 років - рання старість,

• 80-89 років - повна старість,

• 90 років і більше - глибока старість.

Більшість вітчизняних соціальних працівників користується соціально-

педагогічною класифікацією, де вікова періодизація зазвичай співвідноситься з етапами соціалізації. Тут існують різні періодизації. На думку відомого російського вченого А. Мудрика, досить зручною із соціально-педагогічної точки зору є така вікова класифікація:

• дитинство (від народження до 1 року),

• раннє дитинство (1-3 роки),

• дошкільне дитинство (3-6 років),

• молодший шкільний вік (6-10 років),

• молодший підлітковий (10-12 років),

• старший підлітковий (12-14 років),

• ранній юнацький (15-17 років),

• юнацький (18-23 роки) вік,

• молодість (23-30 років),

• рання зрілість (30-40 років),

• пізня зрілість (40-55 років),

• літній вік (55-65 років),

• старість (65-75 років),

• довголіття (понад 70 років) [18, с 10].

Крім того, у руслі індивідуальної соціальної роботи з клієнтом на базі вікового підходу йому необхідно надавати конкретну допомогу з вирішення завдань (проблем), які перед ним стоять.

З тією чи іншою мірою умовності можна виділити три групи завдань кожного віку:

• S природно-культурні (досягнення на кожному віковому етапі визначеного рівня біологічного дозрівання, фізичного і статевого розвитку, що мають певні нормативні розходження в тих чи інших регіонально культурологічних умовах);

• S соціально-культурні (пізнавальні, моральні, ціннісно-смислові), специфічними для кожного віку в конкретному соціумі, з одного боку, пред'являються особистості у вербалізованій формі інститутами й агентами соціалізації, а з іншого, що існують у вигляді визначених норм і цінностей у суспільній практиці, не збігаючись один з одним і нерідко взаємно суперечачи;

• S соціально-психологічні (становлення самосвідомості особистості, її самовизначення в актуальному житті й на перспективу, самоактуалізація й самоствердження), які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи їх вирішення.

Якщо якесь завдання залишається невиконаним, то це або затримує розвиток особистості, робить його недосконалим, або спотворює особистість. Можливий і варіант, коли те чи інше завдання, не розв'язане в певному віці, спочатку зовні не виявляється в розвитку особистості, але через певний період воно «спливає», що призводить до нібито немотивованих вчинків, рішень, змін в особистості.