6Типологічні риси літератури європейського Відродження.

-Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

-Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

-Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

-Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

-Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

-Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Приходить гармонія на зміну ієрархічності, підкреслюється індивідуальність кожної окремої людини, на відміну від СВ краса не лише у духовності, але краса-тілесність, краса-моральність, краса-добро. Відродження чи не єдина епоха у якій гармонійно поєднується перевага розуму та емоційний стан людини.

Щодо жанрів, у добу Відродження не з*являлося нічого нового (можна сказати, що виникає жанр новели (Боккаччо), але вона існувала ще у добу СВ (анонімна збірка оповідань «новеліно»), насамперед усі існуючі жанри мали свій подальший розвиток (називати твори, що ми пройшли та їх жанри )

7Періодизація Відродження в Італії.

Періодизація за часом:- Раннє – 14ст; - Високе/зріле – 15 ст; - Пізнє – 16 ст. За змістом: - оптимістичне (поєднання раннього та високого) – піднесеність ідей Відродження, віра у свої ідеали; - песимістичне (розчарування в ренесансних ідеях, криза Відродження, що стала поштовхом до виникнення маньєризму, а далі і бароко). Ще слід зазначити, що лише для італ. Відродження є характерним наявність періоду Проторенесансу(13-14ст) – як перехід. етап між СВ та Відродженням; має місце лише в Тоскані та Римі; представник Данте. У літературі: письменники італ. відродж. переключають релігійні сюжети в земний план, навчаються мистецтву портрета та психологічній характеристиці героїв; поворот письменників до реалізму, який пов`язаний з поступовим відходом від характерного для середньовічної літератури алегоризму; основним предметом зображення стає людина з усією своєю дієвістю та мінливістю, створення сильних характерів; змінюється зображення природи – тепер вона не символізує духовні переживання митця (як у данте), а просто мила його своєю реальною красою; іншою відзначноюренесансною рисою є оптимізм та віра у силу людини та силу народу.

8Поетична творчість Петрарки як родоначальника європейської лірики нового часу.

Це був перший видатний гуманіст, поет, котрому вдалось побачити цілісність течії думок, що передували Відродженню, і об'єднати їх у поетичному синтезі, котрий став програмою наступних європейських поколінь. Петрарка - засновник нової сучасної поезії, людина, яка наважилася в мороці середньовіччя запалити полум'я не так божественного, як земного, людського почуття. його називають «батьком гуманізму». Значення Петрарки в історії гуманізму полягає в тому, що він заснував всі напрямки ранньої гуманістичної літератури з її глибоким інтересом до всіх сторін внутрішнього життя людини, з її критичним відношенням до сучасності й до минулого, з її спробою знайти в древній літературі засади й опору для вироблення нового світогляду й виправдання нових потреб. Твори Петрарки розподіляються на дві нерівні частини: італійську поезію (Canzoniere) і різноманітні твори, написані на латині. Свою кохану він називає Лаурою й повідомляє про неї тільки те, що вперше побачив неї в церкві Санта-К'яра 6 квітня 1327 р. і що рівно через 21 рік вона померла, після чого він оспівував її ще 10 років, розбивши збірник присвячених їй сонетів і канцон (називаний «Canzoniere») на 2 частини: «на життя» й «на смерть мадонни Лаури». Окрім 317 сонетів та 29 канцон, у ній містяться зразки інших ліричних жанрів. Якщо латинські твори Петрарка мають велике історичне значення, то світова слава його як поета заснована винятково на його італійських віршах. Сам Петрарка ставився до них із зневагою, як до «дрібниць», «дрібничкам», які він писав не для публіки, а для себе, прагнучи «як-небудь, не заради слави, полегшити скорботне серце». Безпосередність, глибока щирість італійських віршів Петрарки обумовила їхній величезний вплив на сучасників і пізніші покоління. (6 квітня 1327 року в церкві св. Клари поет зустрів своє кохання - молоду, дуже привабливу жінку, яка увійшла в світову літературу під ім'ям Лаури. Лаура померла під час епідемії чуми в 1348 році). виникла "Книга пісень", що складається з 317 сонетів, 29 канцон, а також секстин, балад і мадригалів. Ця книга також є сповіддю Петрарки, тільки цього разу - сповіддю ліричною. У ній відбилася любов поета до вродливої заміжньої жінки, яка походила зі знатної авіньйонської родини. По суті, "Книга пісень" - це насамперед картина різних щиросердих станів Петрарки. Протягом десятиліть він оспівував жінку, яка не сказала йому жодного ласкавого слова. У поезіях Лаура сприймається як справді жива: у неї легка хода, ніжний голос, золоте волосся. Новаторство Петрарки полягає в тому, що він не лише створює образ коханої, а й розкриває внутрішній світ свого героя, який любить і страждає. Так Петрарка стає творцем нової, психологічної лірики, що стала дорогоцінним внеском у скарбницю світової поезії. Поетичний тріумф Лаури став одночасно й тріумфом Петрарки. Не випадково в "Книзі пісень" ім'я Лаура (Laura) так тісно пов'язане зі словом лавр (lauro). Часом стирається навіть межа, що відокремлює Лауру від дерева слави, прекрасна жінка перетворюється на символ земної слави для поета.