1Часо-просторові параметри західноєвропейського Відродження. Термінологія, пов’язана з цим періодом.

Епоха Відродження почалася в Італії в ХІV ст., закінчилося ХVІІ ст.

Літерату́ра Відро́дження (література Ренесансу) — це період в історії світової літератури, що охоплює 14-16 століття в Італії та кінець 15 — початок 17 століття в інших країнах Європи. Данте можна вважати найвизначнішим представником передренесансу. В 15 ст. поширилось в Німеччину і Францію, а в 16 ст. до Англії. Кінцем доби можна вважати 1616 рік — дату смерті Шекспіра і Сервантеса.

ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Передвідродження (остання третина XIII - початок XIV ст.);

раннє Відродження (середина XIV - кінець XV ст.);

високе Відродження (кінець XV - 40-і pp. XVI ст.);

пізнє Відродження (50-і pp. XVI - початок XVII ст.)

Відповідно до цього встановлена періодизація літератури Відродження. Визначаються такі періоди: період Передвідродження, який припадає на час переходу від середньовіччя до нової доби, коли складалися передумови, що привели до ренесансного перевороту; періоди раннього, зрілого і пізнього Відродження. Проте загальноєвропейський розвиток нової культури не був синхронним і періоди літературного процесу в різних країнах не збігаються за часом.

Так, Передвідродження найраніше розпочалося в Італії і припадає на кінець XIII- початок XIV ст., тоді як в інших країнах Європи – на XIV, XV ст. В Італії період раннього Відродження охоплює XIV ст., а в більшості європейських країн – кінець XV-початок XVI ст. Італійський гуманізм, пройшовши період блискучого розквіту, уже в 40-х рр. XVI ст. був позначений гострою ідейною кризою, тоді як у Франції він досяг у цей час зрілості, а в Німеччині взагалі завершив свою коротку історію. Тому в кожній окремій країні існують внутрішні хронологічні межі періодів Відродження. Разом з тим, попри риси типологічної цілісності літератури цієї доби, спільність загальних принципів, ідейну єдність історичних періодів, кожна література має свої особливості, позначена виразною національною своєрідністю.

Терміни: Ренесанс – відродження античності (хоча для Європи вона й не помирала ),адже після Середньовіччя люди не могли дивитися на людину як на щось величне.1453р – турки захопили Константинополь, греки втікли звідти до Італії, таким чином познайомивши Європуз грецькою культурою. Гуманізм — визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей. Реформація – християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел Християнства, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади.

2Перехід від теоцентричної до антропоцентричної картини світу як світоглядне ядро Відродження.

Найхарактернішою рисою Відродження є розвиток гуманізму (від лат. humanus - людський, людяний). Гуманістична думка, що почала формуватися в Італії у XIV ст., в подальшому поширилась на інші країни Західної Європи. Європейський гуманізм - найвище досягнення ренесансної культури, водночас - це вершина загальнолюдської, світової культури. Гуманізм - це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. У його основі - прагнення до свободи особистості, утвердження поваги до її гідності й розуму, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Гуманісти стверджували самоцінність земного життя, можливість людини саме в ньому (а не в потойбічному світі) досягти вищого блаженства.

Отже, на зміну теоцентричній картині світу, що панувала в середньовічній культурі, утверджується його антропоцентрична модель, яка з погляду гуманістів була характерною для античної доби. Однак Ренесанс аж ніяк не є повторенням античного гуманізму і антропоцентризму, він обіймає значно ширше коло проблем. Італійський гуманізм можна сміливо назвати ідеологією Відродження, оскільки він був не лише теорією, а й практикою повсякденної боротьби за утвердження нового світогляду. Характерними його рисами є: прагнення розмежувати світське й релігійне життя; звільнити людську думку від богословського догматизму; відкривати й пізнавати світ; розвивати світську духовну культуру, науку.