49. Комедійна творчість ж б Мольєра як синтез народних сміхових традицій з настановами класицизму

Мольер берет сюжеты не только из реальной жизни; он черпает их в античной (Плавт, Теренций) и ренессансной итальянской и испанской драматургии (Н.Барбьери, Н.Секки, Т.де Молина), а также во французской средневековой народной традиции (фаблио, фарсы). Главная черта мольеровских персонажей – самостоятельность, активность, способность устраивать свое счастье и свою судьбу в борьбе со старым и отжившим. У каждого из них есть собственные убеждения, собственная система взглядов, которые он отстаивает перед своим оппонентом; фигура оппонента обязательна для классицистической комедии, ибо действие в ней развивается в контексте споров и дискуссий. Другая черта мольеровских персонажей – их неоднозначность. Многие из них обладают не одним, а несколькими качествами (Альцест из Мизантропа, Дон Жуан), или же по ходу действия происходит усложнение или изменение их характеров (Аньес в Школе жен, Аргон в Тартюфе, Жорж Данден). Но всех отрицательных персонажей объединяет одно – нарушение меры. Мера – главный принцип классицистической эстетики. В комедиях Мольера оно тождественно здравому смыслу и естественности (а значит и нравственности). Их носителями нередко оказываются представители народа (служанка в Тартюфе, жена-плебейка Журдена в Мещанине во дворянстве). Показывая несовершенство людей, Мольер реализует главный принцип комедийного жанра – через смех гармонизировать мир и человеческие отношения.

50. Тартюф як універсальний тип святенника

Тартюф - герой комедії Мольєра «Тартюф, або Обманщик».Образ сходить до фольклорно-міфологічного типу трикстера. Очевидна також зв’язок постаті Т. з фарсовим масками лицемірів.Ім’я Т. увійшло в європейські мови як синонім лицемірства й святенництва. Образом свого ханжі-«пустосвята» Мольєру вдалося сформулювати проблему, істотну як для його епохи (що позначилася, з особливою очевидністю саме в його час), так і для інших (більш ранніх і більш пізніх) епох, позначених метаморфозами християнської релігійності. портрет «коханого їм навіки» праведника, чиї молитви в церкві були сповнені такої ревності, що «він привертав до себе загальну увагу».Він не проти смачно поїсти й отримати «в дар» усі маєтки підкореного його проповідями господаря. Однак мотив «плоті» служить в комедії не тільки викриття брехуна. В тематичній системі твору цей мотив пов’язаний з темою личини, уявленість, примарності - тобто з однією з найпопулярніших тем культури бароко.Образ Т., саме пустосвята (за визначенням тверезомислячої служниці Доріни), - виразна маніфестація найістотнішої проблеми епохи, актуальною як для суспільства, так і для релігії.Тема маски, що торжествує перемогу над особою, спокусливо прикрашеної оманливої личини, що підмінила собою лик, виявилася у творенні філософа-мораліста драматично пов’язана з темою глибокої духовної кризи, що охопила соціум і не минула церква. У більш загальному сенсі «Тартюф» - п’єса про непрості взаємини людського суспільства з релігією і про одвічну проблему нетотожності віри та її сповідання, а також про ціну, яку платять люди за свою нездатність відрізнити справжнє від уявного. 

51.Критика ренесансного індивідуалізму в образі Дон Жуана .Дон Жуан – герой світової літератури XVII – XX століть, один із “вічних” образів. Коріння сюжету про Дон Жуана – в середньовічних переказах про розкішника-лицаря, який був покараний за свою розбещеність судом Бога та людей. У цьому образі тріумфує крайній чоловічий індивідуалізм: зла насмішка над життям, над людиною, над жінкою. Абсолютно не головним дляДон Жуана є насолода, отримання чуттєвого задоволення, аж ніяк не воно рухає його думками, його вчинками. Дон Жуан Ейфмана (або Мольєра?) Занадто розумний, витончений і проникливий. Він захоплений розумовими побудовами, створює і старанно доводить свої власні психологічні дилеми. У будь новизні головним для Дон Жуана залишається він сам. Важливо побачити, що і на цей раз онопять виявився прав, що і в цьому черговому дослідженні не помилився. Отже, їм рухає в чистому вигляді любов до себе, такому розумному, такому прекрасному: гординя, смертний гріх. Особисто мене не настільки вразили блюзнірства Жуана в храмі, біля підніжжя Розп'яття, коли згасли свічки, пролунав підземний гул і повалили клуби диму пекельного. Куди страшніше було спостерігати витончений камерний танець трьох, двох чоловіків і дівчини, з маскою, що переходить з рук в руки. Так, Наприклад, Арістотель в "Поетіці" розповідає Історію про ті, Як в Аргосі статуя якогось Мітія впала и розчавіла свого вбивцю, коли той дивився на неї. Останній є фігурою історічною: герцог нормандській Роберт, Який живий у XI ст, заслуживши славу погань Своєю жорстокістю на полі битви та непріборканім норовом в любовних пригода .. Герой легенд, а кож рімованого роману XIII ст., Містерії XVI ст. та прозаїчної повісті XV ст., Роберт-Диявол в кінці свого життя покаявся та спокутував Свої гріхі подвигами благочинства. Мотив покаяння розпусніка отрімає розвиток в літературніх версіях Дон Жуана, які відносяться до єпохи романтизму.