Ступені суспільного прогресу

В науці немає єдиної типології поступального розвитку суспільства. Раніше ви вже ознайомились з марксистською концепцією суспільно-економічних формацій як ступенів суспільного прогресу. Та в К. Маркса наявні і інші підходи. Зокрема він вважав, що в суспільному розвитку можна виділити і такі етапи, які характеризуються пануванням відносин особистої залежності, відносин речової залежності при особистій незалежності і відносин вільних індивідуальностей.

Відносини особистої залежності характерні для всіх докапіталістичних суспільств. В первісному суспільстві особиста залежність людини проявляється як безпосередня залежність людини від первісного колективу, а в умовах рабства і кріпосництва ця залежність проявлялася як залежність трудівника від рабовласника або феодала.

З переходом до капіталістичного способу виробництва відносини особистої залежності руйнуються. Люди стають формально рівними. Проте, як зауважує К. Маркс, вони потрапляють у речову залежність. Оскільки відносини між людьми в своїй основі стають відносинами товаровиробників, приватних власників, тобто речовими відносинами, то і речове багатство, гроші визначають становище людини.

Відносини вільних індивідуальностей утверджуються, по Марксу, в комуністичній формації. Це передбачає, що всі матеріальні і духовні здобутки будуть використані в інтересам розвитку самої людини.

По-іншому розуміється і багатство. Воно постає як розвиток всіх людських здібностей і обдарувань. Найважливішою умовою досягнення такого стану є, на думку К. Маркса, ліквідація приватної власності, її усуспільнення.

Другий підхід у виділенні ступенів суспільного прогресу пов‘язаний з іменем німецького соціолога М. Вебера (1864-1920). Тут виділяють традиційне, модерністське і постмодерністське суспільство. В основі його типології лежать культурні фактори, зміни, які відбуваються в самій культурі.

В традиційному суспільстві, яке охоплює період до зародження капіталізму, поведінка людини загулюється традицією за принципом «роби так, як робили до тебе». В модерністському суспільстві поведінка людини зумовлюється економічною доцільністю, існуючими законами, державою, різними соціальними організаціями. Все меншу роль в поведінці людини відіграє релігія. В постмодерністському суспільстві, до якого відносяться найбільш розвинуті сучасні країни, люди в своїй діяльності керуються своїми інтересами, і, виходячи з цього, визначають мету і засоби її досягнення. Отже, в постмодерністському суспільстві відбувається поступ в сторону більшої свободи.

Прихильники третього підходу виділяють доіндустріальне, індустріальне і постіндустріальне суспільство. За основу типології взяті способи отримання засобів існування, технологічні фактори, що зумовлюють соціальні зміни.

В доіндустріальному суспільстві ведучою сферою є сільське господарство. В умовах общинного і родоплемінного ладу безпосередній виробник має доступ до землі тільки через общину. В умовах феодального ладу - через феодальну ієрархію володарів. Таке становище виробника, на думку авторів цієї концепції, протистоїть капіталістичному принципу неподільної приватної власності і робить немислимим існування «вільної особи». До того ж виробник в аграрному суспільстві не може вільно розпоряджатися своєю працею за законами ринку.

Наступна особливість доіндустріального суспільства - наявність прстого і стійкого поділу праці, що тяжіє до станового і навіть кастового закріплення. Основними соціальними інститутами були армія і церква. Важливу роль відігравали і кровно-споріднені зв‘язки. Так, цивільні і військові посади, як правило, переходили від батька до сина.

Індустріальні суспільства виникають з початком індустріалізації Англії, тобто в кінці 18 ст. Найбільш промислово розвинуті країни сьогодні знаходяться в Північній Америці, Європі, Східній Азії (наприклад, Японія, Тайвань, Гонконг і Південна Корея). Але інші країни, включаючи Індію, Мексику, Бразилію досягли значного промислового розвитку.

Ключову роль в розвитку індустріального суспільства відіграли нові технології і використання нових джерел енергії. Мускульна сила людини і тварин поступається місцем машинам. Розвивається електрична, а згодом - і атомна енергія. Додатковий продукт, виготовлений при високорозвинутому промисловому виробництві, навіть не йде в порівнянні з тим, який мало аграрне суспільство. Він дає можливість забезпечити життя великих мас населення, яке проживає в основному у великих містах.

На думку представників цієї концепції прогресивність індустріального суспільства полягає в тому, що воно зруйнувало привілеї, які представились по спадковості, проголосило рівні громадянські права, утвердило демократію в суспільно-політичному житті. Оскільки зникають станові перепони і зростає доступність освіти, то в індустріальному суспільстві починають переважати рівні можливості для всіх людей. Прогресивність даного етапу розвитку суспільства вбачається і в тому, що зникає соціальна нерівність, а залишається лише та, яка зумовлена різними здібностями людей.

Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства зумовлений рядом факторів. Найважливішим серед них є перехід від економіки, яка виробляє товари, до обслуговуючої економіки, що означає зверхність сфери послуг над сферою виробництва. Послуги бувають різні: торгові, транспортні, побутові, інформаційні. Важливим фактором є також створення інтелектуальної технології, яка призводить до скорочення працівників, безпосередньо зайнятих виробництвом. З іншого боку, вона потребує нових професій, пов‘язаних з розумовою працею: висококваліфікованих інженерів, техніків, менеджерів і ін. Ріст наукоємності виробництва, необхідність орієнтуватися в нових званнях, роблять інформацію визначальною в постіндустріальному суспільстві. Здатність створювати, нагромаджувати і застосовувати інформацію в кінцевому підсумку стає більш важливою, аніж здатність забезпечувати нагромадження капіталу.

Нарешті, в сучасній соціально-філософській думці існують концепції, які не визначають єдиної прогресивної спрямованості розвитку людства. Це теорії історичного круговороту або теорії локальних цивілізацій. Зміст цих теорій полягає в тому, що в історії немає єдиної лінії розвитку, а існують лише окремі, ізольовані одна від одної культури. Так, німецький філософ і історик О. Шпенглер вважав, що таких культур є вісім: індійська, китайська, вавилонська, єгипетська, антична, арабська, російська і західноєвропейська. Кожна культура зароджується, розвивається, досягає розквіту і гине, не залишаючи сліду в історії.