21. Політика українізації

Українізація – політика, спрямована на підготовку та виховання партійно-державних кадрів української національності, урахування національних факторів при формуванні партійного й державного апарату, організація та відкриття мережі український дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури ( бібліотек, музеїв, театрів тощо), випуск українських газет, журналів, книг, відродження й розвиток національних традицій культури.

Початок політиці українізації поклав ХІІ з'їзд РКП(б), який відбувся в квітні 1923 р. Сутність її полягала в тому, щоб посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних республік. Одне з її головних завдань полягало в тому, щоб перебудувати культуру в Україні на ідеологічних принципах марксизму.

Перші заходи українізації передбачали насамперед розширення сфери вживання української мови, особливо в галузі освіти, у партії та уряді, державних установах.

Рушійною силою політики українізації стала українська інтелігенція. Активними прихильниками цієї політики були М.Грушевський, М.Куліш, М.Хвильовий та інші діячі культури і мистецтва.

Результати українізації у 1920-ті рр. були вражаючими. Серед службовців державного апарату частка українців зросла з 35 % у 1923 р. до 54% у 1927 р. Понад 97 % українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У ВН3 у 1933 було 55 % студентів-українців проти 30 % ­1923 р. Наприкінці 1920 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл, 30 % ВН3, більше половини технікумів здійснювали навчання українською мовою. Більшість книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Відбyлася українізація окремих військових частин, церкви.

Наприкінці 1930-х рр. політика коренізації під тиском командно-адміністративної системи почала поступатися своїми позиціями. Процес національного відродження почав виходити за межі тоталітарної системи, тому політика українізацій була остаточно згорнута у 1938 р.

22. Початки національного відродження на західноукраїнських землях., „Руська трійця”

Піднесення у другій половині ХІХ ст. визвольних рухів у Європі спричинило національно зорієнтовану хвилю поширення ідей просвітництва на західноукраїнських землях.

Перша хвиля національного відродження в Галичині пов'язана з діяльністю культурно-освітнього осередку в Перемишлі, що сформувався 1816 р. навколо гре­ко-католицьких ієрархів Михайла Левицького та Івана Cнiгypcькoгo. До цього осередку входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський та ін. Учасники гуртка виявляли великий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення національної освіти.

Інтерес до національно-історичної спадщини й мови та усної народної творчо­сті виявляли і представники духовенства інших західноукраїнських земель. Ве­ликий внесок в українське відродження на Закарпатті зробив священик Олександр Духнович - автор українського мовного молитовника та низки підручників для початкових шкіл і посібників для вчителів українською мовою.

На Буковині першу спробу друкувати українські пісні кирилицею зробив Іван Велигорський.

Найбільш послідовно у справі відстоювання рідної мови була напівлегальна демократично-просвітницька організація „Руська трійця”, засновниками якої 1832-1833 рр. стали студенти Львівської духовної ceмінapiї Іван Вагилевич, Маркіян Шашкевич і Яків Головацький. Метою організації було піднесення масової української свідомості і впровадження української мови та культури в усі сфери національ­ного життя.

У 1836 р. було видано літератур­но-художній альманах „Рycaлкa Дністровая”. Це була перша книга, ви­дана народною українською мовою. Збірку пронизують три ідеї: 1) визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик її поновлення; 2) позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків повстань; 3) пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Сам факт її видання вже набував політичного забарвлення, і це ви­кликало протидію з боку австрійської влади. „Русалка Дністровая” була заборонена. Внаслідок перепон, що їх чинили австрійські урядовці, та пересліду­вань членів „трійці” гурток вреш­ті-решт розпався.

становило 25% від усього населення України. У липні 1921 року при Всеук­раїнському центральному виконавчому комі­теті (ВУЦВК) була створена Центральна комі­сія для допомоги голодним.

Чимало європейськихдоброчинних організацій намагалися надати допомогу Україні, але надіслані гуманітарні вантажі часто сюди не потрапляли. Влада твердила, що голод тільки в Росії, а в Україні неврожай. З республіки й далі вивозили зерно навіть у найскладніші для неї часи. Урожай 1923 року виявився гарним, тому голод удалося побороти, але в Україні він забрав життя майже 1,5 млн. людей.