13. Кирило-Мефодіївське товариство.

На початку 40-х років ХІХ ст. центром укр.. націон.-визвольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», поста­вивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. У 1846 році гурток поступово оформився в нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським товариство. Його членами були вчені, пись­менники, студенти віком від 19 до 30 років — усього 12 осіб. Організатори товариства: професор університету Микола Косто­маров, Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко.

Основні статутні та програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства були сфор­мульовані у двох документах — «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Ме­фодія», та «Законі Божо­му, або Книзі буття українського народу». Головною ме­тою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної неза­лежності України з демократичним ладом на взірець Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких самих незалежних держав. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столи­цею цього державного утворення. У програмних документах товариства різко засуджувалися гнобителі, царі й пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей ба­гатими, насильство й колоніальний гніт. Козацтво мало стати тією суспільною силою, яка повела б український народ до за­можного й щасливого життя, свободи й неза­лежності, власної державності. Проіснувало товариство недовго (близько 14 місяців). Унаслідок доносу студента О. Петрова його керівники й провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії. Трагічною була доля Т. Шевченка — людини, у якій цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учас­ника товариства. Його віддали в солдати на 10 років і заслали до Оренбурга. Створення братства було першою, хоч і нев­далою, спробою інтелігенції перейти від куль­турницького до політичного етапу національ­ного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який уважав потенційно не­безпечним невпинне зростання свідомості ук­раїнців; ліквідація товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, невпинної боротьби української демократичної інтелі­генції проти російського царату.

14. Колективізація с/г і голод 1932-1933 рр.

У грудні 1927 року XV з’їзд ВКП(б) звернув увагу на розвиток колективізації на селі. Приводом до цього стала хлібозаготівельна криза. Урожай 1927 року був невисоким, і ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян. Офіційно проголошення курсу Комуністич­ної партії на суцільну колективізацію відбу­лося на Пленумі ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 року. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 року чи навесні 1932 року.

Початок колективізації розпочався з пору­шення тих самих принципів добровільного об'єднання на селі, про які так багато говори­ли більшовики. Радянська держава вдалася й до економічного тиску на селян. Тим, хто вступав до колгоспів, уряд надавав різноманітні пільги, звільняв від податків на домашню худобу, надавав сільськогоспо­дарську техніку, а тим, хто залишався одноосібником, доводило­ся сплачувати високі податки, на них повсяк­час спрямовувався адміністративний тиск.

Другий етап колективізації відрізнявся певними маневрами сталінської влади. Щоб підтримати прибічників колективізації (зде­більшого це була сільська біднота), на селі утворювали машинно-тракторні станції (МТС). Вони не тільки здійснювали технічну допомогу колгоспам, а фактично взяли під політичний контроль процеси, які відбували­ся на селі. Сталін особисто проголосив полі­тику «ліквідації куркульства як класу». Формою боротьби з заможним селянством було обране так зване «розкуркулення», тоб­то економічне пограбування селян, порушен­ня їхніх політичних і соціально-економічних прав, репресії.

За даними радянських установ, в Україні в 1929 році налічувалося близько 72 тис. кур­кульських господарств, а під розкуркулення потрапило 200 тис. господарств.

Голод 1932-1933 рр. Справжньою катастрофою для українського народу став голод 1932-1933 рр., у результаті якого вимерли цілі регіони. На думку дослідників, у той період в Україні вмерло від голоду 3,5-8 млн. осіб.

Восени 1932 року в Україну прибула надзви­чайна комісія на чолі з В. Молотовим, яка пе­ревела республіку на надзвичайний стан. Для «вибивання» українського хліба були залучені загони НКВС, армія комуністичних, радянсь­ких, комсомольських, профспілкових активіс­тів. Зруйноване сталінськими експеримента­ми українське село змогло дати державі 89,5 млн. пудів збіжжя замість запланованих 131 млн. пудів. У пошуках зерна обшукували кожну хату, зривали підлогу, залазили в колодязі. Хлібозаготівельна кампанія фактично перетворилася на цілеспрямоване фізичне ви­нищення селянського населення.

У січні 1933 року масовий голод набув нечуваних масштабів, оскільки Радянський Союз не визнавав факт голоду, міжнародна допомога йому не надавалася.