27. Розвиток укр. Культури у XVIII першій половині XIX ст.

Відбуваються значні зміни у сфері побутової культури. Поступова еволюція господарчого розвитку зумовила вдосконалення с\г та ремісничих знарядь праці. Розширення торгівлі та майнова диференціація стимулювали появу нових засобів пересування. Виникає новий різновид мажі (великі вози) – хура. Одяг населення свідчив про майнову диференціацію, розвиток нових форм господарювання, іноземні впливи.

Певної трансформації цієї доби зазнали і традиційні форми громадської організації народу. Сільська територіальна община під впливом розвитку товарно-грошових відносин, закріпачення селянства поступово втрачає свої позиції. Цей процес у різних регіонах розгортався нерівномірно.

Зазнає змін первинна ланка сусп організації – сім’я, що була осередком господарського та духовного життя. Вона зберегла свій патріархальний характер – її головою був батько або ж дід. Розвиток товарно-грошових відносин зумовив посилення процесу заробітчанства в інших місцевостях, утягування жінок та дітей у процес виробництва, зростання економ незалежності дітей від батьків, що стимулювало розпад традиційної великої сім’ї.

Важливу роль у розвитку освіти і культури в Укр. відіграли середні навчальні заклади, які готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування. Значним зрушенням у видавничій справі стало запровадження гражданського шрифту, після чого кирилицею друкувалися лише церковні видання. Культурний процес в укр. землях значною мірою ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів.

Певні зрушення відбулися в науковій сфері. Предметом наукових студій укр. вчених стали астрономія, математика, медицина, яка інтенсивно позвивалася у той час.

Позитивні зрушення відбулися не лише у сфері природничих наук, а й в сусп, що сприяло поступальному розвитку політичної культури. Посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку.

Філософська традиція цього періоду була репрезентована цілою плеядою укр. вчених-мислителів. Піднесенню укр. літ у цей час сприяв поступовий перехід від виключно релігійних ідеологічних засад до світських.

Виразних нац рис набуває театр. У межах традиційної шкільної драми виникають невеличкі п’єси. Розвивається у цей період вертепна драма – старовинний народний ляльковий театр.

Певні зміни відбулися в музичній культурі укр. народу.

Характерною рисою розвитку культури укр. земель було використання в архітектурі та мистецтві стилю бароко, який особливо динамічно розвивався і в укр. поезі

31.Соціально-економічний розвиток українських земель у 18ст.

Втрачаючи політичну автономію, лівобережна старшина та шляхта намагалися зберегти бодай економічну незалежність шляхом концентрації у своїх руках значних земельних володінь. Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Землі видавалися за службу на певний строк або ж «до смерті». Формально рангові землі вважалися власністю війська запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії. У 30-ті р. ХVIII ст.. понад 35%

оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували в приватній власності старшини.

Характерною особливістю процесу зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків. Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалося масовим наступом на землі та права козацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в другій половині ХVIII ст.., коли офіційна влада в центрі та на місцях перестала визнавати «займанщину» юридичною підставою для володіння земельними угіддями.

Свої особливості мали аграрні відносини на правобережжі. Оволодівши на початку ХVIIIст. Землями цього краю, Польща взялася за відновлення своїх порядків. Складовою цього процесу стало повернення земельних угідь колишнім володарем.

Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистачало. Саме тому магнати створювали на своїх землях слободи, поселяючись у яких селяни звільнялися від будь-яких повинностей залежно від договору на 15-30 р.

Отже, наприкінці ХVIIIст. Характерними ознаками соціально-економічного розвитку українських земель були зростання великого феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла; на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва.

32. Три поділи Польщі і доля західноукраїнських земель.

Українські землі у складі Польщі. І.етап — «невизначеності» (1919—1923). Суть невизначеності полягала в тому, шо з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 року) Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 року) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах.

II етап — «тиску» (1923—1926). У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську держав. ІІІ етап — «пошуку компромісу» (1926— 1937). Прийшовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани від­новлення Польщі «від моря до моря». Підготовка до ши­рокомасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні, зокрема, на території національних меншин. Цим і пояснюється зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і ком­промісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту.

Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилася в різних формах та широкому спектрі засобів боротьби за свої права. Найвпливовішими чинниками, які забезпечили українському народові збереження національних ознак, були легальні партії, українське представ­ництво в польському сеймі — легітимні (законні) центри захисту інтересів народу; кооперативний рух — знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ — осередки збереження і розвитку української культури, формування нової гене­рації національної еліти; греко-католицька церква — духовний посередник між владою і українським народом; робітничий та селянський рух, що були не тільки виявами невдоволення широких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можливостей протидії антинародній політиці; ОУН — чинник, який дестабілізовував внутрішню ситуацію в Польській державі та підтримував у народі ре­волюційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність.