- •1.Поняття світогляду, його специфіка, структура, функції
- •2. Історичні типи світогляду
- •3. Філософія як особлива форма суспільної свідомості. Предмет філософії
- •4. Основні функції філософії
- •5. Співвідношення філософії, науки і релігії
- •6. Зародження філософської думки
- •7. Зародження філософської думки у Стародавній Індії.
- •8. Філософія Стародавнього Китаю.
- •9.Формування давньогрецької філософії,її особливості
- •10.Класичний період розвитку античної філософії
- •11.Філософія еллінізму і Давнього Риму
- •12. Особливості філософії Середньовіччя
- •13.Філософські джерела християнської апологетики
- •15. Схоластика.Філософія Томи Аквінського
- •16.Філософська думка арабського Сходу
- •17. Характерні риси філософії епохи Відродження
- •19. Натурфілософія і пантеїзм
- •20.Соціально-політичні концепції доби Відродження
- •21. Особливості розвитку філософії Нового Часу
- •22. Філософія ф.Бекона і т.Гоббса
- •23.Раціоналізм раціоналізм Нового Часу
- •24. Сенсуалістична філософія Локка, Берклі, Юма
- •25.Філософія Просвітництва
- •26.Місце і роль німецької класичної філософії у вітовій філософській думці
- •27. Філософські та соціально-етичні погляди і.Канта
- •28. Суб*активний ідеалізм (й.Фіхте)
- •29.Об*єктивний ідеалізм і діалектика г.Гегеля
- •30.Антропологічний матеріалізм л.Феєрбаха
- •31. Філософія марксизму
- •32. Філософські ідеї в стогляді слов*яноіфлів і західників
- •34.Особливості сучасної філософської думки
- •35.Філософія позитивізму
- •37. Релігійна філософія
- •38 .Зародження та особливості укр.Філософської думки
- •39. Розвиток філософії в духовній культурі Укрвїни 14-17 ст.
- •40. Філософія Григорія Сковороди
- •41. Українська філософія 19-20 ст.
- •42. Новітня українська філософія
- •43. Філософські і соціально-політичні погляди видатних представників Закарпаття
- •44. Філософський зміст категорії «буття»
- •45. Філософський зміст категорії «матерія»
- •46. Спосіб та форми існування матерії
- •47. Проблема співвідношення духу(свідомості) та матерії
- •48. Проблема свідомості в історії філософії
- •49.Виникнення і генезис свідомості
- •50. Сутність і структура свідомості
- •51. Творча активність свідомості , її функції
- •52.Суспільна та індивідуальна свідомість,їх діалектичний взаємозв*язок
- •53. Структура та форми суспільної свідомості
- •54. Історичні форми та особливості діалектики
- •55. Поняття діалектики, її основні принципи
- •56.Альтернативи діалектики
- •57. Категорії як загальні форми відбраженя буття
- •58. Основні закони діалектики
- •59. Гносеологічна проблема в історії філософської думки
- •60. Поняття пізнання і його змістові складові
- •61.Єдність чуттєвого і раціонального пізнання
- •62. Практика як специфічно людський спосіб освоєння світу
- •63. Проблема істини у філософії
- •64. Наука як вища форма раціонального пізнання
- •65. Наукове пізнання і творчість
- •66. Наукове пізнання і інтуїція
- •67-69 .Емпіричні на теоретичні методи наукового пізнання
- •70. Основні форми наукового пізнання
- •71. Суспільство як предмет філософського пізняння
- •72. Суспільство і природа
- •73. Людина як предмет філософського аналізу
- •74. Економічна сфера життя суспільства
- •75. Соціальна сфера життя суспільства
- •76. Політична сфера життя суспільства
- •77. Духовна сфера життя суспільства
- •78. Цінності та їх роль в житті людини
- •79. Суспільний прогрес і глобальні проблеми сучасності
- •80.Людина.Індивід.Індивідуальність.Особа.
- •81.Історичні спільності людей. Їх істоичний генезис(сім*я ,рід,плем*я,народність нація)
- •82. Соціальна структура суспільства.Теорія соціальної стратифікації та мобільності
- •84. Суспільне виробництво як соціально-філософська категорія
- •85.Науково-технічна революція: сутність,закономірності та соціальні наслідки
- •86. Екологічні проблеми сучасної цивілізації
- •87. Соціально-філософський аспект держави, форм правління, державного устрою, політичних режимів.
- •88. Громадянське суспільство і правова держава: філософський зміст понять:
- •89. Періодизація історії. Формаційний та цивілізаційний підходи до розгляду історії
- •90. Культура як предмет філософського осмислення
62. Практика як специфічно людський спосіб освоєння світу
Поняття «практика» не має однозначного тлумачення у філософії. Є вузьке розуміння поняття практики, котре зводиться до експерименту. В широкому розумінні практика розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства. В такому контексті в поняття «практика» включається як наукова діяльність, так і матеріально-виробнича, соціальна, політична, революційна і т.д., тобто вся предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння нею природних та соціальних об’єктів. В цьому сенсі практика – це сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності людини. В процесі практики відбувається реалізація сутнісних сил людини, її знань, навичок, вміння. З іншого боку, людина в процесі практики освоює результати попередньої людської діяльності. Завдяки цьому попередня людська діяльність стає її надбанням, фактором подальшого розвитку людських сутнісних сил. Практика, таким чином, виступає як специфічно людський спосіб освоєння світу, його опредметнення і розпредметнення.
Проблема практики завжди є проблемою дослідження основ людського життя. Найважливішою ознакою людського способу буття виступає те, що його умови не є чимось лише даним, наявним, готовим; вони створюються в процесі історичного саморозвитку людини. Необхідність творити себе і умови свого існування виявилась джерелом формування та постійного вдосконалення різноманітних людських здатностей.
Людина в практичній діяльності не просто змінює, відтворює природну і соціальну дійсність, а й здатна змінювати власну програму, конструювати нові алгоритми діяльності і поведінки, формувати та досягати принципово нових цілей. Діяльність людини універсальна, оскільки людина не пристосовується до навколишнього середовища, а змінює його. Практична діяльність людей не просто цілеспрямована та доцільна, вона передбачає і конструювання цілей, творення принципово нового.
Основою практики є праця, матеріальне виробництво, в процесі якого людина змінює себе, а також у відповідності зі своїми цілями та інтересами природну та соціальну реальність. До неї включається соціально-політична діяльність людей, яка регулює взаємостосунки між державами, націями, народами і націлена на постійну зміну та оновлення суспільного життя. Важливе значення має організаційна й управлінська діяльність, у науковому пізнанні — науковий експеримент. Зовнішня діяльність людини, що збігається з її соціальною поведінкою, з орієнтацією на здоровий глузд та певні соціальне визначені норми. Друга форма практики — власне предметно-перетворююча діяльність. Третьою формою практики є практика у поєднанні з науковим знанням.
63. Проблема істини у філософії
Пряма й безпосередня мета пiзнання — осягнення iстини. Проблема iстини — одна з найголовнiших у філософії. В iдеалiстичнiй фiлософiї iстина трактувалась як вiдповiднiсть людських знань, понять i суджень як вiдповiднiсть їх апрiорним (позадосвiдним) категорiям i принципам роэсудку, як погодження мiж понятгям та “досвiдом” як те, що загальнозначиме, загальновизнане, як “органiзуюча форма людського досвiду” тощо. . Конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті). В науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії.
У сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення. Насамперед істина — це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина — це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.
Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань.
Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій повноті, тому типовими, постають однобічні підходи до неї, які можуть виливатись:
у позицію догматизму — перебільшення значення сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною;
у позицію релятивізму — перебільшення значення мінливості знань, проголошення усіх знань відносними;
у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;
у позицію нормативного ставлення до істини – істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.
Усі реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість) входить у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудови та обґрунтування знання якісно характеризуються як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або розуміння. Достовірність засвідчує наявність у певних знання тих чи інших ознак істинності. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або про достовірність.