28. Суб*активний ідеалізм (й.Фіхте)

Й. Фіхте відкидає кантівську "річ у собі".

Він починає своє вчення з безпосередньо даного факту – з інтуїції діяльного суб´єкта, або "Я", яке поєднує в собі все, що може бути мислимим. Крім вихідного "Я" має бути, за Фіхте, "не-Я", інакше кажучи, крім "свідомості" повинна бути "природа", крім "суб´єкта" – "об´єкт". Останні впливають на "Я" і в деякому значенні визначають його діяльність. "Я" відчуває на собі "поштовх" з боку "не-Я", що протистоїть йому.

Фіхте стверджує, що ми не можемо пізнати за допомогою понять, яким чином "поштовх" з боку "об´єкта" ("не-Я") визначає діяльність нашого "Я", "свідомості". Це визначення впливу "поштовху" з боку "не-Я" лише безпосередньо відчувається нами, але не пізнається. Так, в основі теоретичної діяльності, виявляється, лежить несвідома діяльність. Під діяльністю "Я" Фіхте розуміє насамперед моральну поведінку суб´єкта. Мета діяльності людини – виконання законів моралі, виконання обов´язку.

Так, Фіхте розвинув вчення Канта стосовно примату практичного розуму над теоретичним. Він відкидає кантівський дуалізм, повністю переходить на позиції суб´єктивного ідеалізму, приписуючи загальнолюдському "Я" (яке існує в кожній окремій людині) абсолютну могутність. Воно створює, формує, усвідомлює себе і всю оточуючу дійсність.

Фіхте пояснює, що його "не-Я" – це не кантівська "річ у собі". У Канта "річ у собі" лежить за межами свідомості. У Фіхте "не-Я" не може існувати як незалежна від свідомості "річ у собі". Воно – необхідний продукт особливої діяльності свідомості. Ця діяльність така, що в той час, коли вона здійснюється, у нас немає думки про неї. Тому звичайне мислення нічого не знає про її існування, воно повинне з необхідністю приймати її продукти за речі, які немовби існують самі по собі, незалежно від свідомості, і які немовби діють на свідомість.

Фіхте прагнув розкрити діалектику суб´єкта й об´єкта, свідомого і несвідомого, роль практики в пізнанні, єдність теоретичного і практичного, особистого і суспільного. Протилежності, вчив Фіхте, відносні, теза перетворюється в антитезу, а синтез є розв´язанням протиріччя. Однак діалектика Фіхте мала суб´єктивно-ідеалістичний характер. Вона виводилася з аналізу самодіяльності "Я" і його відношення до "не-Я", яке є, по суті, творінням "Я".

Отже, філософія Фіхте — це суб´єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала.

29.Об*єктивний ідеалізм і діалектика г.Гегеля

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831 pp.). Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об’єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об’єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розро-бив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретич-ну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему то-тожності мислення і буття. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. У коло його інтересів входили всі сфери життя — природа, людина, її свобода, законо-мірності суспільного життя, логіка, право тощо. Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ уперше подав у вигляді процесу, тоб-то у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно — ідеалістично. Гегель вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розви-ваючись, на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» — природу, яка, в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб’єктивний» Дух — людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу — філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалек-тику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої людини і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як від-сутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до формули свободи як «пізнаної необхідності». Основне протиріччя філософії Гегеля — протиріччя між діа-лектичним методом і метафізичною системою. Непослідовність його діалектики полягає в тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; у природі — людський дух; у філосо-фії права — конституційна монархія; в історії філософії— його власна філософська система. Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Прусської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики марксизму назвали її «кінцем німецької класичної філософії».

У створенні своєї філософської системи він виходить з найпростішою категорії, без якої не можна приступити до теоретичного, а тим більше філософського розуміння об'єктивної реальності. Такий вихідною категорією є «буття». І дійсно, приступаючи до пізнання, людина стикається з тим, що поза нами існує світ, про який ми спочатку не можемо сказати нічого, крім того, що він існує. Він безпосередньо постає перед нами. Тому спочатку буття є чисте буття, оскільки ми не маємо в своєму розпорядженні ніяким знанням про його зміст. «У своєму щирому вираженні проста безпосередність є тому чисте буття. Буття і нічого більше, буття без будь-якого подальшого визначення та наповнення », підкреслює Гегель у своїй праці« Наука логіки » [3, т. 1, с. 126]. А оскільки ми спочатку не маємо в своєму розпорядженні ніяким знанням про зміст буття, то саме буття постане як ніщо, з якого і повинно виникнути «щось». У цьому ніщо повинна бути передумова, має бути початок, з якого і виникає це щось - предметна реальність з певними властивостями, які ми і можемо пізнати. Тому дослідження сутності буття є «початок філософії», є та «зберігається» на всіх наступних етапах розвитку основа, є те, що залишається цілком іманентним своїм подальшим визначень [3, т. 1, с. 128]. Але Гегеля цікавить як це ніщо, це чисте буття набуває властивості «щось», яке в самій абстрактній формі вже є спочатку.

Для фіксування визначеності «щось» необхідна особлива категорія. Такий категорією Гегель вважає категорію «якість», під яким він розуміє стійку сукупність властивостей. Вони становлять і визначеність, і відмітності явищ (чого-небудь поза нами існуючого). Більш того, якість, взяте таким чином, щоб воно, будучи розрізнення, вважалося сущим, є реальність [3, т. 1, с. 172]. Ніщо ніби заперечується «щось», перетвориться в «щось», залишаючись у межах буття. Але і саме буття стає не абстрактним, а наявним буттям. Готівковий буття як певна реальність, завдяки якісній визначеності, не існує в готовому вигляді, а стає, оформляється. Але щоб буття світу постало і як певна реальність, і як єдине ціле, вона повинна мати в своїй основі якісно загальне, яке б при всіх своїх змінах залишалося і певним, і єдиним.

Такий основою буття (тим самим «щось» Гегель вважає Об'єктивну ідею. Під об'єктивної ідеєю він розуміє існуючу саму по собі нематеріальну реальність, здатну до саморозвитку і зміни. А діяльної стороною об'єктивної ідеї є об'єктивний дух, як якась все з себе що творить і сама себе перетворююча нематеріальна сила, що належить ідеальному світі. У цьому суть об'єктивного ідеалізму філософії Гегеля. Якщо б цим вичерпувалася філософія Гегеля, вона б була тільки містичною. Заслуга Гегеля полягає в тому, що він, аналізуючи розвиток ідеї і духу, розкриває загальні закони буття реального світу, які можна зрозуміти не тільки теоретично, але й раціонально.

Гегель поставив перед собою найтяжчу філософську завдання - зрозуміти, як ці нескінченні і загальні ідея і дух, що охоплюють усі буття, набувають конкретні предметні форми буття (кінцеве), пізнаючи які ми і відкриваємо універсально-загальні  закони бутя наявного світу, який нескінченно і, за висловом Гегеля, прогресивно розвивається.

Гегель розумів, що рішення недосяжно, якщо не створити теорію діалектики як вчення про загальних закони буття і розвитку світу на своєму власному підставі. Але й сама ця теорія не може бути сформульована, якщо немає в наявності відповідного методу пізнання, який би дозволяв представити буття світу і закономірності його розвитку в неспотвореної, істинної формі. Він і створює діалектичний метод пізнання, який носить загальний характер, але особливо важлива для розвитку філософського знання про буття світу.

Гегель підкреслює діалектичний характер такого методу пізнання, який передбачає дотримання певних принципів у процесі пізнання:

1. Все існуюче потрібно розглядати в розвитку і саморозвитку.

2. Все існуюче є суперечлива єдність, «Целокупность», за висловом Гегеля. А протиріччя є джерело всякого руху, розвитку і саморозвитку.

3. У всьому існуючому необхідно знаходити зв'язок, взаємозв'язок між конкретними явищами, що складають зміст усього існуючого (загального). Тільки через зв'язок з іншим конкретне явище (предмет) проявляє і стверджує свою справжню реальність (діалектика одиничного, особливого, загального).

4. Усякий розвиток необхідно розглядати як процес самозаперечення попереднього стану і в той же час збереження визначеності своїй суті, хоча і зміненою.

5. Усякий розвиток є процес все більш багатого прояви предметами, об'єктами свого змісту. У чому і виражається, по Гегелем, прогресивність всякого розвитку.