58. Основні закони діалектики

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.Треба почати з визначення понять "якість, кількість, міра". Якість – це внутрішня визначеність предметів і явищ. Кількість – це зовнішня визначеність предмета, не тотожна з буттям. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри, яка демонструє межу, в якій предмети залишаються якісно визначеними. Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість. Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки стрибкам, які розрізняють за характером, змістом, формою їхнього прояву та ін. Характер зумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабом – довгі \ короткі, охопл. епохи \ незначні історичні періоди. За формою – швидкі (вибухи) та повільні. Основний зміст закону: перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і зреагувати на нього.

Закон єдності і боротьби протилежностей– джерело розвитку – визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об’єктивної дійсності – боротьбі протилежностей. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємно зумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи, стикуються між собою, вступаючи у взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Ця боротьба веде зрештою до розв’язання суперечностей, яка є переходом до нового якісного стану, призводить до розвитку.

Закон заперечення заперечення– направленість розвитку – відображає поступальність і спадкоємність розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності.

теза- антитеза Теза – ствердження. Антитеза –

заперечення тези і перетворення

синтез її на свою протилежність. Синтез – заперечує антитезу.

Процес розвитку відносин протилежностей у рамках певної суперечності має свої етапи:

1. вихідний стан об’єкта;

2. роздвоєння єдиного;

розв’язок суперечностей, що являє собою нібито повернення до вихідного на вищому щаблі. Сутність закону – відображення розвитку вцілому, а також внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. В об’єктивній дійсності діє через випадковості.

59. Гносеологічна проблема в історії філософської думки

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.

1.Проблема істини. Всі філ. напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину, як відповідність наших знань дійсності. Істина трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутнясть якої виявляється через явище.

2.Заблудження – це такий зміст людського пізнання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумлвлений історичним рівнем розв-ку суб’єкта та його місцем в сусп-ві. Заблудження б- це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта.

3.Цінності – це специфічно сусп-ні визначення об’єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і сусп-ва: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, сусп. відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати “предметними цінностями”, об’єктами цілісного відношення.

4.Оцінка – це сам процес і логічно втілений в оціночному судженні наслідок, усвідомлення позитивної чи негативної значушості будь-яких явищ природи, витворів праці, форма вир.-трудової діяльності, сусп.-історичних подій, сусп.-політичних утворень, моральних вчинків, творів мистецтва, здобутків піз-ня для задоволення людських потреб, інтересів, цілей суб’єкта.

 У спробах відповісти на питання про принципову можливість пізнання світу намітилося три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм. Оптимізм — це філософське вчення, послідовники якого визнають принципову можливість пізнання світу. Ця філософія грунтується на визнанні принципу матеріальної єдності світу, врахуванні всього досвіду історії людського пізнання і суспільно-історичної практики. Сучасна філософія оптимізму доводить можливість досягнення істинного знання, керу-ючись діалектико-матеріалістичним методом і вдаючись до найновіших результатів науки. Агностицизм відверто заперечує принципову можливість пізнання світу на рівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об'єктивної дійсності. Термін "агностицизм" уперше застосував англійський природодослідник Г.Гекслі. На думку агностиків, людина ніколи не зможе знати, якими насправді є речі, оскільки інформація, яку вона одержує про них, заломлюється її свідомістю і набуває суб'єктивного змісту. Звідси робиться висновок, що ми маємо справу не з речами об'єктивної дійсності, аз нашими відчуттями.