- •1.Поняття світогляду, його специфіка, структура, функції
- •2. Історичні типи світогляду
- •3. Філософія як особлива форма суспільної свідомості. Предмет філософії
- •4. Основні функції філософії
- •5. Співвідношення філософії, науки і релігії
- •6. Зародження філософської думки
- •7. Зародження філософської думки у Стародавній Індії.
- •8. Філософія Стародавнього Китаю.
- •9.Формування давньогрецької філософії,її особливості
- •10.Класичний період розвитку античної філософії
- •11.Філософія еллінізму і Давнього Риму
- •12. Особливості філософії Середньовіччя
- •13.Філософські джерела християнської апологетики
- •15. Схоластика.Філософія Томи Аквінського
- •16.Філософська думка арабського Сходу
- •17. Характерні риси філософії епохи Відродження
- •19. Натурфілософія і пантеїзм
- •20.Соціально-політичні концепції доби Відродження
- •21. Особливості розвитку філософії Нового Часу
- •22. Філософія ф.Бекона і т.Гоббса
- •23.Раціоналізм раціоналізм Нового Часу
- •24. Сенсуалістична філософія Локка, Берклі, Юма
- •25.Філософія Просвітництва
- •26.Місце і роль німецької класичної філософії у вітовій філософській думці
- •27. Філософські та соціально-етичні погляди і.Канта
- •28. Суб*активний ідеалізм (й.Фіхте)
- •29.Об*єктивний ідеалізм і діалектика г.Гегеля
- •30.Антропологічний матеріалізм л.Феєрбаха
- •31. Філософія марксизму
- •32. Філософські ідеї в стогляді слов*яноіфлів і західників
- •34.Особливості сучасної філософської думки
- •35.Філософія позитивізму
- •37. Релігійна філософія
- •38 .Зародження та особливості укр.Філософської думки
- •39. Розвиток філософії в духовній культурі Укрвїни 14-17 ст.
- •40. Філософія Григорія Сковороди
- •41. Українська філософія 19-20 ст.
- •42. Новітня українська філософія
- •43. Філософські і соціально-політичні погляди видатних представників Закарпаття
- •44. Філософський зміст категорії «буття»
- •45. Філософський зміст категорії «матерія»
- •46. Спосіб та форми існування матерії
- •47. Проблема співвідношення духу(свідомості) та матерії
- •48. Проблема свідомості в історії філософії
- •49.Виникнення і генезис свідомості
- •50. Сутність і структура свідомості
- •51. Творча активність свідомості , її функції
- •52.Суспільна та індивідуальна свідомість,їх діалектичний взаємозв*язок
- •53. Структура та форми суспільної свідомості
- •54. Історичні форми та особливості діалектики
- •55. Поняття діалектики, її основні принципи
- •56.Альтернативи діалектики
- •57. Категорії як загальні форми відбраженя буття
- •58. Основні закони діалектики
- •59. Гносеологічна проблема в історії філософської думки
- •60. Поняття пізнання і його змістові складові
- •61.Єдність чуттєвого і раціонального пізнання
- •62. Практика як специфічно людський спосіб освоєння світу
- •63. Проблема істини у філософії
- •64. Наука як вища форма раціонального пізнання
- •65. Наукове пізнання і творчість
- •66. Наукове пізнання і інтуїція
- •67-69 .Емпіричні на теоретичні методи наукового пізнання
- •70. Основні форми наукового пізнання
- •71. Суспільство як предмет філософського пізняння
- •72. Суспільство і природа
- •73. Людина як предмет філософського аналізу
- •74. Економічна сфера життя суспільства
- •75. Соціальна сфера життя суспільства
- •76. Політична сфера життя суспільства
- •77. Духовна сфера життя суспільства
- •78. Цінності та їх роль в житті людини
- •79. Суспільний прогрес і глобальні проблеми сучасності
- •80.Людина.Індивід.Індивідуальність.Особа.
- •81.Історичні спільності людей. Їх істоичний генезис(сім*я ,рід,плем*я,народність нація)
- •82. Соціальна структура суспільства.Теорія соціальної стратифікації та мобільності
- •84. Суспільне виробництво як соціально-філософська категорія
- •85.Науково-технічна революція: сутність,закономірності та соціальні наслідки
- •86. Екологічні проблеми сучасної цивілізації
- •87. Соціально-філософський аспект держави, форм правління, державного устрою, політичних режимів.
- •88. Громадянське суспільство і правова держава: філософський зміст понять:
- •89. Періодизація історії. Формаційний та цивілізаційний підходи до розгляду історії
- •90. Культура як предмет філософського осмислення
17. Характерні риси філософії епохи Відродження
Філософія Відродження ./15-16 ст. н.е../ - це посередня ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням нового часу. За своїм змістом вона є подвійною і супереч-ливою. На відміну від офіційної (так .званої університетської) священної науки середньовіччя виникають і поширюються не священні, а світські, людські (для всіх людей, а не тільки для вибраних) знання. Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи. Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження.
У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний).
У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.
На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464). Основні риси філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:
1. Гуманізм;
2. Геліоцентризм;
3. Критика схоластики;
4. Відродження античної діалектики;
5. Пантеїзм;
6. Повернення до матеріалізму;
7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.
18.Антропоцентризм і гуманізм епохи Відродження
Філософія Відродження датується періодом кінця XIV–XVI ст. Видатними її представниками були Микола Кузанський, Піко делла Мірандола, П´єтро Помпонацці, Бернардіно Телезіо, Лa Боесі, Мішель Монтень, Нікколо Макіавеллі, Микола Копернік, Джордано Бруно, Томас Мор, Томмазо Кампанелла та ін.
У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського буття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність і онтологічна реальність.
Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з´являється відчуття особистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм.
Визначний мислитель цього періоду Піко делла Мірандола (1463–1494) так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даю тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов´язку, щоб і місце, і лице, й обов´язок ти мав за власним бажанням згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений в межах законів, які я встановив. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".
Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі, Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає Хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами.
Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. У суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси – проповідування гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.
Одним з характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був Микола Кузанський (1401 – 1464 рр). Аналіз його вчення дає змогу особливо яскраво побачити різницю між старогрецькою трактовкою буття і трактовкою буття в епоху Відродження. Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоників, починаючи з ценрального для них поняття «єдиного». У Платона і у неоплатоників, як ми знаємо, єдине характеризується через протилежність «іншому», неєдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине множинності, границю – безмежності. Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо ен протилежне». А звідси він робить характерний висновок: «все є все» – формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує пантеїзму Жордано Бруно (1548 – 1600 рр). Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння («все» від творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоників, які ніколи не ототожнювали «єдине» з «усім». Ось тут і проявляється новий підхід до проблем онтології. З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.