48. Проблема свідомості в історії філософії

Кожна епоха формуе власне уявлення про свiдомiсть, змiст якого значною мiрою залежить вiд домiнуючого свiтогляду. В архаiчному суспiльствi, коли свiт ще не знав подiлу на матерiальний i духовний, а характеризувався як видимий i невидимий, свiдомiсть зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матерiально-практичними дiями. В античному свiтi, вже не iснувало таких уявлень про духовне, але воно мислилось як особливий витвiр зовнiшнього буття (матерії), тобто витоки свiдомостi перебували за межами людини. У середньовiчну епоху, коли домiнувало геоцентричне свiтобачення, свiдомiсть тлумачили як щось середне мiж вищим рiвнем — нерефлективним блаженством, або неусвiдомленим життям нашого «Я» в Бозi, та нижчим рiвнем — мовчазним життям нашого тiла. Починаючи з Платона, Августина, свiдомiсть розглядаеться як щось вторинне, а тому ненайкраще, несправжне, невисоке, що е в духовному досвiдi людини. Вториннiсть пояснювалася кiлькома чинниками: — тим, що завдяки свiдомостi людина розумiе, що вона покарана, а тому не може тривалий час перебувати у станi <БожоТ благодатi’ (нашого життя у Бозi), i це змушуе її страждати, у свiдомостi «Я» живе подвiйним життям («життям у тiлi» та у Бозi>); — завдяки свiдомостi людина усвiдомлюе свою кiнечнiстяь, вiчнiсть вiдходить вiд нет, акт свiдомостi вже знае час, а час — це плиннiсть, смерть, яка присутня скрiзь i постiйно нагадуе людинi про себе. У Новий час свiдомiсть перестае бути другорядним поняттям i набувае нового якiсного вимiру. Вперше було вжито Р. Декартом термiн «свiдомiсть» як особлива здатнiсть душi. Вiн вважав, що свiдомiсть — це iлтелектуальна дiяльнiсть суб’екта, який проектуе свiт. Вона вiдкрита тiльки сама собi, тобто самосвiдомостi. Свiдомiсть Декарт подан у формi «я мислю», тобто фактично знiн й до мислення, або до когнiтинних актiн. У Гегеля свiдомiсть людини — це суб’ектинна форма iснунання духу, культури, яку нiн знiн до знакня. Фiлософи-матерiалiсти вважали, що снiдомiсть виникла природним шляхом: матерiя, рознинаючись нiд нижчих до вищих форм, нитнорила жинi iстоти, а з ними i психiку, на оснонi якої пiзнiiке сформуналася снiдомiсть людини. Маркс наголошунан на суспiльному та iсторичному характерi снiдомостi. Концепцію снiдомостi, що iснунали в iсторії фiлософії, умовно можна подiлити на дна типа: iндинiдуалiстськi та колективiстськi. Iндивiдуалiсйiськi розглядали ак вихiдне (абсолютне) свiдомiсть окремого iндинiда, а суспiльнi форми свiдомостi (форма культура) — мораль, релiгiю, мистецтно, право — ак похiдне, таке, що створене iндияiдуальною свiдомiстю. Колективiстськi концепцiї, навпаки, нихiдним внажали суспiльнi форма свiдомостi, наявну культуру, а iндивiдуальну свiдомiсть розглядали ак щось похiдне.

49.Виникнення і генезис свідомості

Довгі тисячоліття людство шукало відповідь на питання, в чому ж полягає суть феномена свідомості, яка Я природа, як вона виникла Ї яке її призначенні в^ світі. Відомо, що ідеалізм вважає свідомість активним началом матерії. Внаслідок цього свідомість наділялася над матеріальним, надприрод¬ним характером. Фактично свідомість відривалась від людини і при¬роди, їй приписували самостійне, незалежне субстанціальне існуван¬ня. Така свідомість не мала ніякого відношення до мозку, дух не на-роджувався, не виникав і не поставав: вона жила своїм власним жит¬тям, розвивалась, породжувала явища природи та історії. Подібні тлу¬мачення були звичайним продуктом фантастичного, гіпертрофованого розуміння людської свідомості. Ігноруючи те загальне, що мала в собі свідомість порівняно з іншими явищами природи, ідеалізм став на шлях її обожнювання. Тому, стверджували ідеалісти, свідомість

Може Бути зрозуміла тільки із самої себе.

Згідно з дуалізмом у світі завжди існували дві самостійні субстан¬ції — матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, е вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження.

Близькою до дуалістичного трактування свідомості є концепція французького філософа, вченого і богослова П'ера Тейяра де Шардена. Він вважав, що в земній матерії була замкнута деяка маса елементар¬ної свідомості, психічної енергії. Отже, свідомість так само первісна, як і матерія. Тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із темряви підсвідомості. Ніхто, у тому числі й наші предки, не помітив появи розуму на землі, "людина увійшла у світ безшумно". Свідо¬мість виникла "між двома індивідами": на "точковому рівні" відбулася деяка "мутація від нуля до всього". Тому конкретний механізм розуму, свідомості, на думку Тейяра де Шардена, осягнути неможливо.

Значний крок у розумінні природи свідомості здійснює матеріа¬лізм XVII—XVIII ст. Він відкидає ідеалістичні та дуалістичні уяв-лення про свідомість, розглядає її як пізнавальний образ, як відоб¬раження світу в мозку людини, як функцію особливим чином органі¬зованої матерії. Вони намагались духовне вивести із матеріального як первісного, визначального щодо свідо¬мості. Свідомість не була осмислена як результат і ідеальний компонент чуттєво-предметної діяльності людини, як відображення зовнішнього світу, що виникає не в результаті пасивного споглядання, а як на¬слідок активного перетворення світу в процесі суспільно-трудової діяльності.

Подібний однобічний підхід до проблеми свідомості відкрив ши¬рокі можливості для вульгарно-матеріалістичних концепцій, які іде¬альне ототожнювали з матеріальним, думку — з нервово-фізіологіч¬ними структурами мозку (Л.Бюхнер, Я.Молєшот, К.Фогхт), а також призвів до активізації механістичного тлумачення свідомості, коди вона споглядалась як всезагальна властивість, атрибут матерії (Б.Сні-ноза), яка тільки кількісно різниться на певних рівнях й організації (гілозоїзм).

Нова епоха в розумінні генезису свідомості була пов'язана з виник¬ненням німецької класичної філософії. Гегель впри¬тул підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації, на активність і історизм. Він виходив з того, що свідомість особи необхідно пов'язана з об'єктом, залежить і визначається історичними умовами життя.

Велика заслуга у з'ясуванні природи свідомості належить пози¬тивному знанню, яке збагачується в XIX—XX ст. досягненнями нейро¬фізіології (частково вченнями І.М.Селенова, І.П.Павлова, Й.Прохаска та їхніх послідовників про рефлекторну діяльність мозку) та експе¬риментальної психології (зв'язки елементів свідомості в працях Е.Вебера, Г.Фехнера, В.Вундта, У.Джемса та ін.).

У марксистській концепції свідомість, по-перше, розглядається як функція головного мозку; по-друге, як необхідна сторона прак¬тичної діяльності людини. Вона виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю, на основі ЇЇ чуттєво-прак¬тичної діяльності, суспільно-історичної практики. Відображаючи об'єк¬тивний світ, свідомість детермінується природним і соціальним сере¬довищем.

Питання про походження і сутність свідомості пов'язується з роз¬глядом матерії, яка здатна саморухатись і саморозвиватись. Останнє зумовило можливість розуміти природу свідомості як властивість високоорганізованої матерії, як вищу форму її атрибутивної властивості — відображення..

Світова філософська думка XX ст. переважну увагу приділяла ролі суб'єктивних факторів у існуванні та функціонуванні свідомості. Вза¬галі питання свідомості стає предметом постійної зосередженості й пошуку зарубіжної філософії цієї доби. Більшість представників різ¬них філософських шкіл підкреслювали, що в їхніх теоретичних кон¬цепціях на противагу попередній "метафізиці" мова буде йти про розбудову "особливої онтології людської свідомості та суб'єктивності" Оскільки під суб'єктивністю розуміли специфічну реальність, відмінну від усього світу, то її аналіз вимагав особливої теоретико-методо-логічної бази і принципів, які не могли зводитись до розробленого інструментарію минулої філософії.