86. Бабідське повстання : причини, рушійні сили, ідеологія

народні виступи 1848-52 в Ірані, спрямовані проти феод. ладу і, об'єктивно, проти закабалення країни іноземним капіталом. Рушійними силами Б. п. були селяни, ремісники, міська біднота й дрібні торговці. Б. п. мали реліг. забарвлення, що зумовлювалося суспільно-екон. і політ. відсталістю Ірану. Очолювала їх реліг. секта, заснована Бабом. Бабіди закликали до реформи релігії, скасування приватної власності, створення д-ви, заснованої на рівності людей і спільності майна Відбулося 3 повстання: в Мазендерані (вересень 1848 - травень 1849), у Зенджані (червень - грудень 1850) і Нейрізі (червень 1850 - серпень 1852). Б. п. жорстоко придушили шахські

Підписання Каджарами цілої низки нерівноправних договорів із Росією, Великобританією, Францією, Австрією (до яких поступово долучилися й інші західні країни), викликало масове невдоволення у країні. Багато хто пов'язував це з тюркським (тобто чужоземним в очах більшості персів) походженням шахів. Найпомітнішим виявом такого невдоволення став рух бабідів — радикально налаштованих шиїтів, які заснували на початку 1840-х років своєрідну релігійну секту.

Її основоположником був спадковий торговець бавовняними тканинами Са'ід Алі-Мухаммед Ширазі, який народився в Ширазі в 1819/1820 р. Юнаком, здійснивши релігійне шиїтське паломництво до Кербели й Неджефа, Алі-Мухаммед примкнув до секти аш-шайхія (шейхітів) — не зовсім канонічного крила шиїзму імамітського напряму, адепти якого, як і всі шиїти-імаміти, вважали, що загальна справедливість запанує серед людей тоді, коли відбудеться пришестя-повернення на землю останнього 12-го легітимного шиїтського імама Мухаммеда ібн аль-Хасана, який іще наприкінці IX ст. таємниче зник малолітком. Унаслідок цього зникнення перервалася лінія легітимних шиїтських імамів, що вели себе від четвертого мусульманського халіфа Алі ібн Абу-Таліба [656—661]. Тому з поверненням імама Мухаммеда як магді (месії) шиїти-імаміти пов'язували надії на краще майбутнє та відновлення справедливих порядків на землі. Шейхіти різнилися від решти шиїтів-імамітів тільки тим, що очікували мухам медового пришестя у найближчі роки, тоді як ортодоксальне шиїтське духовенство припускало, що означена подія відбудеться ще нескоро. Та навіть радикалізм шейхізму не влаштував запального Алі-Мухаммеда, і в 1844 р. колишній торговець назвався Бабом — тобто «Воротами», через які «прихований» 12-й імам передає свою волю людям, а в 1847 р. сам себе проголосив довгоочікуваним магді, на якого внаслідок переселення душ перейшла духовна благодать усіх попередніх пророків і який прийшов, нарешті, на землю, щоб встановити на ній справедливість. Свої ідеї Баб виклав у книзі «Баян» («Одкровення»), що мала, на його думку, стати новим Святим Письмом замість застарілого Корану (тому, претендуючи на всемусульманський характер свого творіння, Баб написав Баян одночасно перською та арабською мовами).

Фундаментом бабідської ідеології став постулат про те, що немає вічних законів і порядків — кожній епосі має відповідати своє «Божественне Одкровення», котре Бог, як єдине, одвічне та незмінне джерело життя, передає людям через чергового пророка (баба) кожної з епох. Відповідно, Баб проголосив, що ортодоксальні мусульманські закони й порядки, встановлені Пророком Мухаммедом і кодифіковані Кораном та шаріатом, уже застаріли і мають бути замінені новими, що їх Баб, як новий пророк нової епохи, виклав у новій священній книзі — Баяні. Царство справедливості, яке бабіди збиралися встановити спочатку в Ірані, а потім поширити на весь світ, передбачало соціально-майнову рівність усіх бабідів, вигнання з їхніх володінь усіх небабідів із конфіскацією та зрівняльним розподілом майна останніх серед «праведних людей» (тобто бабідів). Державний устрій своєї держави Баб пропонував будувати на основі «священного числа» 19, яке він вивів від арабського слова хайр («благо, добро»), оскільки буквений запис цього слова в арабському обчисленні означає число 18, до якого додавалася одиниця, що символізувала єдиного носія вічного життя. Тому опорою сакрального Баба-правителя мали стати 19 призначених ним бабідських первосвящеників, календар нової епохи передбачав поділ року на 19 місяців тощо. Джерелом існування бабідської держави мали стати добровільні внески свідомих бабідів. Від адептів нової релігії не вимагалося творити щоденні п'ятиразові молитви. В побуті Баян відміняв носіння жіночих запинал, урівнював людські статі у правах аж до права жінки на проповідницьку діяльність і статус первосвященика (точніше «первосвящениці»). Не віталося багатоженство, зате суттєво ускладнювалася процедура розлучення. В питаннях економіки бабізм виступав за узаконення лихварства, законодавчий захист таємниці комерційно-торговельного листування, обов'язковість виплати всіх боргів, ліквідацію внутрішніх митних зборів.

За пропаганду ідей, які принципово суперечили канонам ортодоксального шиїзму, самозваного магді одразу заарештували (1847) й запроторили до фортеці Маку, однак арешт Баба лише сприяв радикалізації руху. Його соратники — мулла Гусейн-Бошрує із Хорасану, мулла Мухаммед-Алі із Барфоруша, проповідниця Курат аль-Айн із Казвіна та інші «первосвященики» — перейшли від проповідей до активних дій. Влітку 1848 р., коли, після смерті Мухаммед-шаха, серед Каджарів знову спалахнула династична боротьба за престол, бабіди провели з'їзд у м. Бедашт (Північно-Західний Хорасан), на якому проголосили про початок бабідської державності (ліквідація чинних законів і порядків, скасування наявних податків, усуспільнення майна, зрівняння чоловіків і жінок у равах і т.ін.).

Бедаштський виступ змусив Каджарів швидко консолідуватися. На шахський престол посадили 17-річного Наср ад-Діна [1848— 1896], від імені якого імперією почав правити еміре кебір («великий емір» — тобто перший міністр уряду) Мірза Таги-хан Ферахані — він же Емір Низам.

Першою ж акцією нового шахського уряду став розгін бабідського з'їзду в Бедашті. Відповіддю на цю акцію були збройні бабідські повстання, початок яких припав на вересень 1848 р. Першим спалахнув прикаспійський Мазандеран, де виступ бабідів очолили вже згадані мулли Гусейн-Бошрує та Мухаммед-Алі. Центром повстання стала фортеця, споруджена повстанцями на березі р. Талар, неподалік гробниці шейха Таберсі (Астане-Шейх-Таберсі). Захопивши навколишні землі й вигнавши звідти всіх небабідів, повстанці (близько 2 тис. осіб) відмінили інститут індивідуальної власності, проголосили рівність усіх людей і тотальне усуспільнення усього майна (навіть харчувалися повстанці разом з одного великого казана). Вісім місяців шахські війська намагалися придушити виступ, але безуспішно. У травні 1849 р. влада запропонувала «бунтівникам» амністію, життя і свободу в разі добровільної капітуляції. Більшість повсталих (селяни й ремісники) не були релігійними фанатиками бабізму, а усуспільнене життя їм уже почало потроху набридати, тому мазандеранські бабіди того ж місяця погодилися на запропоновану владою капітуляцію, та коли повстанці склали зброю, шахські війська всіх їх підступно винищили.

Друге бабідське повстання спалахнуло в червні 1849 р. в Зенджані (провінція Гілян) під керівництвом ще одного «первосвященика» мулли Мухаммеда-Алі з Барфоруша. Воно проходило під тими самими гаслами, що й Мазандеранське, проте соціальний склад місцевих «бунтівників» виявився значно ширшим: окрім селян навколишніх сіл та місцевих ремісників ряди повсталих поповнили дрібні торговці, молодь із числа нижчого духовенства, соціально активне жіноцтво. Вигнавши із Зенджану всіх незгодних та конфіскувавши їхнє майно, бабіди Мухаммеда-Алі проголосили заснування там «вічного царства справедливості» з відповідними порядками. Уряд кинув проти зенджанських бабідів численну каральну армію з гарматами, які буквально стирали на порох оборонні споруди «бунтівників», проте опір не вщухав. До того ж Бабу вдалося втекти зі свого ув'язнення, однак неподалік від Зенджану він знову потрапив у полон. Релігійно-ідеологічного ватажка бабізму вивезли до фортеці Черік, а звідти доставили в Тебриз. Лише ціною великих втрат каджарські війська зламали опір зенджанців. У грудні 1849 р. вцілілим повстанцям також пообіцяли шахське прощення, а коли вони склали зброю всіх поголовно перебили.

Доки влада концентрувала сили для атаки на Зенджан, ідеалізовані чутки про нібито утворене «вічне царство справедливості» ширилися країною, інспіруючи нові й нові повстання. Кількість бабідських «бунтівників», зафіксована шахським урядом, сягнула ста тисяч осіб. Окрім Зенджану великим осередком бабідського руху став Нейріз (провінція Фарс), владу в якому повстанці захопили у червні 1850 р.

Боячись остаточно втратити контроль над ситуацією у країні, уряд Еміра Низама вдався до надзвичайних заходів. У липні 1850 р. в Тебризі стратили ув'язненого ще в 1847 р. Баба, позбавивши повстанців їхнього релігійно-політичного натхненника. Масовим терором придушили повстання в Нейрізі — там бабідів спалювали живцем цілими родинами, полонених повстанців прив'язували до жерл гармат і в такий спосіб розстрілювали. Тепер бабідам уже ніхто нічого не обіцяв — бунт топили у крові.

Владний терор дав результати: бабідський рух утратив масовий характер, однак не став від цього менш радикальним. Тільки тепер сектанти зробили ставку на відповідний індивідуальний терор проти представників шахської влади. Апогеєм терористичної активності бабідів став невдалий замах на шаха Наср ад-Діна (серпень 1852 р.), після якого Каджари провели в імперії масову «зачистку» серед усіх, кого бодай підозрювали в симпатіях до бабідів. Заарештованих сектантів нещадно катували й сотнями показово страчували. Відтоді з бабізмом в Ірані, фактично, було покінчено. війська.

87. російсько-іранські війни 19 ст

між Росією і Іраном за панування в Закавказзі. Ще в результаті Персидського походу 1722—23 Росія приєднала частину Дагестану і Азербайджану, проте зважаючи на загострення відносин Росії з Туреччиною російський уряд, прагнучи отримати підтримку Ірану, а також через нестачу сил в 1732—35 відмовилося від зайнятих територій в Дагестані і Азербайджані. В кінці 18 ст Іран, підтримуваний Великобританією і Францією, зробив спробу захопити Грузію (вторгнення Ага Мохаммед-хана в 1795), на що Росія відповіла Персидським походом 1796 . У 1801 до Росії добровільно приєдналася основна територія Грузії (Картлі і Кахеті), потім Мегрелія (1803), Імереті і гурія (1804). Для зміцнення своїх позицій в Закавказзі царський уряд в 1803 почало просування на Ст В 1804 під керівництвом генерала П. Д. Цицианова було зайняте Гянджінськоє ханство. Це привело до російсько-іранської війни 1804—1813. Іран в травні 1804 пред'явив Росії ультиматум, вимагаючи виведення російських військ із Закавказзі, а в червні почав військові дії. Іранська армія у декілька разів перевершувала чисельністю російського війська в Закавказзі, але значно поступалася їм у військовому мистецтві, бойовій виучці і організації. Основні бойові дії відбувалися по обидві сторони озера Севан на двох напрямах — еріванськом і гянджінськом, де проходілі основні дороги на Тіфліс (Тбілісі). У 1804 війська Цицианова розбили гланиє сили Аббас-мірзі при Канагире [біля Ерівані (Єревану)], в 1805 російських військ також відобразили напади іранських військ. У 1805 була зроблена російська морська експедиція з метою захвату Баку і Решта, але вона закінчилася безрезультатно. У листопаді 1805 Цицианов рушив на Баку, але в лютому 1806 був зрадницький убитий під час переговорів з бакинським ханом під стінами фортеці Баку. Головнокомандуючим був призначений генерал І. Ст Гудовіч . Влітку 1806 іранських військ Аббас-мірзі були розбиті в Карабаху, російські війська зайняли Нуху, Дербент, Баку і Кубу. У зв'язку з початком російсько-турецької війни 1806—12 російське командування було вимушене піти на тимчасове перемир'я з Іраном, яке удалося укласти взимку 1806. Проте переговори про світ йшли повільно. У 1808 військових дій поновилися. Російські війська зайняли Ечміадзін і обложили Ерівань, а на східній ділянці розбили війська Аббас-мірзі при Карабаба (жовтень 1808) і зайняли Нахічевань. Після невдалого штурму Ерівані Гудовіч був замінений генералом А. П. Тормасовим, який відновив мирні переговори, але війська під командуванням Фетх-Алі-шаху несподівано вторглися в район Гумри — Артік. Російським військам удалося відобразити вторгнення військ шаху, а також військ Аббас-мірзі, що намагався опанувати Гянджой (Елізаветполем, нині Ленінакан). У 1810 полковник П. С. Котляревський розгромив війська Аббас-мірзі при Мегрі (червень) і на Араксе (липень), а у вересні було відбито наступ іранських військ на З. при Ахалкалаки і зірвана їх спроба з'єднатися з турками. Замість Тормасова в липні 1811 був призначений генерал Ф. О. Паулуччи, змінений в лютому 1812 генералом Н. Ф. Ртіщевим, який почав переговори про світ. Проте в серпні 1812 війська Аббас-мірзі захопили Ленкорань, а переговори були перервані, так как в Тегерані було отримано звістку про заняття Наполеоном Моськви. Котляревський, перейшовши з 1,5-тис. загоном р. Аракс, розгромив при Асландузе (19—20 жовтня) 30-тис. іранську армію, а 1 січня 1813 штурм опанував Ленкоранью. Іран був вимушений в жовтні укласти Гюлістанський мирний договір 1813, по якому визнав приєднання до Росії Дагестану і Північного Азербайджану.

російсько-іранська війна 1826—28. Іран, що підбурюється Великобританією, яка в 1814 нав'язала йому кабальний договір, систематично порушував умови світу і вимагав повернення територій, що відійшли до Росії. Генерал А. П. Ермолов, що змінив в жовтні 1816 на посту головнокомандуючого на Кавказі Ртіщева, зумів налагодити добросусідські відносини з Іраном. Але навесні 1826 при іранському дворі верх узяла войовнича група Аббас-мірзі. 16 липня іранські війська без оголошення війни вторглися через кордон в районі Гумри до Карабаху і в Талишськоє ханство. Окремі іранські загони рушили на Баку, Ленкорань, Нуху і Кубу, розраховуючи на повстання азербайджанського населення, але воно не підтримало своїх ханів, які виступали на стороні Ірану. Іранським військам удалося зайняти Гянджу (Елізаветполь) і обложити Шушу, нечисленний гарнізон якої стійко оборонявся до 5 вересня. Це дозволило російському загону генерала В. Г. Мадатова розбити іранські війська на р. Шамхор і 5 вересня звільнити Гянджу. Аббас-мірза зняв облогу Шуши і рушив назустріч військам Мадатова. Командувачем армією, що діє проти Ірану, був призначений генерал І. Ф. Паськевіч, який з'єднався із загоном Мадатова. 13 вересня під Елізаветполем російські війська (8 тис. чіл.) розбили 35-тис. армію Аббас-мірзі і відкинули її залишки за р. Аракс. У березні 1827 Ермолов був змінний Паськевічем. У травні російські війська почали настання на еріванськом напрямі, зайняли Ечміадзін, блокували Ерівань, а потім опанували Нахічевань і фортецю Аббасабад. Спроби іранських військ відкинути російські війська від Ерівані закінчилися невдачею, і 1 жовтня Ерівань була узята штурмом. Потім російські війська виступили на Нахічевань — Тебріз. Передовий загін генерала Г. Е. Ерістова 14 жовтня зайняв Тебріз. Почалися мирні переговори, які у зв'язку з початком російсько-турецької війни 1828—29 затягнулися, але швидке просування російських військ до Ірану і заняття ними в січні 1828 Урмії і Ардебіля змусили шаха прийняти умови світу, який був поміщений 10 лютого 1828 (див. Туркманчайський договір 1828 ). Еріванськоє і Нахічеваньське ханства відійшли до Росії. В результаті Р.-и. ст до Росії були приєднані Північний Азербайджан і Східна Вірменія. Перемоги Росії позбавили від іга іранських феодалів народи Закавказзі, які активно підтримували російські війська під час Р.-и. ст

88.

Перетворення Ірану у напівколонію в другій пол. XIX - на поч. XX ст.

Причиною нового англо-іранського конфлікту стала чергова спроба Каджарів повернути собі владу над Східним Хорасаном. У 1851 р. помер гератський хан Яр-Мухаммед, і серед його нащадків розгорнулася гризня за престол цього напівавтономного краю. В усобицю втрутилися хан сусіднього Кандагару та афганський емір Кабула. Вирішив пошукати щастя в боротьбі за «Гератську спадщину» й каджарський шах Наср ад-Дін. Щоправда, занепокоєний британський уряд змусив шаха в січні 1853 р. взяти на себе офіційні зобов'язання не втручатися в гератські справи, та Коран дозволяє мусульманину порушувати будь-які угоди з «невірними», якщо вони перестають бути вигідними «світу ісламу»... Отож, у листопаді 1855 p. у зв'язку з входженням Кандагару до складу Афганської держави іранські війська вирушили на Герат, «щоб захистити його від захоплення цієї області Афганістаном».

Великобританія намагалася завадити цьому походу, демонстративно розірвавши з Іраном дипломатичні відносини, проте на Наср ад-Діна цей демарш не подіяв. У жовтні 1856 р. Герат був захоплений шахськими військами, а в листопаді того ж року в Перську затоку увійшла англійська військово-морська ескадра у складі 40 бойових кораблів із численним десантом на борту. Британія оголосила Іранові війну. І тут з'ясувалося, що Наср ад-Дін явно переоцінив бойовий потенціал своєї реформованої армії: протягом грудня 1856 р. британці захопили острів Харг і порт Бушир, а в лютому 1857 р. вирушили походом на Шираз. Щоправда, до Шираза вони не дійшли, в боях під Хушабом іранці їх таки зупинили. Зате британці захопили Мохаммеру (Хорремшехр) та Ахваз. Від цілковитого розгрому Іран урятувало народно-визвольне повстання сипаїв в Індії, для придушення якого британці змушені були знімати війська з інших фронтів колоніальної експансії й перекидати їх до володінь англійської Ост-Індської компанії. Проте військова неспроможність пореформеного Ірану була настільки очевидною, що шах Наср ад-Дін не наважився продовжувати воєнні дії проти англійського експедиційного корпусу. Укладений у березні 1857 р. Паризький мирний договір формально відновлював довоєнний статус-кво і мав зовні компромісний характер. За його умовами Каджари виводили з Гератської області свої війська, визнавали політичну незалежність Герату та Афганістану й обіцяли в майбутньому не втручатися у внутрішні справи цих держав. У разі виникнення будь-яких міждержавних конфліктів між Гератом, Афганістаном та Іраном останній зобов'язувався удаватися до посередництва Великої Британії для їх улагодження. Відповідно, Британія зобов'язалася припинити воєнні дії та вивести з Ірану всі свої війська. При цьому зберігали свою чинність усі принизливі для Ірану положення попередніх нерівноправних договорів, укладених Каджарами з європейськими країнами протягом попередніх десятиліть.

Довершила напівколоніальне поневолення Ірану фінансово-економічна експансія європейських країн — насамперед Росії та Британії. Хронічна відсутність коштів змусила Каджарів шукати інвесторів для розвитку іранської економіки на будь-яких — навіть відверто кабальних умовах, і цим обидві згадані вище країни скористалися сповна. Першими зорієнтувалися британці: протягом 1862—1874 pp. вони отримали чотири концесії на спорудження в Ірані телеграфних ліній, які мали поєднати метрополію з Британською Індією, причому ці лінії обслуговувалися виключно британцями, котрі користувалися правом екстериторіальності. Водночас Британія та Росія спільними зусиллями нав'язали Ірану зобов'язання не допускати спорудження в країні залізниць. Натомість колонізатори пообіцяли Каджарам побудувати в Ірані мережу шосейних доріг, концесії на спорудження яких знову ж таки отримали на пільгових умовах росіяни (на півночі країни) та британці (в Південному Ірані).

Набула розголосу звістка про концесію, яку шах подарував англійському барону Ю. Рейтеру у 1872 р. Відповідно до пунктів цього документа барон дістав право на монопольне користування більшістю промислових об'єктів Ірану строком на 70 років за умови, що він вкладе певні кошти в модернізацію означених підприємств (причому, точна сума таких капіталовкладень у документі не фіксувалася). Концесія загрожувала перетворити іранську промисловість на вотчину одного британського авантюриста, проте в ситуацію втрутилася Росія, і під тиском царських дипломатів «концесію Рейтера» анулювали. У 1888 р. інший британський бізнесмен Лінч отримав концесію на розвиток річкового пароплавства на єдиній в Ірані судноплавній річці Карун, а знаменитому російському підприємцю Ліанозову передали в ексклюзивне розпорядження всі рибні промисли на Каспії.

Держава Каджарів остаточно втрачала економічний та дипломатичний суверенітет, а невдовзі втратила й фінансову самостійність. У 1889 р. шахський уряд передав тому ж Ю. Рейтеру концесію на організацію в Ірані власного Імперського Шахиншахського банку з монопольним правом випуску іранських банкнот, унаслідок чого під контроль англійців потрапила вся банківська, фінансова й монетарна ситуація у країні. Проте й цього разу британські колоніальні апетити в Ірані обмежила царська Росія: у 1890 р. на аналогічних умовах у Тегерані відкрився російський Обліково-Позиковий банк Персії, який контролював російський підприємець Поляков. Під фінансовий контроль цього банку перейшла вся грошова, монетарна й банківська ситуація в Північному Ірані. Англійський Імперський Шахиншахський банк змушений був обмежитися півднем країни. Позбавлений коштів шах Наср ад-Дін наприкінці XIX ст. змушений був брати кредити під кабальні відсотки у тих самих британських і російських фінансистів, які перед цим позбавили Іран фінансового суверенітету: 1892 р. Каджари отримали позику від британців (£0,5 млн), а протягом 1900-1902 рр. - ще й від росіян (32,5 млн руб.).

За умов необмеженої експансії західних промислових товарів розвалилося, не витримавши конкуренції, іранське кустарне ремесло, розорилися позбавлені бюджетної підтримки стратегічні фабрично-заводські підприємства місцевого воєнно-промислового комплексу (збудовані свого часу в період реформ Еміра Низама). Іран перетворився на аграрно-сировинний придаток світового капіталістичного ринку. І хоча дефіцит зовнішньоторговельного обороту не становив для Ірану особливої загрози (щорічний іранський експорт наприкінці XIX ст. оцінювався приблизно у 29 млн руб., а імпорт — в 33 млн руб.), однак структура експортно-імпортних операцій свідчила про катастрофічну технологічну відсталість імперії Каджарів: в іранському імпорті домінували фабричні товари (папір, вироби з металу, скла, навіть фарфору й фаянсу, котрі нещодавно були гордістю іранського господарського комплексу), тоді як вивозилися пшениця, рис, тютюн, опіум, бавовник, шовк-сирець, сухофрукти, вовна, перли, коні, вівці та інші предмети аграрно-сировинного типу. Із технологічної продукції лише славетні перські килими й шалі продовжували користуватися попитом на міжнародних ринках.

В абсолютно жалюгідному стані опинилося шахське військо. Офіцерські звання й посади відкрито продавалися за гроші, списочний склад регулярних військ (низам) утроє перевищував реальну кількість вояків (до того ж озброєних старими різнокаліберними гладкоствольними рушницями (навіть кремінними) й такими ж гарматами). Щоправда, на складах як стратегічний резерв Каджари зосередили певні запаси закуплених в Європі нарізних рушниць і новітніх гармат, однак військам цю зброю не видавали (бо занадто цінна — раптом поламають на навчаннях), тому користуватися нею іранські солдати не вміли. Каджарських командирів, які купили свої посади за великі гроші, турбувало лише одне: як повернути з прибутком вкладені кошти — тому списки солдат, на яких офіцери отримували зарплати, штучно розбухали, проте в наявності військ не було, а мобілізаційний потенціал імперії взагалі наближався до нуля. Про шахський флот годі й казати: на Каспії Іран від часів Гюлістанського мирного договору 1813 р. військово-морських сил тримати не міг, а в Перській затоці всі каджарські ВМС складалися з одного гвинтового пароплава водотоннажністю 600 т.

Розвал армії змусив Каджарів потроху і її передавати під контроль іноземців: у результаті в Тегерані з'явилася кавалерійська бригада під керівництвом російського козачого полковника, кінний полк під командою німецького майора, а в Перській затоці відверто хазяйнував британський флот.

Державний розпад супроводжувався активізацією сепаратистських режимів у провінціях імперії, де разом з іноземцями правили тепер уже не шахські намісники, а місцеві можновладці (шейх Газель, Кавам аль-Мульк Ширазький, бахтіярські хани тощо), з якими британці та росіяни, ігноруючи шахський уряд, укладали прямі договори про концесії, субсидії, організацію автономних збройних формувань.

Розплачувалися за все це перські селяни, ремісники, дрібні торговці, з яких здирали непосильні податки й шахські чиновники, й місцеві князьки, й іноземні концесіонери. Наслідком були перманентні «голодні бунти», що прокочувалися країною із загрозливою періодичністю — то в Мешхеді, то в Керманшаху, то в Тебризі, а то й у столичному Тегерані).

Масштаб напівколоніального пограбунку та приниження країни був настільки разючим, шо навіть виховані в повазі до святості сакральної влади ісламські фундаменталісти не приховували свого обурення. Тому коли в 1896 р. радикал-панісламіст Реза Кермані убив шаха Наср ад-Діна, народ ушанував терориста-смертника як фідая («мученика за віру»), а всенародного суму за вбитим володарем не спостерігалося.

Наприкінці XIX ст. Іран перетворився на класичну напівколонію, і лише англо-російське суперництво не дало можливості зробити з каджарських володінь суто колоніальну територію. Формально Іран зберіг незалежність, але лише тому, що Британія не допустила перетворення Ірану на російську колонію, а Росія — на британську.