- •1. Східне суспільство, основні характеристики та закономірності історичного розвитку.
- •2. Особливості соц. Структури сх..С-ва.
- •6. Проблема виділення періоду нової історії країн Сходу в суч. Історичній науці.
- •7.Період колоніалізму на Сході
- •10. Колоніальна політика на Сході і в Африці.
- •12. Колон.Експансія європ.Країн у 19ст.
- •13. Колоніальний розподіл африки у ост.Третині 19 ст.
- •16. Феномен Осм.Держави в період Середньовіччя : особливості процесу державотворення та суспільно-поліичної системи.
- •17. Особ. Історичного розвитку Ірану в період Середньовіччя.
- •20. Завоювання Китаю маньчжурами
- •22. Собливості цивілізаційного розвитку острівного світу Південно-Східної Азії. Державні утворення Індонезії XVI-XVII ст.
- •21. Специфіка суспільного устрою та системи державної влади в Японії.
- •23. Етапи колонізації Південно-Східної Азії
- •25. Розділ 2. Боротьба між Голландією та Англією за Індонезію у XVIII – XIX ст.
- •26. Специфіка колон.Експлуатації Індонезії Голандією та її економія впродовж 19 ст.
- •27. Встановл-я сьогунату Токугана в японії та специфіка структури
- •28.Внут.Політика сьогунату 29. Самоізоляція Японії
- •30.Соціально-економічне становище Японії в період Токугава
- •31. Примусове «відкриття» Японії зах.Державами.
- •35. Японія в епоху системних буржуазних реформ
- •36. Політ.Розвиток Японії в ост.Третині 19 ст.
- •37. Агресивна зовнішня політика Японії
- •38. Основ японського капіталізму
- •41. Завойовницька політика маньчжурської династії в 17-18 с
- •42. Політика самоізоляції в цінській імперії та її наслідки.
- •44. Характер, хід, результати та значення Тайцінського повстання.
- •45.Друга опіумна війна
- •48.Перетворення Китаю в напівколонію зах.Країн
- •49. Повстання іхетуаней (боксерів) 1898-1900 рр..
- •50. Особ.Капіталістичного розвитку Китаю
- •52. Держава Великих Моголів
- •53. Розпад і падіння імперії
- •54. Маратхська держава в ос.Третині 17- першій половині 18 ст
- •56. Головні етапи англійського завоювання Індії.
- •57. Аграрна політика англійців
- •59. Індія в середині 19с т. Політика генерал-губернатора Далькузі . Її причини та насілдки
- •60. Повстання сипаїв
- •61. Проблема реформування системи британського колоніального управління та розстановка політичних сил в мтрополії.
- •62. Політика брит.Колніальної влади в Індії – після Сипайського повстання.
- •63.Особ.Розвитку інд. Національної економіки у 2пол 19ст
- •64. Зарод-я і розвиток інд.Нац. Руху в 2 пол.19ст. : основні течії, вимоги та методи діяльності
- •64. Національний рух в Індії в останній третині 19-на поч. 20 ст.: еволюція завдань та методів.
- •66. Система державної влади та соцу.Структура Осм.Імперії.
- •67. Криза тимарної с-ми землеволодіння в Осм.Імперії: причини та наслідки.
- •68. Міжнародне положення Осм.Імперії к.17-к.18
- •69. Перші спроби військоово-політичного реформування в Оси.Імперії 18-поч.19
- •70.«Східне питання». Зародження та сутність
- •73. Реформи Махмуда іі (1808-39) та їх значення.
- •74. Першй період Танзимату; основні напрямки реформування та його результати.
- •75. Другий етап реформ Танзімату
- •76. Російсько-турецької війни 1877 р. Особливості її розгортання
- •77. «Товариство нових османів». Політ. Програма та її ідеологія. Результати діяльності
- •78. Внутр. І зов. Політика Абдул-Хаміда
- •79. Молодотурецький рух в Осм. Імперії
- •80. Утворення Дуранійської Держави в Афганістані. Зовн. І внут. Політика афганських правителів 18-поч19
- •86. Бабідське повстання : причини, рушійні сили, ідеологія
- •89. Правління Муххамеда-Алі в Єгипті: внутр. І зовн політик.
- •90. Процес перетворення Єгипту у колоніальну країну та особливості колоніального статусу Єгипту
79. Молодотурецький рух в Осм. Імперії
Перші організації молодотурків виникли в 1889 г. У Стамбулі це було гніздо серед курсантів военно‑ медичного училища, побудована за принципом організацій карбонаріїв, що й ставила метою рятування країни від деспотизму, повернення до конституційних норм. По її зразкові незабаром були створені аналогічні гнізда й в інших навчальних закладах. Одночасно із цим у Парижу, в еміграції, А. Риза‑ бий створив суспільство борців проти тиранії. Перша листівка від імені організації «Иттихад ве теракки» («Єднання й прогрес») стала поширюватися в Стамбулі в 1894 г., після чого почалися гоніння на иттихадистов‑ молодотурок. Значна частина їх бігла в Париж, де в 1895 г. Риза‑ бий почав видавати газету, що викладала програму організації: боротьба за волю, справедливість, рівність при єдності прав і інтересів усіх підданих імперії; збереження імперії з урахуванням необхідних реформ; прогрес і розвиток країни в умовах конституційного ладу й при невтручанні іноземців у її справи.
Уся утворена частина населення імперії, так само як і багато інші шари, у тому числі немусульманські народи, з увагою стежили за розвитком подій і співчували иттихадистам. Були навіть зроблені спроби державного перевороту (1896), на що султан відповів репресіями. Однак, незважаючи на репресії, кількість гнізд иттихадистов швидко росло. В 1902 р. у Парижу відбувся перший з'їзд молодотурків, у якім взяли участь кілька десятків делегатів; серед них відбувся розкол, в основному по питанню про те, чи коштує опиратися на допомогу держав у боротьбі за досягнення цілей молодотурок. Але, незважаючи на розкол, відділення иттихадистов по‑ колишньому діяли досить активно, часом змінюючи назву своїх організацій. В умовах революційного підйому у світі на початку XX в. радикалізм прагнень і вимог молодотурок усе наростав. Другий конгрес їх, що теж відбувся в Парижу (1907), завершився прийняттям Декларації, яка призвала країну до повстання проти режиму Абдул‑ Хамида. Різко підсилилася пропаганда молодотурків в армії, особливо серед молодих офіцерів. Були також налагоджені контакти з опозиційними партіями й організаціями нетурецьких народів імперії. Назрівали вирішальні події. Центром їх виявилася розташована до півночі від Стамбула Македонія.
Улітку 1908 р. офіцери розквартированих у Македонії турецьких військ Ниязи‑ бий і Энвер‑ бий виступили зі своїми загонами проти Абдул‑ Хамида з вимогою відновлення конституції. Султан був змушено прийняти цю вимогу, і вже восени 1908 р. відкрилися засідання знову вибраної палати депутатів, де молодотурки мали дві третини місць. Правда, незабаром султан, опираючись на вірні йому війська в Стамбулі, спробував було побрати реванш: навесні 1909 р. він знову розпустив парламент, відновив усю повноту влади шаріату й почав переслідувати діячів молодотурецького руху. Але лідери молодотурків із Салонік рушилися на Стамбул свої збройні сили, які з боями зайняли столицю й скинули Абдул‑ Хамида, захопивши при новому султанові Мехмеде V усю реальну владу у свої руки. Так завершився военно‑ революційний переворот, іменований в історіографії молодотурецькою революцією.
Молодотурки провели в країні ряд реформ, з яких найважливіша стосувалася реорганізації армії, жандармерії й поліції. Але головну свою мету вони бачили в тому, щоб відстояти цілісність імперії в умовах, коли держави прагнули розчленувати її. Саме в розпал революції Австро‑ Угорщина анексувала Боснію й Герцеговину, а Росія й Англія вели переговори про статус Македонії, що, властиво, і послужило приводом для виступів армійських офіцерів у цій провінції. Для досягнення своїх генеральних цілей иттихадисты знову висунули на передній план доктрину османизма, причому в її досить твердім трактуванні: нетурецькі землі, що й населяють їхні народи – це невід'ємна частина Туреччини, усе османське, усі османи, Відповідно до цієї твердої політики були й внутрішньополітичні акти молодотурків: в 1910 р. почалися гоніння на нетурецькі народи під гаслами панісламізму й пантюркізму, що викликало сильний опір і помітне послабило позиції иттихадистов.
В 1911 р. на базі існуючих раніше опозиційних партій і угруповань була створена ліберальна асоціація «Хюрриет ве иттиляф» («Воля й згода»), причому иттиляфисты, пообіцявши нетурецьким народам автономію в рамках імперії, добилися швидких успіхів і влітку 1912 р. прийшли до влади. Однак невдачі в Балканській війні 1912 р. знову привели до влади молодотурків, причому цього разу у формі ще більш твердої. В 1914 р. уся повнота влади була взята тріумвіратом з Энвера, Талаата й Джемаля. Саме ці лідери молодотурків керували Туреччиною в роки світової війни, коли імперія воювала на стороні Німеччини. Саме вони відповідальні за страшну різанину вірменів в 1915 р. Поразка Німеччини у світовій війні, військові невдачі й невдоволення в країні, нарешті, капітуляція Туреччини в жовтні 1918 р. поклали кінець влади молодотурок, лідери яких бігли з меж імперії. Султанська імперія агонизировала. Союзники анексували всі її зовнішні володіння (Балкани, арабські землі). Устало питання про те, який бути післявоєнної Туреччини. У ці важкі дні розв'язок питання побрав на себе сам турецький народ на чолі з його новими лідерами, отошедшими від гасел молодотурків, що й поставили в главу кута теза про незалежність властиво Туреччини.