45.Друга опіумна війна

Спочатку держави Заходу прагнули використовувати боротьбу між тайпінамі та урядом Китаю в своїх інтересах. Англія, Франція і США зайняли вичікувальну позицію і через своїх представників, які відвідали столицю тайпінів Нанкін, заявили про нейтралітет. Однак незабаром Захід вирішив завдати удару по династії Цин, в розгромі якої тайпінамі тоді він не сумнівався, змусивши її на нові поступки в економіці і політичній сфері. У жовтні 1856 англійська ескадра контр-адмірала М. Сеймура висадила десант, який захопив ряд китайський фортів, і піддала Гуанчжоу сильною бомбардуванню. Так почалася друга торгова війна з Китаєм, часто іменована другий опіумної. У квітні 1857 Франція також вступила у війну під приводом вбивства французького місіонера. Повстання в Індії, що почалося в 1857 р., змусило Лондон зупинити військові дії в Китаї. З придушенням основних осередків повстання англійці перекинули в Китай нові підкріплення. Союзники зайняли Гуанчжоу і Шанхай, а потім і Тяньцзінь. Богдохан і його уряд були змушені прийняти всі вимоги Англії та Франції. У червні 1858 відбулося підписання тяньцзіньських договорів, за якими держави отримували право мати в Пекіні свої постійні місії, піддані Англії та Франції могли вільно пересуватися по Китаю і вести місіонерську діяльність. Для торгівлі були відкриті 6 нових портів. Китай як і після першої програної війни зобов'язався знову сплатити контрибуцію. Легалізована тобто дозволялася опіумна торгівля. Були підписані договори з Росією і США, поширювали на ці країни всі права і привілеї, які вже мали інші країни.

Однак китайський уряд вирішив не дотримуватися укладені договори і використовувало час для переозброєння. Спроби союзників силою пробитися до Пекіну, щоб змусити дотримуватися укладені договори привели до нової, третьої за рахунком торгової війни. Англія і Франція стягнули сили для збройного удару по Пекіну. В кінці серпня союзники зайняли Тяньцзінь, де вчинили масові грабежі і насильства. У вересні англо-французька армія завдала два нових поразки цинским військам. Поразки викликали паніку при дворі богдохана. Імператор втік зі столиці, доручивши своєму братові укласти мир на будь-яких умовах. В околицях столиці союзники захопили розграбували і спалили перлину Китаю, річний імператорський палац - пам'ятка архітектури і сховище багатств. У жовтня 1860 гарнізон Пекіна без бою відкрив "варварам" ворота столиці. Були укладені з представниками Англії і Франції Пекінські конвенції, які підтверджували умови тяньцзіньських договору 1858 р. Проте сума контрибуції тепер збільшувалася з 6 мільйонів до 16 мільйонів. Тяньцзінь перетворювався у відкритий порт. Після схвалення імператором цих угод війська союзників залишили Китай, а іноземні посли остаточно влаштувалися в Пекіні. Росія не брала участь в опіумних війнах, але змогла скористатися їх плодами. Айгуньскій договір, укладений в травні 1858 р., сприяв подальшому територіальному розмежуванню між Росією і Китаєм і встановленню кордону по Амуру. Лівий берег зізнавався володінням Росії, Уссурійський край (Примор'я) до остаточного розмежування залишався у спільному володінні держав. Пекінським російсько-китайським договором 1860 прикордонне розмежування було завершено і династія Цін визнала землі на схід від р.. Уссурі російським володінням.

Програш чергової війни привів до усвідомлення в правлячих колах необхідності реформ з метою подолання відставання від країн Заходу. З 1860 р. остаточно зазнає краху політика штучної ізоляції від навколишнього світу, починає проводитися політика самоусіленія Китаю, тобто відбувається запозичення у західного світу його технічних досягнень, особливо у військовій галузі, будівництво сучасних промислових підприємств для переозброєння армії, закупівля озброєння на Заході, створення нової армії і флоту за європейським зразком.

46. Китай в період «політики само посилення». + 47. Реформаторських рух у Китаї в ост.третині 19ст.

Продемонстрована в роки опіумних воєн і тайпинского повстання слабість цинской імперії й енергійне зміцнення в Китаї колоніального капіталу викликали до життя природню реакцію самозбереження. Проявом її стала політика самопосилення, що стала генеральною лінією імперії в останній третині минулого століття. Поставлені перед очевидним фактом, правителі імперії, починаючи від всесильної імператриці Цыси і її найближчих помічників типу Чи Хун‑ чжана й кінчаючи чиновниками на місцях, змушені були визнати перевагу європейської зброї й західної техніки. Прагнення запозичити все це й поставити на службу Китаю й з'явилося основою політики самопосилення. Іншими словами, справа модернізації країни керівники цинского Китаю розв'язали побрати у свої руки, залишивши за колоніальними державами лише право на торговельні операції й фінансування промислового й іншого будівництва. Звичайно, колоніальний капітал теж швидко зміцнював свої позиції в Китаї наприкінці минулого століття, створюючи там свої підприємства й розширюючи зовнішньоторговельний обіг, але все-таки основний ріст промислового потенціалу й усієї інфраструктури йшов переважно за рахунок централізованих зусиль китайської держави.

Тут слід зробити істотне застереження. Мова йде не про добре продуману й офіційно прийняту на найвищому рівні нову економічну політиці. Саме напроти, верхи імперії на чолі із Цыси були порівняно мало стурбовані проблемами самопосилення, та й не були готові для цього. Інша справа – найвпливовівші діячі імперії, що фактично тримали у своїх руках влада над тими або іншими регіонами країни сильні армії, що й мали у своєму розпорядженні, і величезні засоби. Існуючи як би самі по собі, вони в той же час не тільки не були в опозиції до центру, але практично діяли; від його імені, будучи вбрані високими повноваженнями, зберігаючи за собою вищі офіційні пости. Регіоналізація Китаю по цьому принципу не була чому‑ те новим. Напроти, щонайменше з кінця Хань це було нормою в тих умовах, когца центральна влада виявлялася не в змозі зберегти свої позиції або впоратися із селянським повстанням. У цих випадках ініціативу й брали на себе сильні будинки, що створювали власні армії, що вступали в боротьбу з повстанцями імперії, що й потім вершили справами. Так було наприкінці Хань. Щось схоже стало реальністю й після придушення повстання тайпинов.

Внесшие вагомий внесок у цю справу вищі сановники імперії Чи Хун‑ чжан, Цзэн Го‑ фань, Цзо Цзун‑ тан і деякі інші вже з початку 60‑ х років стали на шлях енергійного будівництва у своїх регіонах арсеналів, верфей, механічних підприємств для того, щоб переозброїти власні армії й тем підсилити збройну міць імперії. Частково ця діяльність фінансувалася за рахунок скарбниці, почасти – за рахунок поборів з імущих шарів того регіону, який перебував під контролем даного сановника, у чималому ступені – за рахунок награбованого в ході війни з тайпинами. Компанії, що будували арсенали й заводи, верфі й шахти, не зупинялися й перед тем, щоб залучити приватний капітал – засобу купців, шэныпи, хліборобів. Але его власники, що вносили, як правило, не мали голосу при вирішенні проблем, пов'язаних з виробництвом і фінансами компанії; у найкращому разі вони регулярно одержували свою частку доходу у вигляді відсотків на вкладений капітал. Практично це означало, що запозичений в іноземців принцип капіталістичного виробництва в китайській реалії кінця минулого століття знайшов форму державного капіталізму. Теоретично це було обґрунтовано в класичній тезі самопосилення: «Китайська наука – основа, західна – (щось) прикладне». Зміст його полягає в тому, що китайська конфуцианская основа у всіх відносинах не ставиться під сумнів, тоді як усе запозичене із Заходу переймає для того, щоб доповнити основу. До цього варто додати, що в Китаї стали з'являтися численні твори, що розробляли цей постулат у тому розумінні, що взагалі‑ те всі великі винаходи й досягнення Заходу не що інше, як результат запозичених у свій час із Китаю ідей, так що немає нічого дивного в тому, що тепер усі ці трохи видозмінені ідеї китайці має право побрати на озброєння.

Ріст іноземної торгівлі в Китаї вів до нагромадження в країні чималих засобів за рахунок митних зборів. Ці засоби, як і іноземні позики, теж ішли на форсування політики самопосилення, у першу чергу на створення індустрії озброєння. Втім, чимала частка їх прилипала до рук гігантського апарата влади, аж до імператриці, яка воліла будувати палаци на гроші, що призначали для переозброєння армії. Регіоналізація країни й продажність апарата влади сильно послабляли імперію й багато в чому нейтрализовывали можливі успіхи політики самопосилення. Протекціонізм і корупція вели до призначення на важливі пости бездарних протеже вищих сановників – і це теж робила своя справа. Звідси – недостатня ефективність політики самопосилення, що стало очевидним при перших же серйозних випробуваннях, якими з'явилися війна Китаю із Францією за Індокитай в 1884– 1885 рр. і японо‑ китайська війна 1894– 1895 рр. Обидві війни, у ході яких імперія зіштовхнулася з добре збройними й уміло керованими арміями, привели Китай до поразки й чималим втратам: В'єтнам, а потім Корея й Тайвань перестали бути васальними стосовно Китаю територіями, частинами імперії. Це був уже крах політики самопосилення, оказавшейся неспроможної.

Військові поразки й катастрофа політики самопосилення логічно привели до чергового натиску на Китай колоніальних держав, що підсилювали свої економічні й політичні позиції в старіючій імперії. Основною фінансово‑ економічною силою в Китаї стали іноземні банки; у ході так званої битви за концесії держави одержали у свої руки контроль над быстроразвивающимся залізничним будівництвом; чималі гроші іноземний капітал вклав також у судноплавство, бавовняну й деякі інші галузі промисловості. Правда, паралельно із цим тривало й створення казенних підприємств – гірничорудних, металургійних, текстильних. Але всі вони, як правило, були економічно неефективними, технічно відсталими.

Перші кроки наприкінці століття почала робити й китайська національна приватна промисловість, хоча приватні фабрики й інші підприємства були ще, як правило, дрібними й економічно слабкими. У цілому капіталістичний розвиток Китаю нарощував свої темпи, але форми його були типовими для традиційних східних структур: переважали підприємства іноземного капіталу й казенні, державні. Для розвитку національного капіталу в країні ще не були створені необхідні умови, зокрема правові, економічні. І ця невідповідність цілком відчувалася наприкінці XIX в. Передові розуми Китаю, що вже чимало запозичили з європейського досвіду й багато чого, що довідалися про Захід, усе більш наполегливо пропагували необхідність серйозних внутрішніх реформ, які були б здатні звільнити країну від, що сковували її оковів традиційної структури й відкрити двері для активних перетворень.

Рух за реформи зв'язане насамперед з іменем видатного китайського мислителя Кан Ю‑ вэя (1858–1927), що намагався поєднувати блискуче традиційне конфуцианское утвір із глибоким аналізом сучасної йому епохи. У своєму знаменитому творі «Датун шу» Кан Ю‑ вэй на базі прадавніх китайських вчень про соціальну справедливість, а також запозичених їм у європейських філософів утопічних доктрин намагався створити генеральну теорію загального благоденства в умовах настільки звичної для Китаю відсутності приватної власності й уміло організованого суспільного господарства. У цій теорії було чимало й від тих эгалитарных устремлінь, якими надихалися повсталі китайські селяни із часів ханьских «Жовтих пов'язок» до тайпинов. Але заслугою Кана було те, що він не обмежився теоретичними утопіями, а досить ревно узявся за практичні справи, викриваючи у своїх меморандумах трону, що панують у країні сваволю, корупцію, виступаючи в захист пригнобленого народу. Звичайно, і це все не було новим в історії Китаю: ще порівняно недавно, кілька століть назад, мінські конфуцианцы настільки ж жагуче викривали пороки тимчасовий правителів і кликали до відновлення втрачених конфуцианских порядків. Але Кан не став повторювати їхні заклики. На відміну від своїх попередників, що теж виступали за реформи, він призвав до перетворень, спрямованих на зміну всієї системи державного устрою. Опираючись на авторитет Конфуція, Кан Ю‑ вэй зажадав уведення в країні конституційної монархії на парламентарній основі, демократизації, активного запозичення західних стандартів, включаючи введення нових законів, підтримку приватного підприємництва, рішучих перетворень у сфері економіки, адміністрації, освіти й культури й т.п.

Меморандуми Кан Ю‑ вэя і його прихильників із середини 90‑ х років придбали досить широку підтримку. В 1895 г. була створена «Асоціація посилення держави», члени якої виступали за реформи. Зі співчуттям відніс до пропозицій Кан Ю‑ вэя й молодий імператор Гуансюй . По всій країні стали виникати організації Асоціації, видаватися газети й журнали, у яких пропагувалися ідеї реформаторів. Боротьба за реформи спалахнула з особою силою після знаменитого інциденту 1898 г., коли у відповідь на вбивство двох німецькі місіонерів Німеччина окупувала район бухти Цзяочжоу з містом Циндао на півострові Шаньдун, а слідом за нею неабиякі шматки китайської території захопили Англія (Коулун), Франція (узбережжя Гуанчжоувань) і Росія (Порт‑ Артур і Далекий).

Ці захоплення, що означали по суті перехід до розділу Китаю колоніальними державами, були досить хворобливим сигналом для імперії й не могли не викликати в країні вибух обурення. Прихильники реформ стали створювати «Союзи захисту держави», а влітку того ж 1898 г. Гуансюй зважився на проведення реформ. Кан Ю‑ вэй і його прихильники ( найбільш відомі з них Лян Ци‑ чао, Тань Сы‑ тун) розробили докладну програму, що включала сприяння розвитку промисловості, скасування ряду старих і введення нових адміністративних інститутів, відкриття нових шкіл і вузів, видання книг і журналів, реорганізацію армії, заохочення сучасної науки і т.д. Однак як реформатори, так і сам Гуансюй мали мало реальної влади для того, щоб здійснити цю програму. Вищі посади в країні займали їхні відкриті супротивники, що явно саботували нововведення. А за спиною опозиції й самого Гуансюя стояла, що вичікувала розвитку подій всесильна Цыси. Було очевидно, що без рішучих акцій успіху реформаторам не добитися.

Найбільш радикальні з лідерів реформаторів запропонували Гуансюю забрати Цыси і її прихильників. Переворот був намічено на жовтень 1898 г., коли повинні були відбутися більші маневри військ. Однак притягнутий реформаторами для здійснення цього плану генерал Юань Ши‑ кай видав їхні плани, після чого Цыси, випередивши події, наказала заарештувати Гуансюя й вождів реформаторів. Тань Сы‑ тун і багато інші реформатори були страчені. Гуансюй втратився трону. Кан Ю‑ вэй і Лян Ци‑ чао, яким удалося бігти, опираючись на допомогу Англії і Японії, зуміли урятуватися, але справа їх виявилася програним. Сто днів реформ не дали результату, породили потужну відповідну хвилю репресій, що викликали співчутливу підтримку з боку мас китайського населення. Китай побачив у спробі реформ підступ іноземців. Після страти групи реформа торовов Пекіні почалися відкриті антиіноземні виступи, для придушення яких були викликані війська охорони. У той же час цинские влади на чолі із Цыси не поспішали з наведенням порядку, знову‑ таки вичікуючи, як підуть події далі.