50. Особ.Капіталістичного розвитку Китаю

Загальним результатом «нової політики» було зміцнення позицій підприємницьких, а також регіональних еліт, розраховували використовувати реформи у власних інтересах. Їхня головна мета - послабити центр, не здатний ефективно виконувати свої функції забезпечення «верховного єдності» та незалежності держави, і перерозподілити владу на свою користь.

Цей процес ішов під впливом зрушень в економічному розвитку, які визначалися становленням китайського капіталізму У меншій мірі їм була порушена китайське село, за винятком районів, безпосередньо прилеглих до великих «договірним» портів. Соціальна диференціація капіталістичного типу, в основі якій лежали товарно-грошові відносини і використання найманої робочої сили, все ще продовжувала поступатися розшарування традиційного типу. Проте на стан справ у селі чинили вплив нових явища, характерні для економіки в цілому, змушуючи її реагувати на зміни ринкової кон'юнктури.

Більш відчутним був процес становлення капіталізму до міського економіці. До початку ХХ ст. в країні діяло близько 200 механізованих підприємств, які належали національному капіталу. Їх кількість за перші десятиліття ХХ ст. більш ніж подвоїлося.

Найбільшого розмаху підприємницька діяльність досягла в районах басейну Янцзи, особливо у пров. Цзянсу. На цей регіон Китаю припадало близько 70% компаній і фірм, зареєстрованих до 1908 р. Особливістю розвитку китайського капіталізму, як і капіталістичних відносин в інших країнах Сходу, було те, що поряд з поступової ламкої традиційних економічних відносин йшов розвиток дрібного підприємництва. Бути лідерами в становлення і розвиток капіталістичного укладу продовжували різні верстви чиновництва, багаті шенипі, тобто ті, хто був безпосередньо пов'язаний з центральною і провінційній адміністрацією. Серед представників національної буржуазії можна було зустріти і високопоставленого придворного, Ханьлінь члена академії, і рядового власника вченого звання шен'юань.Поряд з цим в її складі були і представники компрадорів, що спиралися на підтримку іноземного сектора. Все більш помітну роль у формуванні китайській буржуазії починали грати вихідці з торгово-лихварської середовища, а також представники емігрантської буржуазії.

Уявлення про те, на основі яких соціальних верств формувалася китайська буржуазія, може дати такий приклад. З 26 бавовнопрядильні і-прядильно ткацьких фабрик, побудованих за період 1890-1910 рр.., 16 було безпосередньо засновано чиновниками, три відкрито ними разом з вихідцями з купецтва та п'ять підприємств-созданопосреднікамі компрадорів.

Незважаючи на те що на початку ХХ ст. китайський капіталізм перебував у стадії становлення, виразно простежується циклічність у його розвитку. Підйоми (1895-1903, 1905-1908) серйозними змінювалися кризами (1900-1903, 1909-1913). Найважче ці кризові явища позначилися на найслабшому секторі зростаючого капіталізму - дофабрічного виробництва. Особливу роль у загальноекономічному спаді судилося зіграти фінансовій кризі в Шанхаї та інших «договірних» портах, що сталося в 1910 р. Китай все більше втягувався в процес капіталістичного розвитку. Капіталістичний уклад не був, звичайно, панівним, але, безперечно, був ведучим.

У цій ситуації яскраво проявилися нездатність і відсутність прагнення маньчжурської династії створити дійсно сприятливі умови для вітчизняного підприємництва. Торгово-підприємницькі кола дедалі наполегливіше вимагали послідовно проводити протекціоністську політику,

використовувати державну казну для прискорення економічного розвитку Китаю, скасувати ліцзінь, уніфікувати систему мір і ваг, боротися зі свавіллям з боку бюрократії.

Китайські підприємці стояли на чолі руху за бойкот закордонних товарів. У 1905 р. у південних та південно-східних провінціях вони організували бойкот американських товарів, в 1907-1908 - японських, а в 1908 р. - німецьких. Криза вплинув і на становище на селі, по якій прокотилася хвиля стихійних виступів: «голодних» бунтів, відмов від сплати податків, вчасно яких зазнавали розгрому урядові установи. Усього в 1910 р. відзначено 112 таких випадків.

Після розгрому реформаторського руху в 1898 р. ідеї, які надихали його учасників, не тільки не були забуті, а й продовжували завойовувати нових прихильників як серед представників китайської еміграції, так і в самому Китаї, де в період «нової політики» виникло легальне конституційний рух. Його основною формою стали петиційну компанію з проханням до двору маньчжурської про введення конституції.

51. Кит-япон війна 1894-95. Процес втрати Кореєю незалежності

Наступною територією, що стала об'єктом протистояння Японії та Китаю, стала Корея. У 1894 р., після початку там селянського повстання, корейське уряд звернувся до Китаю за допомогою в його придушенні. Скориставшись наданим моментом, Японія з власної ініціативи також посилає свої війська на територію Кореї. Виник конфлікт, що призвів наприкінці липня 1894 до потоплення японцями китайського військового судна. 1 серпня того ж року Японія оголосила війну Китаю.

У правлячих колах Китаю не склалося єдиної думки щодо подальшого плану дій. Гуансюй і ряд його радників сподівалися, що в ході майбутньої війни китайські війська зуміють здобути перемогу над японськими. Ци Сі і Лі Хунчжан, навпаки, виступали проти війни, небезпідставно побоюючись поразки. Проте саме Лі Хунчжану було доручено командувати китайськими військами на території Кореї.

16 вересня 1894 в битві поблизу Пхеньяну китайські війська зазнали поразки і відступили до р. Ялу. Незабаром туди підійшли японці, одночасно висадилися і на території Ляодунський півострова, захопивши там порт Далекий і Порт-Артур. Японці здобули також і перемогу над китайським флотом, залишки якого змушені були відійти в бухту Вейхайвей.

У січні 1895 р. у Японію була направлена ​​китайська делегація для ведення переговорів і світі, але вони завершилися безрезультатно. У лютому японські війська блокували Вейхайвей, а потім його захопили. Лише після цього в японському місті Симоносеки Лі Хунчжан зміг розпочати мирні переговори, за підсумками яких 17 квітня був підписаний Сімонесекскій договір, що передбачав відмову Китаю від сюзеренітету над Кореєю, поступку японцям о. Тайвань, Ляодунський півострова і островів Пенху, виплату двохсот мільйонів лян контрибуції, згоду на відкриття для торгівлі чотирьох нових портів. Крім того, Японія отримала право на будівництво в Китаї своїх промислових підприємств.

Росія і Франція, які побоювалися посилення впливу Японії на Далекому Сході, виступили проти низки статей цього договору, перш за все щодо анексії Ляодунський півострова. Це змусило Японію від нього відмовитися і повернути під юрисдикцію Китаю.

Незабаром після підписання Сімоносекского договору, західні держави зажадали від китайського уряду компенсації за надану ними підтримку з питання про статус Ляодунський півострова, а також висловили бажання надати Китаю позики для сплати контрибуції Японії.