5. Вітчизняні та європейські зразки соціальної допомоги : їх сутність та відмінність

Необхідно відзначити, що епоха Українського Відродження (друга половина XV-ХVII ст.) в історії соціальної роботи співпадає з періодом церковно-державної благодійності. Для цього етапу є характерним переплетення двох провідних напрямів суспільної опіки, що взаємно доповнюють один одного. Перший – продовження традицій Володимира Великого та інших князів, які показали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, перестарілих, сиріт та інших категорій нужденних; другий – посилення організуючого начала, вдосконалення форм і розширення масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви.

Значну соціальну допомогу вразливим верствам населення у вказаний період продовжували надавати монастирі та церква.

Крім релігійної і просвітницької діяльності монастирі розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, осиротілим, потерпілим від лиха. Що стосується церкви, то вона поступово перетворилась на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. У храмові дні (празники) біля церков влаштовувалися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочувалася милостиня і в інші дні. Основний тягар соціальної допомоги на селі взяла на себе громада, яка несла відповідальність за всіх її членів, особливо за злидарів, жебраків, волоцюг, бродяг. Згідно зі статутом, вона була зобов’язана утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання найнеобхіднішого. Для опіки над сиротами створювались сирітські ради.

Братства виникли у критичний для України час, коли гноблення рідної культури та православної віри досягало своєї вершини. Саме тоді на громадську арену виступило міщанство – верства українського суспільства, яка досі відігравала незначну роль в історії держави. Воно взяло на себе справу оновлення церковного і духовного життя українців, порятунку віри і народності.

Великий вплив на устрій і організацію наших церковних братств мали ремісничі цехи, що в них організовувалось населення міст з хвилею поширення так званого магдебургського права. Подібно як у цехах, так і в братствах почали вводитись обов’язкові організаційні статути, що окреслювали права та обов’язки.

Головним осередком братського руху на українських землях вважається місто Львів, на білоруських – Вільно. Найстарішими братствами на Україні були Львівське Успенське та Луцьке Хрестовоздвиженське.

У період Українського Відродження здійснювалися світські підходи до опіки над вразливими верствами населення. Отримала поширення приватна благодійність. Очевидно, на Україні досить живучими залишились благодійницькі традиції споруджувати церкви, школи, лікарні, бібліотеки, започатковані князями Київської Русі. Сповідуючи ідеї людинолюбства, а можливо, прагнучи увічнити своє ім’я в історії рідного народу, чи протистояти польській шляхті, захищаючи станові інтереси, українські князі, гетьмани, козацька старшина Запорізької Січі та інші покровителі розвитку церкви, освіти та культури будували споруди, що принесли славу Україні.

Общинне піклування включало в себе практику передачі одиноких престарілих і немічних осіб на утримання в сім'ї, які за це отримували певні компенсації (зниження розміру місцевих виплат, видача додаткових земельних наділів та ін.) На кошти громади утримувалися і такі установи, як школи для бідних. У Великобританії вони називалися філантропічними. Громада дбала про те, щоб діти, які тут навчалися отримували не тільки необхідні знання, але й були забезпечені харчуванням, одягом та підручниками. Цілком конкретну допомогу бідним надавали церковні парафії. Парафіяльні піклування дбали про жебраків, немічних, сиріт. Поширені були виплати парафіяльних допомог особам, які потребують асоціальної підтримки. В Англії з кінця XVIII ст. діяла система «спінхемлендської» парафіяльної допомоги. За цією системою місцеві приходи могли збільшувати за рахунок своїх коштів розмір заробітної плати сільськогосподарським працівникам до величини, висловлюючись сучасною мовою, прожиткового мінімуму. Таке своєрідну парафіяльну підтримку тоді отримували багато бідняків. На нього могли розраховувати і зубожілі селяни відповідного приходу. Однак, як вже зазначалося, з 1834 р., коли був прийнятий відомий закон про бідних, «спінхемлендські» виплати були скасовані. Тепер багатьох жебраків і бідних, які раніше зводили кінці з кінцями завдяки парафіяльним виплатам, стали направляти в робітні будинки.

У новий час продовжували функціонувати церковні та монастирські богадільні, лікарні-госпіталі, притулки для знедолених, немічних сиріт. При деяких монастирях створювалися заклади, в яких ослаблені діти з бідних і жебракуючих сімей отримували лікування разом із засвоєнням найпростішого навчального курсу. На початку XVIII ст. у Франції монахинями Урсулінского ордена було відкрито саме такий дитячий лікувальний заклад, де сироти та діти з бідних сімей поправляли своє здоров'я без відриву від навчання.

Найважливішою особливістю системи міського піклування за опікою бідних, що формувалася в багатьох країнах Заходу в XVIII-XIX ст., було прагнення піклувальників будувати свою роботу на основі принципу індивідуальної підтримки. В американських містах вже у XVIII ст. піклувальники спільно з церковними старшинами і представниками, як кажуть сьогодні, правоохоронних органів проводили регулярні обстеження територій для з'ясування стану населення і виявлення осіб, які потребували допомоги. Потім їх нерідко поділяли на такі категорії, як, по-перше, гостронужденних в тривалому піклуванні, по-друге, ті що вимагали тимчасової соціальної підтримки та сприяння у працевлаштуванні, по-третє, професійні жебраки, які лінувалися самі заробляти собі на хліб. У відношенні останніх застосовувалися примусові заходи, включаючи ізоляцію, тюремне утримання або видворення з міст.

Суспільне піклування та благодійність отримали у зарубіжних країнах широкий розвиток. Сільські та парафіяльні громади, церкви і монастирі, міські самоврядування проводили значну роботу по піклуванню бідних, немічних, сиріт. Ними створювалися соціальні установи та піклування, в рамках яких ця діяльність набула більш організований та системний характер. Зберігалися традиції приватної філантропічної та меценатської діяльності. Особливого розмаху набула громадська благодійність. У цій сфері до кінця XIX - початку XX ст. був досягнутий цілком певний успіх. Однак відсутність професіоналізму у співробітників благодійних організацій, попечительств, установ громадського і державного піклування знижувало результативність їх роботи з надання соціальної допомоги. Ставало очевидним, що подвижниками, добровольцями і працівниками, які не володіють необхідними професійними знаннями, навичками, неможливо забезпечити належний рівень висококваліфікованої та системної допомоги нужденним.