1.Поняття що ідентифікують практику допомоги в Зх. Європі та в Україні Розповсюдження та розвиток соціальної роботи у країнах Західної Європи значною мірою активізувалися з проголошенням ними в 40-60 роках минулого століття своєї мети – досягнути “загальної злагоди і благоденства” попри всі суспільні суперечності. Її суть досить точно сформульована Австрійською академією соціальної ро¬боти: у кожному суспільстві зустрічаються злидні і конфлікти, які люди самостійно не можуть подолати. Соціальні проблеми обумовлені як індивідуальними, так і суспільними причинами. І тому суспільство бере на себе зобов’язання надавати невідкладну допомогу соціально незахищеним верствам населення.Системи державної соціальної підтримки в кожній окремій країні формувалися під впливом історичних умов. Однак, незважаючи на подібність та однотипність завдань, вони відрізняються одна від одної підходами, методами, організаційними структурами. Мають свої особливості європейська й американська моделі соціальної роботи і соціального забезпечення. Перша формувалася протягом тривалого часу, відколи почали слабнути і занепадати общинні (міжобщинні) зв’язки і ставала необхідною підтримка ближнього оточення передусім тим особам, хто її потребував для виживання. Характерною рисою американських поселенців була опора на власні сили, особисту ініціативу і намагання звести до мінімуму вплив державних структур. Цей індивідуалістський підхід надзвичайно вплинув і на формування державної соціальної політики в США, роль якої до певної пори мало відчувалася в соціальному захисті населення, особливо в період до великої кризи 1928-1933 років. На Русі, а отже, і в Україні соціальна робота має свою передісторію, вона асоціюється у двох формах – професіональній і непрофесіональній, причому остання була характерною і переважаючою аж до початку ринкових трансформацій. Перший етап соціальної роботи історики і політологи пов’язують із хрещенням Русі і розвитком благодійництва під впливом цієї події. Київські князі та духовенство займалися громадською опікою, виділяли кошти на утримання монастирів, лікарень, будували церкви, школи, духовні семінарії. На княжому дворі влаштовувалися обіди для бідних людей. На вулицях і в дворах жебракам і бідним роздавали хліб, м’ясо, рибу, овочі. Відбувалось мовби поєднання державного та приватного (князів, знаті) благодійництва.

2. Проблема періодизації суспільного піклування в Україні

Загалом виникнення фаху «соціальна робота» важ­ко пов'язати з конкретною датою, раціональніше роз­глядати його як історичний процес, який у своєму роз­витку подолав такі етапи професіоналізації:  —перетворення діяльності на основне заняття для певної групи людей;  —організація спеціальних навчальних закладів для підготовки соціальних працівників;  —формування професійної асоціації;  —політична кампанія, спрямована на прийняття законодавчих актів щодо надання професійній асоціації офіційних повноважень;  —розроблення і затвердження етичного кодексу професії.  У кожній країні процес професіоналізації мав свої особливості щодо змістового наповнення, темпів перебігу. ІНШЕ З появою в Україні нової суспільної професії – соціальна робота – з’являється й потреба у вивченні й усвідомленні її історії, що пов’язано з проблемою її періодизації.Основні проблеми періодизації історії соціальної роботи пов’язані: 1) з точкою відліку практики суспільної допомоги і взаємодопомоги; 2) з виділенням етапів допомоги і взаємодопомоги в Україні; 3) з визначенням особливостей феномена допомоги і взаємодопомоги.Проблема точки відліку практики суспільної допомоги і взаємодопомоги полягає в тому, що майже до кінця ХІХ ст. процес допомоги й підтримки не був термінологічно визначений і його опис відбувався у двох культурно-історичних парадигмах: суспільної опіки й християнської добродійності. Таким чином, і у світських, і в конфесіональних підходах не спостерігалося єдиної ідентифікації процесу допомоги. До початку ХХ ст. суспільна опіка й християнська добродійність розглядаються вже в єдності як суспільна допомога, а державне піклування й приватна добродійність, представлені світською й конфесіональною історичною практикою, – як складові єдиного соціально-історичного процесу. Саме в цей період з’являються фундаментальні праці, присвячені питанням добродійності; виникає новий науковий жанр – історичний нарис; відбувається національне самовизначення шляхів розвитку суспільного й приватного піклування; з’являється тенденція до вивчення „умов життя” різних верств і груп населення, причому „задовго до оформлення” в західноєвропейській історичній науці як окремого розділу соціальної історії. У перші роки радянської влади вивчення історичного досвіду соціальної допомоги й захисту інтерпретується в контексті ідей класової боротьби з критичних позицій. Паралельно йде процес формування нових традицій в освітленні не історичного минулого, а історичного сьогодення, коли „історія повсякденності” є основою усвідомлення існуючої практики соціальної допомоги. У кінці 80-х – на початку 90-х рр. починаються системні дослідження історичного досвіду допомоги й підтримки, у результаті яких виробилася сучасна єдина позиція розуміння історії соціальної роботи: історія соціальної роботи – цілісний культурно-історичний процес, що має певні етапи свого самостійного розвитку.Виходячи з такого розуміння історії соціальної роботи, можна виділити наступні основні етапи допомоги і взаємодопомоги в Україні:І. Архаїчний період. Родоплеменні й суспільні форми допомоги і взаємодопомоги в слов’ян до Х ст. ІІ. Період князівської й церковно-монастирської підтримки з Х до ХІІІ ст.ІІІ. Період церковно-державної допомоги з ХІV до другої половини ХVІІ ст.ІV. Період державної опіки з другої половини ХVІІ ст. до другої половини ХІХ ст.V. Період суспільної й приватної опіки з кінця ХІХ до початку ХХ ст.VI. Період державного забезпечення з 1917 р. до 1991 р.VII. Період соціальної роботи з початку 90-х рр. до нашого часу. Кожен етап зміни парадигми допомоги і взаємодопомоги пов’язаний зі зміною суб’єкта й об’єкта, інститутів допомоги, її ідеології, понятійної мови. Він пов’язаний і з пандемічними процесами, такими, як зміна ідеології, з руйнуванням геополітичного або соціокультурного простору, наявністю регіональних, етнічних, соціально-економічних війн і конфліктів, масового голоду, глобальних епідемій. Таким чином, ця періодизація дозволяє не тільки виділити специфічну „соціальну історію” процесу допомоги і взаємодопомоги в її одиничності, але водночас „побачити” її в контексті глобальних історичних чинників.