Тема 7. Діяльність і особистість 205

суб'єкта не надто важливе для гуманістичної психології, на ідеали якої зорієнтований суб'єктно-діяльнісний підхід, то без відповіді на нього не­можлива природничо-наукова (сцієнтистська) психологія.

З її погляду, психіка — життєве явище, тобто явище, що виникає, закономірно ускладнюється в процесі життя й існує як його осередок, тобто у ньому самому. Відтак, розвиток психіки (філогенез, історіогенез і онтогенез) — це розвиток, спрямований на дедалі більше опосередкову­вання життя. Психіка «йде» за життям, а не «веде» його за собою. На певному етапі ускладнення життя, а саме з переходом останнього до соці­альних форм (що надбудовуються над біологічними, водночас видозмінюючи їх) і відповідними видозмінами діяльності як «одиниці» життя, людина отримує можливість певним чином ставитись до своєї психіки — вико­ристовувати її як засіб свого життя. Це ознака переходу від одного рівня життя до іншого — від рівня індивіда до рівня особистості. Тут на перший план виступає інструментальна функція психіки. Саме у цьо­му разі можна говорити про особистість як про суб'єкта діяльності, життя.

Одначе йдеться не про протиставлення компонентів відношення «суб'єкт — життя» або, як це роблять представники суб'єктно-діяльніс-ного підходу, — «суб'єкт — психіка». Життя в процесі саморуху пород­жує свій суб'єкт. Особистість як суб'єкт діяльності — це здатність «керувати» життям притаманним лише людині засобом — вчинком¹. Отже, особистість виявляє себе суб'єктом власного життя, шляхом вчинку (ви­користовуючи свою психіку як засіб, «інструмент»). Але при цьому вона сама є моментом вчинку, а не чимось зовнішнім стосовно нього. Вона «керує» ним з нього ж самого. При цьому інструментами особистості є реальні процеси її життя. Вона послуговується ними як засобом, але цей засіб перебуває в потоці її власної активності, а не поза нею.

Тому це не відношення «суб'єкт — психіка». Це відношення «суб'єкт — життя», компоненти якого становлять єдність. Формою останньої є вчи­нок. Особистість виявляє себе за допомогою вчинку, в якому вона народ­жується і можливостями якого користується. Це і свідомість, і несвідо­ме, і здібності, і характер. Це і є самодетермінація (психічна при­чинність), адже відношення «суб'єкт — життя» реалізується шляхом саморозвитку, саморуху.

Вчинок зумовлений життєвим шляхом особистості, і саме життя є підґрунтям її активного ставлення до світу. Вона здійснює вибір, у тому числі й власної діяльності, й несе тягар відповідальності за нього, зали­шаючись при цьому в межах власної діяльності, яка її ж і породжує. Свобода особистості насправді «полягає у свідомому використанні нею власних інструментальних (фізіологічних і психологічних) засобів для реа­лізації своєї спрямованості» [9, 14\. Проте звідки ж виникає така спрямова-

'Пор.: «Психологія — дисципліна, що досліджує механізми поведінки людини і твари­ни — вчинки» [41, 192].

ність? З альтернативних відповідей — «з суб'єкта» або «з діяльності» — системно-діяльнісний підхід обирає другу.

У цьому зв'язку виняткового значення набувають дослідження процесу інтеріоризації*, їх результати є тим теоретичним і емпіричним мате­ріалом психології розвитку, що дає підставу обґрунтувати цей вибір.

В інтеріоризації вбачають три аспекти: індивідуалізацію, інтимізацію і вироблення внутрішнього плану свідомості [6].

Індивідуалізація — перехід віл діяльності, виконуваної дитиною разом з іншими, до її індивідуальних, внутрішніх форм. У такий спосіб дошкіль­ник набуває нових властивостей: наприклад, у рольовій грі знаходить підстави для гуманного ставлення до однолітків її]. Дитина виявляє себе особистістю як суб'єктом стосунків з довколишніми (див. табл. 19).

Інтимізація — перехід від переживання причетності разом з іншими людьми (переживання «ми») до самосвідомості (явище «відкриття Я»). У підлітковому віці це відбувається шляхом трансформації оцінок, які дитина отримує від учителя, на саму себе [35]. У подальшому — це вже власні оцінки, що ними керується дитина, будучи особистістю як суб'єк­том стосунків з носіями соціальних норм.

Вироблення внутрішнього плану свідомості — перехід від суспільної до індивідуальної свідомості. Його засобом є мовлення, яке із зовнішнього трансформується у внутрішнє, набуваючи при цьому форми діалогу з самим собою [50]. Найзначніший його продукт — світогляд — виразно характеризує юнацький вік. Юнак - особистість як суб'єкт соціальних стосунків.

Особистість, таким чином, стає суб'єктом власної діяльності в про­цесі закономірного її ускладнення.

Проте це не означає, що особистість є продуктом інтеріоризації. Особис­тість, швидше, є продуктом тих перетворень діяльності, які супроводжують інтеріоризацію і породжують суперечності її розвитку. Останні стосуються мотиваційної сфери індивіда і є рушійними сили становлення особис­тості (див. 5.3).

При цьому одні суперечності виникають при перетинанні мотивів окре­мої діяльності, інші — мотивів різних видів діяльності, треті — мотивів спільної діяльності.

Суперечності першого типу породжуються логікою розвитку діяльності і не залежать від свідомості індивіда. Прикладом тут може бути явище зсуву мотиву на ціль: збагачуючись, діяльність починає спонукатися тим, що раніше було її метою. Внаслідок цього з'являються нові мотиви, а отже, нові види діяльності, які поглиблюють зв'язки індивіда зі світом, розширюють коло його діяльності, змушують долати перешкоди. Оскіль-

'Стосовно інтеріоризації, екстеріоризація є вторинним явищем. Вчинку не буває з «нічого», його підстави мають скластись. І вони складаються протягом життєвого шляху особистості.

Загалом дослідження процесу інтеріоризації висвітлюються в усіх інших темах посібника.

206

P о з Л і л III. Психіка як осередок життя