Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Мясоїд.Загальна психологія. Навчальний посібник.doc
Скачиваний:
225
Добавлен:
28.02.2016
Размер:
11.84 Mб
Скачать

Тема 11. Сприймання

Сприймання — психічне відображення предметів і явищ довколишньої дійсності, що виникає і функціонує в процесі життя. Це характеристика пізнавальної функції психіки, яка полягає у створенні чуттєвого образу світу.

На відміну від відчуттів, що відображають тільки властивості предме­тів і явищ, сприймання — цілісний перцептивний (від лат. perceptio — сприймання) образ, що містить в собі сукупність властивостей, які отримує індивід за допомогою органів чуттів. Отже, слухові, зорові, дотикові, нюхові, смакові відчуття стають складниками більш високого рівня відобра­ження дійсності. Людині і тваринам це дає змогу орієнтуватись у світі предметів, що їх оточують, і відповідним чином поводити себе.

Сприймання нібито надбудовується над відчуттями, про що свідчить філогенез психіки: спочатку виникає стадія елементарної сенсорної психіки, яка орієнтує організм у властивостях його оточення, а пізніше — стадія перцептивної психіки — відображення носіїв цих властивостей (див. 4.2). Відбувається це в процесі діяльності живої істоти, і ця діяльність відповідає умовам, в яких перебуває предмет з притаманними йому власти­востями. Хоча перцептивний образ приходить на зміну сенсорному, проте він вміщує і сенсорний як складову.

Онтогенез у такому випадку загалом повторює філогенез: сприймання з'являється пізніше відчуттів і розвивається на їхньому ґрунті (див. 5.1). У немовляти є лише здатність відображати окремі властивості предме­тів, а здатність відображати предмети в сукупності їх ознак формується пізніше. При цьому, як і відчуття, сприймання виникає в процесі пізна­вальної діяльності. Однак її будова вже значно складніша. Складнішою є і природа сприймання.

11.1. Природа сприймання

Онтогенез сприймання, за даними досліджень, відбувається в зв'язку з ускладненням стосунків дитини з довколишнім середовищем (Ананьев 11; див.: 47]; Брунер [8]; Венгер [НІ; Виготський [17]; Запорожець [26; див.: 27; 47]; Зінченко, див.: [47; 56]; Леонтьев [32; див.: 16; 47; 56]; Лурія [36]; Рубінштейн [49]; Сеченов [50]). Це означає, що перцептив­ний образ формується не внаслідок прямого впливу фізичного подразни-

260 Розділ IV. Пізнавальна функція психіки

Тема 11. Сприймання 261

ка на аналізатори, а в ході активного «зустрічного» процесу з боку інди­віда. Так, якщо для виникнення відчуттів потрібна елементарна рухова активність, наприклад у вигляді механізму уподібнення, то сприймання передбачає виконання перцептивних дій — спеціалізованої активності, яка забезпечує побудову перцептивного образу. Такі дії відбуваються в структурі певної — внутрішньої або зовнішньої діяльності і є засобами досягнення її мети (Величковський [12]; див.: [47]; Гіппенрейтер [20], Запорожець [26; див.: 56]; Леонтьев [32], Подольський [45; 46]). Однак сприймання може бути й самостійною — перцептивною діяльністю, що спонукається предметом (мотивом), даним в органах чуттів. Прикладом є спостереження — цілеспрямоване сприймання індивідом якогось об'єкта. Спостерігаючи, він активно розв'язує задачу на сприймання: шукаючи, наприклад, фігуру, замасковану в «загадковому малюнку», — обстежує, аналізує, зіставляє, відтворює, тобто активно діє.

Перцептивні дії постають у формі різноманітних рухів: руки, яка обмацує предмет, гортані, що відтворює звук, ока, яке простежує контур предме­та, зрештою всього тіла. Саме тіло забезпечує безпосередньо-практич­ний контакт людини зі світом, і без цього неможливе існування образу [9]. Без рухів тіла образ взагалі не виникає: людина не бачитиме предме­та, стабілізованого відносно сітківки її ока (Бом, див.: [56]; Зінченко, Вергілес [28]). Відчуття, які дає рух, створюють чуттєву тканину образу, насичують образ чуттєвим змістом. Так забезпечується зв'язок образу з реальністю, хоча це й не завжди позначається на його будові [33]. Певною мірою образ навіть незалежний від відчуттів, і це дає змогу розрізняти у разі зорового сприймання зорове поле — потік зоро­вих відчуттів і видимий світ — власне сприймання цілісних предметів [19; 56].

У зв'язку з практикою сприймання, перцептивні дії істотно змінюють свою форму і час. Проте це тривалий процес. Лише у віці 16 тижнів немовлята починають тягнутися рукою до об'єкта. 20-тижневі діти вже доторкуються до об'єкта, виконуючи рухи, які визначаються як «кутово-колове ковзне наближення» [14]. До 28 тижнів життя рухи набувають вигляду «колового петлеподібного наближення». Вік 36 тижнів характе­ризується «злегка коловим плановим наближенням», а вік 52 тижні — «прямим плановим наближенням». Та мине ще багато часу, доки дитина почне обходитися без руки і повноцінно сприйматиме предмет лише за допомогою зору. Відтоді око нібито бере на себе функції руки: обстежує, досліджує. Проте в складних випадках сприймання людина знову звер­тається до рухів руки: коли бачить новий для себе об'єкт, то прагне доторкнутися до нього, щоб пізнати його властивості.

Розгорнуті в часі і просторі перцептивні дії називаються сукцесивними (від лат. successio — послідовність, зміна), миттєві — симультанними (від лат. simul — в той самий час). Відповідно сукцесивним або ж си­мультанним буває сприймання. Дорослий сприймає предмети і явища переважно симультанно, а коли ці предмети нові або малознайомі —

сукцесивно. Дитина раннього віку робить це сукцесивно, виокремлюючи в предметі його найінформативніші ознаки (мал. 12).

Загалом же, під впливом досвіду сприймання, часові і просторові харак­теристики перцептивних дій змінюються в напрямку до скорочення (Гіппен­рейтер [20]; Запорожець, Зінченко, див.: [47]; Мітькін [37]; Подольський [45]; Фейгенберг [55]; Ярбус [62], див.: [56]). На прикладі зорового аналі­затора це відбувається шляхом зменшення кількості і тривалості фіксацій зору: у школярів від першого до випускного класу при читанні 100 слів кількість таких фіксацій зменшується в середньому у 3,2 раза, а три­валість — з 0,33 с до 0,23 с. Обсяг розпізнавання в момент фіксації зростає при цьому від 0,42 до 1,33 умовної одиниці.

Перцептивні дії розрізняють також за функціями. Зокрема, ті з них, які відповідають за пошук об'єкта, установку та коригування позиції аналізато­ра, є підготовчими, а ті, які забезпечують вимірювання просторових ха­рактеристик об'єкта і побудову перцептивного образу, — виконавчими. Уточнюючись, змінюючись, скорочуючись, останні дедалі більше підпоряд­ковуються властивостям об'єкта, відтворюють його істотні характеристики, переводять їх у нову систему координат.

Таким є шлях переходу об'єктивних, фізичних характеристик об'єкта в суб'єктивні, психічні. Предмет сприймання зі стану незалежного від суб'єк­та існування, переходить у стан самого суб'єкта. Це відбувається за рахунок таких перцептивних дій, як знаходження, розрізнення, ідентифікація і розпізнавання. Фактично це різні рівні перцептивної діяльності.

Перші два рівні забезпечують виокремлення предмета серед інших і вимірювання тих його властивостей, що виступають на перший план.

262 P о з д і л IV. Пізнавальна функція психіки

Т е м а 11. Сприймання 263

Вони дають початкові характеристики перцептивного образу, які згодом конкретизуються та узагальнюються. При цьому процес знаходження і розрізнення — це порівняння створюваного у такий спосіб перцептивно­го образу з еталонним (фр. йtaler — виставляти, показувати), тобто досвідом сприймання, який зберігається у пам'яті індивіда.

Ідентифікація (від лат. identicus — тотожний) — звіряння еталонно­го образу з образом, що будується, та включення останнього в систему значень, якими володіє індивід. За звичайних умов цей процес відбуваєть­ся симультанна, а якщо з'являється перешкода, то сущесивно — шля­хом висування та перевірки гіпотез стосовно предмета сприймання. Лю­дина за цих умов начебто губиться: їй потрібно пояснити собі, з яким предметом вона має справу, відповісти на питання: що це? для чого? Така обставина підкреслює суспільно-історичну зумовленість сприймання — індивід має справу з предметами, позначеними діяльністю попередніх по­колінь. Тому, коли він не знає, що це за предмети, то шукає значення, які відповідають їм, завдяки цьому вони й усвідомлюються; усвідомленим є й перцептивний образ індивіда. Процес такого усвідомлення пов'язаний з наступним рівнем перцептивно!' діяльності.

Розпізнавання — усвідомлення предмета сприймання шляхом позна­чення. Фактично, йдеться про сукцесивний або ж симультанний аналіз значень. Адже розпізнавання спирається на цілісні, інформативні, а не поодинокі елементи предмета сприймання [58, див.: 47]. На цьому наголо­шує і когнітивна психологія, для якої побудова перцептивного образу є звірянням предмета сприймання з образами пам'яті та висновком про ступінь їх відповідності [8; див.: 56; 23; 24; 40; 53]. За її даними, про це свідчить зміна часу сприймання залежно від змісту стимулів. Коли до­сліджувані натисканням на кнопку секундоміра реагували на появу слів, серед яких траплялися й нецензурні, то на сприймання останніх витрача­лося майже вдвічі більше часу, ніж на сприймання слів нейтрального змісту. Після продовження експерименту ця різниця зменшилася, а коли досліджуваних заздалегідь попереджали про характер слів, то на нецен­зурні вони реагували навіть швидше, ніж на нейтральні.

Як і в попередніх випадках, перцептивні дії цього рівня також відбувають­ся за рахунок рухів. Навіть у симультанному розпізнаванні мають місце мікрорухи в мікроінтервали часу: стабілізація зображення щодо сітківки ока супроводжується зміною чутливості її окремих ділянок (Зінченко, див.: [47]),

Отже, сприймання — активний процес побудови перцептивного образу за допомогою перцептивных дій. Можна сказати, що сприймання — живий зв'язок людини зі світом. Цей висновок підтверджують і випадки сприй­мання після хірургічного видалення вродженої катаракти. Хворий, розплю­щивши очі, не бачить оточення таким, яким його бачать люди з нормаль­ним зором, проте немає й хаосу відчуттів, оскільки він одразу починає розрізняти фігури на якомусь тлі (Зенден, див.: [56]). Він спроможний фіксувати зір на предметі, розглядати його, стежити очима за його пере-

мішенням. Тобто функціональна система, що обслуговує зорове сприй­мання, працює, хоч і недосконало. Так, хворий у змозі розрізняти пред­мети, розміщені в полі його сприймання, але не може ні ідентифікувати, ні розпізнати їх (хоч упізнає на дотик). Не може він визначити і відстань до предмета, тому тягнеться до нього рукою, незважаючи на те, що той розташований за кілька метрів. Мине час, перш ніж світ, що оточує цю людину, набуде свого реального вигляду. І це час набуття людиною досві­ду життя у світі.

Виразними щодо цього є і результати експериментів з псевдоскопом — оптичним приладом, який спотворює рельєф предмета (близько розмі­щені точки здаються далекими, а далекі — близькими). Знайомий предмет спершу сприймається досліджуваним без спотворень, а потім починає на очах «вивертатися», що породжує нове значення (Компанейський, див.: [56]). Так, рука з накладеними на неї джгутами видається жолобом з глибокими борознами, вистеленими людською шкірою. Та коли досліджу­ваний бачить поруч голову людини і її гіпсовий зліпок, то лише останній сприймається як увігнута маска. Якщо миска з рідиною сприймається як желе на перевернутій мисці, то достатньо сколихнути рідину, щоб у до­сліджуваного виник адекватний образ.

Подібна картина спостерігається у досліджуваних, які тривалий час користувалися замість окулярів лінзами, що перевертали зображення щодо центра сітківки на 180° (Стреттон, див.: [56]; Логвиненко [33]; Логвинен-ко, Сталін [47]; Рок [48]). Спочатку в них виникало яскраве враження перевернутості навколишніх предметів, але на шостий-сьомий день почина­ло повертатися правильне бачення світу. Щоправда, для цього досліджу­вані мали переміщуватись у просторі, тобто рухатись.

У всіх цих випадках сприймання є сукупністю активних перцептивних дій, що відтворюють реальну будову об'єктів навіть усупереч зоровій сти­муляції. Отже, бачить не око (а слухає, відповідно, не вухо і т. п.), а індивід за допомогою аналізаторів, серед яких провідну роль відіграє ру­ховий. Тому і свічку (поширений приклад з курсу оптики, див. мал. 13)

264 Розділ IV. Пізнавальна функція психіки