2.2. Методологічні принципи психології

Методологічні принципи психології є водночас певним баченням її предмета і шляхів його дослідження. Зрозуміло, що методологічні принципи, наприклад, гуманістичної психології, психоаналізу або ж біхевіоризму істотно відрізняються. Кожен напрямок має свої методологічні засади, які, незалежно від ступеня їх усвідомлення вченими, визначають способи розв'язання психологічних проблем. Останні є предметом психологічного аналізу, в якому методологічні принципи відіграють роль засобу. Отже, результатом аналізу буде психологічне пояснення — розв'язання пробле­ми, висловлене за допомогою відповідної системи психологічних понять і категорій. Якщо таке пояснення досягає рівня необхідного узагальнен­ня, відповідає критеріям повноти, несуперечливості, прогностичності тощо, то воно набуває вигляду психологічної теорії.

Повинна мати методологічні принципи й психологія, предметом якої є психіка як осередок життя (див. 1.2). Визначити їх можна шляхом ко­рекції системи методологічних принципів психології, запропонованої О. М. Ткаченком |76; 77]. Це принципи детермінізму, відображення, єдності психіки й діяльності, розвитку, системності. Кожен з них виконує в пси­хологічному поясненні певні функції, які характеризують природу та сутність психіки, можуть бути підґрунтям систематизації психологічного знання.

Принцип детермінізму— основоположний методологічний принцип матеріалістичної психологи, що фіксує причинову зумовленість психі­ки і включає її у зв'язки і відношення об'єктивних явищ, що існують поза суб'єктом. При цьому кожна наступна форма детерміністичного пояс­нення включає психіку у більш повну, порівняно з попередньою, систему зв'язків матеріального світу, що відкриває її нові грані |84]. Ідеалістична психологія виборює право на індетермінізм', заперечує зовнішню зумов­леність психіки і розглядає її як самодетерміноване явище.

Важливо, що природничо-наукова (сцієнтистська) психологія спові-Дує принцип детермінізму, а гуманістична — індетермінізму. Проте, як показав В. А. Роменець, при порівнянні навіть протилежних психоло­гічних систем може бути застосований принцип взаємної доповнюваності. Це «забезпечує повноту людського існування без будь-якого обмеження виявів життєдіяльності, адже кожен з них є невід'ємним атрибутом людсь­кої істоти» |64, 34\.

З погляду на психіку як на осередок життя характер її детермінації Не може не залежати від рівня життя. Ці рівні так чи інакше заявляють

70

Розділ І. Психологія як наука

Тема 2. Психологія як система знань

71

про себе в психології¹. Напевно, не випадковим був і напрямок розвитку теоретичної думки С. Л. Рубинштейна [66; 67]: від проблеми «свідомість і мозок» до проблеми «буття і свідомість» і, зрештою, — «людина і світ». У цей «порівневий» шерег стають і сучасні спроби систематизувати пси­хологічні знання про людину, використовуючи для цього категорії індивід (тілесне існування), суб'єкт (душевне життя) та особистість — індиві­дуальність — універсальність (духовне буття) [70).

За О. М. Ткаченком, організм — характеристика людини на вихідно­му — фізіологічному — рівні. Психіка виступає тут у вигляді природних, генетично закладених властивостей, які дають змогу людині орієнтува­тись у навколишньому світі, пристосовуватись до нього, закріплювати результати індивідуального досвіду. Це рівень біопсихічної детермінації, де психіка, породжуючись взаємодією організму з середовищем, регулює його поведінку. Індивід-людина як об'єкт суспільних стосунків. Він живе у суспільстві, вступає з ним у взаємини, є виразником якихось його рис. Тому психіці індивіда притаманні різноманітні, однак типові для багатьох членів суспільства властивості. Це рівень соціопсихічної детермінації, на якому психіка опосередковує взаємини людини з суспільством. Осо­бистість — вищий рівень вияву активності людини як індивіда та якіс­но інша форма організації його життя. Йдеться про сукупність неповтор­них, унікальних властивостей психіки — внутрішній світ людини.

О. М. Ткаченко також вважає особистість продуктом соціопсихічної детермінації, проте не бере до уваги здатності людини до надситуатив-ної активності. Вона заявляє про себе як про особистість тим, що вихо­дить за наявні обмеження, а то й діє всупереч їм [55]. Прикладом такої активності може бути вчинок.

На кожному з цих рівнів психіка характеризується по-різному. На рівні організму вона зумовлюється стимуляцією з навколишнього середовища та фізіологічними станами людини. Принцип детермінізму описується тут формулою «зовнішнє через внутрішнє» [67]. На рівні індивіда, за О. М. Ткаченком, має місце детермінащ'я психіки продуктами теперіш­ньої і минулої взаємодії людини з матеріальними й ідеальними продукта­ми суспільно-історичної діяльності суспільства. Це вже не лише зовнішні, а й внутрішні чинники, якими є психічні явища, притаманні індивіду. На

'Саме до порівневого аналізу вдаються дослідники проблеми детермінізму [76; 77]. При цьому вони використовують різні терміни: індивід — особистість [2; 3], організм — людина [8], суб'єкт — особистість [20], індивід — особистість [35; 54), організм — індивід — особистість [84]. Проте О. М. Ткаченко довів, що за різними назвами криють­ся схожі характеристики трьох найважливіших рівнів — «цілісних модифікацій суб'єкта активності». Це організм — цілісність на вихідному — психофізіологічному — рівні (його характеризує генотип і фенотип); індивід — суб'єкт суспільних стосунків (характери­зується соціально типовими властивостями людини); особистість — вищий рівень актив­ності суб'єкта (характеризується оригінальними властивостями психіки).

Багаторівневу природу виявляють також механізми регуляції професійної діяльності [42], інтелект [І], індивідуальність [43], психічні аномалії [10; 46]. Інтеріндивідну, інтраіндивідну та метаіндивідну складові виділяють в особистості (В. А. Петровський, див.; [61]).

рівні особистості їх відношення змінюється на користь останніх. Завдя­ки набутому досвідові та появі унікального в психіці людина демонструє здатність до самореалізації та творчості. Тут буде доречною формула «внутрішнє через зовнішнє» (35, т. 2]. Детермінація у цьому разі має вигляд психічної причинності: психіка набуває нових властивостей, які задаються вже власною логікою її розвитку. Психічне демонструє тенден­цію до звільнення від зовнішньої залежності. Без урахування цієї обста­вини важко пояснити психіку людини у всій повноті її виявів.

Отже, у межах застосування принципу детермінізму психіка постає детермінованим і самодетермінованим явищем, включеним у систему людської активності.

Принцип відображення конкретизує принцип детермінізму, показую­чи, що психічні явища несуть у собі зовнішній зміст. Згідно з цим принци­пом, психіку можна тлумачити як суб'єктивний образ об'єктивного світу. У ній відображається світ, що існує поза суб'єктом. Але й суб'єкт належить до цього світу, «несе» його в собі, виявляє до нього певне ставлення. Відтак, психіка є не лише суб'єктивним, а й суб'єктним явищем [11; 55; 73]. По-перше, тому, що ступінь повноти й адекватності образу світу залежить від зусиль, що їх докладає суб'єкт. По-друге, він привносить у цей образ своє небайдуже ставлення до світу. По-третє, суб'єкт живе у світі і психіка одвіч-но включена в його взаємини з ним, є осередком його життя.

Це означає, що принцип відображення має бути доповнений принципом суб'єкта, який наголошує на власній активності психічного, його здатності бути чинником життя. Тоді принцип відображення — суб'єкта характе­ризує психіку як суб'єктивно-суб'єктне небайдуже життєве явище. Цю загальну характеристику психіки конкретизує її порівневий аналіз.

На рівні організму заявляє про себе сигнальний характер психіки: її функція полягає у випередженні фізичного контакту організму з об'єктом. Це функція випереджувального відображення як сигналу про наближення або віддалення, посилення або послаблення біологічно важливих стимулів середовища. Причому це відбувається за допомогою біологічно нейтраль­них, а не біологічно значущих подразників: саме вони сигналізують про появу властивостей, необхідних організмові, і цим готують його відповід­ну активність [35, т. 1].

На рівні індивіда психічне відображення має знаковий характер. Привласнюючи продукти культури, людина одночасно оволодіває також їх замінниками — знаками. Інтеріоризуючись, вони самі стають знаряддям психіки, внаслідок чого остання стає опосередкованою знаками «вищою Функцією» [19]. Якщо сигнальний характер психіки засвідчує можливості принципу відображення, то знаковий — також і принципу суб'єкта.

На рівні особистості психіка демонструє вчинковий характер: функ­ціонує у цілісних життєвих актах, які реалізують ставлення людини до світу н; 64; 66; 67]. Це вже прерогатива принципу суб'єкта. Його застосування Дає змогу зрозуміти психіку як властивість людини активно діяти у світі й Розширювати межі власного життя: від пристосування — до творчості.

72

Розділ І. Психологія як наука