Обов'язки та права лікарів

Якщо узагальнити і звести воєдино найважливіші положення законодавства України щодо обов'язків, прав та відповідальності лікарів, що містяться у різних документах та різних статтях Основ, то їх можна викласти таким чином.

Обов'язки лікаря:

• сприяти охороні та зміцненню здоров'я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу;

• безкоштовно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку, гострого захворювання чи перебування хворого у критичному для життя стані та в інших екстремальних ситуаціях;

• своєчасно і кваліфіковано обстежити і лікувати пацієнта;

• пояснити пацієнтові стан його здоров'я, мету запропоно­ваних досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання;

• застосовувати у медичній практиці методи профілактики, діагностики і лікування та лікарські засоби, дозволені МОЗ України;

• дотримуватись вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю¹;

• постійно підвищувати рівень професійних знань та майстер­ності;

'Про її зміст та відповідальність за незаконне розголошення див. далі.

• надавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров'я;

• поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя;

• виконувати обов'язки спеціаліста чи експерта за пропо­зицією органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури чи суду у випадках, передбачених Карно-процесуальним Ко­дексом України, особливо при зовнішньому огляді трупа на місці його виявлення (цей обов'язок випливає з вимог ст.ст. 77, 128^і та 192 КПК України).

Лікарю надані такі права:

• займатися медичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації, працювати на адміністративно-лікарських посадах;

• проводити всі операційні втручання та гіпноз¹, застосову­вати наркоз і часткову анестезію, вакцини та сироватки, а також нові, науково обгрунтовані, але ще не допущені до загального застосування методи діагностики, профілактики, лікування та .лікарські засоби;

• відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо він не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення;

• взяти від пацієнта письмове підтвердження про відмову від лікування, або засвідчити відмову відповідним актом у при­сутності свідків;

• видавати такі документи: довідку про хворобу, про ліку­вання або стан здоров'я осіб, яких він лікував; довідку про наро­дження дитини; довідку (свідоцтво) про смерть²;

'Застосовувати гіпноз для лікувальної і наукової мети дозволяється тільки лікарям і тільки у відповідних лікарнях, а поодиноким лікарям - з дозволу МОЗ України.

■'Щодо видачі листка непрацездатності, то в ст. 41 Основ це право чітко не окреслене і викладене так: "на період хвороби з тимчасовою втратою працездатності громадянам п.ідлється звільнення від роботи з виплатою у встановленому законодавством України ипридку допомоги по соціальному страхуванню". Порядок видачі лікарняних листів їм ііїновлений та відповідна інструкція затверджена наказом МОЗ України № 455 від II листопада 2001 року.

594

595

• використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою надання йому невідкладної допомоги або транспортування в найближчий ліку­вально-профілактичний заклад;

• мати належні умови професійної діяльності;

• підвищувати кваліфікацію, проходити перепідготовку не менше одного разу на п'ять років у відповідних закладах та установах;

• вільно вибирати апробовані форми, методи і засоби діяль­ності, впроваджувати у встановленому порядку сучасні досяг­нення медичної та фармацевтичної науки і практики;

• безкоштовно користуватися соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для здійснення професійних обов'язків;

• страхуватися в обов'язковому порядку за рахунок власника закладу охорони здоров'я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю у зв'язку з виконанням професійних обов'язків у випад­ках, передбачених законодавством;

• отримувати соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездат­ності, що настала у зв'язку з виконанням професійних обов'язків;

• мати скорочений робочий день і отримувати додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;

• безкоштовно користуватися квартирою з опаленням і освітленням при проживанні в сільській місцевості, мати пільги щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва власного житла, придбання автотранспорту;

• одержувати першочергово лікувально-профілактичну допо­могу і забезпечуватися лікарськими та протезними засобами;

• створювати наукові медичні товариства, професійні спілки та інші громадські організації;

• користуватися пільговими умовами пенсійного забезпе­чення і пільговим отриманням житла та забезпечення телефоном;

• захищати в судовому порядку професійну честь та гідність.

В Основах вперше за всю історію розвитку охорони здоров'я в Україні законодавчо закріплено те, що лікарю (чи іншому медичному працівникові) заборонено робити, а саме:

• медичне втручання, яке може викликати розлад гене­тичного апарату людини;

• проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосеред­нього зв'язку з метою досліду;

• здійснення евтаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань;

• проведення без спеціального дозволу МОЗ України розра­ховані на масову аудиторію лікувальниих сеансів та інших ана­логічних заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу.

Правові засади хірургічного втручання

З прав лікаря випливає, що він може здійснювати будь-яке оперативне втручання, але він не зобов'язаний робити навіть найпростішу операцію, якщо він до її виконання не підготовлений. Разом з тим, законодавство дозволяє лікарю, залежно від умов, застосувати всі знання та практичні навики аж до оперативного втручання для того, щоб врятувати життя хворій людині.

В Основах наголошено, що медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики чи лікування, пов'язаних з впливам на організм людини) допускається лише в тому випадку, коли воно не може завдати шкоди здоров'ю пацієнта. А найбільш загальна формула для вибору показань і методу оперативного втручання така: небезпечність операції не повинна перевищувати небезпечність самого захворювання.

Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або ліку­вання є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втру-

596

597

чання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливе, тобто, "з двох бід вибирають меншу" (ст. 42).

Лікарський ризик визначають як правомірне застосування для врятування життя, збереження здоров'я хворого, лікуваль­них і діагностичних методів, які не використовуються у звичайних умовах внаслідок їх небезпечності, якщо позитивний результат недосяжний за допомогою загальноприйнятих, перевірених засо­бів (В.О. Глушков, 1987). При правомірному лікарському ризику нехтування медичним працівником можливими шкідливими наслідками для хворого є єдиним виходом у клінічній ситуації, що склалась.

Методи діагностики, профілактики або лікування, пов'язані з ризиком, визнаються допустимими, якщо вони (ст. 42 Основ):

• відповідають сучасним науково обгрунтованим вимогам;

• спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров'ю пацієнта;

• застосовуються за згодою пацієнта, інформованого про їх можливі наслідки;

• лікар вживає всіх належних заходів для відвернення шкоди життю та здоров'ю пацієнта.

Питання про правомірність лікарського ризику виникає, як правило, при несприятливому закінченні лікувально-діагностич­них заходів. Кримінальна відповідальність не настає, якщо врахо­вані всі критерії правомірності лікарського ризику і у діях особи немає вини у формі наміру чи необережності.

Одним з важливіших критеріїв права на хірургічне втручання є добровільна згода на виконання операції об'єктивно інформо­ваного дієздатного пацієнта. Якщо останній не досягнув 15-річ-ного віку, визнаний судом недієздатним або його фізичний стан не дає йому можливості повідомити про своє рішення, для вико­нання медичного втручання необхідна згода батьків або інших законних представників пацієнта.

Якщо відсутність згоди пацієнта може призвести до тяжких для нього наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього хворий відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості

його отримати - засвідчити відмову відповідним актом у при­сутності свідків (ст. 43). Якщо відмову дає законний представник пацієнта, і вона може мати для хворого тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це в органи опіки і піклування.

У законодавстві України про охорону здоров'я відображений порядок виконання хірургічного чи іншого активного втручання у випадках очевидної необхідності. Зокрема вказано, що "у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна" (Зволікання неначе смерть).

Проте, в Основах не регламентовані дії лікаря при необ­хідності здійснення оперативного втручання при невідкладних станах, а також порядок оформлення згоди хворого на виконання операції. Ці питання залишились відкритими. Наприклад, така ситуація: хворий дав згоду на ампутацію гомілки, але під час операції виявилось, що треба ампутувати ногу значно вище. Як правильно діяти, адже хворий знаходиться під загальним нар­козом? Розбудити чи почекати, коли він "вийде" з наркозу і .чапитати? Але в якому він буде знаходитися стані, чи буде па­м'ятати, що сказав тощо?

У постанові Раднаркому України (1924 р.) зазначалось, що при неможливості отримати згоду хворого чи негайно отримати моду батьків або опікунів на виконання операції, лікар повинен проконсультуватися з іншим лікарем і при його згоді провести необхідне втручання; при відсутності іншого спеціаліста лікар виконує необхідне втручання сам під свою відповідальність. Про кожний такий випадок лікар повинен повідомити у відділ охорони ідоров'я держадміністрації протягом 24 год від моменту виконання втручання. Оскільки дана постанова цілком не відмінена, лікарі можуть використати наведені рекомендації.

Згода на виконання операції може бути отримана письмово. Проте негативні морально-етичні чи психоемоційні фактори цієї пі можуть від'ємно вплинути на перебіг перед- і післяопераційного періодів, на авторитет лікаря, його взаємовідносини з пацієнтом. І»і./іьшість крупних хірургів, активно оперуючих і працюючих у і.і.музі медичної деонтології, вважають, що розписку про згоду

598

599

на виконання операції у хворого брати не треба, оскільки вона фактично означає, що від хворого отримана згода не тільки на операцію, але й на можливі несприятливі наслідки. Розписка гнітюче діє на хворого, він починає думати, що хірург не впевнений в благополучному результаті операції (або навіть переконаний в цьому) і "страхує" себе. Розписка дуже негативно впливає на взаємовідносини хворого і лікаря, підриває взаємну довіру. Адже основний доказ на користь отримання згоди на операцію у формі розписки - це передбачувана можливість смерті хворого на операційному столі або в післяопераційний період. Отже, розписка - гарант невинності хірурга у смерті хворого? Насправді ніяка розписка не виключає можливості вини лікаря в смерті хворого, якщо, наприклад, операція не була показана або проведена технічно неправильно.

Отримання згоди хворого на операцію є здійсненням його конституційного права на недоторканність особи, і якщо хворий дає таку згоду, то це означає, що він сам свідомо вирішив, що операція необхідна для збереження його здоров'я чи життя. Тому найбільш доцільно дані про усну згоду пацієнта заносити в історію хвороби.

У законодавстві України про охорону здоров'я міститься поло­ження про правомірність проведення медико-біологічного експерименту на людях, в тому числі за допомогою оперативних втручань. Порядок проведення медико-біологічних експериментів регулюється законодавчими актами України (див. нижче).

Деякі аспекти лікарської етики і деонтології

Відповідно до ст. 49 Конституції України "кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безкош­товно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена".

Отже, взаємовідносини лікаря і хворого в нашій державі грунтуються перш за все на тому, що хвора людина має право на безкоштовну кваліфіковану медичну допомогу, а лікар як

особа медичного закладу зобов'язаний їй цю допомогу надати. Тому їх відносини засновані не на матеріальній зацікавленості, а на морально-етичних нормах.

Особливості лікарської діяльності, що грунтуються на взаєм­ній довірі хворого і лікаря, якому хворий довіряє своє здоров'я, а іноді і життя, на бажанні лікаря полегшити страждання хво­рого, породили особливі норми поведінки лікаря: лікарську етику і деонтологію.

Лікарська етика (від лат. еіЬоз - звичай, натура, харак­тер) - сукупність норм поведінки лікаря та відношення його до хворого, як частина загальної етики, розглядає питання мораль­ності лікаря, включаючи почуття професійного обов'язку та честі, совісті та гідності лікаря.

Багато позитивних рис лікарської етики виникли ще на зорі розвитку медицини. "Вартий багатьох бійців один цілитель умілий. Виріже він і стрілу і рану присипить ліками" (Гомер "Ілліада").

Лікарська етика грунтується на загальних етичних нормах, тобто на правилах поведінки окремої особи в суспільстві, на взаємовідносинах людей між собою і в колективі, на високих моральних якостях кожної людини. Вона охоплює такі питання:

• моральність (рос- нравственность) лікаря, його поведінку \'л мораль;

• почуття професійного обов'язку та честі, совісті та гідності;

• питання взаємовідносин лікаря і хворого, лікаря з родичами хворого, медичними працівниками, колективом, суспільством;

• норми поведінки лікаря у побуті, його культуру, людяність, фізичну та моральну охайність тощо.

Основні положення лікарської етики випливають з "Клятви икзря", затвердженої Указом Президента України від 15 червня І^,.)⁽.)2 р. за № 349. Зміст її такий:

"Здобувши професії лікаря та усвідомивши важливість шмж'язків, що покладаються на мене, в присутності моїх учителів і колег урочисто клянусь:

• усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони іполіпшення здоров'я людини, лікуванню і запобіганню захворю-іі.шиям, подавати медичну допомогу всім, хто її потребує;

600

601

• незмінно керуватись у своїх діях і помислах принципами загальнолюдської моралі, бути безкорисливим і чуйним до хворих, визнавати свої помилки, гідно продовжувати благородні традиції світової медицини;

• зберігати лікарську таємницю, не використовувати її на шкоду людині;

• додержувати правил професійної етики, не приховувати правди, якщо це не зашкодить хворому;

• постійно поглиблювати і вдосконалювати свої знання та вміння, у разі необхідності звертатись за допомогою до колег і самому ніколи їм у цьому не відмовляти, бути справедливим до колег;

• власним прикладом сприяти вихованню фізично і морально здорового покоління, утверджувати високі ідеали милосердя, любові, злагоди і взаємоповаги між людьми.

Вірність цій Клятві присягаю пронести через усе своє життя".

Треба зауважити, що слова офіційної присяги в нашій країні проголошують представники лише двох професій: військовослуж­бовці - захисники Батьківщини, лікарі - захисники життя і здоров'я наших громадян.

Зміст "Клятви лікаря", її прийняття в урочистій обстановці, підписання лікарем-випускником, зберігання в особистій його справі мають велике виховне значення, націлені на підвищення усвідомлювання лікарем його ролі в суспільстві і великої відпові­дальності перед людьми за свою діяльність.

Однією з особливостей медичної моралі є те, що вона передба­чає і окремі відхилення від деяких загальних етичних норм в ім'я інтересів хворого. Наприклад, моральна норма правдивості не виключає в медицині цілющої неправди на благо хворої людини, а вимоги щирості і чесності не дозволяють розголошувати лікарську таємницю.

Слід зауважити, що при дотримуванні правил медичної етики навіть при несприятливих наслідках лікування родичі померлого хворого нерідко стають захисниками лікаря, коли бачать, що лікар зробив усе, що було в його силах, для врятування життя, і що сам він важко переживає несприятливий кінець лікування.

Навпаки, при недотриманні правил лікарської етики конфлікти між хворими, їх родичами і лікарями часто виникають і при правильному лікуванні.

Частиною лікарської етики є медична деонтологія (від грец. сіеоп - належне + Іо^оз - наука), тобто наука про належне. Під лікарською (медичною) деонтологією треба розуміти прин­ципи поведінки медичних працівників, направлені на максимальне підвищення ефективності лікування та усунення шкідливих наслідків неповноцінної медичної роботи у випадках, коли лікування було неправильним або неповним (О.П. Громов, 1976).

Як і медична етика, лікарська деонтологія охоплює ряд пи­тань: взаємовідносини лікаря з хворим і його родичами, взаємо­відносини лікарів між собою і з підпорядкованим медичним пер­соналом, особливості роботи лікарів різних спеціальностей (деон-тологічні аспекти роботи спеціалістів хірургічного профілю, онкологів, венерологів, акушерів-гінекологів, фтизіатріє, педіатрів тощо).

Тут немає можливості докладно висвітлити всі ці питання. Ллє слід зазначити, що успіх лікування значною мірою залежить і від прагнення самого хворого встановити добрі взаємовідносини з лікарем, допомагаючи йому виконувати свій обов'язок. Сірійсь­кий лікар Абуль Фарадж, який жив у XIII сторіччі, звертаючись до хворого, говорив: "Нас троє - ти, хвороба і я. Якщо ти будеш з хворобою, вас буде двоє, я залишусь один - ви мене здолаєте. Якщо ти будеш зі мною, нас буде двоє, хвороба залишиться одна - ми її здолаємо". Дуже корисно було б дотримуватись цього вислову всім лікарям і завжди.

Певну медико-деонтологічну проблему складає ланцюжок "лікар - прилад - хворий". Для практичних лікарів головним методом вивчення норми і патології, хвороби і виздоровлення, як і раніше, повинно бути клінічне обстеження людини. Ніякі апарати чи прилади не взмозі замінити розумного, спостереж­ливого, здібного і досвідченого лікаря-клініциста. Будь-який тех­нічно вдосконалений пристрій може бути тільки його підпоряд­кованим помічником. Інакше, як сказав Станіслав Єжи Лец, " і схніка дійде до такого вдосконалення, що людина зможе

602

603

обійтися без себе". Отже, треба сміливо розширювати межі можливого, але ніколи не переступати меж розумного.

Вузька спеціалізація і техніфікація медицини при недотриманні правил лікарської деонтології можуть викликати відому незадо­воленість хворого, який за технічними засобами і численними консультантами іноді не бачить свого лікуючого лікаря і не може поділитися з ним своїми сумнівами чи переживаннями. Особливо це стосується тих випадків, коли лікар, обстежуючи хвору людину, уважно спостерігає за стрілкою приладу і забуває подивитись в обличчя хворого. Потреба хворого в чуйному і уважному відношенні лікаря, в його доброму слові, яке вселяє надію, з часом не зменшилась, навіть загострилась в наш "технічний вік". Про це дуже добре сказав Антуан де Сент-Екзюпері: "Я вірю... настане день, коли хвора невідомо на що людина віддасться в руки фізиків. Не питаючи її ні про що, ці фізики візьмуть у неї кров, виведуть якісь постійні і перемножать їх одну на іншу. Потім, звірившись з таблицею логарифмів, вони вилікують її однією єдиною таблеткою. І все ж поки що, якщо я захворію, то звернуся до будь-якого старого земського лікаря. Він подивиться на мене кутом ока, помацає мені живіт, прикладе до лопаток стару носову хусточку і крізь неї вислухає мене. Він кашляне, розпалить свою трубку, потре підборіддя і усміх­неться мені, щоб краще вгамувати мій біль... Певна річ, я захоп­лююсь Наукою, але я стаю на коліна перед Мудрістю".

Звичайно, що було б безглуздо сьогодні заперечувати доціль­ність і користь медичної техніки чи спеціалізації, як неправильно забувати про цілістність терапії і особистості хворої людини. Будь-яка діагностична машина буде добре сприйматися хворим, якщо вона стоїть поряд з лікарем, а не між лікарем і хворим.

Несприятливі наслідки лікарювання

Взаємозв'язок морально-етичного і правового регулювання діяльності медичних працівників підтверджується повсякденною практикою органів охорони здоров'я. Більшість лікарів любить свою професію, чесно і сумлінно виконує свої обов'язки. Але і у них трапляються певні недоліки в роботі, невдачі, упущення,

604

недоробки, які закінчуються іноді несприятливими наслідками для здоров'я хворого чи навіть його смертю. І тоді між хворим чи його родичами і лікарями виникає конфлікт. Аналіз скарг від громадян на недоліки надання медичної допомоги свідчить про те, що більшість їх пов'язана з недотриманням правил медичної етики і деонтології, обумовлена морально-етичними аспектами діяльності медичних працівників.

Всі дії медичних працівників, пов'язані з несприятливими наслідками, юристи та судові лікарі поділяють на 3 групи: лікар­ські помилки, нещасні випадки та карані упущення (професійні правопорушення або злочини).

Лікарські помилки. Велика медична енциклопедія визначає лікарські помилки (лат.еггог теаМсі) як "помилки лікаря при виконанні своїх професійних обов'язків, які стали наслідком добросовісної омани і які не містять складу злочину чи ознак проступків". Відомий патологоанатом І.В. Давидовський (1941) вважав, що лікарська помилка - це добросовісна омана лікаря, побудована або на недосконалості сучасного стану медичної науки і її методів дослідження, або на особливому перебігу захворювання у певного хворого, або на недостатності знань чи досвіду у лікаря. На думку Ю.Т. Коморовського (1976), лікарська помилка - це неправильні, суперечливі науковим, моральним і юридичним нормам професійні дії чи бездіяльність лікаря, які ненавмисно могли заподіяти чи заподіяли шкоду хворому чи суспільству. Отже, головним змістом поняття "лікарська помил­ка" є добросовісна омана лікаря в своїх думках і хоча непра-ишіьних, але ненавмисних діях. Це означає, що в конкретному інніадку лікар переконаний у своїй правоті. При цьому він робить гак, як вимагається, робить сумлінно. І все-таки помиляється. Чому? Розрізняють об'єктивні та суб'єктивні причини лікарських

ПОМИЛОК.

Об'єктивні причини не залежать від рівня підготовки і кваліфікації лікаря. До них належать:

• недостатній розвиток самої медицини як науки, її недос­коналість;

• об'єктивні труднощі діагностики (незвичайний перебіг за­морювання чи патологічного процесу, наявність у одного

605

хворого кількох хвороб, тяжкий без свідомості стан хворого і відсутність часу для обстеження, відсутність необхідних діагностичних приладів). Наприклад, у хворого в анамнезі вираз­кова хвороба шлунка - класичні симптоми прориву виразки ("кинджальний" біль, подразнення очеревини) - невідкладна опе­рація в ургентному порядку - виразки і її прориву не знайшли -зупинка серця - смерть. При розтині - гострий інфаркт міокар­да. Отже, мала місце лікарська помилка внаслідок атипового перебігу інфаркту міокарда, переоцінки анамнезу і об'єктивних даних, недообстеження серцево-судинної системи хворого за браком часу та упущень лікаря.

До суб'єктивних причин лікарських помилок, що залежать від особистості лікаря і ступеня його професійної підготовки, відносяться:

• недостатній практичний досвід і пов'язані з цим -

• недооцінка чи переоцінка анамнестичних даних, результатів клінічного спостереження, лабораторних і інструментальних методів дослідження;

• переоцінка лікарем своїх знань і можливостей;

• моральні недоліки лікаря.

Усі лікарські помилки можна поділити на такі групи: 1. Діаг­ностичні помилки. 2. Помилки у виборі методу і проведення лікування. 3. Помилки в організації медичної допомоги. 4. Помил­ки у веденні медичної документації. Виділяють також ще й так­тичні і технічні помилки. Є інші класифікації лікарських помилок (І.О. Концевич, 1983). В одній лекції докладно охарактеризувати всі ці помилки немає можливості.

Недостатній практичний досвід не слід ототожнювати з неос­віченістю, неуцтвом (невіглаством) лікаря.

Кілька прикладів лікарських помилок.

1. Гр-на П. 33 років, знайшли вдома на підлозі без свідомості з запахом алкоголю з рота. Лікар швидкої медичної допомоги діагностував алкогольну кому, ввів серцеві препарати і залишив хворого вдома. На другий день -майже та сама картина, хворий в ліжку, не розмовляє, артеріальний тиск 170/90 мм рт.ст. Лише на 3-й день лікар швидкої допомоги запідозрив черепно-мозкову травму і госпіталізував П. Була зроблена операція -

606

трепанація черепа, під час якої травми не знайшли. Через 8 год після операції П. помер. При розтині: гіпертонічна хвороба, крововилив у ліву півкулю головного мозку, ознак черепно-мозкової травми не виявлено.

Помилка зумовлена схожістю симптомів черепно-мозкової травми і симптомів крововиливу в головний мозок, а також фоном алкогольної інтоксикації, несумлінними діями лікаря.

2. Гр-н К. 53 років звернувся в поліклініку з приводу загальної недуги, загрудинного болю, сухого кашлю, підвищеної температури тіла (37,4 °С). Після обстеження лікар поставив діагноз: "Гострий катар верхніх дихальних шляхів", призначив ліжковий режим, відповідне лікування і оформив листок непрацездатності. Через 4 дні К. раптово помер. При розтині встановлена правобічна крупозна пневмонія.

Експертна комісія визнала первинний діагноз правильним, лікування також. Далі хворий за медичною допомогою не звертався. Крупозна пневмонія розвинулась на фоні загального атеросклерозу, кардіокоро-наросклерозу, що і призвело до смерті. Діагностична помилка зумовлена однаковими симптомами катару верхніх дихальних шляхів та початку запального процесу в легенях, відсутністю динамічного спостереження за хворим, наявністю хвороб серця та судин, в цілому - недосконалістю медичної науки та особливістю хворого.

3. У хлопчика Р. 10 років з'явився біль у животі, нудота, блювота, водянисті випорожнення. На другий день виявлений слиз у калі, температура тіла 38,0 °С. Хворобу хлопчик і його батьки зв'язували з харчуванням у їдальні. Через 2 доби Р. був госпіталізований. Скарги на біль в животі, лейкоцитоз 16.500, ШОЕ - 15 мм/год. Виставлений діагноз:"Гострий гастроентерит". Призначено консервативне лікування. На 3-й день оглянутий хірургом, який виключив у хлопчика гострі хірургічні захворювання, але на наступний день перевів його в хірургічне нідділення. Стан хворого погіршився, виявлені явища перитоніту. Зроблена операція - лапаротомія, при якій в черевній порожнині знайшли гній, джерелом якого став гангренозний апендикс. Врятувати хлопчика не п далось. Він помер від гострого перитоніту, загальної інтоксикації організму.

За висновком експертної комісії причиною пізньої діагностики .шендициту стала його атипова форма перебігу, викликана незвич­ним розташуванням відростка - в порожнині малого таза, пере­оцінкою анамнестичних даних, недостатнім хірургічним обсте­женням хворого.

607

До недавнього часу лікарська помилка вважалась переважно категорією не юридичною, оскільки в діях лікаря, які призвели до помилки, не містяться ознаки злочину чи проступку, тобто суспільно небезпечних діянь у формі дії чи бездіяльності, які спричинили суттєву (для злочину) чи несуттєву (для проступку) шкоду правам і інтересам особи, що охороняється законом, зо­крема - здоров'ю і життю. Тому раніше лікарі за помилку не притягались до кримінальної відповідальності.

З введенням у дію з 1 вересня 2001 року нового КК України положення дещо змінилось. Якщо правоохоронними органами буде встановлено, що тяжкі наслідки для хворого спричинені помилкою, яка сталася внаслідок недбалого чи несумлінного виконання своїх обов'язків медичним працівником, то такий пра­цівник може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за ст. 140 КК (див. далі). Отже, медичне поняття лікарської помилки у певних випадках офіційно набуло правового значення.

Якщо причини лікарської помилки пов'язані з професійними чи особистими якостями лікаря, то перш, ніж визнати його неправильні думки чи дії лікарською помилкою, треба виключити в них елементи недбальства, халатності чи медичного неуцтва (невігластва). Не можна називати лікарською помилкою дефекти медичної діяльності, викликані недобросовісними діями лікаря чи невикористанням ним своїх можливостей і можливостей лікувального закладу. Введення однієї лікарської речовини замість іншої внаслідок того, що медичний працівник не перевірив надпис на флаконі чи ампулі, - писав М.І. Авдєєв (1959), - не може розцінюватись як помилка, оскільки така дія є злочинною

недбайливістю.

Недбалість або недбальство в кримінальному праві - це одна з форм необережності, а саме - це таке відношення винного до скоєного, коли він не передбачив можливості настання шкідливих наслідків, проте повинен був і міг їх передбачити. Обов'язок передбачити суспільно небезпечні наслідки своїх діянь (дії чи бездіяльності) може випливати з вимог закону, службових чи професійних обов'язків (як, наприклад, у лікарів), з спе­ціальних правових приписів тощо. Якщо людина не передбачила,

не повинна була і не могла передбачити тяжких наслідків своїх діянь, то вона не може бути притягнута до кримінальної відпові­дальності, що буває, наприклад, при випадках (казусах).

Іншою формою необережності у праві є самовпевненість. Вона характеризується таким відношенням винного до скоєного, коли він передбачає можливість настання тяжких наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховує на їх запобі­гання. Самовпевненості властива необгрунтована впевненість в благополучному кінці.

Необережність - одна з форм вини, яка проявляється відно­шенням суб'єкта до наслідків свого діяння - недбальством чи самовпевненістю. Необережність в медицині характеризується відсутністю передбачливості, уважності, зневажливим відношен­ням до свого професійного обов'язку. Необережна поведінка лікаря - це допущений внаслідок самовпевненості чи недбалості відступ від належної обережності, який приніс шкоду здоров'ю хворого або викликав його смерть. Необережні дії визнаються злочинами тільки в тих випадках, коли настали тяжкі наслідки (наприклад, смерть хворого). Ще однією формою вини є намір (рос- умисел).

У кримінальному праві розрізняють намір прямий і непрямий. При прямому намірі особа: а) усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності; б) передбачає його суспільно небезпечні наслідки; в) бажає їх настанню. Для цього виду наміру необхідна наявність усіх трьох наведених умов. При непрямому намірі особа також усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачає його суспільно небезпечні наслідки, але не бажає їх настання, а лише свідомо допускає таку можливість.

Неуцтво (або невігластво) - відсутність належних знань, в медицині - невиявлення необхідних знань, якими повинен молодіти лікар при виконанні своїх професійних функцій. І.Ф. Огарков (1966) неуцьким вважав такого лікаря, "який в певному конкретному випадку показав відсутність елементарних знань, які зобов'язані мати всі лікарі". На думку П.С. Дагеля (1980), неможливість передбачення негативних наслідків своїх дій з причини неуцтва відрізняє злочинне неуцтво від недбальства, а

608

609

відсутність передбачення наслідків своїх дій відрізняє злочинне неуцтво від самовпевненості.

Нещасні випадки в медичній практиці - це несприятливі наслідки діагностичних чи лікувальних процедур, операцій або інших втручань, які пов'язані з випадковими (несподіваними) обставинами. Нещасні випадки - це такі невдалі результати медичних дій, при яких на підставі сучасних даних медичної науки об'єктивно неможливо було передбачити їх негативних наслідків і, отже, не можна було їх попередити. Це означає, що в діях лікаря в подібних випадках відсутні ознаки протиправності. Лікар діяв у повній відповідності до правил і методів медичної науки. Якщо встановлюють, що стався нещасний випадок, то це виключає кримінальну відповідальність особи.

До типових нещасних випадків у медичній практиці можна віднести:

• смерть хворого від непереносимості лікарських засобів при першому їх застосуванні (анафілактичний шок);

• смерть на операційному столі при показаному і правильно виконаному наркозі, хоча доза наркотичної речовини була оптимальною, а протипоказань до нього не було;

• рефлекторна зупинка серця під час операції;

• смерть від жирової емболії під час операції остеометало-синтезу;

• розрив операційного рубця через кілька днів після виписки хворого з стаціонару тощо.

Наприклад. 1. Гр-н Ф. ЗО років був прийнятий у хірургічний стаціонар з діагнозом "гострий апендицит" на другий день після захворювання. Через 12 год після клінічного спостереження і необхідних лабораторних досліджень при задовільному стані хворому зроблена операція -лапаротомія з видаленням апендикса. Операція здійснювалась під загальним внутрішньовенним наркозом (фентаніл-тіопентал-дитилін). Операція тривала 40 хв. Після наркозу хворий прокинувся, сказав декілька слів, але дуже швидко втратив свідомість, пульс зник. Реанімаційні заходи виявились безуспішними. Хворий помер.

Як з'ясувалось, Ф. рік тому отримав тяжку черепно-мозкову травму (забій головного мозку, субдуральну гематому, переніс трепанацію черепа).

Після цієї травми у нього розвинулась емоційна лабільність. Судово-медична експертна комісія зробила висновок, що посттравматичні зміни головного мозку обумовили підвищену чутливість Ф. до речовин, застосованих для наркозу, і спровокували депресію дихання з подальшою його зупинкою.

2. Гр-ну О. 56 років у рентгенкабінеті поліклініки внутрішньовенно ввели 20 мл 70 % розчину діодону з метою обстеження сечових шляхів. Під час введення діодону побічної реакції не було. Через кілька секунд після закінчення процедури у хворого виникли судомні дихальні рухи, з'явилась піна з рота. Негайно підшкірно були введені димедрол, кардіамін, внутрішньовенно-розчин хлориду кальцію. Давали кисень, робили штучне дихання "рот в рот" і непрямий масаж серця, але врятувати хворого не вдалось. Через 1-2 хв констатована смерть.

Судово-медична експертна комісія зробила висновок, що смерть гр-на О. настала від анафілактичного шоку внаслідок непереносимості йоду, який містився в препараті. Комісія зазначила також, що несприятливий кінець лікарі поліклініки передбачити не могли, протипоказань до введення діодону не було, а введена доза його була нормальною.

Нещасні випадки в медичній практиці відрізняються від лікар­ських помилок тим, що їх не можна було передбачити навіть при найсумліннішій роботі лікарів чи середнього медичного персоналу. При оцінюванні конкретного випадку треба повністю виключити недбалість, медичне неуцтво, лікарську помилку тощо. Нещасний випадок - це поняття об'єктивне, лікарська помилка - суб'єктивне.

Професійні правопорушення (злочини) медичних працівників — це навмисні, протиправні діяння (вчинки), які караються згідно з певними статтями карного кодексу України. На відміну від лікарських помилок в основі караних професійних правопорушень медичних працівників лежить недобросовісність (несумлінність), непродумана, легковажна їх поведінка.

Виконання професійних обов'язків та користування широкою гамою прав не може не передбачати і відповідальності лікарів за недоробки, упущення, помилки чи професійні правопорушення. В Основах законодавства України про охорону здоров'я зазна­чено, що "особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров'я населення, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством" (ст. 80).

610

611

Нагадаємо, що розрізняють 4 основних види юридичної відпо­відальності, які випливають з правопорушень: адміністративну, дисциплінарну, цивільну та кримінальну.

Адміністративна відповідальність передбачена за адміні­стративне правопорушення, тобто за порушення громадського порядку, паспортного режиму, правил дорожнього руху, сані­тарних, протипожежних правил, кордонного режиму, митних правил. Види адміністративної відповідальності: попередження, штраф, конфіскація, виправні роботи (до 15 діб), адміністративний арешт.

Дисциплінарна відповідальність передбачена за порушення трудової дисципліни. До порушників трудової дисципліни можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення: зауваження, догана, сувора догана, переведення на нижчеоплачувану роботу на строк до 3 місяців, звільнення з роботи. У трудовому законодавстві України залишилось два види стягнення: догана і звільнення з роботи.

Цивільна відповідальність полягає в застосуванні до право­порушника (боржника) в інтересах іншої особи (кредитора) чи держави установлених законом чи договором мір впливу — відшкодування збитків, виплата штрафу, пені, компенсація шкоди. Це означає, що при небажаних наслідках лікування, наприклад, при настанні стійкої втрати працездатності з вини лікаря, йому може бути пред'явлений позов про відшкодування збитків, заподіяних недостатньо кваліфікованим лікуванням.

Цивільна відповідальність має компенсаційний характер, оскільки її мета - відновлення порушених майнових прав креди­тора, і тому розмір відповідальності звичайно повинен відповідати розміру заподіяних збитків.

Відповідальність - це конкретна міра обов'язку (повин­ності). Найвищою її мірою є моральна відповідальність лікаря за наслідки своїх неправильних дій. В основі такої відповідаль­ності лежить совість, надзвичайно велика вимогливість до самого себе, високі моральні якості людини. Історія медицини може розказати про приголомшуючі події, коли тягар моральної відповідальності ставав нестерпним. Ось приклади.

1. У 30-их роках покінчила життя самогубством доктор Василькова -асистент хірургічної клініки Саратовського університету. Це сталося на наступний день після того, як померла прооперована нею доктор Алмазова (її подруга).

2. Аналогічно закінчилося життя учня М.І. Пирогова професора С.П. Ко-ломніна (1842-1886), який належав до Київської школи хірургів. Він вперше перелив кров пораненому в польових умовах в період сербсько-турецької війни. С.П. Коломнін був не тільки прекрасним педагогом, хірургом-новатором, але й чудовим лікарем-гуманістом. На зорі епохи знеболювання, коли операції викликали у хворих тяжкі страждання внаслідок відсутності необхідного наркозу, він шукав найбільш ефективні засоби, які знімають біль. Одного разу (вже працюючи в Петербурзі) він прочитав у зарубіжному медичному журналі повідомлення про те, що розчин кокаїну, введений в певній дозі, викликає знеболювання. С.П. Коломнін вирішив застосувати цей метод. Одній з хворих, що готувалась до операції, за вказівкою Коломніна ввели розчин кокаїну за вказаною в журналі дозою. Сам професор в цей час у передопераційній готувався до операції. Коли він увійшов у операційну, хвора вже була мертвою. Виявилось, що доза була вказана неправильно. Це і викликало смерть пацієнтки. С.П. Коломнін не міг простити собі цього, хоча безпосередньо не був винен. Три доби його мучила совість і на 4-у добу, не витримавши напруги, він застрілився. Йому було всього 44 роки. Не можна виправдати цей вчинок, але можна зрозуміти, з якою мірою моральної відповідальності він ставився до себе.

Карна чи кримінальна відповідальність - це покарання за злочини, передбачені КК України. Підставою кримінальної відповідальності у праві, як відомо, є: а) протиправність діяння; б) вина особи, яка здійснила це діяння.

"Злочином є передбачене кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єк­том злочину" (ст. 11 КК України). Ознаками злочину є: суспільна небезпека діяння, кримінальна протиправність, винуватість і караність.

Під злочином у галузі охорони здоров'я треба розуміти нав­мисне чи необережне суспільно небезпечне діяння в сфері медичного обслуговування населення, котре здійснене медичним працівником в порушення професійних обов'язків, яке нанесло

612

613

чи могло нанести суттєву шкоду інтересам держави, суспільним відносинам у галузі охорони здоров'я, здоров'ю окремих громадян (В.О. Глушков, 1987).

Суспільна небезпечність діяння полягає в тому, що воно за своїм характером і наслідками наносить або може нанести суттєву шкоду інтересам суспільства в цілому і водночас інтересам кожного громадянина і тому небезпечне для держави.

Кримінальна протиправність (протизаконність) означає, що конкретне суспільно небезпечне діяння визнається злочинним лише в тому випадку, коли воно передбачене в такій якості діючим законом - в даному випадку КК України. З огляду на це положення виключається можливість застосування криміналь­ного закону за аналогією до суспільно небезпечного діяння, прямо не вказаного в законі. Ознака кримінальної протиправності відрізняє злочин від інших правопорушень (адміністративних, дисциплінарних).

Винуватість, як ознака злочину, означає, що суспільно небезпечне діяння лише тоді вважається злочинним, коли воно здійснюється під контролем свідомості та волі людини. Вина (або провина) в кримінальному праві - це психічне ставлення особи до здійснюваного нею діяння, вчинку, яке виражається у формі наміру чи необережності, про що вже згадувалось.

Наявність вини є необхідною умовою притягнення до кримі­нальної відповідальності. Вина відноситься до суб'єктивної сторони злочину. Особа, яка скоїла злочин навмисно, несе більш суворе покарання порівняно з особою, яка здійснила аналогічне діяння через необережність.

Караність діяння — це можливість застосування за вироком суду до винного певного, вказаного в законі виду і розміру кримінального покарання. Чинний КК України визначає 12 видів покарань і поділяє їх на основні та додаткові. Основні покарання: громадські роботи, виправні роботи, арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі та інші, що стосуються лише військовослужбовців. Додатковими покараннями є конфіскація майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

614

Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю можуть застосовуватись як основні, так і як додаткові покарання. За один злочин може бути призна­чено лише одне основне покарання. До основного може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань (ст. 52 КК України).

Покарання - це особлива форма державного примусу за здійснений злочин, що застосовується судом від імені держави до осіб, визнаних винними у скоєнні злочину. "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кри­мінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу" (ст. 2 КК України). Проте не треба думати, що за кожний злочин призначають кримінальне покарання. Чинне законодавство (наприклад, ст. ст. 44-49 КК України) в певних випадках передбачає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності та покарання.

Недбайливо-злочинне ставлення медичного персоналу до своїх професійних обов'язків іноді призводить до тяжких наслідків (стійкої втрати працездатності, інвалідності, каліцтва) і навіть — до смерті. При таких несприятливих наслідках лікар­ської діяльності нерідко за скаргами хворих чи їх родичів вини­кають так звані "лікарські справи", тобто кримінальні справи, порушені слідчими органами (найчастіше - прокуратурою) проти лікарів за професійні чи посадові правопорушення. Ці справи частіше порушуються проти лікарів тих спеціальностей, які за­стосовують активні, часто — хірургічні методи діагностики чи лікування (хірургів, акушерів-гінекологів, травматологів, онко­логів тощо).

За даними Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України, у 1976-1980 рр. експертизи за "лікарськими справами" становили 18 % від загальної кількості комісійних експертиз по республіці. Перше місце серед них займали справи із звинувачення хірургів (39,4 %), друге - акушерів-гінекологів (28,5 %), третє - педіатрів (10,7 %). Порушувались кримінальні справи і проти

615

терапевтів - 8,3%, лікарів інших спеціальностей - 11,7 %, а також проти середніх медичних працівників - 1,4 % (Є.І. Кузьміна, 1981).

У нині діючому КК України міститься близько 20 видів професійних правопорушень медичних і фармацевтичних пра­цівників, за які може бути застосоване кримінальне покарання. Коротко проаналізуємо ці склади злочинів у послідовності їх розташування в Кодексі.

1. Зараження особи вірусом імунодефіциту людини.ВІЛ-інфекція та її кінцева стадія - СНІД (див. лекцію № 7)набули масового розповсюдження в усьому світі та в Україні.Вони створюють загрозу особистій, громадській та державнійбезпеці, спричиняють важкі наслідки, що зумовлює необхідністьвжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законнихінтересів громадян та суспільства. З цією метою в Україніприйнято ряд нормативно-правових актів, спрямованих нарегулювання діяльності щодо запобігання поширенню ВІЛ-ін-фекції, умов і порядку медичного огляду громадян України таінших осіб для виявлення заражених хворих тощо.

ВІЛ-інфекція, крім статевого шляху передачі віруса, пере­дається іншій людині і через кров, оскільки її збудник циркулює в крові хворих і вірусоносіїв. При використання для ін'єкцій ліків недостатньо простерелізованого шприца і голок, чи таких голок при переливанні крові, або при повторному застосуванні одноразового шприца і голки (як це часто буває у наркоманів) може відбутися зараження людини ВІЛ-інфекцією. Якщо таке зараження станеться з вини медичного чи фармацевтичного працівника через неналежне, тобто недбале чи несумлінне ви­конання ними своїх професійних обов'язків, то вони несуть за це кримінальну відповідальність згідно зі ст. 131 КК України, яка передбачає покарання від обмеження волі на строк до З років до позбавлення волі на строк від 3 до 8 років.

2. Розголошення даних про медичний огляд на вияв­лення ВІЛ-інфекції. Наша держава гарантує доступність, якість,ефективність медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції,з наданням попередньої та наступної консультативної допомоги,

а також забезпечення безпеки такого медичного огляду для обстежуваної особи та персоналу, який його проводить. Медич­ний огляд на ВІЛ-інфекцію проводиться шляхом забору крові або інших біологічних рідин, які направляються до спеціальної лабораторії діагностики СНІД'у. Він проводиться добровільно і здійснюється безоплатно. За бажанням особи, яка звернулась до закладу, такий огляд може бути проведений анонімно.

Право проведення медичного огляду та видачі офіційних вис­новків про його результати надається лише державним і кому­нальним закладам охорони здоров'я, що мають відповідно об­ладнані та акредитовані спеціальні лабораторії.

Відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними (тобто, довірчими, секретними), а тому ста­новлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозво­ляється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, перед­бачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров'я, органам прокуратури, слідс­тва, дізнання та суду. Розголошення даних медичного огляду і його результатів щодо ВІЛ-інфекції переслідується законом, зо­крема ст. 132 КК України. Покарання за цей злочин залежить від міри вини розповсюджувача забороненої інформації і незалежно від наслідків розголошення: від штрафу до обмеження волі на строк до 3 років.

3. Незаконне проведення аборту, покарання за яке перед­бачене ст. 134 КК України (від штрафу до позбавлення волі на строк до 5 років) - це штучне переривання вагітності незалежно від її терміну поза лікувальним закладом при відсутності стану крайньої необхідності. При цьому медична спеціальність лікаря не має значення. Такий аборт називається кримінальним. Іноді аборти роблять у лікувальному закладі, але з грубим порушенням установлених правил (увечері, без належного обстеження, без оформлення карти стаціонарного хворого, жінка невдовзі після втручання відправляється додому тощо).

Законним визнається таке проведення аборту, яке вико­нується за бажанням жінки лікарем лише в акредитованому

616

617

лікувальному закладі при вагітності строком не більше 12 тижнів і відсутності медичних протипоказів. Порядок і підстави про­ведення операції штучного переривання вагітності строком до 12 тижнів регламентується відповідними інструкціями, затвер­дженими наказом МОЗ України № 111 від 28 червня 1994 р.

Крайня необхідність (або гостра потреба) в кримінальному праві - це такий стан, при якому особа усуває небезпеку, що безпосередньо загрожує іншій особі чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами, і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (тобто, якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода). Будь-яка шкода від аборту менша, наприклад, ніж відвернена смерть. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоро-нюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода (ст. 39 КК України).

Крайня необхідність припускає, що небезпека, яка загрожує, є наявною, тобто такою, що вже виникла і ще не закінчилась, а також реальною, тобто фактично існуючою, а не уявною чи такою, що здається або ввижається. Усунення небезпеки у стані крайньої необхідності здійснюється суспільно небезпечними діяннями, які заподіюють певну шкоду, а тому зовнішньо на вигляд мають ознаки злочину. Коли буде встановлено, що певні дії вчинені у стані крайньої необхідності чи гострої потреби, то вони не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

4. Ненадання допомоги хворому медичним працівни­ком. Згідно ст. 139 КК України "1. Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобо­в'язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допо­могу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі нас­лідки для хворого, - карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років, або виправними роботами на строк до 2 років. 2. Те саме діяння, якщо воно спричинило смерть хворого або інші тяжкі наслідки, - карається обмеженням волі на строк до 4 років або позбав-

ленням волі на строк до 3 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до З років або без такого".

Суспільна небезпечність цього злочину визначається тим, що його здійснення - це грубе порушення медичним працівником свого професійного обов'язку, внаслідок якого можуть настати тяжкі наслідки для хворого. Неподання допомоги хворому квалі­фікується як злочин при умові, що допомога не була надана без поважної причини, а її неподання завідомо для медпрацівника могло спричинити тяжкі наслідки для хворого.

В основі цього злочину лежить бездіяльність - неподання медичної допомоги: неявка до хворого за викликом чи на запро­шення, відмова прийняти його в лікувально-профілактичний заклад, куди він звернувся сам чи був госпіталізований супрово­джуючим, відсутність допомоги пацієнту, який перебуває в ста­ціонарі, неподання допомоги, яку медичний працівник міг подати хворому чи травмованому за власною ініціативою, якщо йому стало відомо про таку необхідність з інших джерел (наприклад, з оголошення по радіо потяга).

Поважними причинами неподання допомоги хворому може бути стихійне лихо, хвороба самого медпрацівника, його зайня­тість лікуванням іншого, не менш тяжкого хворого (реанімація, оперативне втручання тощо), відсутність транспортних засобів для виїзду у віддалене місце з метою, подання невідкладної допомоги тощо. Не можуть вважатися поважними такі причини, як виклик у нічний чи неробочий час, знаходження у відпустці, посилання на відсутність спеціальних знань у тій чи іншій галузі медицини та ін.

Ю.Д. Сергеєв (1988) наводить такий приклад звинувачення трьох лікарів і однієї медичної сестри за ненадання допомоги хворому П.

Лікар швидкої допомоги С. (стаж роботи 11 років) прибув за викликом на будівельний майданчик до хворого П. 60 років, якому раптово стало погано, він втратив свідомість. Попередній діагноз - крововилив у мозок (АТ - 240/120 мм рт.ст., втрата свідомості). Машина доставила П. в найближчий лікувальний заклад - міську лікарню № 5, в неврологічне

618

619

відділення. Лікар-невропатолог В. (стаж роботи 12 років) поверхнево оглянула хворого в салоні автомобіля і, не надавши ніякої допомоги, запропонувала С. переправити П. в міську лікарню № 1, розташовану в протилежному кінці міста. Своє рішення В. мотивувала тим, що її робочий час закінчується, а лікарня № 1 ургентна з неврології. Усвідомлюючи, що таке транспортування протипоказане хворому, лікар С. не наполіг на госпіталізації П. і повіз його у лікарню № 1. В приймальному відділенні чергового лікаря не виявилось (він був зайнятий у стаціонарі), а чергова медсестра Є., чомусь вирішивши, що ургентність з неврологічного відділення знята, перевищила свої повноваження і відправила машину швидкої допомоги у лікарню за місцем проживання хворого, тобто знову у міськлікарню № 5. Лікар С. і з цим погодився і знову прибув у п'яту міськлікарню. Невропатолога В. уже у відділенні не було, а черговий лікар-офтальмолог К., пославшись на відсутність спеціалістів і особистого досвіду, порадив С. везти хворого назад у першу міськлікарню. Знову хвору людину повезли через усе місто. В міськлікарні № 1 черговий лікар Г., замість того, щоб негайно розпочати лікування, почала з'ясовувати по телефону, чи чергує неврологічне відділення і куди госпіталізувати хворого. Поки вирішувались організаційні питання, хворий П. помер від крововиливу з проривом у шлуночки мозку. З часу виклику швидкої допомоги до фатального кінця минуло більше 5 год. Суд визнав указаних медичних працівників винними в неподанні допомоги хворому і засудив їх до різних строків. На адресу міськздороввідділу була винесена приватна ухвала.

Ще один приклад з кримінальної справи, порушеної за озна­ками ненадання допомоги хворому медичним працівником.

Літнього червневого вечора 1989 року біля Батиєвої гори у м. Києві був знайдений умираючий невідомий чоловік. Ним виявився гр-н В. Рогущенко - вантажник вагоноремонтного заводу. В той день він вийшов у двір свого будинку по вул. Урицького, де йому стало погано. Викликали машину швидкої допомоги. Керівник бригади лікар В. Сажнева після огляду В. Рогущенка дала вказівку віднести його в машину. Як тільки автомобіль від'їхав від місця пригоди, лікар В.Сажнева сказала членам бригади фельдшеру В. Мурованому (23 років) та практиканту А. Се-меновському (18 років) відвезти В. Рогущенка, який знаходився без свідомості, в безлюдне місце і залишити його там. Бригада вивантажила хворого на землю неподалік від дороги і поїхала. Після цього бригада відрапортувала, що хворого на місці... не виявилось. Однак, вивантаження хворого з машини "швидкої допомоги" бачив доктор технічних наук

В. Георгієвський, який і повідомив про це в міліцію. Через деякий час уже інша бригада швидкої допомоги підібрала помираючого і госпі­талізувала його в реанімаційне відділення. Спроби врятувати життя виявились безуспішними. З часом з'ясувалося, що лікар Сажнева їхала з бригадою на виклик в кінці робочої зміни і збиралась відправитись після здачі чергування за місто (до дітей в піонерський табір). А операція для врятування В. Рогущенка не влаштовувала її тим, що довелось би їхати з ним у лікарню і потратити трохи часу.

За цим фактом була порушена кримінальна справа. Але поки йшло слідство, цей проступок був розглянутий на колегії управління охорони здоров'я Київського міськвиконкому. Там було прийняте таке рішення: "Вважати вчинок В. Сажневої несумісним з професією лікаря і, незалежно від рішення правоохоронних органів, направити матеріали в Центральну атестаційну комісію при Міністерстві охорони здоров'я для позбавлення її диплома лікаря... Звернути особливу увагу на моральне обличчя медичного працівника та добросовісне виконання лікарського обов'язку".

Повчальними є й інші деталі цієї "лікарської справи", з'ясовані під час попереднього та судового розслідування.

Свідок В. Георгієвський, учений, побачивши картину вивантаження з балкона своєї квартири на 9-му поверсі, не полінувався спуститися донизу і підійти до місця події. У високій траві він побачив чоловіка років 45, який тяжко дихав і був без свідомості. Тоді він побіг до найближчого таксофона і, не знайшовши загального порозуміння з диспетчером "0-3", зателефонував у міліцію. Міліція прибула негайно і зразу по рації викли­кала машину швидкої допомоги. Діагноз на місці події - кома нез'ясованої етіології. Боротьба за життя В. Рогущенко тривала 14 год, але дорого­цінний час був утрачений. Причина смерті - гостре отруєння етилен-гликолем. Виникло питання - як могла лікар з 13-річним стажем роботи, яка дала клятву на вірність професійному обов'язку, так злочинно зрадити йому, залишивши без допомоги безпомічну людину, прирікаючи її на смерть? Чому промовчали фельдшер і практикант?

У своєму поясненні лікар В. Сажнева намагалась довести, що це її лікарська помилка, але ніяк не злочин, оскільки була переконана, що чоловік був п'яним, від нього "так несло..." Хотіли навіть у медвитверезник відвезти. Але пожаліли...(?). До речі, експертиза констатувала наявність у шлунку етиленгликолю, а ця речовина не має запаху алкоголю. Слідством установлено, що В. Рогущенко п'яницею не був, але в той день антифриз вживав. Під час судового засідання прокурор запитав у В. Сажневої: Чи правомірно було залишати Рогущенка на землі - людина ж могла захлинутися блювотною масою, могло статися западіння язика? -

620

621

А ми його притулили до дерева, - відпарирувала В. Сажнева. Свідок Георгієвський застав Рогущенка лежачим на землі.

Суд визнав правильність юридичної кваліфікації злочину, скоєного бригадою швидкої медичної допомоги на чолі з лікарем В. Сажневою, і виніс обвинувачувальний вирок. Враховуючи, що лікар В. Сажнева раніше не була судима, мала двох неповнолітніх дітей, вона засуджена на 2 роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму з позбавленням права займатися лікарською діяльністю. Фельдшер В. Мурований засуджений на 2 роки позбавлення волі умовно (враховуючи молодість). Практикант А. Семеновський виправданий.

5. Неналежне виконання професійних обов'язків медичними працівниками. У практичній медицині частіше, ніж ненадання допомоги хворому медичним працівником, трапляються випадки неналежного, недбайливого надання допомоги в процесі обстеження, лікування хворих чи догляду за ними. У зв'язку з цим у новому КК України з'явилась ст. 140, яка передбачає карну відповідальність за такі діяння: "1. Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, - карається поз­бавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 5 років або виправними роботами на строк до 2 років, або обмеженням волі на строк до 2 років, або позбавленням волі на той самий строк. 2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому, - карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на строк до 3 років, з позбавленням.права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років".

Медична професія вимагає від посадових осіб виконувати свою фахову роботу належним чином, самовіддано, з дотри­манням вироблених у суспільстві та медичній галузі етично-деонтологічних норм. Невиконання медичним чи фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків - це бездіяльність посадової особи в умовах, коли вона повинна була і могла здійснити дії, що входять в коло її посадових обов'язків. Воно

полягає в утриманні від здійснення передбачених цими обо­в'язками діянь, спрямованих на надання медичної допомоги, що спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Неналежним виконанням професійних обов'язків необхідно вважати дії посадової особи в межах своїх обов'язків, але які виконані не так, як цього вимагали інтереси служби, вироблені в медицині писані і неписані правила, положення чи етико-деонтологічні принципи, тобто з порушенням встановлених правил правового чи/і деонтологічного характеру, що спричи­нило тяжкі наслідки для хворого.

Неналежне чи недбале виконання своїх обов'язків медичним працівником проявляється у вигляді: квапливого, неуважного збору анамнезу або навіть ігнорування ним; поверхневого обстеження хворого, недостатньої підготовки його до операції; недбайливого виконання оперативного втручання; залишення сторонніх предметів (тампона, серветки, інструмента) в порож­нині тіла під час операції; незабезпечення догляду за тяжко­хворим дорослим чи хворою дитиною; невмілого використання різних технічних засобів; застосування іншого лікарського препарату замість необхідного; недобросовісного ведення історії хвороби чи іншої медичної документації тощо.

Наприклад. Хірург Б. був засуджений народним судом Христи-нівського р-ну Черкаської області до одного року і 6 місяців позбавлення волі за те, що він 8 днів лікував хвору з кишковою непрохідністю від гепатохолецистопанкреатиту, чим, цілком природно, погіршив її стан. Він не вжив заходів щодо своєчасної діагностики захворювання, не організував необхідних консультацій, не обгрунтував поставлений діагноз. Проведена із запізненням операція вже не могла врятувати хвору. Вина хірурга виразилась у формі самовпевненості.

6. Порушення прав пацієнта. В Україні прийнятий закон "Про лікарські засоби" (1996), який регулює правовідносини, пов'язані із створенням, реєстрацією, виробництвом, контролем якості та реалізацією лікарських засобів. Стаття 7 цього закону встановлює порядок клінічних випробувань лікарських засобів, а ст. 8 передбачає захист прав пацієнта (добровольця).

622

623

На виконання та розвиток зазначених положень наказом МОЗ України № 281 від 1 листопада 2000 року затверджена "Інструкція про проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань". Вона встановлює основні вимоги до проведення клінічних випробувань лікарського засобу, які можуть проводити на пацієнтах-добро-вольцях, і поширюється на всі види клінічних випробувань цих засобів. За Інструкцією "пацієнт (доброволець) - особа, яка безпосередньо контактує з закладами охорони здоров'я та про­понує себе за добровільною згодою в якості досліджуваного в клінічних випробуваннях лікарського засобу".

У зв'язку з наведенним і з'явилась у новому КК України ст. 141 "Порушення прав пацієнта", мета якої захистити права не будь-якого пацієнта медичного закладу, а пацієнта-доброволь-ця, що брав участь у клінічному випробуванні лікарських засобів. Склад цього злочину та відповідальність за нього є новим для кримінального законодавства України. Злочин полягає в пору­шенні встановлених правил проведення клінічних випробувань лікарських засобів на пацієнтах-добровольцях. Карна відпо­відальність медичних чи фармацевтичних працівників за цей злочин може настати лише у випадках, коли відсутня письмова згода пацієнта чи його законного представника на проведення випробувань лікарських засобів, або такі випробування прово­дились на неповнолітніх чи недієздатних, коли настала смерть досліджуваного або спричинені інші тяжкі наслідки, і між ними та проведеними випробуваннями встановлений прямий причинний зв'язок. Без сукупності зазначених елементів карна відпо­відальність не настає.

7. Незаконне проведення дослідів над людиною. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам - гарантує ст. 28 Конституції Ук­раїни. Це право та свободи громадян зафіксовані в Основному законі тому, що в багатьох галузях науки і практики, особливо у медицині, не можна обійтися без проведення дослідів, зокрема -на людях, інакше не буде розвиватись наука і вдосконалюватись практика. Ось чому експерименти над людьми фактично дозво-

лені, проте їх проведення регулюється певними законами і підзаконними актами.

У ст. 45 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" (1992) зазначено, що "застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільно-корисною метою за умови їх наукової обгрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя, гласності застосування експе­рименту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці".

Згідно наведених вище положень медичні, наукові та інші досліди ні в якому разі не повинні мати характер катувань чи бути пов'язані з жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність особи, поводженням. Про цілковиту заборону проведення науково-дослідного експерименту на певній категорії людей в цій лекції вже згадувалось (стор. 59/).

При дотриманні зазначених вище вимог дослід на людині є законним. У інших випадках проведення таких дослідів вони вважаються незаконними. І тоді настає карна відповідальність за ст. 142 КК України "Незаконне проведення дослідів над людиною".

Пілмедичним дослідом слід розуміти дослід або експеримент, який ставиться над людиною з метою поповнення медичних знань. Будь-яке медичне дослідження повинно проводитися на підставі і в межах плану науково-дослідних робіт. При цьому інтереси та благополуччя людини, що стала об'єктом дослі­дження, повинні завжди домінувати над всіма іншими інтересами, а ризик повинен бути мінімальним.

Усі медичні досліди мають проводитися на підставі вільно і однозначно виявленої згоди особи, над якою проводяться досліди. Ця особа повинна бути проінформована про мету дослідження, методику його проведення та про можливі наслідки експери­менту. Добровільну згоду особи, яка погодилась на проведення досліду над собою, необхідно оформляти письмово.

Проведення дослідів можливе і без згоди особи, над якою вони ставляться. Воно може виконуватись лише у випадках

624

625

крайньої необхідності за наявності у сукупності таких умов: спланованість досліджень у критичній ситуації, що склалася; відсутність протиріччя між планом проведення досліджень і пра­вилами медичної етики; досягнення прямої користі для здоров'я пацієнта, як основної мети досліду.

Медичні досліди над людиною ставлять, як правило, наукові медичні працівники та практичні лікарі, фармацевти, інші пра­цівники медичної галузі, а тому саме вони можуть стати суб'єк­тами цього злочину, а отже притягуватися до карної відпо­відальності.

8. Порушення порядку трансплантації органів або тка­нин людини. Трансплантація - спеціальний хірургічний метод лікування, що полягає у пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу (шкіри, судини, хряща, суглоба тощо), взятих у людини чи у тварини. Законодавство України строго регламентує цей незвичайний метод лікування, оскільки він пов'язаний не тільки із загальнобіологічними та медичними, але й юридичними проблемами. Пересадка тканин і органів регулю­ється Законом України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 16 липня 1999 року.

У законі зазначено, що трансплантація застосовується виключно за наявності медичних показань та згоди об'єктивно інформованого реципієнта лише у випадках, коли усунення небезпеки для життя або відновлення здоров'я реципієнта іншими методами лікування неможливе. У невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю реципієнта, його згода або згода його законних представників для застосування трансплантації не потрібна.

Діяльність, пов'язану з трансплантацією, мають право здій­снювати акредитовані в установленому законодавством України порядку державні та комунальні заклади охорони здоров'я і державні наукові установи за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Закон України про трансплантацію установ­лює порядок взяття гомотрансплантантів у живих і померлих осіб, містить інші положення. Зазначено, що живим донором може бути лише повнолітня дієздатна особа, а взяття гомотранс-

плантанта дозволяється на підставі висновку консиліуму лікарів за умови, що завдана здоров'ю донора шкода буде меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнту. У живого донора орган чи інший анатомічний матеріал може бути взятий лише за наявності його письмової заяви про це, підписаної свідомо і без примушування. Підпис донора на заяві засвідчується у встановленому законодавством порядку, а заява додається до його медичної документації.

Умови та порядок взяття матеріалів у померлих осіб для трансплантації в даний час в Україні коротко такі. Кожна пов­нолітня дієздатна особа може заявити про згоду або про незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у зазначеної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які прожи­вали з нею до смерті. При необхідності проведення судово-медич­ної експертизи анатомічні матеріали у померлого донора беруться з дозволу і в присутності судово-медичного експерта.

Взяття анатомічних матеріалів у померлого оформляється актом. Його підписують лікарі, які брали участь у взятті транс-плантантів, а у випадку проведення судово-медичної експертизи -і судово-медичний експерт, і долучають до медичних документів померлої особи.

Юридичні та фізичні особи, винні в порушенні законодавства про трансплантацію, несуть відповідальність згідно із законом України. Зокрема, у випадках певних порушень цього законо­давства передбачена кримінальна відповідальність за ст. 143 КК "Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини". Оскільки трансплантацією органів і тканин займаються, як правило, медичні працівники, зокрема -лікарі, то вони і є головним суб'єктом професійного злочину, передбаченого вказаною статтею.

9. Насильницьке донорство. Донорство - це добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях. Оскільки розвиток

626

627

донорства крові та и компонентів є важливою соціальною необхідною справою держави, то діяльність у цій сфері регламентується Законом України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 року.

Держава гарантує захист прав донора та охорону його здо­ров'я, а також надає йому певні пільги. Особи, винні у порушенні встановлених прав донорів, порядку взяття, переробки, збері­гання, реалізації та застосування донорської крові, її компонентів та препаратів тощо, несуть дисциплінарну, адміністративну, ци­вільно-правову чи кримінальну відповідальність. Карна від­повідальність за порушення в сфері донорства передбачена ст. 144 КК України "Насильницьке донорство". Під насильницьким донорством треба розуміти застосування примушення або обману для взяття крові у людини з метою використання її як донора.

Донорство крові є складовою частиною медичної діяльності, ним займаються практичні медичні працівники та науковці. У зв'язку з цим вони головним чином і становлять суб'єкт злочину за ст. 144 КК України.

10. Незаконне розголошення лікарської таємниці. Лікарська таємниця - це обов'язок лікаря та інших медичних чи фармацевтичних працівників не розголошувати і не сприяти розголошенню відомостей про хворобу, інтимне і сімейне життя пацієнта, отриманих ними під час професійної діяльності при обстеженні хворого, його лікуванні чи догляду. Збереження лікарської чи взагалі медичної таємниці передбачено ст.ст. 40 і 78 "Основ законодавства України про охорону здоров'я" (1992) та Клятвою лікаря.

Утаювані відомості можуть бути двоякого роду: 1) відомості про хворого, отримані медичним працівником від хворого або в процесі лікування, які не підлягають розголошенню в суспільстві; 2) відомості про хворого, які лікар чи інший медпрацівник не повинен повідомляти хворому, наприклад, про несприятливий наслідок захворювання (так звана "благородна неправда"). Лікар не має права не інформувати хворого чи його близьких про інфекційні, венеричні хвороби, про ряд психічних захворювань, враховуючи їх можливу небезпеку для оточуючих.

Не підлягають розголошенню у суспільстві відомості про те, що у певної особи при її медичному обстеженні, профілактичному огляді чи випадково виявлена якась хвороба. Більшість громадян не бажає, щоб про їх захворювання знали сторонні особи.

Лікар чи інший медичний працівник повинні зберігати про­фесійну таємницю лише у тих випадках, коли від цього не за­знають шкоди держава чи суспільство. Лікар зобов'язаний по­відомляти органам охорони здоров'я чи органам слідства про виявлені ним гострозаразні хвороби (в тому числі венеричні), про отруєння, вбивства, самогубства, кримінальний аборт, нане­сення тілесних ушкоджень тощо. Керівники закладів охорони здоров'я зобов'язані за вимогою слідчих органів, прокуратури чи суду давати необхідні відомості, оригінали чи копії медичних документів, повідомляти про хворобу (а не будь-які інші відомості про хворого, напр., про його особисте чи сімейне життя тощо). Таке "розголошення" лікарської таємниці є законним.

Як окремий вид правопорушення, розголошення лікарської таємниці до останнього часу не складало злочину і не каралось у кримінальному порядку. Винні у розголошенні лікарської таєм­ниці підлягали дисциплінарній відповідальності чи громадському осуду.

Надаючи великого значення важливості збереження лікар­ської таємниці та враховуючи тяжкі наслідки, які іноді настають після її розголошення, чинний КК України (2001) передбачає кримінальну відповідальність за незаконне розголошення лікар­ської таємниці. У ст. 145 цього кодексу зазначено: "Умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки", - карається штра­фом, громадськими роботами або виправними роботами на строк до 2-х років.

Злочином вважається лише умисне і незаконне розголошення лікарської таємниці, незалежно від способу, у який вона набула розповсюдження. Відповідальність за цією статтею КК України настає тільки при умові, що таке діяння спричинило тяжкі наслідки, до яких належать смерть, самогубство потерпілої особи, психічне захворювання, що були спричинені діями лікаря та ін.

628

629

Обов'язок збереження лікарської таємниці цілком стосується і студентів медичних навчальних закладів, які навчаються в клініках, лікарнях, поліклініках і в процесі занять знайомляться з відомостями, які складають лікарську таємницю.

11. Незаконне поміщення в психіатричний заклад -так сформульований склад злочину, карна відповідальність за який передбачена ст. 151 КК України з аналогічною назвою. Ця стаття включена у теперішній КК України тому, що 22 лютого 2000 року Верховна Рада прийняла Закон "Про психіатричну допомогу", в якому зазначено, що особи, винні у порушенні законодавства про психіатричну допомогу, несуть відпові­дальність згідно з законами України.

Закон забороняє визначати стан психічного здоров'я особи та встановлювати діагноз психічних розладів без психіатричного її огляду, крім випадків проведення судово-психіатричної експер­тизи посмертно. Психіатричний огляд проводиться лікарем-психіатром на прохання або за усвідомленою згодою особи; щодо неповнолітнього віком до 15 років - на прохання або за згодою його батьків чи іншого законного представника; щодо недіє­здатності особи — на прохання або за згодою її опікуна. Перед­бачені також випадки психіатричного огляду і без усвідомленої згоди особи чи її законних представників. Це може бути здійс­нено лише тоді, коли одержані відомості дають достатні підстави для обгрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу.

Госпіталізація особи до психіатричного закладу повинна відбу­ватися добровільно - на прохання цієї особи або за її усвідом­леною згодою. Недієздатна особа госпіталізується до психіат­ричного закладу на прохання або за згодою її опікуна.

Не всяке порушення законодавства про психіатричну допомо­гу тягне за собою карну відповідальність. Така відповідальність винної особи (чи осіб) настає лише за незаконне поміщення в психіатричний заклад завідомо здорової особи та за спричинення такими діями тяжких наслідків. При цьому не має значення, до якого психіатричного закладу (відкритого чи закритого типу, державного чи недержавного, в лікарню чи диспансер) поміщено

потерпілого. Як посягання на волю потерпілого вважається лише поміщення його в стаціонарне відділення психіатричного закладу.

Кваліфікаційною ознакою незаконного поміщення в психіат­ричний заклад є заподіяння цим злочином тяжких наслідків, які можуть проявитися або в настанні смерті потерпілої особи, або в спричиненні їй тяжкого тілесного ушкодження.

12. Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги. Безпосереднє відношення до професійної діяльності медичних і фармацевтичних працівників має нове положення чинного кримінального законодавства про їх відповідальність за вимагання оплати за надання медичної допомоги. Ця відпові­дальність передбачена ч. І ст. 184 КК України "Порушення права на безоплатну медичну допомогу". Зафіксований у цій статті злочин полягає у вчиненні будь-яких дій, спрямованих на неза­конне вимагання оплати за надання медичної допомоги в дер­жавних або комунальних медичних закладах. Місцем вчинення цього злочину є не тільки приміщення зазначених закладів охо­рони здоров'я, але й будь-яке інше місце (вулиця, квартира, будинок тощо), де від громадянина вимагали оплату за надання йому медичної допомоги.

Безоплатними у нашій країні є перша невідкладна медична допомога громадянам за будь-яких умов у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (стихійні лиха, епідемії тощо); медична допомога інвалідам війни та праці, дітям, пенсіонерам; виклик лікаря або іншого медичного працівника державного чи комунального медичного закладу та їх робота з надання медичної допомоги. Водночас вимога оплати вартості медичних препаратів, перев'язочного матеріалу, шприців, голок та інших засобів не буде відноситися до порушення права громадянина на безоплатну медичну допомогу у випадку, коли бюджетне фінансування зак­ладу охорони здоров'я не забезпечує потреб надання медичної допомоги населенню в повному обсязі, і про це прийнято офіційне рішення адміністрацією державного або комунального медичного закладу.

За цей злочин можуть нести карну відповідальність виключно медичні працівники державних чи комунальних закладів охорони

630

631

здоров'я і тільки в тому разі, коли вимагання оплати безпосе­редньо пов'язане з наданням медичної допомоги чи вчинення інших дій, що стосуються її, а також незалежно від їх посадового становища.

13. Незаконна видача рецепта на придбання нарко­тичних засобів. Ст. 319 КК України "Незаконна видача рецепта на право придбання наркотичних засобів або психотропних речовин", яка передбачає карну відповідальність за зазначений вид злочину, має безпосереднє відношення до професійних пра­вопорушень медичних працівників. Поява цієї статті в ниніш­ньому КК зумовлена прийняттям Верховною Радою 15 лютого 1995 року Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів", яким встановлена відповідальність винних осіб за порушення його вимог. Прекурсори - речовини-попередники, в т.ч. хімічні спо­луки, солі, що використовуються для виробництва, виготов­лення наркотичних засобів і психотропних речовин, у т.ч. кустарним способом (макова "соломка", ацетон, ефедрин тощо).

Згідно положень згаданого закону громадяни мають право придбавати наркотичні засоби або психотропні речовини лише за рецептом лікаря. Такі рецепти виписуються на спеціальних бланках. Видача рецептів на наркотичні засоби або психотропні речовини громадянам без відповідних медичних показань та з порушенням встановлених правил забороняється. Отже, пред­метом даного злочину є спеціальних бланк (рецепт) встанов­леного зразка, в якому лікар приписує особі ті чи інші наркотичні чи психотропні лікарські засоби.

Злочин полягає у безпідставному призначенні особі нарко­тичних чи психотропних лікувальних засобів і видачі рецепта для одержання їх в аптеці для використання і вживання з неме-дичною метою. Категорично забороняється видавати рецепт на право придбання зазначених засобів особам, хворим на нар­команію.

Рецепт на придбання наркотичних, психотропних речовин чи їх аналогів мають право видавати лише лікарі, які працюють у лікувально-профілактичних закладах, і яким надане таке право.

Вони здебільшого і становлять суб'єкт даного злочину. Незакон­на видача рецепта на придбання наркотичних та інших анало­гічних лікарських засобів є одним з джерел злочинного ви­лучення їх з аптек. Цей злочин, як правило, може здійснюватись з корисливих мотивів чи іншої особистої зацікавленості лікаря.

14. Порушення правил боротьби з епідеміями. В Україні за останні роки прийнято ряд законодавчих актів, спрямованих на захист громадян від спалаху епідемій і боротьби з небезпеч­ними та особливо небезпечними інфекційними хворобами. Епі­демія - це масове поширення інфекційної хвороби серед насе­лення відповідної території за короткий проміжок часу. Під поширенням епідемічного чи іншого заразного захворювання слід розуміти збільшення кількості випадків захворювання однією і тією ж інфекційною хворобою.

Ст. 325 КК України передбачає кримінальну відповідальність винних за порушення правил боротьби з епідеміями. Злочин за цією статтею полягає в недотриманні правил запобігання епіде­мічним та іншим захворюванням і боротьби з ними, в результаті чого виникає або може виникнути епідемічний осередок і реальна загроза трансформації його у епідемічний спалах.

Обов'язок активно сприяти здійсненню протиепідемічних заходів покладений на органи місцевої державної адміністрації, регіонального місцевого самоуправління, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності. Діяння, за які перед­бачена відповідальність за ст. 325 КК України, можуть проявля­тися у формі: невстановлення бацилоносіїв; незнищення домашніх тварин, які є джерелом інфекції, або продуктів харчування, що насінені бактеріями; не вжиття заходів щодо карантизації та обсервації осіб, які перебували у контакті з хворими-носіями заразної хвороби; непідкорення розпорядженню про госпіталі­зацію; ухилення від обов'язкових притиінфекційних щеплень тощо.

Серед суб'єктів цього злочину можуть бути медичні праців­ники, особливо працівники санепідстанцій, у службові та про­фесійні обов'язки яких входить виконання передбачених зако­нами правил боротьби з епідеміями та іншими заразними захворюваннями.

632

633

15. Порушення правил поводження з мікробіологіч­ними токсинами. Зазначений склад злочину близький за своїм змістом до попереднього. Його сутність випливає із диспозиції ст. 326 КК України "Порушення правил поводження з мікробіо­логічними та іншими біологічними агентами чи токсинами". Мік­робіологічними агентами вважаються хвороботворні мікроорга­нізми, які при потраплянні в людський організм розмножуються і викликають патологічний процес і клінічну картину гострого інфекційного захворювання: бактерії, рикетсії, паразитоносні грибки, віруси, хламідії тощо. Біологічними токсинами є отруйні речовини, які утворюються мікроорганізмами, а також деякими тваринами: ботулічні токсини всіх видів, правцевий токсин, отрута павуків (каракурта, скорпіона), змій, мітотоксин, дифтерійний, стрептококовий токсин тощо.

Від злочину, передбаченого ст. 325, це діяння відрізняється тим, що особа зберігає, використовує, передає, перевозить, відпус­кає і виконує інші дії з мікробіологічними чи іншими біологічними агентами або токсинами на законних підставах, але з порушенням правил поводження з ними. Зазначені діяння можуть потягнути відповідальність лише у тому разі, коли порушення правил пово­дження з мікробіологічними або іншими біологічними реагентами чи токсинами було суттєвим, містило реальну небезпеку для життя людей або викликало їх загибель.

До кримінальної відповідальності за ст. 326 КК можуть бути притягнуті особи, які повинні в силу службових чи професійних обов'язків дотримуватись встановлених правил поводження з мік­робіологічними чи біологічними агентами і токсинами (працівники науково-дослідних мікробіологічних закладів, кафедр мікробіології вищих навчальних медичних, сільськогосподарських та інших закладів, санепідстанцій, лабораторій лікарень і поліклінік тощо). З огляду на це зазначений злочин має певне, хоча і не цілковите, відношення до професійних правопорушень медичних працівників.

Нинішній КК України містить й інші склади злочинів і передбачає відповідальність за них, які лише скісно торкаються професійних правопорушень медичних чи фармацевтичних працівників: неналежна охорона життя та здоров'я дітей (ст. 137),

634

незаконна лікувальна діяльність (ст. 138), незаконне виробниц­тво наркотичних засобів та інших психотропних речовин (ст.ст. 307, 309, 321), завідомо неправдиве показання, в тому числі неправдивий висновок експерта (ст. 384) тощо. Вони стосуються у більшій мірі і розповсюджуються на всіх суб'єктів певних правопорушень, а не тільки на медичних чи фармацевтичних працівників. Тому вони не відносяться до власне професійних злочинів медичних працівників, іноді вони торкаються обмеженого кола фахівців, а тому докладно в цій лекції не аналізуються.

Службові злочини медичних працівників

Ряд медичних працівників протягом певного часу чи трудової діяльності обіймає керівні посади, очолює медичні заклади, оби­рається депутатами рад тощо, тобто виконує службові обов'язки. Іноді вони можуть бути причетними до правопорушень у сфері службової діяльності, а тому притягуватись до відповідальності за службові злочини нарівні з службовими особами в інших галузях суспільного життя.

Поняття про службову особу закріплене в законодавчому порядку, а тому воно вичерпне і не може бути розширене чи звужене. Воно міститься у примітці до ст. 364 КК України, де зазначено: "1. Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спе­ціальним повноваженням. 2. Службовими особами також виз­наються іноземці або особи без громадянства, які виконують обов'язки, зазначені в п. 1 цієї примітки". Всі інші працівники будь-якої установи не є службовими особами.

Виходячи з цього, службовим злочином вважається порушен­ня службовою особою обов'язків, зумовлених її службовим ста­ном, що завдало істотної шкоди державним чи громадським інтересам або правам та інтересам окремих громадян, що охороняються законом.

635

Отже, однією з головних ознак суб'єкта службового злочину є виконання особою, що здійснила такий злочин, організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків.

Зрозуміло, що лікарі та особи середнього медичного персо­налу, будучи службовцями державних закладів, можуть займати в них посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків: головний лікар, директор клініки, завідуючий відділенням, фельдшер - завідувач ФАПу, старша медична сестра поліклініки тощо. Отже, особи, що займають такі посади, можуть виступати як суб'єкти службо­вого злочину. Наприклад, головний лікар несе відповідальність за отримання хабара за влаштування на роботу в лікарню, якою він керує; за нестачу матеріальних цінностей (обладнання, при­ладів, медикаментів тощо), яка трапилась внаслідок халатності, кримінальну відповідальність може нести завідуючий відділенням лікарні. Навіть рядовий лікар може стати суб'єктом посадової підміни, якщо він з корисливою метою оформлює фіктивний лікарняний листок, вносить певні дані в історію хвороби чи амбулаторну карту хворого тощо.

Проте при наданні безпосередньо лікувальної допомоги ці та всі інші особи медичного персоналу не виступають як носії адміністративно-господарських або організаційно-розпорядчих обов'язків. Дії медичної сестри, яка переплутала ліки, призначені хворому, або дії хірурга, який здійснює непоказану операцію, не пов'язані з виконанням посадових обов'язків. Головний лікар чи завідуючий відділенням, які оперують хворого, здійснюють лише свої професійні функції, а не свої службові обов'язки. Вони є тут тільки хірургом чи тільки гінекологом, а не пред­ставниками адміністрації.

Виникає запитання: черговий лікар - особа службова чи ні, адже він виконує під час чергування організаційно-розпорядчі функції? При відповіді на це питання треба чітко розмежувати професійну медичну його діяльність і діяльність службовця медич­ного закладу, пов'язану з виконанням службових обов'язків. Якщо черговий лікар, як лікар-спеціаліст, який може правильно розпізнати хворобу, вибравши для цього відповідні методи

діагностики, і використати відповідно до існуючих в медицині правил ті чи інші лікувальні засоби, він зобов'язаний був надати належну медичну допомогу хворому, але він цього не зробив, -то він скоїв не службовий, а професійний злочин. Інакше треба оцінювати дії чергового лікаря, який використав, наприклад, свої повноваження для того, щоб закрити на час свого чергування прийом хворих, або не виконав свої обов'язки чергового і не прослідкував за підготовкою операційної до проведення екстрен-ної операції і т.і. Якщо внаслідок подібних вчинків, які порушили нормальний порядок роботи лікувального закладу, настали тяжкі наслідки для громадян, що потребували невідкладної медичної допомоги, то черговий лікар може бути притягнутий до кри­мінальної відповідальності за службовий злочин.

Нарівні з особами інших професій медичні працівники можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за наступні службові і неслужбові злочини, які не є для них професійними:

• зловживання владою або службовим становищем (ст. 364);

• перевищення влади або службових повноважень (ст. 365);

• службове підроблення (ст. 366);

• службова недбалість (ст. 367);

• одержання хабара (ст. 368);

• давання хабара (ст. 369);

• приховування відомостей про екологічний стан або захво­рюваність населення (ст. 238);

• незаконне виготовлення, підроблення чи збут документів на отримання наркотичних засобів (ст. 318);

• одержання незаконної винагороди працівником державної установи (ст. 354);

• підроблення документів та бланків, їх збут і використання (ст. 358) та інші.

Звернемо увагу на такі з них: службову недбалість, хабар­ництво, одержання незаконної винагороди та службове і неслуж­бове підроблення.

Службова недбалість - так тепер, замість "халатність" називається ст. 367 КК України, яка передбачає відповідальність за недбайливе, зневажливе чи несумлінне ставлення службової особи до виконання своїх обов'язків. Під службовою недбалістю

636

637

необхідно розуміти невиконання або неналежне виконання служ­бовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них.

Невиконання службовою особою своїх обов'язків - це без­діяльність такої особи за умови, коли вона повинна була і могла вчинити дії, що входять в коло її обов'язків у межах повноважень, якими вона наділена на підставі законів чи інших нормативно-правових актів. Неналежне виконання службовою особою своїх обов'язків передбачає їх виконання неналежним чином через несумлінне ставлення до них за умови, що вона повинна була і могла їх виконати належним чином.

Відповідно до зазначеної статті КК України та судової прак­тики, дії, що виконуються як професійні функції, хоча і викли­кають іноді істотну шкоду, не можуть у кримінально-правовому значенні кваліфікуватись як службова недбалість (або халат­ність). Звичайні медичні працівники (лікарі, фельдшери, акушер­ки, медичні сестри, аптекарі тощо) при виконанні своїх профе­сійних обов'язків з надання медичної допомоги хворим, не наділе­ні ні організаційно-розпорядчими, ні адміністративно-господар­ськими повноваженнями, властивими службовим особам. У зв'язку з цим лікарі та інші медичні працівники за халатне, злочинно-недбале виконання своїх обов'язків, неналежне надання медичної допомоги не можуть притягуватись до кримінальної відповідальності за ст. 367 КК України "Службова недбалість". Тепер для цього в КК введена ст. 140 "Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним праців­ником", яка докладно проаналізована у попередньому розділі лекції.

При цьому не треба плутати поняття "недбалість" (чи ха­латність) як службовий злочин з поняттям "недбалість чи несумлінність" як формою вини будь-якої особи, що проявила необережність, не виконала чи неналежно (халтурно) виконала свої обов'язки, внаслідок чого сталися шкідливі чи тяжкі нас­лідки, які також караються в кримінальному порядку.

Наприклад. 1. Гр-н І., 53 років, тривалий час хворів на виразкову хворобу шлунка. В хірургічний стаціонар був госпіталізований швидкою

638

допомогою з сильною шлунковою кровотечею. Терміново зроблена операція - лапаротомія, типова резекція двох третин шлунка з утворенням трубки з великої кривизни і накладанням анастомозу з дванадцятипалою кишкою. Післяопераційний період перебігав без ускладнень. Після тижневого перебування вдома після виписки І. відчув різкий біль у животі. Екстренно був госпіталізований у стаціонар. На рентгенограмі знайшли 4 кровозупинні затискачі, які були залишені під час операції. Вони були видалені. Але розвинувся перитоніт, явища сепсису і через 3 тижні після другої операції хворий помер.

2. У пресі повідомлялось, що у 1989 р. в Мурмашах, що біля Мур­манська, медична сестра, роблячи процедуру, забула (?) зняти з руки 7-місячної дитини резиновий джгут. Декілька годин рука була перетиснута, виникли явища гострого розладу кровообігу (анемія, тромбоз судин, некроз тканин). Дитина була госпіталізована в Санкт-Петербург, де постало питання про ампутацію у неї кінцівки, що й було зроблено для врятування її життя.

Оскільки ряд медичних і фармацевтичних працівників нале­жить до службових осіб, їх робота може супроводжуватись недбалістю зі шкідливими наслідками, то вони можуть стати суб'єктом зазначеного злочину.

Хабарництво - це таке поняття, яке охоплює 2 види службо­вих злочинів: одержання хабара і давання хабара, передбачені ст.ст. 368 і 369 КК України. Суть хабарництва полягає в тому, що особа, яка одержує хабара, виконує або не виконує в інтересах того, хто дав хабара, певної дії, яку ця особа повинна була або могла здійснити з використанням свого службового становища.

До предметів хабара належать матеріальні цінності (гроші, продукти, речі, будівельні матеріали, домашні тварини) або майнові блага (безкоштовна путівка в санаторій, пригощання в ресторані, ремонт квартири, влаштування на роботу, пошиття одягу тощо). Предмет хабара може бути представлений у завуальованій формі (передача речі у вигляді подарунка, позичання грошей без наступного їх повернення, незаконна виплата премії тощо).

Медичний працівник може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за хабарництво лише при поєднанні двох

639

обов'язкових умов: винний є службовою особою, а здійснені ним суспільнонебезпечні діяння пов'язані з його службовим станом.

Наприклад. Головний лікар наркологічного диспансеру Р. і завідуючі відділеннями цього ж диспансеру А. і П. тривалий час займались вимаганням хабара від своїх пацієнтів. Для лікування хворих хронічним алкоголізмом з певним успіхом використовують препарат еспераль (виробництво Франції). В спеціалізованих лікувальних закладах його імплантація здійснюється безкоштовно. Р., А. і П., широко рекламуючи препарат, створювали штучний дефіцит його і вимагали за лікування крупні суми грошей. Обласний суд, розглянувши кримінальну справу, визнав дії Р., А і П., які були службовими особами, такими, що відповідають складу злочину за ст. 168 старого КК України і засудив Р. до 10 років, А. і П. відповідно до 8 і 9 років позбавлення волі з утриманням в колонії посиленого режиму із забороною займати протягом 5 років після відбуття покарання адміністративні посади в системі органів охорони здоров'я.

Кримінальний закон передбачає звільнення від карної відпові­дальності особи, яка дала хабар, якщо відносно неї мало місце вимагання хабара або якщо ця особа після дачі хабара добро­вільно заявила про те, що сталось.

Не можуть розцінюватися як хабарництво дії, пов'язані з прийняттям дарунків від хворих, наприклад, завідуючим гінеколо­гічним відділенням лікарні за зроблені ним операції, оскільки він брав "підношення" від хворих і їх родичів не в зв'язку з виконанням ним обов'язків службової особи, а за надання послуг, пов'язаних з професійною діяльністю. Такий лікар може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за ст. 184 КК України "Порушення права на безоплатну медичну допомогу" (див. попередній розділ лекції) або за ст. 354 "Одержання неза­конної винагороди працівниками державного підприємства, уста­нови чи організації". Обов'язковою ознакою останнього злочину є вимагання незаконної винагороди працівником зазначених закладів. Санкція цієї статті — від штрафу до позбавлення волі на строк до 3 років. В диспозиції статті мова йде про неслуж­бових осіб, які займаються вимаганням незаконної винагороди.

Під вимаганням незаконної винагороди треба розуміти не тільки прямо виражену вимогу працівника про оплату громадя-

640

нином певної винагороди за виконання якоїсь роботи чи надання конкретної послуги, які входять в коло посадових обов'язків цього працівника, але й умисне поставлення громадянина в такі умови, при яких він змушений сплатити незаконну винагороду, щоб уникнути шкідливих наслідків його законних інтересів.

Отже, на відміну від ст. 368 КК України (одержання хабара), де суб'єктом злочину може бути лише службова особа, до карної відповідальності за ст. 354 може бути притягнута будь-яка особа, що працює в сфері медичного чи іншого обслуговування на­селення і займається поборами, хабарами чи здирством.

Службове підроблення - це внесення службовою особою в офіціальні документи завідомо неправдивих відомостей, скла­дання і видача завідомо неправдивих документів, а також підробка документів, якщо ці дії вчинені з корисливих мотивів або іншої особистої зацікавленості. Міра покарання за даний злочин -від штрафу до позбавлення волі на строк від двох до п'яти років, з позбавленням права займати певні посади на строк до трьох років (ст. 366 КК України).

Підробка документів може здійснюватися і не службовою особою. Тоді її діяння визнаються злочинними за ст. 358 КК України, якщо винний виготовив фальшивий документ або вніс у справжній неправдиві відомості, або змінив його зміст і характер шляхом підчистки, витравлювання тощо. Порушення в сфері оформлення і видачі медичних документів включають як підробку, так і підміну.

В юридичній літературі під офіційним розуміють документ, який виходить з державних, громадських закладів, установ, організацій або від службових осіб, що склали його в межах наданої їм компетенції. З диспозиції ст. 358 КК України випливає, що злочином буде вважатися лише підміна такого документа, який надає певні права або звільнює від виконання будь-яких обов'язків.

Працівники органів охорони здоров'я, наділені правом оформляти медичні документи, які можуть надавати зацікавленим особам певні права і пільги або звільняти від конкретних обов'язків, відносяться до категорії службових осіб. Це обу-

641

мовлено тим, що їх дії тягнуть за собою конкретні правові наслідки.

Підлог документів полягає в умисній зміні змісту офіційного справжнього документа шляхом внесення в нього фіктивних даних, доповнень, виправлень тощо (наприклад, зміна дати народження дитини, дати звернення хворого в лікувальний заклад, заміна діагнозу, "підчистки" в щоденниках історії хвороби померлого, фіктивні дані про проведення лабораторних чи інших досліджень тощо). До підлогу відносяться також складання та видача документів, зміст яких не відповідає дійсності (наприклад, оформлення листка тимчасової непрацездатності здоровій людині, видача неправдивої довідки про нібито тяжку хворобу, про наявність вагітності тощо).

Як правило, мотивом підміни чи підробки документів є корисливі спонукання (отримання матеріальної винагороди) або особиста зацікавленість (виявлення послуги близьким чи знайомим).

Серед усіх підроблених медичних документів найбільшу питому вагу займають листки непрацездатності ("лікарняні листки"). Підробка цього документа ще дуже розповсюджена. Лікар при оформленні та видачі листка непрацездатності виконує дії, які тягнуть за собою правові наслідки, і тому є службовою особою.

За використання фальшивого (підробленого) документа несе відповідальність особа, яка хоча сама його не підробляла, але усвідомлювала, що використовуваний нею документ є фальшивим (підробленим).

Організація та особливості судово-медичної експертизи по "лікарських справах"

Приводами для порушення "лікарських справ" найчастіше бувають скарги родичів померлих хворих, які направляються в правоохоронні органи з вимогою притягнути до кримінальної відповідальності медичних працівників (в основному лікарів) за неподання, неналежне подання медичної допомоги або за недоб­росовісне, недбайливе, халатне відношення до своїх професій­них обов'язків, що викликало несприятливий наслідок лікування

хворого. Головною причиною появи таких скарг є груба, без­душна, нетактовна поведінка окремих лікарів, що протирічить деонтологічним принципам медицини, неуважне ставлення їх до хворої людини чи її родичів.

У процесі розгляду чи розслідування змісту цих скарг, у системі правоохоронних органів виникає необхідність у розв'я­занні певних наукових чи спеціальних медичних питань, для чого необхідні глибокі знання в галузі медицини. Тому завжди з'являється потреба у призначенні з цього приводу судово-медич­ної експертизи. І хоча ст. 76 КПК України не передбачає обов'яз­кового призначення експертизи у справах про правопорушення медичних працівників, обов'язковість її проведення у таких випадках не тільки доцільна, але й необхідна.

Судова експертиза з питань лікувальної діяльності є самостій­ним видом експертизи і характеризується певними особливостями.

Перша особливість - в специфіці її наукової бази, що відріз­няється від наукової бази інших видів судово-медичної експертизи, яка використовує дані судово-медичної науки. Питання, які розв'язуються судовою експертизою у справах про порушення медичним персоналом професійних обов'язків, не можуть вирішуватись за допомогою лише судово-медичних знань. Оскільки предметом цієї експертизи є лікувальна діяль­ність, то науковою базою її служать положення, що існують у різних галузях цієї діяльності: в хірургії, в акушерстві, в онко­логії, в педіатрії, у терапії тощо. Тому в склад експертної комісії треба обов'язково включати висококваліфікованого спеціаліста чи спеціалістів відповідного клінічного профілю - хірурга, акушера, педіатра, терапевта тощо. На таких фахівців по­ширюються всі процесуальні положення експерта, передбачені законом.

Друга особливість - комісійна форма її проведення, яка передбачена "Інструкцією про проведення судово-медичної експертизи" та "Правилами проведення комісійних судово-медичних експертиз в бюро судово-медичної експертизи", ствердженими наказом МОЗ України за № 6 від 17 січня 1995 р. и складі інших відомчих нормативних документів. Одноособово

642

643

виконувати таку експертизу не можна, незважаючи навіть на найвищу кваліфікацію, високу посаду чи великий стаж роботи експерта.

Третя особливість — висновки її часто є прямим доказом по справі. Тому вони повинні бути повними, абсолютно об'єк­тивними, добре науково обгрунтованими, викладені чітко і зро­зуміло. Висновки експертизи з конкретної справи завжди є лише підсумком, оцінюванням фактів, але аж ніяк не актом, який вирішує цілком чи частково завдання самого розслідування, що відноситься до компетенції правоохоронних органів.

Четверта особливість — вона виконується за матеріалами кримінальної справи (фактично - за медичними документами). При цьому треба мати на увазі, що медичні документи (історія хвороби, карта амбулаторного хворого, історія пологів, опера­ційний журнал тощо) не завжди забезпечують у достатньому об'ємі фактичну базу висновків експертизи. Не можна також виключити і можливості свідомого внесення в медичні документи неправильних записів. Тому всі медичні документи, а при ле­тальному кінці - протокол патологоанатомічного чи акт судово-медичного дослідження трупа і результати додаткових, лабора­торних досліджень, повинні бути представлені тільки в оригіналах.

П'ята особливість - в організаційному плані вона викону­ється не нижче, ніж у другій інстанції структури судово-медичної експертизи під головуванням обласного (республіканського - в Автономній Республіці Крим) судово-медичного експерта. При цьому голова комісії - судовий лікар - є головуючим лише в організаційному відношенні, а не з точки зору значимості та авторитетності його думки. Тим більше, що кримінально-проце­суальний закон не поділяє учасників комісійних експертиз на голову і членів.

Скільки, які питання і як би не вирішувала судово-медична експертна комісія з "лікарських справ", вона повинна у своїх висновках обов'язково зазначити, які офіційні інструкції, поло­ження чи загальноприйняті правила були порушені лікарем і в чому це порушення виразилось. Відомо, що деякі види медичної діяльності регламентовані певними офіційними правилами та

інструкціями, але ці документи нерідко не вичерпують і не можуть передбачити всієї різноманітності медичних дій, тим більше стосовно особливостей індивідуального перебігу хвороби у кожного хворого. В цьому зв'язку діагностика та лікування більшості хвороб не передбачені офіційними інструкціями чи правилами, наприклад, діагностика та лікування грипу, техніка і методика апендектомії тощо. Ось чому головним і нерідко єдиним критерієм оцінки дій медичного працівника служать тільки певні положення самої медичної науки і лікарської практики.

644

645