Померли

Трупи осіб, які нагло померли, можуть знаходитися в різних місцях і в різноманітних позах. Раптова смерть може настати під час сну, відпочинку, на роботі, на вулиці, в громадських місцях, в транспорті і т.д. Відсутність будь-яких характерних для наглої смерті зовнішніх ознак, коли уявно здорова людина помирає несподівано, нерідко і цілком зрозуміло викликає у оточуючих людей підозру на насильну смерть і, в першу чергу, на отруєння, особливо якщо настанню смерті передувало прийняття їжі, якихось напоїв чи ліків.

Навпаки, у ряді випадків смерть насильну, зокрема вбивство, помилково спочатку розглядають як смерть наглу, і тільки при судово-медичному розтині вдавалось встановити справжню причи­ну смерті. Наявність на трупах, які померли нагло саден, синяків і навіть ран, особливо в ділянці голови, деякими працівниками правоохоронних органів і лікарями іноді неправильно розці­нюється як насилля, заподіяне чужою рукою, хоча в дійсності

442

вони утворились в момент падіння тіла на землю, бруківку, тротуар, оточуючі людину/ предмети. Треба пам'ятати, що дійсна причина смерті (і то не ^авжли) може бути встановлена тільки при повному судово-медичному дослідженні трупа.

Огляд трупа на місці і його виявлення при підозрі на наглу смерть потрібний для то«го, щоб, з одного боку, зафіксувати в протоколі огляду місця події місце знаходження трупа, його позу, ступінь розвитку тррупних явищ для висновку про давність настання смерті, а з друягого боку - описати порядок чи безлад в оточуючій обстановці, ьїД° ³ врахуванням інших обставин дасть можливість зробити висновок про умови настання смерті.

Якщо людина нагло ц*омирає під час сну, то труп її звичайно виявляють в типовій д^ля сплячого позі. Іноді поза раптово померлої людини досить гхарактерна. Наприклад, труп може бути знайдений в сидячому чіи напівсидячому положенні на сходах, лавці тощо, головний у/^біР нерідко лежить поряд з трупом. Палиця, якою користув*ався покійний при житті, може бути затиснута в руках. ЯкщДО людина несла якусь ношу, то вона також знаходиться біля -трупа. Проте не можна розглядати таке положення трупа як безсумнівну ознаку наглої смерті.

Розтин трупа здійснюються за загальними правилами судово-медичного дослідження мертвих тіл з урахуванням наступних

особливостей:

• оскільки найчастіїциою причиною наглої смерті дорослих є серцево-судинна патологія, то при розтині особливу увагу треба звернути на стан серця і судин;

• легеневу артерію ро озрізають на місці ще до видалення серця чи органокомплексу для : встановлення чи виключення її тромбо-

емболії;

• серце не тільки винмірюють і ретельно досліджують, але йзважують. Рекомендуютя ь проводити роздільне зважування різнихчастин серця (жиру, сурдин і клапанів; перегородки шлуночків;обох передсердь з їх перегородкою; правого шлуночка; лівогошлуночка), що дає можливість вирахувати шлуночковий індекс,тобто відсоткове відноошення маси стінок правого і лівогошлуночків. У здорових - дорослих осіб маса правого шлуночкасерця становить 26 %, а лівого - 59 % від маси всього серця.

443

При гіпертонічній хворобі збільшується не тільки абсолютна, але й відносна маса лівого шлуночка.

Розтин вінцевих артерій серця здійснюють шляхом їх попереч­них або поздовжніх розрізів. Н.М. Дементьєва (1974) пропонує проводити ці розрізи до розтину порожнин серця, оскільки лише при такій методиці розтину можна виявити ступінь розвитку і розповсюдження патологічного процесу у всій артеріальній системі серця і більш точно визначити органічні ускладнення атеросклерозу;

• при базальних субарахноїдальних крововиливах видалення головного мозку здійснюють зі збереженням цілості судин основи мозку і максимально низьким перерізом спинного мозку, хребетних і сонних артерій;

• під тонким слабким струменем води обережно звільняють судини основи мозку від крові та її згортків з метою виявлення аневризм;

• враховують можливість (а деколи - і необхідність) забору внутрішніх органів для судово-хімічного дослідження з метою встановлення чи виключення отруєння, особливо в тих випадках, коли помітних морфологічних змін в організмі не знаходять. При смерті від гострого отруєння алкоголем, його продуктами чи сурогатами в крові та сечі трупа виявляють токсичну концентрацію етанолу (4-5 %₀ і більше). При меншій концен­трації етилового спирту доводиться проводити диференційну діагностику між отруєнням алкоголем і наглою смертю, коли алкоголь може сприяти розвитку гострої серцево-судинної недостатності. При наявності патології серцево-судинної системи, зокрема, атеросклерозу, гіпертонічної хвороби або їх поєднання, якщо в крові і сечі знайдені концентрації етилового спирту менше З %₀, треба вважати, що смерть настала від гострої серцево-судинної недостатності на фоні алкогольної інтоксикації.

Експерт повинен пам'ятати, що навіть тяжкі, значні морфо­логічні зміни у внутрішніх органах, наприклад, виражені ознаки атеросклерозу, вада серця, пневмонія тощо, можуть бути лише фоном, що приховує дійсну причину смерті, наприклад, отруєння отрутою, яка не залишає помітних морфологічних ознак чи змін;

• забирають кусочки внутрішніх органів для судово-гістологічного дослідження з різних ділянок. Обов'язково вилучають шматки передньої і задньої стінок лівого шлуночка та міжшлуночкової перегородки. Бажано, щоб в шматки по­трапили і вінцеві артерії. При підозрі на ревматизм, а також при тромбозі коронарних артерій серця ця вимога є обов'язко­вою. Звичайне мікроскопічне дослідження повинно бути доповнене фазово-контрастним і поляризаційним;

• проводять інші необхідні лабораторні дослідження: бактеріологічне, вірусологічне, біохімічне, спектральне тощо, залежно від конкретного випадку;

• знайшовши при розтині механічні ушкодження (садна, синяки, рани, переломи, наприклад, ребер), експерт повинен визначити механізм і давність їх утворення, встановити за мож­ливістю предмет, яким вони заподіяні, прижиттєве чи посмертне їх походження, а також причинний зв'язок між ними і смертю.

У випадках, коли під час судово-медичного дослідження трупа буде встановлена насильна причина смерті, лікар зобов'язаний негайно повідомити про це правоохоронний орган, який направив труп на розтин.

Отже, нагла (раптова) смерть займає значне місце в судово-медичній практиці. В теперішній час випадки наглої смерті складають від четверті до половини всіх судово-медичних розтинів. Раптова смерть має певні судово-медичні аспекти. Поряд л виключенням насильної смерті розтин трупів раптово померлих осіб дає можливість виявити різні форми хвороб, що перебігали приховано і які не були діагностовані дільничними лікарями, лікарями поліклініки, іноді стаціонару. В зв'язку з цим даний вид експертизи має певне позитивне значення для покращання якості лікувальної і профілактичної допомоги населенню. Цим і пояснюється значною мірою велика увага, яка приділяється судовою медициною до проблеми наглої (раптової) смерті.

444

445

Лекція 15 МЕХАНІЧНА

АСФІКСІЯ

Організм може функціонувати тільки при достатньому надход­женні навколишнього повітря в легені і засвоєнні кисню. Недос­татнє надходження кисню в кров з повітря або порушення його використання в самому організмі викликає його кисневе голоду­вання. Кисневе голодування органів і тканин або киснева недос­татність аж до повного припинення надходження кисню в організм, позначається терміном гіпоксія (грец. Ьуро - вказує на зменшення + охі^епіит - кисень). Гіпоксія є одним з най­важливіших патогенетичних і танатогенетичних факторів при різних захворюваннях, отруєннях і екстремальних станах, а тому є універсальною проблемою медицини.

Нагадаємо, що розрізняють такі види гіпоксії, в основу класифікації якої покладені причини і механізми її розвитку: гіпоксичну або екзогенну гіпоксію (розвивається при зниженні парціального тиску кисню у вдихуваному повітрі - гірська хвороба), дихальну або респіраторну (виникає внаслідок розладу зовнішнього дихання - недостатність легеневої вентиляції, кровопостачання легень, механічні перепони), гемічну або кро­в'яну (виникає у зв'язку з порушеннями в системі крові -зменшення кисневої ємкості крові, утворення карбоксигемо-глобіну, метгемоглобіну, велика крововтрата, хвороби крові), циркуляторну (розвивається при порушеннях кровообігу і поділяється на ішемічну і застійні форми - серцево-судинні захворювання), тканинну (наслідок розладу процесів окиснення в організмі на фоні достатнього постачання тканинам кисню -отруєння ціанідами) і змішану гіпоксію (комбінація зазначених вище патогенетичних механізмів).

За темпом розвитку гіпоксію поділяють на гостру, яка розви­вається швидко і може призвести до смерті протягом секунд або кількох хвилин, підгостру (процес триває кілька годин) та хронічну, яка може тривати протягом місяців і навіть років. Коли під час розладу системи зовнішнього дихання недостатність дихання виникає гостро чи підгостро і досягає такого ступеня,

446

що в кров перестає надходити кисень, а з крові не виводиться вуглекислий газ, розвивається асфіксія (грец. азрЬухіа - відсут­ність пульсу). Отже, асфіксією називається гостре порушення процесів газообміну в організмі внаслідок припинення або уповільнення доступу кисню до тканин і затримки виділення вуглекислоти.

Наслідуючи принцип судово-медичної класифікації смерті, треба розрізняти асфіксію чи гіпоксію насильну (виникає від зовнішніх впливів чи факторів) і ненасильну (розвивається від внутрішніх факторів, наприклад, захворювань легень, серцево-судинної системи, крові, головного мозку, інтоксикацій, добре відома в акушерстві асфіксія новонароджених). Асфіксія, що виникає при різних захворюваннях, докладно вивчається власне клінічними дисциплінами.

Насильна асфіксія може бути різного походження: внаслідок механічних перешкод доступу повітря в організм (так звана механічна асфіксія), отруєння різними отрутами, особливо судомними (токсична асфіксія), ураження електричним струмом, недостачі кисню в повітрі (барометрична асфіксія) тощо. Судова медицина докладно вивчає головним чином насильну асфіксію, а також частково асфіксію новонароджених, оскільки вона нерідко зв'язана з питанням про причину смерті при дітогубстві.

В даній лекції представлені лише загальне вчення про асфіксію, що необхідно для розуміння всіх видів асфіктичної смерті, та механічні види насильної асфіксії, які виникають внаслідок механічних перешкод зовнішньому (легеневому) диханню. Решта видів насильної асфіксії (токсична, при електротравмі тощо) розглядається у відповідних розділах.

Механічну асфіксію поділяють переважно на три підгрупи та такі її види: 1) асфіксія від здавлювання (лат. зігап^иіаііо) -повішення, задушення петлею, задушення руками, здавлення грудей і (чи) живота (так звана компресійна асфіксія); 2) асфіксія від закриття (лат.зиїїосаііо) - закриття отворів носа і рота м'якими предметами, закриття дихальних шляхів сторонніми тілами, закриття дихальних шляхів рідиною або утоплення (лат. зиЬтегзіо); 3) асфіксія в обмеженому (закритому) просторі.

447

У судово-медичній практиці найчастіше трапляється меха­нічна асфіксія від здавлення органів шиї петлею та утоплення, решта видів асфіксії - значно рідше. Механічна асфіксія, як правило, розвивається гостро. Вона не обов'язково у всіх ви­падках викликає смерть. У процесі вмирання від асфіксії спосте­рігають певну закономірність або фазовість змін, що відбуваються в організмі. Оскільки вони перебігають у живому організмі, то цей процес отримав назву клініки механічної асфіксії.

Отже, клініка механічної асфіксії - це послідовний роз­виток ознак механічної асфіксії до повної зупинки дихання та діяльності серця. Дослідники, які вивчали розвиток і зміни в організмі експериментальних тварин при асфіксії, виділяють кілька (від трьох до шести) стадій, періодів чи фаз у її перебігу. Вважаємо, що не кількість стадій, періодів чи фаз і не їх назва (стадія чи період) мають принципове значення у цьому процесі, а знання послідовності і сутності певних патофізіологічних змін, які відбуваються в організмі і проявляються морфологічно. У розвитку механічної асфіксії розрізняють такі періоди (стадії):

• передасфіктична стадія характеризується затримкою дихан­ня, руховим неспокоєм, накопиченням в крові вуглекислоти. На думку І.О. Концевич (1968) виділяти передасфіктичний стан в самостійну стадію недоцільно, оскільки занепокоєння і затримку дихання треба розцінювати як відповідну реакцію організму на подразнення, і вони перебігають за типом захисного рефлексу. Все це так, проте ще до настання кисневого голодування в організмі відбуваються певні функціональні зміни, які проявляються клінічно, їх можна спостерігати і реєструвати, а тому виділення цього стану в клінічному перебігу асфіксії цілком виправдано. В цей час суттєвих змін в організмі ще не настає, але вже створюються передумови для них, в крові накопичується надлишок вуглекислого газу. Тривалість цієї стадії близько 30-40 с, іноді - більше;

• стадія інспіраторної задишки (диспное) виникає безпосе­редньо після передасфіктичного стану, характеризується швидким збільшенням глибини і частоти дихання з переважанням фази вдиху над фазою видиху. Відзначається загальне збудження, підвищення тонусу симпатичної частини вегетативної нервової

системи (розширення зіниць, тахікардія, підвищення артеріального тиску), можливі судоми. Ця стадія триває близько 1 хв;

• стадія експіраторної задишки характеризується поступовим зменшенням частоти дихання, посиленням фази видиху, який має активний характер і здійснюється за участю експіраторних м'язів. Переважає тонус парасимпатичної частини вегетативної нервової системи (зіниці звужуються, знижується артеріальний тиск, виникає брадикардія). Судомні сіпання окремих груп м'язів переходять в сильні загальні судоми, які закінчуються опістото-нусом з виділенням сечі і калу (тобто супроводжуються розслаб­ленням сфінктерів). Судоми мають переважно клонічний характер. Разом з розвитком судом втрачається свідомість. Ця стадія триває також у середньому 1 хв.;

• стадія спокою (М.І. Райський, 1953) або короткочасної зупинки дихання (М.В. Попов, 1950), або термінальної паузи (Г.П. Прозоровська, 1958) характеризується зупинкою дихання, пов'язаною з пригніченням дихального центру внаслідок збільшення концентрації С0₂ в крові і гіпоксії головного мозку, або з початком захисного гальмування підкіркових центрів. При цьому значно знижується артеріальний тиск. Ця стадія триває від 8-10 с до кількох хвилин;

• стадія термінальних дихальних рухів, яка проявляється окремими незначними і слабкими судомними скороченнями дихальних м'язів з короткими глибокими вдихами і паузами (так зване гаспінг-дихання - англ. £азр - ловити повітря - це поодинокі "зітхання", що спадають за частотою і силою). Таке дихання називають також термінальним або агональним. Тривалість цієї стадії коливається від десятків секунд до кількох хвилин;

• стійка зупинка дихання, після якої скорочення серця ще деякий час (3-5 хвилин, іноді довше) тривають і припиняються лише у тому випадку, коли дихання не відновлюється.

Отже, весь період вмирання від початку задушення до повного згасання дихання і серцевої діяльності триває в середньому 5-6 хв (від 3-4 до 10-15 хв). Зазначені вище фази асфіктичного процесу досить постійні, хоча у вираженості і тривалості кожної з них бувають відхилення, які залежать від виду механічної асфіксії, стану організму, умов та інших обставин.

448

449

Перебіг асфіктичного процесу при здавленні органів шиї петлею має свої особливості. Вони полягають у скороченні трива­лості усіх стадій, майже миттєвою втратою свідомості і швидким настанням смерті. Непритомний стан зумовлений гострим порушенням кровообігу в головному мозку, яке настає внаслідок зменшення відтоку крові та збільшення внутрішньочерепного тиску. При розвитку асфіксії дуже швидко (часто вже на першій-другій хвилині) з'являється м'язова слабкість: людина не може стояти, підняти руки або здійснити інші звичайні рухи.

В основі всіх порушень при гіпоксії й асфіксії лежить енерге­тичне голодування тканин, викликане нестачею кисню. Головні явища при цьому такі: розлад функцій ЦНС, розлад і зупинка дихання, розлади серцево-судинної діяльності, послаблення м'язової роботи, зміни в газовому складі крові, кислотно-основній рівновазі, порушення обміну речовин тощо. В організмі накопи­чуються продукти неповного окиснення, багато з яких є токсич­ними. У печінці і м'язах, наприклад, зменшується кількість гліко­гену, а глюкоза, що утворюється, не окиснюється до кінця. Молочна кислота, яка при цьому накопичується, може змінювати кислотно-основну рівновагу у бік ацидозу. Накопичуються проміжні продукти білкового обміну. Відбуваються й інші суттєві структурні зміни в клітинах і органах.

Чутливість різних тканин до нестачі кисню неоднакова. В найнесприятливіших умовах перебуває нервова система. Ось чому першими ознаками кисневого голодування є порушення нервової діяльності, зокрема порушення рефлексів, регуляції дихання і кровообігу. Втрата свідомості і судоми є грізними симптомами тяжкого перебігу кисневого голодування. Більш докладно патологічні зміни, що відбуваються в організмі під час розвитку гіпоксії чи асфіксії, вивчаються на кафедрі патологічної фізіології.

Судова медицина має справу, як правило, з дослідженням трупів осіб, що загинули від різних видів насильної, зокрема механічної асфіксії, тому необхідно звернути увагу на морфологічні ознаки, які дають змогу діагностувати цей патофізіологічний процес при судово-медичному дослідженні померлих. Розрізняють загально-асфіктичні та видові ознаки механічної асфіксії.

Загальні ознаки механічної асфіксії - це такі прояви і зміни, які виявляють на трупах більшості людей, смерть яких настала від різноманітних видів асфіксії. При цьому вид меха­нічної асфіксії не має значення: це було повішення, задушення руками чи закриття отворів носа і рота м'якими предметами тощо. На підставі наявності цих морфологічних ознак не можна діагностувати окремий із 7 видів механічної асфіксії. Вони лише вказують на те, що смерть наставала при явищах різко вираженої механічної асфіксії, тобто гостро.

Видові ознаки смерті від механічної асфіксії - це такі морфологічні покажчики, які специфічні чи характерні тільки для певного виду асфіксії і дають змогу в своїй сукупності чи поєднанні встановити при розтині конкретний її вид, а отже визначити причину смерті: повішення, задушення петлею, здавлення грудей і (чи) живота, утоплення тощо.

Загальних ознак механічної асфіксії є багато, тому для кращого засвоєння їх поділяють на зовнішні (ті, які виявляють при зовнішньому дослідженні трупа) та внутрішні (їх знаходять при внутрішньому дослідженні мертвого тіла). До зовнішніх загальноасфіктичних ознак належать:

• ціаноз шкіри обличчя і слизових оболонок, який виникає при асфіксії в перші хвилини і часто залишається після смерті, спостерігають у 30-40 % випадків странгуляцій;

• просторі суцільні трупні плями лілово-фіолетового кольору, що зв'язують зі збереженням в трупі всієї маси крові, яка до того ж знаходиться у рідкому стані. На фоні трупних плям бувають крапкові крововиливи, які виникають внаслідок збіль­шення проникності судинних стінок і підвищення артеріального тиску під час перебігу асфіксії. Цю ознаку виявляються у 92-96 % випадків странгуляції. На думку М.В. Попова (1950), темно-сині екхімози шкіри в ділянці трупних плям утворюються по­смертно і не мають значення для діагностики асфіксії;

• розширення зіниць до 0,5-0,7 см в діаметрі, рідко більше. Іноді при асфіксії трапляється і звуження зіниць, тому цій ознаці не треба надавати особливого діагностичного значення;

• субкон'юнктивальні екхімози - дрібнокрапкові темно-

450

451

червоні крововиливи у сполучну тканину обох повік чи білочну оболонку обох очей (склеру). їх можна побачити, відтягнувши вверх і донизу повіки обох очей або вивернувши повіки за допо­могою пінцета. Це досить суттєва ознака асфіксії, але виникає не завжди - трохи більше, ніж у половині випадків;

• розслаблення сфінктерів прямої кишки, сечового міхура, виділення сперми або відходження кристелеровської пробки. При наповнених прямій кишці і сечовому міхурі це проявляється мимовільними дефекацією і сечовипусканням. Спостерігають у 39-40 % випадків асфіктичної смерті;

• повільне охолодження трупа, яке практично неможливо прослідкувати.

До внутрішніх загальних ознак асфіксії відносять:

• рідкий стан крові, яка до того ж має темно-червоний колір, що пов'язано з пересиченням її вуглекислотою. Докладно причини рідкого стану крові викладені в лекції з судово-медичної танатології, зокрема там, де мова йде про ознаки гострої смерті. Спостерігають у 92-94 % випадків смерті від асфіксії;

• переповнення правої половини серця кров'ю (асфіктичний тип серця), що пояснюється перебігом асфіксії. При звичайному диханні (особливо при вдиху) розширюються не тільки легені і бронхи, але й кровоносні судини легень, завдяки чому кров із правого шлуночка надходить у легені. При видиху легені скоро­чуються, капіляри стискуються, і кров проштовхується у ліву половину серця. Під час інспіраторної задишки створюються підвищені можливості надходження крові в легені, але видихи слабкі і легені переповнюються кров'ю, проте погано звільню­ються від неї. Тому і права половина серця переповнюється кров'ю, яку воно не може проштовхнути через застійні легені. При експіраторній задишці створюються умови для відтоку крові в ліве передсердя, проте внаслідок відсутності вдихів кров у легені не потрапляє, не звільняється від крові права половина серця. Вона не в змозі вже проштовхнути кров у легені, розтя­гується і переповнюється кров'ю. Порушується гемодинаміка і самого серця. Ліва половина серця переважно порожня або містить дуже мало крові, що частково залежить від посмертного

виштовхування крові внаслідок трупного заклякання серцевого м'яза. Таке серце, в якому його права половина переповнена рідкою темно-червоною кров'ю, а ліва порівняно малокровна або порожня, називається асфіктичним. Ознака виявлена у 54 % випадків смерті від асфіксії;

• повнокров'я внутрішніх органів, особливо малого кола кровообігу. Воно пояснюється затримкою крові у правій половині серця, внаслідок чого її відтікання з внутрішніх органів утруднене;

• численні крапкові крововиливи під серозними оболонками внутрішніх органів, особливо під легеневою плеврою і в епікарді (плями Тардьє). Вони мають вигляд маленьких, величиною як макове зернятко, плямок темно-червоного кольору, які можуть зливатися між собою, утворюючи трохи більші вогнища. Ця ознака типова для асфіксії, хоча не постійна (її знаходять у 95-97 % під легеневою плеврою і у 60-65% - в епікарді). Зазначені крововиливи утворюються внаслідок переповнення капілярів і підвищення внутрішньокапілярного тиску. Стінки деяких капі­лярів не витримують цього тиску і розриваються, особливо під легеневою плеврою, де в стадії інспіраторної задишки при закри­тих дихальних шляхах створюється від'ємний тиск;

• альвеолярна емфізема легень, що виникає внаслідок роздуття їх дихальних пухирців (альвеол) під час задишки і нерідко супроводжується розривом міжальвеолярних перетинок, які добре видно при гістологічному дослідженні препаратів легень. Макроскопічно легені на поверхні місцями бліді, роздуті, трохи випинаються з плевральної порожнини. Ознака цінна, але не постійна;

• недокрів'я селезінки (ознака Сабінського), яке виникає внаслідок судиннозвужуючої дії асфіктичної крові на цей орган або компенсаторного викиду у кров'яне русло крові з її депо, яким є селезінка. Проте ця ознака малодостовірна, оскільки дослідження були проведені на тваринах, селезінка яких має багато м'язових волокон, і цей орган взагалі дуже схильний до різноманітних впливів.

Більшість з наведених ознак не постійна і не специфічна для смерті від асфіксії. Вони властиві і спостерігаються так само

452

453

часто при будь-якій смерті, що настала швидко. Тому лише їх сукупність чи поєднання дає підставу зробити висновок про асфіктичний процес умирання.

Далі розглянемо види механічної асфіксії, їх морфологічні діагностичні ознаки та інші судово-медичні аспекти, які відносяться до цього розділу.

Механічна асфіксія від здавлювання Повішення (лат. зігап^иіаііо рег зизрепзіопет) - здавлення органів шиї петлею, затягнутою під дією ваги власного тіла чи його частини. Іноді повішення може настати без застосування петлі, нариклад, у розвилці дерева, на перекладині між ніжками стола тощо. Воно може відбутися у стоячому, сидячому, напівле­жачому і навіть у лежачому положенні людини. Смерть може настати при стисненні тільки передньої частини шиї, для чого достатня вага лише голови.

Основним знаряддям повішення є петля або зашморг, який здавлює шию. Петлі роблять із різного матеріалу, вони поділяють­ся на жорсткі (дріт, гілка дерева, електричний шнур), напівжорсткі (ремінь, мотузок, шнурок) і м'які (хустка, шарф, простирадло). За будовою петлі поділяють на дві головні різновидності: рухомі (або ковзні) і нерухомі. У ковзної петлі один кінець її закріплений нерухомо, а в протилежному роблять отвір у вигляді кільця, пряжки чи завороту, в який просовують нерухомий кінець петлі. Завдяки цьому утворюється великий отвір - власне петля, в яку просовують голову. Нерухомі петлі трапляються у практиці рідше, ніж рухомі. Всі рухомі петлі закриті (вони цілком стикаються з поверхнею шиї). Бувають і відкриті петлі. За кількістю обертів петлі бувають одиночні, подвійні, потрійні і численні.

Суттєвою частиною петлі є вузол. Іноді за способом зав'язу­вання вузла вдавалось встановити професію злочинця (моряка, рибалки, ткача), оскільки певним професіям властиве спеціальне зав'язування вузлів. Через це петлі на місці пригоди треба знімати обережно: ковзну петлю необхідно ослабити, закриту і нерухому розрізати на протилежному від вузла боці, після зняття скріпити за допомогою голки й нитки.

454

Найчастіше для повішення застосовують ковзні петлі. При затягуванні вузол такої петлі може розташовуватися у різних місцях по окружності шиї. Якщо вузол зашморгу локалізується ззаду - це типове положення петлі, якщо він знаходиться спереду - атипове її положення. Буває ще бокове розташування вузла (чотири його види - передньобокове і задньобокове з обох сторін).

У механізмі повішення суттєве значення має здавлення органів шиї. При типовому положенні зашморгу він вдавлюється між гортанню і під'язиковою кісткою, корінь язика відтісняється догори і назад, притискується до задньої стінки глотки і до м'якого піднебіння. Великі ріжки під'язикової кістки притиску­ються до хребта. Внаслідок цього шлях повітрю з носа чи рота у легені цілком перекривається. Такий механізм буває не завжди. Часто язик не повністю закриває вхід у гортань, проте асфіксія і смерть настають і в таких випадках.

Врятовані, які піддались странгуляції, а також вчені, що ставили досліди на собі (наприклад, М. Мінович з Болгарії), засвідчують, що в момент затягування петлі, вони відчували різкий біль в ділянці шиї, шум, дзвін у вухах, іскри в очах, почуття падіння тіла в безодню тощо. Ті, хто вішаються, самі не можуть звіль­нитися від петлі, що затягується, оскільки при цьому швидко втрачають свідомість, а ще раніше виникає така м'язова слаб­кість, що людина не може здійснювати координованих активних рухів. Проте на підставі своїх спостережень М.І. Федоров (1967) стверджує, що самоврятування при певних умовах (неповне, атипове чи бокове повішення, тверезий стан) цілком можливе.

При здавлюванні шиї петлею відбувається також і стиснення судин, і кров до головного мозку надходить лише по а.уегіеЬгаІіз, але стає неможливим її відтік. Накопичення вуглекислоти в крові головного мозку призводить до тяжких для ЦНС наслідків. Ось чому навіть з трахеотомічною трубкою в трахеї, яка виявилась нижче петлі, настає смерть при повішенні. За даними Е. Кноблоха (1960), для здавлення сонних артерій не потрібна значна сила. І Іаприклад, при тиску крові 170 мм рт.ст. для повного їх перетис­кування при затягуванні петлі достатня сила 3,5 кг, для перетис-

455

кання хребетних артерій потрібна сила 16,6 кг. М.В. Бастуєв, В.М. Філіпенко і О.Б. Бакіров (1978) описали повішення гр-на Р., 28 років, у петлі з ременя, яка охоплювала верхню третину задньої поверхні шиї і обличчя, кінці якої були затиснуті у роті корінними зубами, тобто трахея і гортань не були стиснуті. При зазначеному розташуванні петлі розвинулось різке пору­шення мозкового кровообігу з підвищенням внутрішньочереп­ного тиску, що і зумовило настання смерті.

Іноді смерть при повішенні настає не від явищ асфіксії і зупинки дихання, а від подразнення п. уа^из (внаслідок розтяг­нення і стиснення його стовбурів) і зупинки серця, викликаного подразненням каротидного синуса, а іноді - хворобливими його змінами. Отже, механізм смерті при повішенні, як правило, складний.

Смерть від повішення діагностують на підставі його видових ознак, головною з яких є странгуляційна борозна. Вона являє собою слід від тиснення петлі у вигляді негативного відбитка її матеріалу на шкірі шиї, часто відображаючи ширину, рельєф та інші особливості зашморгу. Чим твердіший і вужчий матеріал, з якого зроблена петля, тим виразніше вимальовується її слід на шкірі шиї. При накладанні жорсткої петлі утворюється, як правило, глибока, щільна, буруватого кольору странгуляційна борозна. Пергаментна щільність останньої являє собою посмертне явище, виникненню якого сприяє ряд умов: сильне стиснення шкіри, внаслідок чого з даної ділянки витісняється тканинна рідина, а осаднення верхніх шарів шкіри сприяє швидкому її висиханню. Петля з мотузка, що має щільне сплетіння і виразне відокремлення окремих його складових, залишає відбиток витків у вигляді відповідної форми вдавлень, осаднень і підвищень, особливо добре видимих при огляді шкіри у відбитому світлі стереомікроскопа. Петлі з бинта, шарфа, рушника залишають більш широкі і менш виражені странгуляційні борозни, які часто мають вигляд блідо-синюшної смуги з окремими буруватими осадненнями. При повішенні в м'яких, широких петлях странгуляційні борозни іноді так слабко виражені, що лише ретельне дослідження шкіри шиї дає змогу їх виявити. Вузька

коротка борозна може бути прихована в природних складках шкіри.

Для повішення характерні наступні 3 властивості странгу­ляційної борозни: за розміщенням вона майже завжди розташо­вана високо (у верхній частині шиї), за напрямком - косовисхідна до місця розташування вузла петлі і за вираженістю нерівномірна за своєю глибиною (найкраще вона виражена на боку, проти­лежному вузлу). При повішенні у лежачому положенні обличчям донизу странгуляційна борозна може мати горизонтальний напрямок. Інші ознаки борозни (замкнута вона чи незамкнута, одиночна чи подвійна, глибока чи неглибока тощо) не мають суттєвого значення для діагностики повішення.

Іншими видовими ознаками повішення є поперечні надриви інтими сонних артерій (ознака Ам'юса) та крововиливи у ніжки кивачів (т. зіегпо-сіеісіо-тазіоісіеиз) у місці їх приєднання в ділянці ключиць. Ці ознаки не постійні, але характерні. Надриви внутрішньої оболонки сонних артерій частіше виникають при вільному висінні тіла і на трупах огрядних осіб. Ознака Ам'юса трапляється від 2-4 % до 15,8-18 % випадків прижиттєвого повішення. Надриви чи розриви інтими сонних артерій локалі­зуються переважно на стороні, протилежній вузлу петлі, в ділянці біфуркації загальної сонної артерії, іноді - нижче чи вище цього рівня. Для виявлення надривів м'яким пензлем наносять чорну туш або гуаш, а потім змивають фарбу водою. Розриви чи надриви інтими добре видно під стереомікроскопом чи під лупою. Ознака описана вперше Ам'юсом у 1829 році.

Темно-червоні смугасті крововиливи в місці прикріплення до груднини груднино-ключично-соскоподібних м'язів (ознака Валь-хера) також спостерігають частіше на трупах огрядних осіб при вільному висінні тіла, як результат розтягнення і розривів м'язових волокон. Виникає у 3-8 % випадків повішення. Масіго К., Тотаз-гечузка 2., Ьо§о\\гзкі 5. (1982) виявили ці крововиливи у 54 % випадків повішення, причому у 44 % вони були виражені з обох боків, у 28 % - з одного боку. Наявність крововиливів у ніжки кивачів авторами розцінюється як доказ прижиттєвого накладання петлі.

456

457

Наведені у старих підручниках і деяких посібниках такі видові ознаки повішення, як защемлення кінчика язика між зубами та розташування трупних плям на стопах, гомілках і кистях, не відповідають своєму призначенню чи статусу. Таке положення язика чи його кінчика ще ні про що не свідчить, оскільки іноді спостерігають при здавленні грудей і (чи) живота значним тягарем. Розміщення трупних плям у нижніх відділах тіла - явище завжди посмертне, не має ніякого відношення до прижиттєвого перебігу повішення і вказує лише на тривале (більше 12 год) перебування тіла після смерті у вертикальному положенні.

У 1922 році Рейтер описав крововиливи у м'язи грудей як ознаку повішення. Він вважав, що вони виникають внаслідок перенапруження м'язів під час їх судорожних скорочень при асфіксії. Т. А^иіаг і М. ІЧипез (1963) поставили собі за мету перевірити цю ознаку, вивчивши стан м'язів, які звичайно не досліджуються при судово-медичному розтині трупа. Вони дослі­дили 189 трупів осіб, що померли від повішення, на яких шляхом препарування вивчили стан м'язів грудей і плечового пояса. Макроскопічно видимі розриви і крововиливи знайдені у 64 % випадків, в тому числі в м'язах пахвової ямки - 100 разів, у м'язах спини - 41, в дельтоподібному м'язі - 10 разів і т.д. Крововиливи і розриви частіше виявились у місці прикріплення м'язів, іноді - в інших їх частинах. Можливість походження цих ушкоджень внаслідок ударів об тверді предмети під час судорог автори виключають. Вони вважають, що ознака Рейтера є надійним доказом того, що повішення відбулося при житті.

Німецький вчений А. Зітоп (1968), дослідивши 64 трупи людей обох статей і різного віку, що вмерли внаслідок повішення, у 53 випадках (82,8 %) знайшов крововиливи у міжхребетні диски поперекового відділу хребта, а також під поздовжньою зв'язкою хребта. Такі крововиливи утворювались при вільному висінні тіла. Вони ні разу не були знайдені автором при інших видах механічної асфіксії. У механізмі геморагій лежить сильне розтягнення під дією ваги тіла поперекового відділу хребта, який несе найбільше статичне навантаження. Ряд вчених вважає ознаку Сімона специфічною для повішення.

К.- 5. Заіегпиз, О. Воігаиет і О. Ітпаизег (1979) дослідили морфологічно і рентгенологічно поздовжні розпили хребта у випадках повішення. Крововиливи, описані Сімоном, вони виявили у 81 % трупів: у 69 % крововиливи знайдені у шийному і в 56 % - у поперековому відділах хребта. Переважно це були мікророзриви і лише в одиничних випадках - більш значні порушення цілості зв'язок. В ділянці 0₁₂-Ц крововиливи розташовувались під передньою поздовжньою зв'язкою. Автори вважають, що наявність крововиливів у поперековому відділі хребта дає змогу з високою імовірністю говорити про прижиттєвість повішення.

Повішення є найчастішим способом самогубства. Проте відомі вбивства шляхом повішення при різних обставинах: повішення особи, яка знаходилась без свідомості чи у безпорадному стані, в стані важкого алкогольного сп'яніння, під впливом наркотичних речовин тощо. Ступінь алкогольного сп'яніння сам по собі може також виключити можливість самоповішення. В зв'язку з цим не треба кожний випадок повішення беззастережно вважати за самогубство, як це часто робиться до цього часу.

На місці пригоди необхідно оглянути й описати місце виявлення трупа, його позу, місце прикріплення петлі, спосіб зав'язування вузлів і петель, розміщення меблів, сліди безладу в кімнаті, сліди перебування іншої особи тощо. На трупі важливий огляд одягу, який іноді розривається під час боротьби, і вияв­лення знаків самозахисту - саден на руках, грудях, шиї, обличчі. Іноді утворюються сліди від піднімання тіла: садна на бокових поверхнях грудей, синяки на внутрішніх поверхнях плечей.

Ушкодження, що знаходять на трупах повішених, можуть бути прижиттєвого, атонального і посмертного походження. Прижиттєві ушкодження бувають випадковими і навмисними. Ушкодження, нанесені власною рукою, виникають при спробі покінчити з життям. Агональні ушкодження у вигляді саден, синяків утворюються на кінцівках, переважно на кистях, в судорожному періоді, коли тіло висіло, ударяючись об оточуючі предмети. При зіскакуванні з петлею на шиї з стільця, підставки, якогось виступу виникають вивихи шийних хребців, перелом зубоподібного паростка другого хребця. Ушкодження можуть

458

459

виникнути також, коли петля обривається і тіло падає з певної, іноді значної висоти, вдаряючись об тупі предмети. Посмертні ушкодження можуть бути різного походження: при наданні допомоги, проведенні штучного дихання за Сільвестром (пергаментні плями, переломи ребер), комахами, мишами, щурами, дикими тваринами тощо.

Убивства за допомогою повішення - рідкісні. Частіше трапля­ються намагання симулювати самогубство шляхом повішення трупа людини, вбитої іншим способом. Повішення може здійсню­ватися також відносно осіб, які не чекали нападу, накиданням петлі на жертву з наступний підвішенням.

Випадкове повішення може трапитися у цілком здорових людей, у дітей або у стані алкогольного сп'яніння.

Наприклад. 1. В.О.Тарасенко (1971) описав випадок повішення гр-на С. 38 років, який знаходився у стані важкого алкогольного сп'яніння (3,8 %о етанолу в крові), на штахетній огорожі, коли його шия потрапила між верхні скоси штахетин.

2. Ю.С. Пурдяєв і А.О. Леліовська (1990) повідомили про повішення як нещасний випадок, що трапився з хлопчиком С. 5 років, який перебував у дитячому садку, де вихователькою працювала його мама. Близько 18 год вона одягнула сина і випустила надвір погуляти. Хлопчик поліз по пожежній драбині, послизнувся і повис між 5 і 6 щаблями, відстань між якими становила 21 см. Коли мати через 5-10 хв вийшла у двір, С. був уже мертвим. Його ноги, живіт і частково груди виявились під драбиною, а голова, руки і одяг, який змістився догори, застрягли між щаблями, що і викликало здавлення шиї і розвиток механічної асфіксії. При судово-медичному дослідженні трупа виявлені добре виражені загальноасфіктичні ознаки, а на передній поверхні шиї у ділянці щитоподібного хряща на площі 1x0,5 см - дрібнокрапкові темно-червоні крововиливи. Інших ушкоджень не знайдено.

3. Одинадцятирічний школяр із села Шакіровки в Башкири', нади­вившись іноземних кінофільмів-бойовиків, під час гри у вересні 1994 року вирішив пояснити молодшим приятелям, що таке страта через повішення. У дворі свого будинку він спорудив шибеницю, накинув собі на шию зашморг з мотузки. А коли він випадково зашморгнувся, діти і не збагнули, що передсмертні конвульсії справжні. Коли хлопчика витяг­нули з петлі, він був мертвий.

Задушення петлею (лат. зігап^иіаііо рег вігап^иіаііопет) -здавлення органів шиї петлею, яка затягується не під дією ваги власного тіла (як при повішенні), а руками або за допомогою певного пристосування. Ці руки найчастіше чужі, а пристосу­вання - закрутка чи вуздечка. В зв'язку з цим розрізняють такі види задушення петлею: задушення петлею із закруткою і задушення петлею у вигляді вуздечки. Як і при повішенні, основним знаряддям є петля чи зашморг, яким здавлюється шия.

Для сильнішого стиснення шиї іноді під петлю просовують будь-який видовжений предмет (палицю, металеву трубку тощо). Повертаючи його кілька разів, петлю стягують настільки, що об'єм шиї зменшується наполовину, іноді - більше. Це заду­шення петлею із закруткою. У таких випадках петля так заглиб­люється у м'які тканини, що поверхня її знаходиться нижче рівня навколишньої шкіри (В.П. Ціпковський, 1960). Всі органи шиї і її м'які тканини з силою притискуються до хребта. Предмети, які були застосовані для закручування петлі, повинні бути ретельно описані, вилучені як речовий доказ і передані слідчому, оскільки за ними у ряді випадків можна вирішити питання, кому вони належать.

Рідко задушення петлею відбувається у вигляді вуздечки, коли окремі тури петлі, накладеної на шию, пропускають також через рот. Це буває, як правило, при вбивствах, які здійснює група злочинців, особливо у випадках покарання свого спільника (В.П. Ціпковський, 1960). Оскільки задушення петлею - це вбивство, то за властивостями вузла на петлі іноді вдавалось знайти вбивцю. Тому ні в якому разі не можна розв'язувати вузол на шиї, про що вже згадувалось.

При задушенні петлею відбувається більш щільне стиснення просвітків судин, особливо крупних венозних стовбурів шиї. Внаслідок цього розвивається венозний застій у тканинах і органах, розташованих вище зашморгу, що призводить до різкого ціанозу шкіри і до деякої одутлості обличчя. В шкірі утворюється велика кількість дрібнокрапкових і більш крупних екхімозів. Шкірні покриви нижче петлі залишаються блідими. Різкий

460

461

венозний застій формується і у м'яких покривах черепа, де можуть виникати вогнищеві крововиливи, які іноді сприймають за травматичні крововиливи механічного походження (ушкодження тупими предметами). Такий же застій виявляють в оболонках і речовині головного мозку.

У деяких випадках смерть при задушенні петлею може настати (як і при повішенні) внаслідок рефлекторної зупинки серця, обумовленої подразненням блукаючих нервів і каротидних синусів. Тоді явища гострої смерті і венозного застою виражені

значно слабше.

Видовою ознакою смерті від задушення петлею є характерна странгуляційна борозна на шиї: за розміщенням вона знаходиться переважно в середній частині шиї, на рівні щитоподібного хряща або нижче від нього, за напрямком - горизонтальна (немає кутів чи крутих підйомів) і за вираженістю - рівномірної глибини по всій окружності шиї, циркулярна, замкнута. Нерідко виникають переломи хрящів гортані, під'язикової кістки, кілець трахеї.

Отже, странгуляційна борозна при задушенні петлею суттєво відрізняється від борозни при повішенні. Іноді борозна і при задушенні може мати перериви, якщо під петлю потрапляє будь-який щільний предмет, який перешкоджає її тисненню, наприк­лад, кисть, пальці, товстий комір тощо. М'які предмети, як пра­вило, не впливають на утворення борозни, яка в цих місцях виявляється ширшою і менш глибокою. Особливістю рельєфу борозни при задушенні петлею нерідко є ямка від вузла, яка звичайно відсутня при повішенні.

У всіх випадках наявності странгуляційної борозни на шиї трупа (як при повішенні, так і при задушенні петлею) необхідно визначити прижиттєве чи посмертне її походження, оскільки прижиттєва странгуляційна борозна макроскопічно за своїм виг­лядом не відрізняється від посмертної. Для цього використовують

такі дані.

Виконують пробу Бокаріуса: з ділянки борозни вирізають шматок шкіри разом з прилеглою незміненою шкірою. Ретельно відпрепаровують підшкірну основу. Шматок кладуть на предметне скло, накривають таким самим склом, кінці яких

462

затискують обома руками між першим і другим пальцями. Препарат розглядають на просвіт. Наявність дрібних кровови­ливів за ходом борозни, особливо у її крайових чи проміжних (при подвійній чи потрійній борозні) валиках, вказує на її прижиттєве походження. Пробу запропонував М.С. Бокаріус у 1902 році.

У 1868 році відомий судовий медик 1.1. Нейдінг вперше піддав шкіру з ділянки странгуляційної борозни мікроскопічному (гісто­логічному) дослідженню і у випадках прижиттєвого накладання петлі виявив виражену гіперемію і дрібні екстравазати (кро­вовиливи). На його думку, вказані зміни в числі інших ознак і з врахуванням обставин випадку набувають важливого діагнос­тичного значення при вирішенні питання про прижиттєвість странгуляційної борозни. Тому шматочок шкіри з ділянки борозни при дослідженні трупа завжди треба направляти для судово-гістологічного дослідження разом з іншими органами чи тканинами.

І.О. Концевич (1968) у прижиттєвій странгуляційній борозні при гістологічному дослідженні поряд з ознаками стиснення шкіри виявила явища подразнення і розпаду більшості нервових елементів шкіри, а також зміни в ділянці стовбурів блукаючих нервів у вигляді розтягнення і розривів частини аксонів з утворенням на їх кінцях завитків, клубочків і різної форми натіків нейроплазми. При післясмертних странгуляціях указані зміни, як правило, не виявлялись.

Однією з ознак, яка вказує на прижиттєвість странгуляційної борозни, є виражена різниця у кровонаповненні судин мікро-циркуляторного русла фасцій і м'язів шиї вище і нижче рівня странгуляції (особливо при повішенні). При здавленні шиї петлею відбувається розминання підшкірної жирової клітковини і травматизація дрібних судин, що створює умови для виникнення жирової емболії легеневих судин. Гістологічне дослідження регіональних лімфатичних вузлів і тканини легень на жир може свідчити про прижиттєвість утворення борозни (при відсутності інших ушкоджень). На прижиттєвість переломів хрящів гортані, кілець трахеї, ріжків під'язикової кістки, які іноді виникають

463

при странгуляції, вказують виражені крововиливи у м'які тканини навколо цих переломів.

Задушення петлею може і не залишати на шиї ніяких слідів. Це буває при застосуванні м'якої широкої петлі і короткочасному стисненні. При цьому петля, частково ослаблена після настання смерті, може залишатися на шиї, неначе звичайна деталь одягу, вбрання чи туалету (шарф, хустка, косинка).

Можливі випадки, коли жертву позбавляють життя шляхом задушення петлею, а потім у цій самій петлі підвішують труп. При цьому на шиї можуть утворитися дві странгуляційні борозни, які розходяться під кутом. Одна з них циркулярна, рівномірно виражена, має горизонтальний напрямок (вона звичайно прижит­тєвого походження), друга - косовисхідна, кінці її направлені у бік вузла (необхідно довести її посмертне походження). Між цими борознами внаслідок зміщення петлі під час підвішування трупа може виникати осаднення епідермісу. Якщо між задушен­ням і підвішуванням жертви проходить короткий проміжок часу, то обидві борозни мало чим відрізняються за ознаками прижит-тєвості.

Задушення петлею - переважно вбивство, але відомо немало випадків і самогубства цим способом. Можливі і нещасні випадки задушення петлею, коли, наприклад, кінці хустки, зав'язаної навколо шиї, випадково у виробничих умовах потрапляють у трансмісію машини чи верстата, затягуються ними і призводять до смерті.

Задушення руками (лат. аігап^иіаііо іпіегргітеге їаисез) - здавлення органів шиї однією чи двома руками, один з видів механічної асфіксії. Сама людина може стиснути собі шию спереду до такого ступеня, що з'явиться ціаноз і утруднене дихання. Але завдяки м'язовій слабкості та затьмаренню свідо­мості, які при цьому настають, стиснення припиняється раніше, ніж настане повна втрата свідомості. Дихання при цьому не зупиняється. Отже, здавлюючим знаряддям є завжди чужі руки, оскільки смертельне самозадушення руками неможливе і, таким чином, задушення руками - завжди вбивство. Один з прикладів такого вбивства наведений у лекції про наглу (раптову) смерть.

При задушенні руками чи рукою в механізмі смерті значну роль відіграє стиснення судинно-нервових пучків, що призводить до швидкої втрати свідомості внаслідок гострого порушення мозкового кровообігу, а також рефлекторне гальмування діяль­ності серця. Тобто, смерть при сильному стисненні шиї руками настає досить швидко, внаслідок чого при такому виді вбивства може і не залишитися ніяких слідів боротьби чи самозахисту.

Видовими ознаками смерті від задушення руками є: численні садна півмісяцевої, дугоподібної чи серпоподібної форми від ніг­тів, круглі чи овальної форми синяки від кінчиків пальців на передньо-бокових поверхнях шиї; обмежені, нерідко крупновог-нищеві темно-червоні крововиливи в м'які тканини шиї, м'язи, діафрагму рота, вздовж нижньої щелепи; часто - переломи під'язикової кістки та хрящів гортані.

Садна від нігтів можуть розташовуватись групами, поодинці, набувати трикутної форми, мати довжину 0,5-1,5 см, рідко -більшу. Круглі чи овальні синяки переважно з нечіткими краями, розмірами до 1-2 см в діаметрі чи 3x2 см, а при злитті їх розміри значно збільшуються і вони набувають невизначеної форми, але із заокругленими краями. При підозрі на переломи під'язикової кістки та хрящів гортані ще до розтину трупа бажано при можливості зробити їх рентгенографію і звернути увагу на роз­ташування відламків великих ріжків під'язикової кістки та верхніх рогів щитоподібного хряща: якщо вони зміщені всере­дину, то це характерно для задушення руками, назовні - частіше буває при задушенні петлею чи повішенні.

За розташуванням на шиї саден, синяків, їх числом та особли­востями іноді можна зробити висновок: якою рукою стискува­лась шия, однією чи двома руками, спереду чи ззаду це здійсню­валось. Частіше стиснення відбувається обома руками, але буває, що й однією. Важливо встановити, з якого боку шиї є сліди від стиснення трьома чи чотирма пальцями, а з якого - одним паль­цем. Крім вирішення питання про задушення однією рукою, мож­на іноді встановити: правою чи лівою рукою воно здійснене, що важливо для судження, чи злочинець правша чи лівша. Стис­нення шиї може відбуватися спереду і ззаду. Руки вбивці при їх

464

465

знаходженні спереду розташовуються таким чином, що великі пальці спрямовані один до одного і стискують шию спереду, а решта пальців - збоку і ззаду. При стисненні шиї ззаду розташування рук злочинця протилежне до описаного.

При задушенні руками, хоча й не завжди, але виникає пере­лом перснеподібного хряща, не дивлячись на те, що він деякою мірою захищений щитоподібним хрящем (С.В. Унгурян, 1981).

У ряді випадків задушення руками при зовнішньому дослідженні трупа видимих знаків насилля, в тому числі на шиї, не знаходять, що може бути пов'язано з тим, що стиснення шиї відбувалося через комір, шарф, хустку або у м'яких рукавицях, що були одягнуті на руки вбивці, або при обставинах, наведених нижче.

Ю.А. Молін (1982) описав випадок зґвалтування і вбивства Н., 17 років, коли при відсутності будь-яких ушкоджень на шкірі шиї, але при наявності просторих крововиливів у її м'які тканини, знайдених при розтині, був привід припустити, що в даному випадку стиснення шиї відбувалося широким предметом, який охоплював передньо-бокові її поверхні. У процесі розслідування злочину було встановлено, що злочинець здійснив обхват і стиснення шиї між своїм правий плечем і передпліччям з поворотом голови і шиї загиблої вліво.

Аналогічний випадок задушення руками і відсутності ушко­джень на шиї описаний Р. Иаїпап (1967): вбивця, що володів значною силою, концентрично стиснув шию жінки двома руками, причому передню її частину притиснув долонними поверхнями (але не кінцями) великих пальців на всьому її протязі, бокові поверхні шиї стиснув першими міжпальцьовими проміжками (між великим і вказівним пальцями). Решта пальців стискали шию ззаду, біля країв трапецієподібних м'язів. Ніяких слідів від тиснення руками не виявлено ні на шкірі, ні в підлягаючих тканинах. Автор пояснює це особливостями здійсненого концентричного стиснення шиї.

Здавлювання грудей і живота. Цей вид механічної асфіксії настає внаслідок стиснення грудей чи живота, або грудей і живота одночасно тяжкими тупими предметами, наприклад, при

466

обвалах у піщаних чи кам'янихж кар'єрах, зруйнуванні будівель під час землетрусу чи вибуху пгазу, перевертанні транспортних засобів, сходженні снігових лавжин у горах, обвалах ожередів в умовах сільського господарстваа тощо. Спочатку дихальні рухи утруднюються, а при сильному ііі тривалому здавлюванні дихання припиняється і настає смерть від асфіксії. Ваги 40-50 кг уже достатньо, щоб припинилось гп рудне дихання дорослої людини середньої сили, а вага 80-100 кпг, яка тисне на груди і живіт, як правило, смертельна (М.В. Поппов, 1950).

У дослідах на тваринах Р.С... Тертерян (1956) установив, що вага, яка дорівнює половині ваги піддослідної тварини, не викликає суттєвого порушення і зовнішнього дихання. Вага, що дорівнює вазі тварини і стискуеє тулуб, може викликати смерть протягом 8-8,5 год. Якщо вантаяж більший від ваги тварини у З рази, то смерть настає через 8-»-9 хв, якщо у 4 рази - через 5-6 хв і т.д.

Якщо сила, що стискує грудди чи живіт, значна, то дихання цілком зупиняється, смерть настгтає швидко і в перебігу асфіктич-ного процесу не буде стадії задиишки та термінальних дихальних рухів. Внаслідок цього кров, яка:а достатньо насичена киснем, не потрапляє у велике коло кровосообігу, а затримується в легенях, зумовлюючи їх червоний колір.о.

Видовими ознаками смерті відц здавлювання грудей чи живота є:

• різка синюшність верхньоїої частини грудей, шиї і обличчя, яке стає одутлим, з численни:вми дрібними і більш крупними крововиливами в шкіру і кон'юн:нктиву - так звана "екхімотична маска". Очні яблука нерідко вн.ипинаються з орбіт;

• пастозність верхньої часттини тіла аж до утворення іноді пухирів, наповнених набряковоию рідиною жовтуватого кольору;

• відбитки складок, рубців ч:ни контурів одягу, іноді - рельєфу поверхні предмета (ів), які здаввлювали тіло;

• різке повнокров'я системми верхньої порожнистої вени з утворенням "кармінового наб^ряку" легень: вони збільшені в об'ємі, набряклі, помірно пухкі і і мають яскраво-червоний колір з поверхні та на розтинах, що • зумовлено значною кількістю в них насиченої киснем крові. ГПід їх плеврою багато екхімозів, вогнищевих крововиливів, вонии плямисті.

467

При раптовому стисненні грудей і живота великою силою ознаки асфіксії можуть бути виражені слабко або відсутні, зате виникають численні закриті переломи ребер, груднини, ключиць, розриви внутрішніх органів різного ступеня вираженості тощо. Тоді вже доводиться говорити не про механічну асфіксію, а про травму.

Здавлювання грудей і живота - майже завжди нещасний випа­док. Маленькі діти можуть померти від дуже тугого компресу, накладеного на груди, покладеної на їх груди руки дорослого тощо. Особливо небезпечні здавлювання у неорганізованих натовпах людей.

Найтяжчий такий випадок стався у Москві на Ходинському полі у 1896 році під час коронації царя Миколи II. Тоді були влаштовані народні святкування і роздача "подарунків". Натовп у сотні тисяч людей рушив до місця роздачі подарунків через ями, нерівну місцевість, прикриту дошками. Останні не витримали ваги юрби і провалилися. Ті, хто йшов попереду, заповнили ями і нерівну місцевість, а задні напирали, топтали їх. Загинуло близько трьох тисяч осіб.

Убивство шляхом здавлювання грудей і живота, звичайно, можливе, але трапляється дуже рідко, переважно у новонаро­джених. У рідкісних випадках можлива симуляція - вбивство іншим способом з наступним накладанням якогось вантажу. Ретельне дослідження трупа дає змогу встановити іншу причину смерті і посмертне походження ушкоджень, викликаних стисненням.

Механічна асфіксія від закриття

Закриття отворів носа і рота м'якими предметами.

Якщо дихальні отвори носа і рот одночасно закрити, то доступ повітря в легені припиняється і настає асфіксія. Закрити дихальні отвори якимось твердим предметом дуже важко, оскільки цьому заважає рельєф обличчя і взаємно перпендикулярне розташу­вання отворів. Але якщо предмет м'який (подушка, жмут вати, рушник, хустка, ковдра тощо), то дихальні отвори можна закрити дуже щільно. Долоня дорослої людини також може дуже щільно

закрити отвори носа і рота, особливо дитини, і викликати ас­фіксію, в тому числі смертельну.

Задушення може відбутися і в тому випадку, коли особу, яка хворіє на епілепсію або яка знаходиться в стані алкогольного сп'яніння важкого ступеня, виявляють лежачою обличчям донизу в подушках чи інших м'яких предметах. При всіх зазначених способах закриття дихальних отворів на тілі може не залишитися ніяких зовнішніх слідів насильства.

Видовими ознаками смерті від закриття дихальних отворів долонею є невеликі садна, подряпини, синяки навколо носа і рота, які утворюються від нігтів (дугоподібні, серпоподібні садна, подряпини) чи кінчиків пальців (круглі, овальні синяки). Шорсткі предмети, наприклад, хустка чи рушник з грубої тканини, при сильному натискуванні можуть залишити на обличчі сліди у вигляді дрібного рельєфу тканини або садна невизначеної форми, на місці яких після смерті утворюються пергаментні плями. На внутрішній поверхні губ можуть залишатися садна, крововиливи, невеликі рани від країв і нерівностей зубів. Іноді виявляють сплощення носа і губ та бліде забарвлення цих ділянок шкіри порівняно з ціанозом навколишніх ділянок обличчя.

При внутрішньому дослідженні трупа в порожнинах рота і носа, в дихальних шляхах можна знайти окремі частинки предме­тів, якими закривали отвори: пушинки з подушки, ниточки, волокна вати тощо, які втягуються туди під час задишки, особливо інспіраторної.

На підставі виявлення тільки ознак гострої асфіктичної смерті чи окремих ушкоджень навколо рота і носа не можна робити висновок про те, що смерть настала від закриття дихальних отворів. Це повинно бути підтверджено або відхилено ретельним розслідуванням випадку слідчими органами.

Закриття отворів носа і рота використовують як спосіб убивства щодо сплячих, дітей, особливо новонароджених. Самогубство шляхом обв'язування обличчя м'якими предметами можливе, але воно трапляється дуже рідко. Відомі нещасні випадки асфіксії від закриття отворів носа і рота у дітей, які лежали в подушках обличчям донизу або потрапили голівкою в

468

469

м'які частини постелі. Проте подібні випадки необхідно сприймати дуже обережно, оскільки можлива симуляція нещас­ного випадку.

Закриття дихальних отворів у немовлят може статися під час так званого "присипання", коли мати, годуючи дитину груд­дю в постелі, засинає, і молочна залоза закриває дитині все обличчя. Розвивається асфіксія і може настати смерть немов­ляти. Такі випадки не поодинокі. При розтині трупа експерту важко довести такий характер смерті, оскільки специфічних ознак "присипання" немає. Виявляють лише ознаки гострої смер­ті чи загальноасфіктичні ознаки. Подібні випадки підлягають докладному розслідуванню і ретельному дослідженню, тому що за випадковим "присипанням" може приховуватись вбивство або причиною смерті стало інфекційне захворювання. Іноді годування дитини груддю тільки у часі збігається з наглою (раптовою) смертю немовляти від будь-якого захворювання (пневмонії, грипу тощо). Лише встановивши іншу причину смерті, особливо за допомогою старанного гістологічного дослідження, можна виключити смерть від "присипання".

Закриття дихальних шляхів сторонніми тілами. Якщо в дихальні шляхи (гортань, трахею, бронхи) потрапляють сторонні предмети, вони закривають вузький їх просвіт, перешкоджають доступу повітря в легені і швидко викликають асфіксію, при якій інспіраторна задишка сприяє ще глибшому проникненню цих предметів. Досить швидко втрачається свідомість і якщо стороннє тіло не видалене або не зроблена трахеостомія, то настає смерть.

Найчастіше такі випадки спостерігають у дітей, які беруть в рот різні дрібні предмети: деталі іграшок, ґудзики, монети, горішки, квасолини, зерна кукурудзи, шурупи, гайки тощо. Під час крику, сміху чи з ляку вони вдихують їх. Стороннім тілом, яке закупорює вхід у гортань, часто буває великий шматок непережованої їжі: шматок сала, м'яса, котлета, риба, цілий голубець тощо. Відомі випадки смерті від асфіксії внаслідок потрапляння в гортань і голосову щілину не знятого перед сном зубного протеза чи штучної щелепи.

Закриття ди;хальних шляхів може відбутися внаслідок аспірації сипких "тіл - піску, зерна, круп, грудочок землі, шлаку, цементу, муки тоїщо. Ці сторонні предмети знаходять в порожнині носа, в роті, гортані, трахеї і бронхах, а також на одязі та на відкритих повержнях тіла. Чим дрібніші частинки, тим глибше вони проникають у дихальні шляхи і .можуть досягати навіть альвеол. Поряд 38 вдихом сипкі тіла також проковтуються, тому їх часто виявляють в шлунку і навіть у кишечнику.

Задушення мюже статися від аспірації крові, яка раптово потрапляє при сіильній кровотечі в порожнину носоглотки при операціях на ЛОФ-органах, на трахеї, а також у непритомному стані при переломах кісток основи черепа чи носових кісток, коли кашльовий рефлекс відсутній і кров без перешкоди вди-хується в легені.

Аспірація шлункового вмісту найчастіше відбувається в стані важкого ступеня алкогольного сп'яніння, коли настає блювота, а кашльовий реф.лекс значною мірою пригнічений. Харчові маси із шлунка через стравохід і глотку можуть потрапити в дихальні шляхи під час отеративного втручання в осіб, які знаходяться під загальним нарркозом. Такі випадки не поодинокі. Найглибше, аж до альвеол, аспіруються рідкі та напіврідкі блювотні маси. Щільні кусочки ї:жі застрягають у бронхах відповідного калібру.

Видовими ознаками смерті від закриття дихальних шляхів сторонніми предметами є виявлення самого предмета в глотці, гортані, трахеї, біронхах. У зв'язку з цим при підозрі на смерть від цього виду аосфіксії необхідно розкривати просвіт гортані і трахеї ще до виліучення з трупа органокомплексу. При цьому на слизовій оболлонці в місці розташування стороннього тіла утворюються гіперемія, набряк, крововиливи, які свідчать про прижиттєву реакщію тканин на дію стороннього тіла.

Величина, фоірма, властивості, локалізація стороннього тіла повинні бути докгладно описані. Якщо передбачається насильне введення предметга, то його після вилучення необхідно передати слідчому, оскількіи він є важливим речовим доказом. Необхідно також оглянути гпорожнину рота, язик, губи, зуби і оточуючі їх тканини. На ни:х при насильному введенні предмета іноді залишаються сад;на, крововиливи, щербинки тощо.

470

471

Якщо стороннє тіло закриває просвіток бронха або його гілки, можуть розвиватись ателектази частин легені або цілої легені. Нерідко знаходять набряк легень, їх різке повнокров'я.

Доказовим для смерті від закриття дихальних шляхів сипкими речовинами є їх знайдення в бронхах і бронхіолах, оскільки в порожнину рота, носа і трахею вони можуть потрапити і після смерті. Реактивно-проліферативні зміни слизової оболонки бронхів у місцях локалізації сипких тіл свідчать про прижиттєве їх проникнення.

На смерть від аспірації крові вказують: наявність крові у дихальних шляхах у рідкому стані та у вигляді згортків при відсутності ушкоджень легень, туберкульозних каверн в них, при цілості дихальних шляхів, а також характерний вигляд легень. Вони строкаті (темно-червоні ділянки чергуються з рожево-сірими) з поверхні та при розтині, роздуті, горбисті. Гістологічно - кров у дрібних бронхах, бронхіолах і альвеолах, нитки фібрину в масі еритроцитів.

Само собою зрозуміло, що лише виявлення харчових мас у верхніх відділах дихальних шляхів трупа ще не свідчить про те, що смерть настала від асфіксії, оскільки харчові шлункові маси можуть потрапити в дихальні шляхи в агональному періоді або навіть після смерті. Це може статися при невмілому наданні першої медичної допомоги, під час транспортування трупа, при перевертанні його у випадку переповнення шлунка, а особливо внаслідок видавлювання харчових мас із шлунка газами, що утворюються під час їх бродіння або гнильними газами. Останні тиснуть на шлунок, викликаючи переміщення його вмісту по стравоходу в порожнину рота з подальшим пасивним затіканням у дихальні шляхи. Тому завжди необхідно встановити: при-яжиттєво чи посмертно потрапили харчові маси в дихальні шляхи.

На прижиттєву аспірацію харчових мас вказує проникнення їх не тільки в трахею і крупні бронхи, але й в дрібні бронхи і бронхіоли і навіть в альвеоли легень. Макроскопічно легені роз­дуті (гостра емфізема), з поверхні горбисті, при розтині на поверх­ні розрізів при натискуванні з дрібних бронхів видавлюються

частини харчових мас. При гістологічному дослідженні в альвеолах, бронхіолах і дрібних бронхах виявляють рослинні клітини, зерна крохмалю та інші мікроскопічні компоненти харчових мас.

При посмертному потраплянні харчових мас у дихальні шляхи вони проникають лише в гортань, трахею і крупні бронхи. Прижит­тєва реакція слизових оболонок відсутня. Необхідно враховувати обставини настання смерті, а також дані медичних документів, якщо потерпілому надавалась медична допомога.

Закриття дихальних шляхів сторонніми предметами відбу­вається переважно внаслідок нещасних випадків. Рідко такий спосіб смерті вибирають самогубці, як правило, психічно хворі. Вбивство шляхом введення стороннього тіла в дихальні шляхи - явище досить відоме, особливо дітей. Через рот вводять переважно зіжмакану хустку, ганчірку, рушник, частини одягу (галстук, панчоху, шкарпетку, труси), вату, жмут паперу тощо у вигляді "кляпа". Якщо останній заповнює лише порожнину рота, не доходячи до задньої стінки глотки, то асфіксія не розвивається, оскільки повітря може надходити у легені через ніс. Якщо "кляп" досягає задньої стінки глотки, то доступ повітря припиняється і виникає асфіксія. Таким способом можуть бути вбиті і дорослі, але переважно ослаблені хворі або особи, що знаходяться в стані важкого алкогольного сп'яніння. Іноді "кляп" вводять з такою силою, що пошкоджуються зуби, утворюються крововиливи і надриви сдизової оболонки губ і рота, розриви кутів рота. "Кляп" - важливий речовий доказ, його необхідно передати слідчому.

Утоплення (лат. зиЬтегзіо). Утопленням називається такий вид механічної асфіксії, при якому відбувається закриття дихальних шляхів рідиною внаслідок повного чи часткового занурення тіла в рідке середовище. Найчастіше утоплення відбувається у воді. Рідким середовищем можуть бути болото, грязь, нафта, фарба, мінеральне чи рослинне масло, різноманітні рідини в чанах на виробництві (пиво, вино, патока), нечистоти тощо. Тим паче, що для утоплення не обов'язкове повне занурення тіла, досить занурити в рідину лише голову або обличчя (в стані алкогольного сп'яніння, під час епілептичного

472

473

нападу тощо). Тому цілком можливі випадки утоплення в мілких ріках, у відрі, ванні, в калюжі, діжці, ночвах тощо.

Утоплення має ряд особливостей, які суттєво відрізняють його від інших видів механічної асфіксії. При раптовому і швидкому зануренні людини в воду чи іншу рідину, яке супро­воджується закриттям нею дихальних шляхів, в організмі розвивається складний і не завжди однозначний комплекс патофізіологічних змін. В основі цього комплексу лежать кілька факторів: низька температура води (порівняно з температурою тіла і навколишнім повітрям), гідростатичний тиск, що збільшується зі збільшенням глибини занурення, психоемоційний стрес, зумовлений переляком. Останній може навіть позбавити людину, яка вміє добре плавати, утримуватись на поверхні води. Лікар із Новосибірська, кандидат медичних наук Є.Д. Коновалов, який вивчав причини загибелі людей на воді, написав книгу для масового читача, в якій вважає, що головна причина смерті у таких випадках - емоційний стрес, паніка, непідготовленість людини до ускладненої ситуації.

При зануренні тіла у воду відбувається рефлекторна затримка дихання різної тривалості. В стадії інспіраторної задишки вода інтенсивно надходить у дихальні шляхи, подразнює слизову оболонку трахеї і бронхів, викликаючи кашльові рухи. Слиз, що при цьому виділяється, зміщується з водою і повітрям, утво­рюючи пінисту масу сірувато-білого чи рожево-сірого кольору, яка заповнює просвіт дихальних шляхів. У стадії відносного спокою тіло людини заглиблюється. В стадії термінальних дихаль­них рухів вода під тиском надходить в дрібні бронхи, бронхіоли, проникає в альвеоли. Внаслідок збільшеного внутрішньо-легеневого тиску розвивається альвеолярна емфізема або так звана гостра водна емфізема - гіпергідроаерія. Вода, розриваючи стінки альвеол, проникає в тканину міжальвеолярних перетинок. Через розірвані капіляри вона потрапляє в кровоносні судини. Кров, розбавлена водою, надходить в ліву половину серця, а потім - у велике коло кровообігу. Слідом за термінальною стадією дихання зупиняється остаточно. Згідно з цим, В.О. Сун-дуков (1986) вважає, що під утопленням необхідно розуміти

474

закриття дихальних шляхів рідиною з наступним проникненням її в легені (аж до альвеол), кров'яне русло та зміною крові. На його думку, таке визначення утоплення відповідає його па­тогенезу.

Увесь період утоплення в середньому триває 5-6 хв, нерідко -довше. В холодній воді настання смерті від утоплення приско­рюється внаслідок швидкого впливу холоду на рефлексогенні зони. Зате при утопленні в холодній воді підвищуються шанси для врятування людей. Виявляється, що таких потерпілих можна врятувати через 15-30 хв після настання смерті.

Наприклад. 1. Двоє маленьких дітей залишились живі після пере­бування протягом 15 хв в автомобілі, який опинився на дні норвезького фіорду. Діти були врятовані завдяки неймовірно вдалому збігу обставин. Нещастя сталося у січні 1987 року, коли машина, за кермом якої сиділа мати, заковзала на обледенілій дорозі і скотилась у Гандсфіорд, що на західному узбережжі Норвегії. Жінка встигла вискочити з автомобіля, а чотиримісячна дівчинка і дворічний хлопчик виявились всередині машини на глибині 10 м. У першому автомобілі, що проїжджав мимо, виявився радіотелефон, за допомогою якого вдалось викликати місцеву пожежну команду. В ній було три водолази, на щастя цілком екіпіровані для рятувальних робіт. Вони негайно приступили до роботи. Знайшовся і лікар, який випадково проїжджав у той момент, коли водолази підняли дітей з води, і надали їм першу допомогу. Після 15-хвилинного перебування під водою у дітей зупинилось серце. Проте їх обох удалось повернути до життя, стан їх стабілізувався.

2. У кінці січня 1987 року у Гродненській області стався такий випа­док. Посередині невеликого озера, береги якого вкрились льодом, плавали лебеді. Вітя Блудницький підійшов по льоду до краю води і нагнувся, щоб погодувати лебедів. Лід під його ногами несподівано провалився і хлопчик виявився у воді. Його товариш негайно побіг до села і покликав на допомогу односельчан. Минуло майже півгодини, поки люди витягнули Вітю з води. У нього не прощупувався пульс, легені були заповнені льодяною водою. За життя хлопчика боролись довго: робили штучне дихання, масаж серця. Його вдалось врятувати. Майже два тижні лікарі і медсестри не відходили від ліжка у лікарні, куди він був госпіталізований. Вітя Блудницький видужав.

Більшість учених, які вивчали процеси, що відбуваються при утопленні, виділяє два механізми вмирання при цьому виді

475

асфіксії: справжнє (або "мокре") утоплення і асфіктичне (або "сухе") утоплення. Між ними можуть бути окремі перехідні форми.

При справжньому утопленні у воді остання проникає в кров, викликаючи її розбавлення, внаслідок чого знижується вміст гемо­глобіну, зменшуються кількість еритроцитів, питома вага крові, її хлориди. Кров виявляється більш розбавленою в лівій половині серця, ніж у правій. Внаслідок порушення електролітного складу крові під впливом прониклої води виникає фібриляція шлуночків серця.

Для асфіктичного типу утоплення характерне подразнення холодною водою слизових оболонок і закінчень верхньогор­танного нерва, що призводить до рефлекторного спазму го­лосових зв'язок. При цьому смерть настає від рефлекторної зупинки серця і первинної зупинки дихання, зумовленої глибо­кими порушеннями обміну в ЦНС.

Трапляються випадки, коли утоплення спочатку розвивається за асфіктичним типом, а закінчується за типом справжнього утоплення, оскільки ларингоспазм минає і вода вільно проникає в дихальні шляхи і легені. Різний генез смерті при утопленні зумовлює різницю в ступені вираженості і властивостей морфо­логічних змін, які виявляють при судово-медичному дослідженні трупів.

Судово-медична діагностика смерті від утоплення часто буває утруднена, особливо на загнилих трупах, що зв'язано з невели­кою кількістю вірогідних, але не постійних ознак цього виду механічної асфіксії. Не кожний труп, витягнутий із води, є нас­лідком утоплення. Іноді смерть настає у воді від інших причин. Тому перш за все необхідно встановити, чи є ознаки смерті від утоплення.

Розрізняють зовнішні та внутрішні ознаки смерті від утоп­лення. До зовнішніх ознак належать:

• стійка, дрібнопухирчаста, білясто-сіра або рожево-біла (внаслідок домішку сукровичної рідини) піна навколо отворів носа і рота - найцінніша діагностична ознака утоплення. Ця піна грибоподібна, у вигляді "шапочки" чи "снігової грудки".

Утворюється в стадії задишки внаслідок змішування повітря, води і слизу, який в значній кількості виділяється слизовою оболонкою трахеї і бронхів у відповідь на подразнення її водою і який містить трішки білка. Піна зберігається до двох діб після витягнення трупа з води, згодом вона висихає, зберігаючи свою форму, або на шкірі залишає сітчасту плівку брудно-сірого кольору. З часом із отворів носа і рота виділяється тільки сук­ровична червонувата рідина внаслідок розвитку процесів імбібіції та гемолізу. За даними М.І. Райського (1953), цю ознаку спостерігають у 70 % утоплених;

• блідість шкірних покривів внаслідок спазму їх капілярів під впливом холодної води;

• трупні плями фіолетового кольору з сірим відтінком і роже­вим забарвленням по їх периферії. За даними С.С. Бистрова (1975), при справжньому утопленні трупні плями більш бліді, синьо-багряного кольору з рожевим або червонястим відтінком, а при асфіктичному типі вони добре виражені, темно-фіолетового кольору. Внаслідок розпушення епідермісу, кисень повітря проникає в кров поверхневих судин шкіри, що сприяє утворенню оксигемоглобіну, тому трупні плями після витягнення трупа з води швидко набувають рожевого забарвлення;

• згладжування над- і підключичних ямок і рельєфів клю­чиць внаслідок збільшення об'єму легень (при розвитку гіпер-гідроаерії);

• драглеподібне набухання складок кон'юнктиви, зумовлене їх набряком;

• "гусяча шкіра" як наслідок скорочення м'язів, що під­німають волосся.

До внутрішніх ознак смерті від утоплення належать:

• сіро-біла або рожева дрібнопухирчаста піна у верхніх ди­хальних шляхах (ознака С.В. Крушевського, 1870), у складі якої при мікроскопічному дослідженні іноді можна виявити сто­ронні включення (піщини, дрібні водорості тощо);

• різко виражена гостра емфізема легень - важлива ознака, яка виявляється у більшості випадків, найчастіше. Легені цілком

476

477

заповнюють собою грудну порожнину, прикриваючи середо­стіння. Краї їх заокруглені, поверхня часто має "мармуровий" вигляд. На задньо-бокових поверхнях легень майже завжди видно смугоподібні відбитки ребер. Легені на дотик тістуваті внаслідок значного набряку їх тканини, при видаленні з грудної порожнини вони не спадаються. Протягом тижневого перебування трупа у воді об'єм легень зменшується. При справжньому типі утоплення спостерігають "вологе здуття легень" (гіпергідрія). Так нази­вається стан легень утопленого, коли з поверхні розрізів стікає велика кількість водянистої рідини, легені при цьому стають тяжчими, ніж звичайно (на 400-800 г), але пухкі. При асфік-тичному типі утоплення має місце "сухе здуття легень" (гіпер-аерія). Це такий стан легень, коли вони різко здуті, але при розтинах сухуваті або з поверхні стікає незначна кількість рідини. Трапляється незначна кількість вогнищ набряку тканини, яка на дотик губчаста. Вага легень не збільшена порівняно з нормою;

• плями Лукомського-Расказова під трохи мутною вісцераль­ною плеврою. Вони являють собою розпливчасті поверхневі крововиливи з нечіткими краями, величиною до 2x3 см, іноді -більші, блідого червонувато-рожевого кольору внаслідок розбавлен­ня крові водою і гемолізу. Ці крововиливи дещо піднімаються над поверхнею легень. Після перебування трупа у воді більше 2-х тижнів плями зникають. їх відсутність ще не вказує на те, що їх не було взагалі;

• рідина (близько 3-5 мл) у пазухах основної кістки черепа, яка потрапляє туди через грушоподібні щілини внаслідок ларингоспазму і зниження тиску в порожнині носоглотки (ознака В.О. Свєшникова, 1965). Рідину у пазухах основної кістки виявляють у 70 % смерті від утоплення;

• значна кількість рідини в шлунку, в якій відбулося утоплення, оскільки з порожнини рота рідина потрапляє не тільки в дихальні шляхи, але й в шлунок внаслідок рефлекторних ковтальних рухів, а потім просувається по кишечнику. При справжньому типі утоплення рідини в шлунку мало, при асфіктичному - багато (до 500 мл). На думку М.І. Авдєєва (1966), проникнення

рідини в дванадцятипалу кишку свідчить про смерть від утоплення, оскільки вода в неї може потрапити лише при прижиттєвому відкритті пілоруса;

• набряк печінки, стінок і ложа жовчного міхура, а також гепато-дуоденальної складки (ознака О.В. Русакова, 1949 -Ф.І. Шкаравського, 1951);

• транссудат у серозних порожнинах (ознака Моро, 1899), який утворюється через 6-8 год після перебування трупа у воді, а тому по суті відноситься до ознак перебування трупа у воді. Таке ж значення має виявлення рідини в барабанних порожнинах вух;

• деяке розрідження крові і частковий гемоліз у лівій поло­вині серця у зв'язку з тим, що рідина, в якій відбулося утоп­лення, за виключенням морської води, проникає через капіляри легень у ліве серце. Щоб переконатися в наявності цього явища, можна накапати на фільтрувальний папір кілька крапель крові, взятої з обох половин серця. При розрідженні крові водою і гемолізі навколо основної краплі на папері утвориться кільце розрідження блідо-рожевого кольору; навколо краплі крові, взятої з правої половини серця, такого кільця не буде.

Дослідивши 50 трупів осіб, які померли від утоплення у воді, Е.М. Ростошинський (1987) у 95 % випадків виявив крововиливи в барабанні порожнини, комірки та печери соскоподібних відростків, які мали вигляд вільних скупчень крові або значно просочували слизову оболонку. Автор вважає, що описана ознака характерна для смерті від утоплення у воді. Механізм утворення цих крововиливів автор пояснив так. При надходженні води в дихальні шляхи, які сполучаються з придат­ковими пазухами черепа, виникають спазм голосової щілини і різко виражений кашльовий рефлекс, що призводить до підви­щення тиску в носоглотці. При цьому вода через грушоподібні щілини проникає в порожнину основної кістки, а через євстахієву трубку - в порожнини пірамід вискових кісток. Різкі перепади атмосферного тиску в указаних системах порожнин супрово­джуються циркуляторними судинними розладами, які, поєдну­ючись зі швидко наростаючою гіпоксією, призводять до підви-

478

479

щення проникності судинних стінок і утворенню описаних крововиливів.

Описані й інші ознаки, які спостерігають при дослідженні трупів утоплених. Проте вони, як і наведені вище, не постійні або не специфічні для даного виду асфіксії навіть на свіжих трупах, а при їх загниванні вони майже не розпізнаються або зникають зовсім, у зв'язку з чим втрачають свою діагностичну цінність. Тому певного значення набули деякі лабораторні методи діагностики утоплення: метод виявлення планктону, кріоско­пічний метод, "нафтова проба", дослідження електропровідності крові, резистентності еритроцитів, метод рефрактометрії, визна­чення осмотичного тиску, залишкового азоту, солей, гісто­логічний метод тощо.

Планктон (грец. ріапкіоп - те, що блукає) - сукупність най-дрібніших організмів рослинного і тваринного походження, що заселяють водойми. Для кожної водойми характерне своє поєднання видів планктону. Для діагностики утоплення найбільше значення має планктон рослинного походження - фітопланктон, особливо діатомеї. Діатомеї - це одноклітинні мікроорганізми у вигляді диска, еліпсоїда, човника, призми, нитки, смужки, зірочки, кущика тощо, покриті кремнеземною оболонкою - панциром, який стійкий до гниття, концентрованих кислот і лугів. При утопленні частинки планктону розмірами до 200 мкм разом з водою через легені проникають у кров'яне русло і потоком крові розповсюджуються по всьому організмі, затримуючись у паренхіматозних органах, кістковому мозку трубчастих кісток тощо. Діатомовий планктон виявляють шляхом руйнування вилучених з трупа органів пергідролем і кислотами з наступним центрифугуванням і виготов­ленням із осаду мікропрепаратів, які вивчають за допомогою мікро­скопа. Наявність великої кількості діатомового планктону у внутріш­ніх органах і кістковому мозку приймають за об'єктивний метод доказу смерті від утоплення, особливо при значному гнитті трупа. Метод запропонував Ревенсторф у 1904 році.

Разом з водою, із легень в кров можуть проникати й завислі у воді піщинки, інші частинки, які називаються псевдопланктоном. У випадку підозри на смерть від утоплення, при розтині трупа і

вилученні нирки (як правило, саме її направляють в лабораторію для виявлення планктону) не можна користуватись водогінною водою, оскільки планктон, що в ній міститься, може вноситись у тканину органів, які направляють для спеціального дослідження. Для порівняльного вивчення особливостей виявленого в трупі планктону необхідно одночасно досліджувати воду, з якої був витягнутий труп.

Питання про те, чи наявність діатомей у внутрішніх органах і кістковому мозку є цілком певним доказом смерті від утоплення, викликає суперечки. В зв'язку з цим В. ЗсЬеіІтапп і Ш. Зрегі (1979) ретельно дослідили кістковий мозок із трупів 16 осіб, які померли від причин, не зв'язаних з утопленням, і в 15 трупах знайшли діатомеї. Діатомеї завдяки своєму повсюдному розпов­сюдженню постійно проникають у живий організм через дихальні шляхи і травний тракт. Це дало підстави авторам категорично відкинути пробу на планктон для діагностики утоплення.

Метод кріоскопії (грец. кгуоз - холод, лід) заснований на порівнянні точок замерзання крові з правої (-0,5...-0,4 °С) і лівої (-0,45...-0,35 °С) половин серця, оскільки при утопленні у прісній воді кров у лівій половині серця трохи розбавлена і температура її замерзання менша порівняно з температурою замерзання крові з правої половини серця. Для діагностики утоплення метод кріоскопії запропонував Карара у 1901 році. В зв'язку з непере­конливими результатами і громіздкістю метод не отримав широкого розповсюдження в судово-медичній практиці.

Інші лабораторні методи діагностики утоплення докладно висвітлені у спеціальних посібниках чи монографіях.

За походженням смерть від утоплення, як правило, -нещасний випадок, що трапляється переважно влітку серед дітей, .і також з особами, які знаходяться у стані алкогольного сп'яніння, і купаються у ріках, ставках, озерах тощо, або під мас перекидання човнів, аварії річних чи морських суден, при випадковому падінню у воду тощо. За даними статистики, в Україні 75 % утоплень відбувається у нетверезому стані. В спекотну погоду випитий алкоголь розширює судини шкіри, ( гає жарко і виникає бажання пірнути у воду. А оскільки "п'яним море по коліна", то вони переконані у власній непотоплюваності.

480

481

Самогубство шляхом утоплення - явище не рідкісне. При цьому самогубці іноді зв'язують собі ноги чи руки, прив'язують вантаж до тіла перш, ніж кинутися у воду. Тому подібні знахідки на трупах, витягнутих з води, зовсім не обов'язково вказують на вбивство.

Шляхом утоплення здійснюють і вбивства, особливо діто­вбивства. А. Мапі (1979) описав убивство чоловіком своєї дружини методом утоплення її у ванній. К. Огіезі і К. 2ит\¥а11 (1989) проаналізували 6 спостережень убивства дітей у віці до З років шляхом їх утоплення. А в 1989 році у м. Мінську трапилось холоднокровне вбивство 9-річного хлопчика шляхом утоплення його у воді. Фабула цієї справи така.

Інтелігентну жінку Н., перекладачку, матір двох дітей покинув чоловік і створив іншу сім'ю. Згодом він став батьком Саші Ануфрієва. Коли хлопчик уже навчався у третьому класі, Н. вирішила помститися чоловікові за скалічене життя. 27 січня 1989 року близько 17 год вона прийшла в школу, обманним шляхом забрала Сашу й привела його на стрімкий берег річки Свіслоч недалеко від палацу спорту, навпроти високого дерев'яного паркана кондитерської фабрики, яка розташована за річкою. Тут вона й втопила Сашу Ануфрієва у скованій слабким льодом воді. Це дійство бачила з-за паркана кондитерської фабрики інша жінка, яка кричала, кликала на допомогу, але нікого поблизу не було. Близько 17.30 вона повідомила про те, що бачила, у відділ міліції Центрального району міста. Поки приїхали, було вже пізно. Настали сутінки, ніч. На другий день вранці водолази знайшли і витягнули з води тіло хлопчика. Тут же з дна дістали ранець, пакунок зі спортивною формою, зошит з математики Саші Ануфрієва. На обличчі, в інших ділянках голови дитини були сліди насильства. Показання свідків, у тому числі шкільних приятелів Саші, шофера таксі Довгулевича, який у той день відвозив від палацу спорту в мікрорайон Чижівка жінку в мокрому одязі, і який під час ставки віч-на-віч впізнав її, сприяли розкриттю цього жахливого злочину і змусили Н. визнати себе винною у вбивстві Саші Ануфрієва.

Ознаки перебування трупа у воді. Уже зазначалось, що у воді можуть перебувати як трупи осіб, які померли від утоплення, так і трупи осіб, які померли від інших причин, а потім потрапили у водойму. Інколи труп людини, вбитої іншим

методом, кидають в криницю, річку, ставок, в ополонку під лід тощо з метою приховання слідів злочину. На тих і інших трупах будуть виявлені ознаки перебування трупа у воді, які виражені тим сильніше, чим довший час труп знаходився у ній. До ознак перебування трупа у воді належать:

• мокрий одяг, іноді покритий, як і відкриті ділянки тіла, піском, намулою, водоростями, іншими частинами, що знахо­дяться у водоймі;

• зморщеність мошонки і сосків;

• швидке охолодження трупа. Це явище можна зафіксувати у випадках, коли труп витягнутий з води чи іншої рідини невдовзі (через 2-3 год) після його занурення у воду чи після утоплення особи;

• мацерація шкіри - набухання, розпушення і поступове відшарування епідермісу від підлеглих шарів шкіри. Це явище з'являється раніше там, де епідерміс товстий (на підошвах, доло­нях, колінах). За ступенем її вираженості можна зробити висновок про тривалість перебування трупа у воді. Вже через 2-3 год перебування у воді епідерміс на пальцях набухає, зморщується, набуває перлисто-білого забарвлення, а через 2-3 доби мацерація розповсюджується на всю шкіру долоні ("рука прачки") й стоп. Через 5-8 діб епідерміс стає молочно-білим, все більше втрачає зв'язок з власне шкірою, поступово відша­ровується і через 2-3 тижні перебування трупа у воді відторгу-ється разом з нігтями ("рукавичка смерті"), надаючи руці "випещений" вигляд. Через 30-40 діб шкіра сходить самостійно навіть у стоячій воді. Проточна вода, підвищена температура прискорюють процес мацерації, одяг (рукавиці, взуття) затримує її розвиток;

• випадання волосся голови внаслідок поступового розпу­шення шкіри. Волосся через 10-20 діб легко висмикується при незначному потягуванні, згодом воно випадає у вигляді пучків, а до кінця місяця, особливо у теплій воді, може настати цілковите "облисіння". Щоб помилково не сприйняти посмертне випадання волосся від прижиттєвого облисіння (що важливо при ідентифі­кації трупа), необхідно уважно за допомогою лупи оглянути поверхню шкіри. У випадках, коли волосся випало посмертно

482

483

внаслідок тривалого перебування трупа у воді або гниття, шкіра неначе потикана голкою (добре видно ямки від кожної волосини), а шкіра людини, яка мала лисину при житті, - гладенька;

• поява жировоску чи ознак торф'яного задубіння. У літню пору труп у воді починає гнити, швидкість розкладання його залежить від температури води. У ньому поступово накопичу­ються гнильні гази, об'єм трупа збільшується, а питома вага зменшується, і труп спливає на поверхню води. Якщо він затри­мується під водою прив'язаним вантажем, потрапляє під якісь підводні споруди, зачіплюється за коріння, корчі, каміння тощо, то гниття поступово припиняється і труп починає перетворю­ватися у жировіск (у прісній воді) або розвивається торф'яне задубіння (у болоті з кислою реакцією);

• обростання трупа водяними рослинами, сліди пошкоджень трупа водяними тваринами (раками, ондатрами, жуками тощо), наявність діатомового планктону тільки в легенях тощо.

Ряд дослідників до ознак перебування трупа у воді не безпідс­тавно відносить блідість шкіри, "гусячу шкіру", набухання складок кон'юнктиви, ознаку Моро, рожевий колір трупних плям та інші.

На трупах, витягнутих із водоймищ, нерідко знаходять різні ушкодження, які можуть бути прижиттєвими, агональними та посмертними. Прижиттєві ушкодження виникають випадково, але й можуть бути нанесені навмисно власною чи сторонньою (чужою) рукою. Вони можуть утворитися від удару об воду при падінні зі значної висоти, при стрибках у воду і ударах об дно водоймища чи об предмети, що знаходяться у воді на невеликій глибині тощо.

Агональні ушкодження виникають під час судорог, при протя­гуванні тіла течією води і ударах об нерівності дна. Посмертні пошкодження можуть утворитися під час пошуку чи витягання трупа жердинами, тичками, баграми, мотузками; при проведенні штучного дихання за Сільвестром (садна грудей, рук, переломи ребер, розриви печінки, збільшеної селезінки та ін.); гвинтами річних суден, моторних човнів, водяними тваринами тощо.

Деякі аспекти раптової смерті у воді викладені у відповідній лекції.

484

Асфіксія в обмеженому (закритому) просторі

Бувають ситуації, коли людина опиняється в дуже обме­женому, закритому з усіх боків просторі, без доступу навко­лишнього повітря. Найчастіше це трапляється з дітьми у віці ^ 8 років, які під час гри ховаються в скриню, холодильник, ящик, шафу тощо, зачиняють кришку, ляду або двері (вони тоді закриваються випадково самі), які потім не можуть відкрити зсередини. У повітрі цих обмежених просторів внаслідок дихання швидко зменшується вміст кисню і ібільшується кількість вуглекислого газу. Розвивається гіпоксія, яка з часом призводить до смерті через відсутність придатного для дихання повітря.

Смерть в обмеженому (закритому) просторі майже виключно випадкова. Але трапляються й інші обставини.

Наприклад. У 1997 році у День незалежності Росії на малому протичовновому кораблі Тихоокеанського флоту старший лейтенант ¹ ІсркашИн наказав Олександру Кіму витерти машинне масло у трюмі. Кім іи- підкорився. На повторний наказ матрос відповів матом. Тоді Черкашин ппрішив провчити неслухняного. Спочатку його запакували у комплект ммічного захисту (прогумований комбінезон, протигаз) і змусили бігати ми палубі під пекучим сонцем. Олександр задихався і просив пощади. Але це не допомогло. Ледве живого матроса запхнули у герметичний металевий ящик довжиною 68 см, шириною 37 см і висотою 80 см на цілих чотири години. Він стукав, просився, кричав та марно. Ящик пі/ікрили, коли О. Кім був уже мертвим.

Нидових специфічних чи характерних ознак смерті від асфіксії в оомеженому просторі немає. При дослідженні трупа звичайно иі.іходять загальноасфіктичні ознаки смерті (або ознаки гострої < мерті). На тілі померлих, особливо на кінцівках, виявляють • •кремі синяки, садна, невеликі рани, які виникають при спробі шіпрлтися з "пастки". Пояснити причину настання смерті можна м.мі.кп після ретельного дослідження трупа, додаткових 'і.мюр.тгорних методів дослідження у зіставленні з перевіреними і.іііпміі обставин справи.

485

Лекція 16 ТЕРМІЧНА

ТРАВМА

Нормальна життєдіяльність організму людини відбувається при сталій температурі її тіла, за певними межами якої пору­шується багато біологічних механізмів і реакцій аж до немож­ливості життя. Для підтримання температури тіла, яка забезпечує найвищу активність, людина придбала цілу систему спеціальних механізмів і дій, що допомагають їй залежно від обставин зігріватися або охолоджуватися.

Успішному регулюванню температури тіла сприяє теплоізо­ляція. У людини, як і у більшості тварин, є підшкірно-жирова основа - ізоляційна прокладка. Людина, мабуть, колись мала і зовнішню ізоляційну оболонку: у неї все ще зберігається волосся на тілі. У ссавців волосяний покрив став добрим захистом від холоду. Вони здатні посилювати його теплоізоляційні властивості, піднімаючи волосся дибом. Людські волосинки дисципліновано піднімаються, утворюючи так звану "гусячу шкіру", тільки-но маленькі м'язи біля їх коренів отримують сигнал, що тілу необхід­ний додатковий захист від холоду. Взагалі людина первісно ство­рена для життя в тропіках. З точки зору фізики її тіло дуже недосконале. Щоб захистити себе від холоду, ідеально воно повинно бути покрите товстим ізолюючим волосяним покривом, мати великий запас жиру і містити в клітинах речовину, подібну до антифризу. При цьому форма тіла з кутастої і, головним чином, циліндричної, яка сприяє втраті тепла, повинна бути круг­лішою і коротшою. Тобто, людина повинна бути круглою, жир­ною і волосатою.

Другий і дуже стародавній механізм регулювання температури тіла - дрижання, невпорядковане тремтіння мускулів. Воно продуктує теплоту у 5 разів швидше від обмінних процесів за рахунок м'язової активності, причому автоматично, без свідомих зусиль. В цілому, м'язи, які складають 50 % нашого тіла, виробляють 73 % тепла під час своєї роботи.

Один з механізмів, що регулює температуру тіла, який здатний і зігрівати його, і охолоджувати - це система кровообігу.

486

Крон несе тепло від внутрішніх органів до капілярів шкіри, яка ні /і дає його надлишок більш прохолодному повітрю. Для захисту піл. переохолодження руки і ноги забезпечені хитромудрим пристосуванням, яке нагадує промисловий теплообмінник, пиоудований за принципом протитечії. Кінцівки втрачають тепло пінидше решти тіла: наші руки та ноги завжди мерзнуть першими, оскільки вони відносно тонкі і розсіююча тепло поверхня у них порівняно з їх об'ємом дуже велика. Для зниження тепловіддачі артерії, які несуть кров до пальців, розташовані глибоко всередині них, і паралельно кожній тягнеться дві вени. Кров, яка повер­неться в тулуб по венах, отримує теплоту від крові, яку артерія несе до пальців, так що капіляри віддають в навколишнє повітря ./піше частину тепла. Проте цей "теплообмінник" в людському іі.пі діє, коли тілу треба зберегти тепло. Коли необхідне охоло-/і/м'їшн, потік крові, що повертається, переключається на вени, які розташовані під шкірою, осторонь від глибоких артерій, що мгсуть теплу кров. Це переключення можна навіть бачити наочно: м жарку погоду вени під шкірою на руках і ногах набухають ііі.ічно більше, ніж у холодну.

В організмі існують спеціальні механізми, які служать тільки п.пи охолодження. Людина пітніє. Волога, що виділяється з пор н шкірі, випаровується, віднімаючи від тіла надлишкове тепло.

Ще один механізм терморегуляції - зігрівання холодного і імоложення сухого гарячого повітря в носі і роті. Якби холодне морозне повітря взимку не зігрівалося (а це відбувається за чуже короткий проміжок часу - протягом одного вдиху), то ім.кмі тканини дихального апарату піддавались значному пошко-і.ім'ііню аж до їх загибелі. Але цього не відбувається, оскільки унікальний "кондиціонер" бере на себе головний удар морозу, а млі - трахея, бронхи і в легені повітря доходить уже зігрітим. • \\с гаряче повітря в носі і роті зволожується, чим знижується пою температура, і в легені воно потрапляє уже помірно теплим.

Головний центр, який контролює механізми регуляції темпе­ри і урн тіла (гіпоталамус), розташований в основі головного моїку. Він діє як термостат і дуже чутливий. Коли температура іюмипас підвищуватись або знижуватись, гіпоталамус дає сигнал

487

збільшити або зменшити потік крові. Якщо людина роздягнена, а її зовнішня температура опускається нижче +27 °С, кров перестає компенсувати втрату тепла, і для підтримання внут­рішньої температури гіпоталамус "включає" дрижання. При температурі +31 °С кров уже не може забезпечити роздягненій лодині достатнє охолодження, і вона починає пітніти.

Так регулюється сталість температури людського організму і підтримується його життєдіяльність. Проте фізіологічна регуля­ція температури тіла людини не безмежна, а тому зміна її як убік підвищення (більше 42 °С), так і в бік зниження (до 25 °С) викликає різні хворобливі розлади і навіть смерть.

Разом з тим, у житті трапляються такі незвичайні явища, яких не можна пояснити з точки зору сучасної науки.

Наприклад. 1. Коли 38-річний житель із Пуерто-Рико Пабло Суарес хоче підігріти обід, він просто бере каструлю в руки і за кілька хвилин вода в ній закипає. Він уміє доводити свої долоні до такої температури, що вода і в бідоні закипить, а риба підсмажиться. З Суаресом краще не вітатися, оскільки після потиску руки залишаються опіки. Вдома він змушений постійно носити азбестові рукавиці, щоб не обпекти дітей, яких у нього шестеро.

2. Незвичайними властивостями наділений від народження 36-річний Джонатан Арлін з міста Балтимора (США). За його бажанням голова нагрівається достатньо, щоб підсмажити яєшню чи зварити каву (зафіксовано температуру + 125 °С). Цю дивну властивість Д. Арлін помітив за собою ще в дитинстві. Правда, тоді волосся у нього було пристойне, тому, щоб зготувати грінки, треба було затратити близько 20 хв. Тепер його голова лиса, що значно пришвидшило процес приготування їжі. Єдина проблема була з посудом, але тепер він має сковорідку з отвором посередині (щоб не бризкав розігрітий жир), яку може одягати на голову, як капелюх. При такій ситуації мозок Джонатана повинен би був спектися, але нічого подібного не відбувається. Навіть голова у нього не болить. Не тільки вчені не можуть дати ніякого пояснення цьому феномену, але й сам Д.Арлін не розуміє, як це в нього виходить.

3. Здавна відомі випадки самозагорання людського тіла чи окремих його частин. Трапляються вони і тепер. Так, 12 листопада 1974 року американець Джек Ейнджел (цілком тверезий, що підтвердило розслідування) ліг у автофургоні. Прокинувся лише через 4 дні і побачив,

■ ;і" ного права рука повністю згоріла. Вогонь пошкодив і значні ділянки тири на спині. При цьому чоловік не міг згадати будь-яких болісних ш пупів, крім "дивного вибуху в грудях". Водночас сусіди Джека по і 'мини у, які прийшли йому на допомогу, виявили непошкодженою піжаму моюніка, в якій він спав. Судові лікарі констатували, що рука Ейнджела іюрі.іці наче зсередини. Спеціалісти протягом двох років неодноразово І>о іппрали автофургон, намагаючись знайти якусь недосконалість у його і'.ош трукції. Але нічого так і не виявили. Загадка залишилась загадкою.

Розлад здоров'я і смерть від дії високої температури

Инсока температура внаслідок своєї дії вбиває живі клітини і ікапини, які складаються здебільшого з білка (він згортається при температурі +50...55 °С). Згортання білка означає смерть клітини. Ось чому, коли мова йде про дію на живі тканини пікокої температури, можна говорити про певний температурний ітріг, за межами якого життя клітин і тканин неможливе.

Розрізняють загальну (перегрівання) та місцеву (опіки) дію пік окої температури.

Загальна дія високої температури. При поєднанні певних умок (підвищена температура повітря, висока вологість його, фі нічия праця) віддача теплоти організмом у навколишнє се-рі/іошіїце утруднена і може здійснюватись лише при напруженні м<--...іііі;шів терморегуляпії. При підвищенні температури повітря ми »і і 1... З З °С (що рівнозначно температурі шкіри) віддача мчі іотн проведенням і випромінюванням стає неефективною і кііік пкх-ться лише випаровуванням, а при підвищеній вологості

три утруднюється і цей шлях віддачі теплоти. За таких

оіи і.інміі порушується рівновага між утворенням теплоти в ..рі.иіпмі і її віддачею у зовнішнє середовище, що призводить по і.і гримання тепла, і загального перегрівання.

І ш тре перегрівання із швидким підвищенням температури і п.і м,к назву теплового удару. В основі його розвитку лежить

р<- порушення водно-сольового обміну, розвиток гіпоксії та

і ііі.ч .піксмії. Перші симптоми теплового удару (припинення

ікіілі.ііоння, загальна слабість, почастішання пульсу і дихання,

• •, ■ і. м. и роті, спрага, підвищення температури тіла) можуть

488

489

з'явитися вже через 2-3 год (іноді - раніше) від початку перебування людини в несприятливих умовах. Особливо швидко розвивається перегрівання при посиленій м'язовій роботі в закритих приміщеннях при відсутності вентиляції. Картина теп­лового удару частіше розвивається поступово. На фоні зроста­ючих явищ кисневого голодування можуть з'явитися судоми і настати смерть, в тому числі раптово.

Приклад масового теплового удару, що стався під час війни з Японією на півдні Маньчжурії у 1904 р, наводить М.І. Райський (1953).

18 липня після тривалого маршу з 2 год ночі ІМ-ський полк близько 10 год зайняв позиції на сопках, щоб зупинити просування японців. Завдання було виконане. О 1-2 год дня полк отримав наказ відійти до Хайчена. Був жаркий безвітряний день, напередодні пройшли дощі, і повітря було вологе. Коли батальйони спустились із сопок і полк в цілому під артилерійським обстрілом почав відходити, солдати стали падати при явищах теплового удару. Екстренно послали за двуколками і возами. На них вантажили солдатів і відправляло в Хайчен. Туди був поданий санітарний поїзд і близько тисячі чоловік з тяжкими явищами були евакуйовані в Ляоян. На позиції перед Хайченом з 3000 солдат до 5 год вечора прийшли менше 200 чоловік. Полк як бойова одиниця перестав існувати. До ночі на позиції було вже близько 1000 чоловік, до ранку - приблизно 2000, а через 5-7 днів повернулись всі евакуйовані.

Морфологічних специфічних ознак смерті від теплового удару немає. Проте часто спостерігають швидкий розвиток трупного заклякання, дуже різке повнокров'я легень (вони майже чорні), набряк мозку і його оболонок, дрібні периваскулярні кровови­ливи в речовину мозку, крапкові екхімози під серозними оболон­ками, інші ознаки гострої смерті.

Іноді стан, що нагадує тепловий удар, виникає у людини після тривалої дії сонячних (ультрафіолетових) променів на непокриту голову. Це - сонячний удар, який відрізняється від теплового тим, що при ньому переважно не буває загального перегрівання організму, а лише перегрівання голови. Він є наслідком ураження головним чином центральної нервової системи і також може закінчитися смертю.

490

Оригінальну причину смерті від сонячного удару знайшов Фан-Гіссен . Нью-Йорка. Досліджуючи багато таких загиблих, учений дійшов мкновку, що смерть настає від особливої отрути, яка утворюється в крові під впливом інтенсивних сонячних променів. Ця отрута уражає нервову систему і дуже схожа на зміїну - діє швидко і сильно. Дані, отримані Фан-Гіссеном, вимагають подальшої ретельної перевірки на іііичному практичному матеріалі.

Морфологічні прояви сонячного удару майже такі самі, як і і силового. Проте зазначимо, що діагностика смерті від теплового ми сонячного ударів тільки на підставі даних розтину трупа неможлива. Встановити смерть від перегрівання можна лише з урахуванням обставин справи, виключивши за даними розтину інші, можливі в конкретних випадках, причини смерті.

Місцева дія високої температури проявляється у вигляді комічних опіків, глибина яких залежить від властивостей терміч­ні то агента, його температури, тривалості дії і тривалості тканевої і іигртермії. Нагадаємо, що в даний час більшість вчених та практичних лікарів дотримується такої класифікації опіків:

I ступінь - еритема шкіри (сотЬиаііо егуіпетаіосіез). Харак-і гримується зворотними нейроциркуляторними змінами в шкірі,її дифузним почервонінням і деяким припуханням. На трупі цепочервоніння зникає і шкіра набуває жовтого кольору, буває"м поливо суха і покрита дрібними лусочками, які з'являютьсяічму, що сухий епідерміс лущиться. Опіки І ступеня не зали-ііі.іюгь після себе слідів. Якщо вони охоплюють три чвертіпмі'.срхні тіла і виникають швидко, то можуть бути небезпечні

і ЇМ життя.

II ступінь - утворення пухирів (сотЬизііо Ьиііоза). Супрово-і і.V» іься розвитком у шкірі гострого ексудативного запалення,і і пікіруванням епідермісу і утворенням на дуже почервонілійшкірі пухирів із серозним вмістом, який через 3-4 доби густішаєі < і.и желеподібним. Загоєння відбувається шляхом епітелізації,• "■і уінорення рубця. На трупі лопнуті пухирі підсихають, дноі . і.и щільним, набуває бурого кольору і нагадує садна< и< рі .імонтиі плями). Опіки II ступеня, що займають 25-30 %

!г|і.\иі тіла і більше, небезпечні для життя. На трупі опікові

н, прі і роба відрізняти від гнильних,

491

НІ ступінь - некротичний (сотЬизііо езспагііса), якого поді­ляють на дві групи: А) коагуляційний некроз поверхневих шарів дерми з частковим ураженням росткового шару; Б) повний некроз всієї товщі шкіри. Встановити глибину пораження дерми у живих вдається не зразу, на трупах це питання допомагає вирішити гістологічне дослідження шматочків шкіри. На місці опіків III ступеня у живих осіб формується коричневий або білясто-сірий струп. Опіки III ступеня, що охоплюють понад 20 % поверхні тіла, небезпечні для життя.

IV ступінь - некроз шкіри і підлягаючих м'язів, сухожиль, кісток, обвуглення (сотЬизііо саісіпозит). При дії гарячих рідин чи пари опіків IV ступеня майже не буває. Опіки ПІ-ІУ ступеня з площею ураження понад 15 % поверхні тіла небезпечні для життя.

Опіки II ступеня мають характерну морфологічну картину, і їх діагностика у більшості випадків не викликає труднощів. Проте іноді деякі хвороби, особливо шкіри (пухирчатка, шкірна висипка, "віспяна бешиха", пролежні тощо), можуть сприйматись за опіки, а опіки тлумачитись як прояви певних захворювань. В.М. Рубін (1956) описав випадок, коли опіки II ступеня вважалися за пухирчатку.

22 грудня о 12.30 в дитяче відділення залізничної лікарні за направленням дільничного лікаря в тяжкому стані поступила дитина С. у віці 12 днів з діагнозом "пухирчатка? сепсис?" Зі слів матері, дитина захворіла увечері 21 грудня, коли на правій ручці з'явився пухир, який незабаром лопнув і після цього "пластами почала зніматися шкіра". Невдовзі такі самі пухирі з'явилися на лівій ручці, обличчі, спинці, животі, сідницях, які також з часом лопали. У лікарні при об'єктивному обстеженні встановлений дуже важкий стан немовляти, на шкірі обличчя, кінцівок, тулуба суцільне відшарування епідермісу, пухирі, що зливались. Тіло мало вигляд "сирого м'яса". Слизова оболонка ротової порожнини суха. Поставили діагноз "сепсис? пухирчатка?" Інтенсивна терапія була неефективною і о 5.30 23 грудня дитина померла. При судово-медичному дослідженні трупа вся шкіра, за виключенням лобної, волосяної частини голови, носа і щік, була яскраво-червоного кольору, щільна і суха на дотик з численними розширеними і переповненими кров'ю судинами. Епідерміс відсутній, лише місцями був у вигляді окремих шматків білого

492

кольору. Пушкове волосся на вражених ділянках не змінене. Гістологічно н шкірі виявлений некроз епідермісу і повнокров'я судин дерми, в печінці і нирках - гострі дистрофічні зміни. Зроблений висновок, що смерть .■ні гини настала від термічних опіків шкіри майже всієї поверхні тіла і.ірячою рідиною (обварювання). Слідство встановило, що опік тіла був т'мзаний з купанням матір'ю дитини в гарячій воді. Характерно, що немовля з опіками II ступеня, що охоплювали майже все тіло, прожило (ильше півтори доби.

Але щоб трупні плями були сприйняті за опіки II ступеня, такого уявити майже неможливо. Скоріше можна допустити помилку з опіками І ступеня. А.І. Крат (1956) описав спосте­реження, аналогу якому в літературі знайти не вдалось.

7 січня слідчі органи доручили головному лікарю районної лікарні ірооити судово-медичне дослідження трупа дитини НІ. у віці 2 місяці, мк.і померла раптово. За висновком лікаря смерть дитини настала від просторих опіків II ступеня усієї задньої поверхні тіла. Такий висновок про причину смерті дитини суперечив матеріалам слідства. Мати дитини к.і і сторично заперечувала наявність опіків у немовляти. Вона повідомила, цю дитя до цього було здорове. 6 січня, коли дитина заснула, вона 1.1 кутала її одягом і поклала на неопалювану лежанку, а сама пішла до « усідім. Коли вона через деякий час повернулась додому, то застала /ні і іпіу мертвою. Виникла необхідність в повторному дослідженні трупа, ік оерезня за постановою прокуратури проведена ексгумація трупа і

і горне його судово-медичне дослідження. При цьому ознак гниття на

і руш не виявили (наслідок поховання взимку у мерзлу землю). На задній імнісрхні тіла розташовувались суцільні, насичені, синюшно-фіолетові і рунні плями, які при натискуванні не блідніли. Слідів пухирів від опіків II сі у пеня не виявлено. Місцями поверхневий шар шкіри, особливо на і,пшінках, легко відділявся у вигляді пластів (мацерація). Дослідження ісігіп, показало, що вони були пістряві, ущільнені в нижніх долях, і к юлогічно в альвеолах - серозний ексудат, лейкоцити та десквамовані і 'пиши альвеолярного епітелію, в міжальвеолярних перегородках -иишіокров'я капілярів і клітинна інфільтрація. При гістологічному і", її іженні шкіри, в тому числі з задньої поверхні тулуба, ознак запалення ми некрозу не знайдено. Зроблений висновок, що смерть дитини Ш. и. м і.і.іі.і під двосторонньої вогнищевої пневмонії, а не від опіків II ступеня. І пі і руба помилка була зумовлена відсутністю достатніх знань у лікаря, пі" шіконунав первинний розтин трупа.

493

Якщо потерпіла особа після отримання опіків не померла в найближчі години, то в неї розвиваються значні патологічні зміни, які отримали назву опікової хвороби. її тяжкість і наслідки залежать головним чином від площі глибоких опіків і особли­востей ранового процесу.

У клінічному перебігу опікової хвороби виділяють чотири періоди: опікового шоку (характеризується збудженням, а потім тяжким пригніченням тривалістю до доби, іноді - більше), гострої опікової токсемії (відбувається всмоктування продуктів розпаду білків, різка інтоксикація організму, лихоманка, триває 8-10 діб), опікової септикотоксемії (нагноєння ран, поява бактеріемії, пнев­монії, абсцеси, флегмони тощо) і реконвалесценції, які можуть продовжуватись місяцями і навіть 1-1,5 роки.

Наслідки опікової травми можуть бути різні: повне виду­жання, тимчасова втрата працездатності на певний період часу, стійка втрата працездатності того чи іншого ступеня і смерть потерпілого. Клініцисти намагаються прогнозувати наслідок опікової хвороби за допомогою різних формул. Найпростішою формулою визначення ризику смертельного кініця є правило сотні : А+5=Р, де А - вік в роках, 5 - площа опіку у відсотках до поверхні тіла, Р - імовірність летального кінця у відсотках. Якщо Р менше 60, то прогноз вважається сприятливим; якщо Р більше 61, але менше 80, - відносно сприятливим; якщо Р більше 81, але менше 100 - сумнівним; якщо Р дорівнює або більше 101 - прогноз несприятливий.

Під час обстеження потерпілих чи дослідження трупа при наявності опіків необхідно визначити їх площу, яку вони займають у відсотках відносно всієї поверхні тіла. Для цього можна використати різні методи. Зручно застосувати "правило дев'яток". Відповідно до цього правила вважають, що голова і шия становлять 9 % від усієї поверхні тіла дорослої людини, верхня кінцівка - 9 %, передня поверхня тулуба - 18 % (дві "дев'ятки"), задня поверхня тулуба - 18%, стегно - 9 %, гомілка і ступня - 9 %, промежина (у тому числі статеві органи) -1 %. Площа невеликих опіків може бути швидко вирахувана за допомогою долоні, оскільки розкрита долоня з долонними

494

і.миерхнями пальців у дорослої людини становить 165-170 см² .то 1-1,1 % поверхні її тіла. Для визначення площі опіків можна мкож скористатися таблицею Б.Н. Постникова, згідно з якою КК) см² опікової поверхні становить 0,62 % загальної поверхні мла, 1000 см² -6,2 %, 5000 см² - 31 %, 10000 см² - 62 %, Г.'ООО см² - 75 % і т.д. Існують методи визначення площі опіків, і.піропоновані Вілявіним, Блохіним та іншими.

Причини і строки настання смерті від місцевої дії високої и'мператури залежать головним чином від розповсюдженості • •піків і від їх ступеня. Смерть від опіків може настати як зразу миля їх виникнення, так і через деякий час, іноді значний. До нього часу точно, однозначно не встановлено, що є причиною гмгрті при опіках. Висловлено ряд припущень, з яких головним і найбільш правдоподібним є теорія інтоксикації, яка стверджує, піп смерть настає від отруєння при резорбції продуктів розщеплення білків, які утворюються на обпеченому місці. І Іроге, причина смерті при опіках не у всіх випадках одна і та ж і може бути різною залежно від часу, що минув після опіку. І Ірм смерті, яка настала зразу після термічної травми, обгрун-юіі.-шим вважається припущення, що вона настає від больового пюку. Треба мати на увазі, що шок при опіках може бути і піоринним, в розвитку якого певну роль відіграє токсемія, зумов-■ і. ■ 11.-1 надходженням у кров продуктів розпаду нежиттєздатних її'..шин. Сприяють смерті зневоднення організму, гостре пору-иіі'ішн водно-сольового обміну, втрата білків, згущення крові і пі.'ішпцення її в'язкості, зменшення активності тканинних ди-¹.1.'її,них ферментів тощо.

Опіки можуть викликати різні термічні агенти, визначення •■іміх входить у завдання судово-медичного дослідження. Визна­чають джерела (походження) високої температури за такими

І.ІІІПМИ.

На дію полум'я вказують: обпалення одягу, волосся, кіптява па моперхні одягу чи шкіри, "язики полум'я" на тілі, що розпов-. юлжуються догори, кіптява в дихальних шляхах, бронхах, опіки . ш іоіюї оболонки дихальних шляхів, циркулярні опіки тулуба, і шишок, наявність карбоксигемоглобіну в крові. При тривалій мі полум'я тканини обвуглюються.

495

При дії окропу, гарячої рідини опіки переважно поверхневі -І чи II ступеня, оскільки їх температура не перевищує +100 °С, рідина, розтікаючись по одягу чи тілі, швидко охолоджується, термін дії її незначний, на опікових поверхнях зберігається волосся, воно незмінене, зберігається неушкодженим (лише стає мокрим) одяг і опіки розташовані під ним, характерно утворення потьоків від стікання гарячої рідини донизу, при цьому опіки локалізуються переважно нижче пояса, займають передню частину тіла (не більше 3-5 % поверхні), іноді на враженій поверхні можна знайти складові частини гарячої рідини (крупи, залишки чаїнок, звурдженого молока тощо), які допомагають в діагностиці термічного агента.

Для дії на тіло водяної пари, гарячого газу характерні суцільне враження значної поверхні тіла (30-60 %), неушкоджені одяг і волосся, опіки можуть виникати на ділянках, покритих одягом, вони рідко бувають глибокими, можуть супроводжува­тись опіками дихальних шляхів. Гарячі рідини, пара викликають обварювання.

Розпечені металеві предмети викликають обмежені, неве­ликі за площею опіки, які за формою, величиною, рельєфом чи іншими особливостями відповідають певним ділянкам розжаре­ного предмета, що стикався з тілом, при цьому ушкоджуються переважно частини тіла, не захищені одягом.

Розплавлений (рідкий) метал в умовах, як правило, ливарних цехів, попадаючи на тіло людини, викликає завжди глибокі, але обмежені за розміром, невеликі опіки, вражаючи переважно нижні кінцівки (стопи, гомілки). Гарячий бітум, смола, розтоп­лений сургуч, гарячий клей тощо утворюють звичайно обмежені за площею опіки, але вони можуть бути глибокими, оскільки ці речовини щільно прилипають до шкіри, мають тривалий строк дії, передаючи тілу весь запас свого тепла. Іноді допомагає встановити діючий термічний агент характерний запах, що відчувається від одягу чи трупа (гасу, бензину, ацетону тощо).

Термічні опіки необхідно відрізняти від хімічних внаслідок дії мінеральних кислот, лугів, інших речовин (пергідроль, солі тяжких металів, формалін тощо). Хімічні опіки, як правило, не

496

шікликають пухирів; некротичні маси, струп, поверхня опіку можуть мати певне забарвлення; хімічний фактор можна визначити за допомогою судово-хімічного дослідження просо­ченого ним одягу, струпа, виділень з опікових поверхонь тощо.

Е. Кноблох (1960) звертає увагу на одну важливу обставину, яка трапляється рідко, але може мати певне значення при розслідуванні злочинів і вирішенні деяких питань. Справа в тому, що іноді на тілі трупа знаходять значні опіки шкіри, водночас як одяг і білизна можуть бути неушкодженими полум'ям. Це явище можна пояснити тим, що температура, яка діяла на тіло, хоча і могла викликати опіки шкіри, але була недостатньою для загорання одягу. Виявляється, що найбільша температура необ­хідна для спалення волосся, менша - для спалення бавовняного одягу і ще менша - для утворення опіків шкіри.

У судово-медичній практиці з дією високої температури найчастіше стикаються при дослідженні обгорілих трупів, які виявляють під час чи після пожежі, на згарищах, в місцях авіа­ційних, іноді - автомобільних катастроф тощо'. Експертиза (дослідження) таких трупів завжди викликає значну тяжкість і складність, особливо при вирішені конкретних питань медичного характеру.

Тривалий вплив полум'я на тіло призводить до суттєвих і своєрідних змін тканин і органів трупа. Волосся обгорає, м'які іканини чорніють, дуже ущільнюються, тяжко розрізаються. Внаслідок високої температури відбувається випаровування во­логи, згортання білка і в м'язах розвивається теплове заклякан­ня. М'язи ущільнюються, дещо скорочуються, а в кінцівках вся маса більш сильних згиначів переборює дію розгиначів, внаслідок чого руки згинаються у суглобах і приводяться до тулуба, нижні кінцівки переважно згинаються у колінних і трохи в кульшових суглобах. Хребет згинається уперед, завдяки чому плечі відво­дяться дещо назад так само, як і голова. Труп набуває харак-

'В Україні щодоби трапляється в середньому 160 пожеж, в яких гине від 30 до 40 м їй. Найчастіші причини виникнення пожеж: недбале поводження з газом, опаленням, м)|ютке замикання в електромережі, куріння в постелі, пияцтво, нерідко - навмисні

пі ;і мали.

497

терної пози - "пози боксера", "пози бійця, що захищається" або "пози фехтувальника". Ця поза нерідко викликає різні непорозуміння або призводить по певних помилок. Тому слід чітко з'ясувати її значення: по-перше, "поза боксера" вказує тільки на те, що на тіло діяло полум'я (але не окріп чи пара); по-друге, вона не свідчить про те, живою чи мертвою потрапила людина в полум'я, це питання не вирішується наявністю чи відсутністю характерної пози. Своєрідна поза буде на трупі людини, що при житті потрапила в полум'я і в ньому загинула, і на трупі людини, що померла від будь-якої причини ще до виникнення пожежі чи поміщення трупа у вогнище, палаючу піч, підпалювання. Фактично "поза боксера" післясмертного походження.

При тривалій дії полум'я і значного випаровування вологи шкіра ущільнюється, натягується, місцями може розриватися з утворенням тріщин, схожих на рани від дії гострих (ріжучих, колючих, колюче-ріжучих) предметів. Наявність в дні таких тріщин судинних перетинок, відсутність крововиливів у жирову клітковину та м'язи навколо них, незначна глибина вказують на їх посмертне походження.

Обгорання покривів тіла може бути настільки значним, що оголюються кістки, суглоби на кінцівках, розкриваються крупні порожнини (черепна, черевна, плевральна). При цьому внутрішні органи зменшуються у розмірах, стають щільними, сухими. Кістки спочатку чорніють, потім у зв'язку з вигоранням органічних речовин біліють, стають крихкими, легко ламаються.

При тривалій дії полум'я на голову і зменшенні об'єму кісток кров витискується з судин, губчастої речовини кісток і твердої мозкової оболонки, згортається і формує скупчення у вигляді сухуватих коричневих мас між твердою мозковою оболонкою і кістками склепіння черепа - утворюється епідуральна гема­тома. Такі скупчення крові відповідають місцям, які найбільше піддалися впливу полум'я або формуються на протилежній сто­роні голови. При тривалому впливі полум'я цілість черепа пору­шується. Одночасно знаходять скупчення крові під кістками черепа, що ще більше може ввести в оману і призводить до

498

•пилкового висновку про прижиттєве пошкодження кісток ирсна, внаслідок, наприклад, дії тупих предметів, транспортної р.іііми тощо. Ось чому при виявленні епідуральної гематоми на >иі прілому трупі перед лікарем чи експертом стає питання про ірижиттєве чи посмертне її походження. Для диференційної пагностики необхідно використати дані, наведені в таблиці 10.

Таблиця 10 Епідуральна гематома обгорілого трупа

У<_>	Властивості	Прижиттєва	Посмертна
1	Форма	Веретеноподібна	Серпоподібна
>	Вдавлення в мозкову тканину	Виражене вдавлення	Відсутність вдавлення
І	Товщина	Нерівномірна	Рівномірна
1	Консистенція	Компактна, щільна	Крихка, сипка, рихла
"ч	Межі	Нечіткі	Чіткі (прошарок желеподібної маси по периферії)
(і	Зв'язок з твердою мозковою оболонкою	Щільне зрощення	Відсутність зрощення
7	Мікроскопічно	Відсутність крапель жиру і незрілих клітин крові (або вони лише по периферії)	Клітини мієлоїдного ряду, краплі жиру у всій масі

При дослідженні обгорілих трупів найтяжче буває вирішити • ■ічччіертні питання, найважливішими з яких є два: 1) живою чи м'-ртвою потрапила людина в полум'я (і отже правильно визна-'ііі ги причину її смерті); 2) прижиттєво чи посмертно утворилися микодження, виявлені на тілі трупа.

Про те, що людина потрапила в полум'я живою, свідчать і.ткі ознаки:

1. Незакопчені і неушкоджені складки шкіри навколо очей (іноді - лобні та носогубні складки) на фоні опіків. Вони ік;ізують на те, що при дії полум'я людина замружувала очі, мі/ке, була живою.

499

2. Рожевий (яскраво-червоний) колір трупних плям (при їх виявленні), зумовлений наявність в крові карбоксигемоглобіну.

3. Кіптява в дихальних шляхах, яка осідає на слизових оболон­ках гортані, трахеї, бронхів до їх дрібних розгалужень і аж до альвеол при вдиханні продуктів горіння. Іноді кіптява може бути виявлена в пазухах лобної і основної кісток (В.К. Беліков, 1973), а також в порожнинах серця, в крупних кровоносних судинах, в цитоплазмі лейкоцитів, в макрофагах у вигляді своєрідної картини, подібної до шовковичної ягоди (Т.С.Сероджев, 1969), в купферових клітинах печінки при гістологічному дослідженні, і навіть у сечі, від якої можна відчувати запах гару. Частинки кіптяви при невеликій їх кількості добре помітні при стерео-мікроскопії відбитків зі слизової оболонки дихальних шляхів.

4. Опіки слизових оболонок верхніх дихальних шляхів, які часто поєднуються з нашаруванням кіптяви. При цьому слизова оболонка різко гіперемована з білясто-сірими плямами - ділян­ками некрозу. Нерідко в гортані, трахеї і бронхах ушкоджена опіками слизова оболонка частково відшарована і звисає у вигляді тонких сіруватих плівок.

5. Наявність карбоксигемоглобіну в крові. Кров для дослі­дження за допомогою спектроскопа прямого бачення з метою виявлення карбоксигемоглобіну треба брати з лівої половини серця або глибоко розташованих судин. Карбоксигемоглобін визначають спектроскопічно, його спектр поглинання подібний до спектра поглинання оксигемоглобіну: дві смуги затемнення в жозто-зеленій частині спектра, і одна смуга - в крайній фіоле­товій частині спектра, яка візуально не помітна. Правда, в спектрі карбоксигемоглобіну перші дві смуги поглинання трохи зміщені в короткохвильовий бік, але практично при дослідженні встано­вити це дуже важко. Тому для розпізнавання спектрів окси­гемоглобіну і карбоксигемоглобіну в тонку пробірку з розведе­ною у 100 разів досліджуваною кров'ю і в таку ж кров, що явно не містить карбоксигемоглобіну (контроль), додають по 2-3 краплі розчину відновника (гідросульфіту натрію, сірчистого амонію, фенілгідрозину або гідрозингідрату). Якщо дві смуги поглинання в жовто-зеленій частині спектра зникнуть і з'явиться одна

500

широка смуга, то це був спектр оксигемоглобіну, який перетво­рився у відновлений гемоглобін. Якщо дві смуги збереглися, то і>\в спектр карбоксигемоглобіну. Він виявляється при зв'язу-і'..піні окисом вуглецю 12,5 % гемоглобіну крові і більше.

Треба мати на увазі, що окис вуглецю може легко проникати через шкіру трупа і утворювати карбоксигемоглобін посмертно. /\ тому на вдихання продуктів горіння живою людиною вказує ..'інше наявність у крові трупа більше 20 % карбоксигемоглобіну.

6. Згорнута і згущена кров у порожнинах серця і в крупних гудинах, яка у вигляді дьогтьоподібної маси значно прилипає до їх стінок (ознака Мюлера). Якщо в полум'я потрапив труп після утворення трупних плям, то крупні судини будуть порожні.

7. Жирова емболія судин легень, яка виявляється при мікро­скопічному дослідженні їх шматочків і фарбуванні Суданом III.

8. Гострі дистрофічні та некробіотичні зміни в нирках, най-(іі.чі.ш захищених від дії полум'я, крововиливи в їх паренхіму. І'.они обумовлені гострим порушенням ниркового кровообігу, повнокров'ям судин, набряком мозкового шару, які розвиваються водночас з утворенням опіків або вслід за ними.

'.). Результати гістологічного дослідження шкіри, взятої на мі-жі опікових і неушкоджених ділянок при їх наявності. В місцях прижиттєвих опіків знаходять артеріальну і капілярну гіперемію, •.іінпца стазу, набряк, вогнищеві крововиливи, обривки еластич­них волокон в ділянці крововиливів, клітинну інфільтрацію, лік трофічні і некротичні зміни в епідермісі і дермі, артеріальні і ромби в судинах опікових ділянок, крайове стояння і міграцію н пкоцитів тощо.

10. При збереженні опікових пухирів і рідини в них рекомен­дують проводити її аналіз на наявність білка, лейкоцитів, фібрину, Кількість загального білка в прижиттєвих опікових пухирях (4,2-І.'і %) у 2 рази більша кількості білка (2,1-2,3 %) в пухирях, •їм виникли при посмертному обгоранні шкіри (М.А. Файн, І'Н.Н).

При виявленні на обгорілому трупі будь-яких ушкоджень (р.пі, переломів кісток чи хрящів, розривів внутрішніх органів і < тю) питання про прижиттєве чи посмертне їх походження

501

вирішується на підставі загального підходу до цієї проблеми. Щодо розпізнавання посмертних тріщин шкіри і прижиттєвих ран та епідуральної гематоми вже вказувалось. Має значення знайдення крововиливів у ділянці чи навколо пошкоджень у вигляді темно-червоних згортків. Після смерті кров, що вилилась, не згортається. Звертають увагу на загальне знекровлення трупа, наявність в грудній чи черевній порожнинах крові. Макроско­пічну картину необхідно доповнювати гістологічним дослі­дженням кусочків тканин та органів, взятих з ушкоджених ділянок. На прижиттєве походження ушкоджень вказують виражений набряк, ознаки запалення, некротично-проліфера-тивні процеси, явища тромбозу дрібних судин в ділянці ушко­джень тощо.

Ділянки обгорілого одяг.у на трупах огрядних людей іноді просочені жиром, який витікає з тіла під впливом високої темпе­ратури, і може скластися враження, що вона облита гасом, бензином чи іншими горючими речовинами. Це необхідно вра­ховувати при вирішенні питання про походження опіків у загиблого при пожежі чи знайденні на згарищі.

Небезкорисно знати особливу, своєрідну різновидність терміч­ного впливу - так зване єнотове горіння одягу. Воно почи­нається із загорання одягу, горіння якого сприяє виплавленню тканинного жиру трупа, жир просочує одяг і тим самим підтримує інтенсивне її горіння (подібно парафіновій свічці). При цьому глибшележачі тканини трупа обезводнюються і також починають горіти. Зрештою відбувається руйнування значних ділянок тіла, включаючи кістки. Треба враховувати те, що при ґнотовому горінні одягу має місце значна невідповідність між співвідно­шеннями палива і масою згорілих тканин тіла, зокрема глибина і обширність обгорілих ділянок трупа значно перевищує тепло­творну здатність згорілих текстильних матеріалів (А.В. Станіс-лавський, В.О. Татаренко, Н.І. Кроленко, 1975).

При судово-медичній експертизі (дослідженні) обвуглених трупів, особливо при значному обгоранні голови, нерідко виникає питання про їх впізнання (ідентифікацію), що важливо при загибелі групи людей під час авіаційної катастрофи, при пожежах

502

н крупних житлових будинках (готелях тощо). Ототожнення проводиться на підставі різних індивідуальних особливостей, збереженні особливих прикмет, залишків одягу і різних пред­метів, що в ній знаходяться і які не згорають у полум'ї, по зубах, коронках тощо. При цьому треба мати на увазі, що обпечена шкіра не має зморшок, а сиве волосся може обгоріти. 1 іеобхідно також враховувати, що довжина обвугленого трупа майже завжди менша зросту людини при її житті. Зменшення довжини тіла загиблого відбувається посмертно за рахунок пірати вологи і внаслідок укорочення товщини міжхребетних дисків і навіть висоти тіл хребців. Важливе значення має рентгенографічне дослідження кісток, яке дає змогу одночасно низначити стать, вік померлого, іноді - індивідуальні особливості скелета, колишні переломи тощо.

З метою утаювання слідів злочину трупи вбитих осіб іноді намагаються спалити. Для цього їх у більшості випадків попе­редньо розчленовують на окремі частини. Швидкість спалення група залежить від його ваги, вгодованості, будови печі, властивостей палива тощо. Раніше вважалось, що труп дорослої людини спалити у звичайній печі чи грубці тяжко, для цього необхідно багато часу - від 10-20 до 40-50 год. Проте результати спеціальних досліджень показали, що труп можна спалити значно швидше. В.О. Кувшинов (1969) проводив досліди зі спалення ірупів плодів, новонароджених і дорослих людей у звичайній печі з використанням дров хвойних порід. Виявилось, що трупи новонароджених згорають в середньому за 96 хв, витрата дров при цьому становить 11 кг. Після згорання залишається всього І кг золи без кісткових залишків. Розчленований труп дорослої людини в таких самих умовах згорає протягом 4-4,5 год, витрата /і.ров - 21-29 кг. При цьому залишається 2,5-3 кг золи з дрібними псзформними шматочками кісткової тканини сіро-білого кольору. При використанні газу в крематоріях труп згорає за 50 хв.

При виникненні питання про можливість спалення трупа чи ного частин у певному місці, необхідно ретельно дослідити золу '.і згарища, в якій можна знайти залишки кісток, зубів, які нлпстійкіші до дії високої температури, металеві частини одягу,

503

взуття тощо. Порівняльне анатомічне дослідження залишків кісток, комплекс спеціальних фізико-технічних, рентгенологіч­них, хімічних та інших сучасних методів дослідження золи дають змогу встановити факт спалення трупа, видову належність кісткових залишків, а в окремих випадках - визначити, чи спа­лений труп був дорослою людиною чи новонародженим.

При згоранні трупа в стіжку сіна, особливо - в скирті соломи, при огляді згарища часто знаходять залишки соломи, які злиплися від жару і які своїм зовнішнім виглядом нагадують частини людських кісток або зубів. Особливо важливо, що кремневі солі, що містяться в соломі, від жару розплавляються і формують дрібні, іноді кулькоподібні, овальні або невизначеної форми тверді утвори, які можуть бути дуже схожими на людські зуби або їх частини (Е. Кноблох, 1960).

Розлад здоров'я і смерть від дії низької температури

Низька температура на відміну від високої внаслідок своєї дії не вбиває живі клітини і тканини. Численні факти свідчать, що ізольовані тканини і клітини живих істот можуть переносити навіть замерзання, а в певних умовах охолодження до - 170 °С. Наприклад, еритроцити після збереження їх в гліцерині при температурі - 79 °С з успіхом використовувались для перели­вання крові хворим, які її потребували; заморожене до зледеніння серце жаби чи мавпи після відтаювання знову починає битися. Деякі тварини можуть переносити без шкоди різкі падіння температури свого тіла. При цьому вони переходять у стан спляч­ки або анабіозу, при яких послаблюються і уповільнюються всі функції живого організму, тобто - анабіоз не є для них хворобою.

Для низької температури немає і того порогу, за межами якого, як при дії високої температури, зразу настає загибель клітини, тому що низька температура не згортає білок. Людина значно краще захищена від шкідливої дії низької температури, ніж від високої. Шкідлива дія низької температури полягає не в тому, що холод прямо і безпесередньо пошкоджує і знищує клітини і тканини (подібно до вогню або гарячої рідини), а в 504

і ому, що холод створює в тканинах температурні умови, при мких не можуть нормально функціонувати складні фізіологічні системи, що забезпечують життя тканин і людини. Діяльність них систем відбувається нормально лише при певній і постійній ісмпературі тіла (в межах +35...37 °С). Якщо тканини людини тривалий час перебувають при температурі нижче +35 °С, то це ііже означає початок загального охолодження. Якщо температура мла людини знижується до +25...20 °С, настає смерть.

Сучасна наука про знеболювання і біль (анестезіологія) має шогу шляхом штучного охолодження наблизити людину до стану, близького до сплячки (анабіозу). Це робиться для того, щоб складні хірургічні операції (особливо на серці) відбувалися и умовах, найбільш вигідних для сприятливого закінчення опе­рації, протягом якої потреба охолодженого організму в кисні, в постачанні клітин стає мінімальною. Сьогодні за допомогою і,ікого штучного охолодження можна знизити температуру тіла людини до +10 °С. При цій температурі зупиняється серце, а кровообіг підтримується за допомогою спеціальних приладів з насосами. Після операції серце знову починає скорочуватись і підновлюється нормальна життєдіяльність всіх життєво важливих систем.

Розрізняють загальну (охолодження) та місцеву (відмо­роження) дію низької температури.

Загальна дія низької температури полягає у поступовому охолодженні всього організму, в розвитку якого виділяють дві сі.ідії. Спочатку при дії холоду температура тіла не знижується, .і підтримується на вихідному рівні завдяки введенню в дію компенсаторних механізмів, що зумовлюють перебудову і срморегуляції, про які докладно сказано у вступній частині лекції. І І.і'іі період називається стадією компенсації. В умовах холоду и-іі./іовіддача обмежується завдяки спазму судин шкіри і •лісшпенню потовиділення.

'Ла більш інтенсивної і тривалої дії холоду вводяться механізми ¹ імічної терморегуляції, спрямовані на збільшення тепло­продукції. Посилюється обмін речовин, збільшується розпад і пкогену в печінці і м'язах, підвищується вміст глюкози в крові. -ростає споживання кисню. Обмін речовин не тільки підви-

505

щується, а й перебудовується. Додаткова теплова енергія ви­діляється за рахунок посилення окисних процесів. Складна перебудова в організмі, яка забезпечує сталість температури тіла в умовах холоду, відбувається за участю нейрогуморальних регуляторних механізмів.

Зазначимо, що відчуття холоду не завжди суб'єктивно не­приємне. Навпаки, здорова, тепло одягнута людина зазнає на морозі відчуття бадьорості, підйому сил. Такий стан може про­довжуватись іноді тривалий, але все-таки обмежений час.

За умов тривалого або короткочасного але інтенсивного впливу холоду механізми терморегуляції перенапружуються і виснажуються. Теплоутворення не спроможне поповнити втрату тепла організмом. Теплорегуляція порушується у від'ємну сто­рону, і температура тіла починає знижуватися. Настає друга стадія охолодження - стадія декомпенсації. У цей період відбу­вається і значне зниження окисно-обмінних процесів і спожи­вання кисню. Розвивається гіпоксія і аноксія без аноксемії. Життєво важливі функції різко пригнічуються.

Вже при пониженні температури тіла до +35...33 °С настає переохолодження, людина відчуває сильну загальну слабість, значну втому. При подальшому пониженні температури з'явля­ється апатія, запаморочення, адинамія, непоборне бажання відпочити, присісти чи прилягти. Людина в такому стані дуже швидко засинає, і цей сон може стати фатальним. Цей своєрідний стан і характерні відчуття людини при загальному її охолодженні не раз зображались досить докладно і з наукової точки зору вірно в художній літературі (наприклад, в романі Ю. Збанацького "Малиновий дзвін").

Обумовлені загальним охолодженням порушення дихання і кровообігу призводять, як зазначалось, до кисневого голоду­вання, пригнічення функцій ЦНС, зниження імунологічної реактивності. При продовженні впливу холоду, коли температура тіла опускається нижче +25 °С (за іншими даними - нижче +27 °С), настають необоротні зміни, що спричиняють смерть. При цьому на трупі слідів місцевої дії холоду може не бути.

Отже, смерть при загальній дії холоду настає при температурі тіла значно вищій від 0 °С не від "замерзання", а від пере-

506

"солодження організму. Замерзанню (заледенінню) може підда­нки труп людини, померлої від будь-якої іншої причини, в тому чіп-лі від дії холоду.

Японським лікарям удалось повернути до життя "заморожену людину". 11г сталося у зв'язку з незвичайним випадком у Токіо 19 серпня 1967 І»пку, в один із днів спекотного і задушливого японського літа. Шофер ,іп іомашини-рефрижератора Масару Сайто прибув у Токіо з міста Сидзуока і,і отриманням вантажу морозива. Двохсоткілометрова дорога і нестерпна /і\;іра втомили водія. Зупинивши автомобіль на узбіччі дороги, він вирішив сховатися від спеки і "відпочити" до отримання вантажу в кузові своєї мпшини-рефрижератора. В метушні працівники компанії "Мейдзі" не тернули уваги на те, що один замовник не прибув. Але згодом один з працівників помітив стоячу без водія автомашину-рефрижератор. Спроби рочшукати шофера були марними. Нарешті відкрили рефрижератор і в пі.ому знайшли шофера, але вже "замороженого". Термометр всередині покачував 10 градусів нижче нуля. Тіло водія було терміново доставлене у найближчу лікарню. Кілька годин підряд працювали лікарі над замороженою людиною і повернули її до життя. Згодом М. Сайто поправився. Заданими лікарів, він спочатку отруївся газом, який виділяється при таненні "сухого лі.оду", а "потім заморозився".

Смерть від охолодження тіла може настати і при температурі повітря вище 0 °С, особливо при підвищеній його вологості та у пиряну погоду, яка значно прискорює віддачу тепла організмом. <)( ооливо чутливі до охолодження діти та похилі люди.

Дуже швидко відбувається процес охолодження при попаданні людини в холодну воду. Смерть при цьому може настати протягом короткого часу - за 1-1,5 год, в тому числі цю до розвитку глибокої гіпотермії від судинного колапсу або холодового шоку. При цьому смерть від холоду необхідно ппфгре-нціювати зі смертю від утоплення. У типових випадках їм- іробити не тяжко.

Часто смерті від холоду значною мірою сприяє алкогольне • и'чніння. І хоча воно спочатку суб'єктивно супроводжується піччупнм тепла (за рахунок розширення судин шкіри), згодом .ічі.оіо.льне сп'яніння викликає посилену віддачу тепла, що веде цп швидкого зниження температури тіла на холоді і переохо-■ю і.т.синя організму. При цьому суттєву роль відіграє безпорад-

507

ність. Ця безпорадність обумовлена не тільки значним зниженням температури тіла, але й зв'язаною з ним загальною слабістю, викликаною порушенням обміну речовин і позамежним гальму­ванням ЦНС. В.П. Десятов (1977) стверджує, що алкоголь при охолодженні зникає з організму значно швидше, ніж без впливу холоду, але до того часу, коли концентрація його стає незначною, організм уже впадає у стан глибокої гіпотермії.

На думку М.І. Авдєєва (1976), при концентрації алкоголю в крові трупа вище 2,5 %о діагноз смерті від охолодження стає сумнівним; при концентрації вище 3 %о - малоймовірним. Смерть у таких випадкам настає від алкогольної інтоксикації.

Механізм смерті від дії низької температури до кінця ще не з'ясований. Вважають, що смерть від холоду настає від первинної зупинки дихання, іноді - судинного колапсу або фібриляції шлуночків серця. Скоріше за все має місце комплекс змін, серед яких одне з перших місць займає порушення хімізму в ЦНС. Відомо, що зниження температури на 3-4 °С уповільнює швидкість реакцій у 2 рази, на 10 °С - у 3-4 рази. Ось чому кров не встигає віддавати тканинам кисень і залишається яскраво-червоною.

Ознаки смерті людини від дії низької температури численні. Проте не всі вони однаково достовірні, але їх сукупність чи поєднання, як правило, дають змогу правильно визначити причину смерті. Ознаки смерті від холоду поділяють на зовнішні та внутрішні.

До зовнішніх ознак смерті від переохолодження організму належать:

• характерна поза людини, яка на холоді "скручується в клубок", - поза "калачиком" або поза людини, яка змерзла: голова, верхні і нижні кінцівки зігнуті і притиснуті до тулуба, тобто людина намагається зайняти менший об'єм, зменшити віддачу теплоти. Помираючий від холоду приймає позу "кала­чиком" тільки тоді, коли відчуття холоду і свідомість ще не втрачені, людина знаходилась в паморочливому стані, а отже була живою. Люди в стані сильного алкогольного сп'яніння, тобто у непритомному стані, помирають у тій позі, в якій вони

508

і і рлтили свідомість при падінні на сніг, землю, лід, підлогу тощо, і у таких випадках характерної пози при смерті від переохо-милження може не бути. За численними спостереженнями поза "к.і.мачиком" трапляється у 20-35 % випадків смерті від холоду;

• підтавання снігу під тілом з утворенням в подальшому льодяної кірки під трупом, іноді - з примерзанням одягу. Однак, і їм ознака може свідчити і про те, що труп потрапив на це місце ніс теплим. Відсутність ознак дії тепла тіла на сніг частіше вказує н.і переміщення трупа з іншого місця;

• бурульки льоду біля отворів носа, рота, очей, нерідко -іти на віях, що вказує на дихання перед смертю і виділення пологого повітря, тобто - на прижиттєвість охолодження. Але при транспортуванні трупа ця ознака може бути втрачена;

• "морозна" еритема на ділянках тіла, вільних від гіпостазів (плями Кеферштейна). Це дифузне, яскраво-червоне, плямисте и(>,ірвлення шкіри в місцях, де немає трупних плям. Механізм іч утворення Кеферштейн, що описав цю ознаку у 1893 році, пояснював так: в місцях, які піддавались дії холоду, кров у поверх-іи'шіх судинах частково замерзає, але кровообіг ще продов­жу тьсн і заледеніла кров знову відтаює. Внаслідок часткового ігмолізу, що відбувається при цьому, гемоглобін переходить у < прокатку, яка просочує оточуючі тканини і забарвлює їх в мірвопуватий колір. На думку автора такі плями поза гіпостазами

шпака прижиттєвої дії холоду. Такої ж думки притримувався пил.і ший судовий медик Е. Гофман. А М.І. Райський стверджував, ні»» ті ознака виключно посмертного походження;

• ділянки відмороження відкритих частин тіла. Вони синюш­ні, ірохи припухлі і тістуваті, на розрізах — соковиті, з багатьмаі'.р.иікоподібними крововиливами. Іноді між ними і неушко-іі/імішми холодом ділянками помітна чітка границя. Ділянкиііі:імн|)оження є цінним другорядним доказом смерті від холоду;

• ьлідість шкіри та рожево-червоний колір трупних пляміиі.іі пі/іок надлишки кисню в крові трупа. При оцінювані цієї<■ чі.п и і реба мати на увазі, що може відбуватися дифузія кисню• іі.іпколпіпнього середовища через розрихлений епідерміс, і""іпік> при розмерзанні заморожених трупів;

509

• "гусяча" шкіра, тобто утворення на шкірі людини чис­ленних дрібних вузликів, які надають їй схожості зі шкірою общипаної гуски. Поява вузликів пов'язана зі скороченням м'язів, що піднімають волосся. Є й інше пояснення цього явища: гладкі м'язові волокна, що йдуть від верхніх шарів шкіри до більш глибоких, прикріплюються до волосяних сумок. При їх скороченні волосяні сумки підтягуються ними до вільної поверхні шкіри, внаслідок чого місця виходу волосся височать у вигляді численних дрібних горбиків. Вважають, що "гусяча" шкіра -явище прижиттєве. Проте цій ознаці не треба надавати занадто великого діагностичного значення, оскільки вона виникає і від страху, її часто знаходять на трупах утоплених тощо;

• ознаки Пупарєва і Десятова. Пупарєв (1847) підмітив, що у всіх випадках смерті від дії холоду мошонка надзвичайно скорочена і зморщена. Яєчка втягнуті в паховий канал до такого ступеня, що картина нагадує пахову грижу. Найчастіше це мало місце, коли нижня частина тіла була прикрита легким одягом. В.П. Десятов (1977) звернув увагу ще на одну ознаку - яскраво-червоний колір голівки зморщеного статевого члена, яка нерідко припухла. Ця ознака виявлена на трупах лише тих осіб, які в холодну, сиру і вітряну погоду були одягнені в коротку одежу, яка не прикривала статевих органів.

Важливі діагностичні ознаки смерті від холоду знаходять при внутрішньому дослідженні трупа. До них відносять:

• різке повнокров'я внутрішніх органів, особливо черевної по­рожнини, на фоні недокрів'я підшкірної клітковини і м'язів, обумов­лене перерозподілом крові і намаганням організму зберегти тепло та скороченням судин шкіри, підшкірної основи і м'язів;

• значне переповнення здорового серця кров'ю зі згортками фібрину, особливо його лівої половини (ознака Блосфельда -Діберга - Райського);

• згортки крові в аорті та артеріях крупного і середнього калібру. Це вказує на те, що смертельна гіпотермія часто перебігає не за асфіктичним типом;

• різного кольору кров у лівій (яскраво-червона, кольору "недозрілої вишні") і в правій (темно-червона) половинах серця.

Ьільш світле забарвлення крові лівої половини серця зумовлене притіканням її з легень, де вона достатньо насичується киснем; • плями Вишневського в шлунку. Це - поверхневі ерозії, крововиливи в слизову оболонку шлунка круглої чи невизна-ченої форми, розмірами від 0,1 до 0,6 см в діаметрі, як правило, бурого, темно-коричневого або майже чорного кольору (внас­лідок дії на гемоглобін соляної кислоти шлунка і утворення солянокислого геміну), оточені білим обідком. Число їх від декількох до сотні, вони групуються на верхівках складок, легко знімаються спинкою секційного ножа при погладжуванні або струменем води. Мікроскопічно плями Вишневського - вогнища некрозу, просочені кров'ю або бурим кров'яним пігментом, нерідко мають вигляд трикутника, повернутого основою до порожнини шлунка. Вони формуються в 75-90 % усіх випадків смерті від холоду. Вперше описані повітовим лікарем з Чебоксар Казанської губернії СМ. Вишневським у 1895 році.

Щодо механізму утворення плям Вишневського, то вважають, що внаслідок дії холоду на ЦНС порушується регуляція трофічної функції вегетативної нервової системи, зокрема сонячного спле-гіння. Це призводить до вазомоторних розладів у травному тракті, підвищеної проникності стінок судин слизової оболонки шлунка з подальшим діапедезом еритроцитів. Під впливом соляної кислоти шлункового соку еритроцити руйнуються і утворюється соляно­кислий гемін, що і надає плямам Вишневського темно-коричневого кольору.

Вираженість плям Вишневського залежить від тривалості нмирання: якщо смерть настає швидко, то вони поодинокі або і\ може не бути; при смерті, яка настає через декілька годин від початку охолодження, плями численні і є майже постійною чіахідкою при розтині. Плями Вишневського добре зберігаються і можуть бути виявлені навіть при повторному дослідженні трупа через 6-8 міс. після поховання. Крововиливи в шлунку при смерті ніл. інших причин переважно розташовуються за ходом судин у мпіляді смуг, вони глибокі, завжди темно-червоного кольору і и<- знімаються ножем (В.П. Десятов, 1977);

510

511

• ознака Фабрикантова. Це поліморфні, дрібні (крапкові), яскраво-червоні крововиливи в слизовій оболонці ниркових мисок. Вони розташовані переважно в ділянці чашечок, кількість їх 4-12, найчастіше тільки в одній нирці. Ознака неспецифічна, вона виявляється також при отруєнні окисом вуглецю, при гострих циркуляторних розладах, при механічній асфіксії та в інших випадках. Проте при цих видах смерті (крім отруєння СО) крововиливи більш крупні і темно-червоні. Ознака описана П.А. Фабрикантовим у 1955 р.;

• переповнення сечового міхура прозорою сечею - ознака Самсон-Гімельштірна (1852). Це переповнення пояснюється глибоким гальмуванням ЦНС і порушенням іннервації сечового міхура, внаслідок чого він втрачає здатність скорочуватись;

• зникнення глікогену з внутрішніх органів, особливо з печінки, обумовлене виснаженням системи теплопродукції в організмі. Для визначення наявності глікогену з трупа беруть 100 г печінки, ретельно подрібнюють, заливають 200 мл дисти­льованої води, додають декілька крапель оцтової кислоти, щоб осадити білки, і кип'ятять протягом 1-2 хв. При відсутності глікогену відвар прозорий. Опалесцентний чи мутний відвар ука­зує на наявність глікогену, його визначають у відварі біохіміч­ними методами. Пробу запропонував Лакасань у 1897 році. Зараз існують кількісні методи визначення вуглеводів у печінці трупів, що має важливе судово-медичне значення;

• своєрідні некробіотичні зміни в прямих канальцях нирок і в канальцях яєчок - ознака Касьянова. Вони полягають у тому, що під впливом холоду клітини канальців набувають ненор­мальної, виродливої форми, кількість ядер в них збільшується, причому ядра приймають довгасту чи веретеноподібну форму (замість круглої чи овальної в нормі). Такі зміни з часом переходять у некроз. Вони виявлені та описані МЛ. Касьяновим у 1954 році;

• нерівномірне, чоткоподібне розширення судин шлунка (гістологічно);

• розходження кісток склепіння черепа по стрілоподібному та (чи) вінцевому швах внаслідок замерзання (зледеніння) тру-512

її - ознака Краєвського. Автор пояснює цей процес так: під їмю холоду під час агонії розвивається повнокров'я і набряк і < (.повного мозку, тобто в порожнині черепа накопичується знач-м.і кількість рідини. При замерзанні трупа рідина, перетворю­ючись у лід і розширюючись, розриває череп по швах. На і.-іморожених трупах людей, померлих від інших причин, |ювходження кісток черепа по швах автор не спостерігав. Ознака описана Ф. Краєвським у 1860 році. Треба мати на увазі, що розходження кісток склепіння черепа по швах завжди процес посмертний. Скупчення в порожнині черепа значної кількості набрякової рідини може мати місце не тільки при смерті від холоду;

• зміна конфігурації правої долі печінки внаслідок збільшення п кпсоти і випуклості;

• порожній шлунок, нерівномірне скорочення кишечника, наявність ацетону в крові і сечі тощо.

Крім визначення причини смерті, при судово-медичному дослі-;і/імчші трупа людини, яка померла від холоду, доводиться вирішу-п.и м й інші питання, зокрема: про час і місце настання смерті, про наявність ушкоджень, не зв'язаних з дією низької и'миератури, про прижиттєве чи посмертне (внаслідок і.ім«м)зання трупа) ушкодження черепа тощо.

І Іа трупах осіб, що померли від холоду, бувають різні механічні ушкодження. Найчастіше це садна і синяки на обличчі, тильній іпмісрхні кистей, ділянок ліктьових і колінних суглобів, які "«•рідко помилково сприймають як сліди боротьби чи самоза-•ікту. Ці ушкодження виникають від ударів при падінні іьчорнілого, при його русі плазом. Значно рідше трапляються оі іі.ііі серйозні ушкодження. Частіше на трупах виникають ііп.о/іження посмертного походження, серед яких найбільше п.ічі'іпія мають ті, що утворюються внаслідок замерзання трупа. Мри розтріскуванні кісток склепіння черепа можуть виникати

мортні розриви шкіри, яка просочується гемолізованою

і рмі-'ю, що помилково може бути сприйнято за прижиттєву ■і. ргіпю мозкову травму.

513

Розморожування заледенілих трупів треба робити повільно при звичайній кімнатній температурі. При цьому відбувається гемоліз крові, ступінь вираженості якого залежить від швидкості відтавання. При мікроскопічному дослідженні кусочків з органів, що піддалися зледенінню, знаходять щілини і порожнини, які пов'язані з механічною дією льоду. Загиблі від тривалого впливу холоду клітини і тканини не мають ознак омертвіння.

За походженням смерть від холоду найчастіше являє собою нещасний випадок. Описані самогубства шляхом переохоло­дження, які трапляються рідко і стосуються, як правило, психіч­но хворих осіб. Іноді бувають випадки вбивства: залишення безпорадної людини в певних умовах при низькій температурі, закопування новонародженого в сніг тощо. За допомогою холоду був вбитий, наприклад, видатний вчений, доктор військових наук, професор, генерал-лейтенант інженерних військ Д.М. Карбишев. У серпні 1941 року, інспектуючи систему оборонних споруд у Білорусії, він був тяжко поранений і контужений, втратив свідомість. Його перенесли в укриття, де він був виявлений і полонений фашистами. Німецьке командування всякими подачками намагалось схилити генерала до співпраці на користь Гітлера як спеціаліста військово-інженерних справ. Переконав­шись, що генерал незламний, гітлерівці кинули його в концтабір, переводячи з одного в інший (Нюренберг, Майданек, Освенцім). В останньому концтаборі Маутхаузені (Австрія) було вирішено його знищити. Серед ночі на лютневому морозі 1945 року його роздягненого вивели у двір і поливали із пожежного брандспойту холодною водою, поки він не перетворився у льодяну брилу. Зараз на місці страти Д.М. Карбишева стоїть пам'ятник відважному генералу.

Місцева дія низької температури проявляється у вигляді відмороження (лат. сопдеіаііо). Розрізняють 4 ступені відморожень:

І ступінь - почервоніння та припухлість шкіри, які супрово­джуються свербіжем, пекучим болем, ломотою в суглобах тощо тривалістю до тижня, після чого шкіра набуває звичайного вигляду;

II ступінь - утворення пухирів, наповнених прозорою, трохичервонуватою внаслідок гемолізу крові рідиною. Шкіра навколопухирів набрякла і ціанотична (при опіках - червона). Післявідморожень І-ІІ ступеня шкіра тривалий час підвищено чутлива;м» холоду;

3. ступінь - некроз усієї товщі шкіри, іноді - і підшкірної клітковини. При цьому глибину омертвіння тканини вдається утановити не зразу. Відморожена ділянка покрита пухирцями іемно-червоного кольору, іноді - майже чорного кольору, з геморагічним вмістом, не чутлива до болю. Пухирі іноді відсутні. Имбряк тканини розповсюджується за межами відмороженої лілянки. Омертвілі тканини згодом відторгуються, загоєння пе­ребігає довго (протягом 1,5-2 міс.) з формуванням рубців;

4. ступінь - глибокий некроз, що захоплює і кістки з розви-іком остеомієліту, іноді - артриту найближчих суглобів. Відторг­нення некротизованих тканин і загоєння триває кілька місяців, и.і кінцівках закінчується утворенням кукси. Нерідко приєд-муі ться гнійна інфекція (флегмона, волога гангрена, сепсис).

Відмороження рідко бувають об'єктом судово-медичних дослі-/і/кень. Іноді доводиться визначати ступінь тяжкості тілесних ушко-.'ічмчіь чи стійкої втрати працездатності.

514

515

Лекція 17 ЕЛЕКТРИЧНА

ТРАВМА

Електричний струм відноситься до фізичних факторів зовніш­нього середовища, який нерідко вражає людину, викликаючи у неї розлад здоров'я або смерть. В зв'язку з цим потерпілі чи загиблі від електрики стають об'єктами судово-медичного дослі­дження (експертизи). Наведене зумовлює необхідність певних знань щодо властивостей електричного струму, особливостей його дії на живий організм та діагностики, оскільки це має особ­ливе значення для правоохоронних органів при розслідуванні нещасних випадків на виробництві і в побуті як з метою уточ­нення обставин пригоди, так і для визначення причини смерті загиблого.

Щорічно у світі від дії електричного струму гине близько 25 тис. чоловік (В.Є. Манойлов, 1988). Найбільша кількість смертель­них електротравм зафіксовано в сільському господарстві - 31,6 %, у будівництві - 24,3 %, на електростанціях - 22,4 %, у лісовій і паперовій промисловості - 11,7 %, у машинобудуванні - 10 %. (В.І. Королькова, 1960). Серед смертельної травми в умовах сільського господарства Тернопільської області ураження струмом становлять 8,0 % від усіх випадків травми з летальним кінцем, займаючи третю позицію після тракторної і гужової травми (А.Х. Завальнюк, 1993). Кількість електротравм з тяжкими наслідками не має тенденції до зниження, а поступово навіть збільшується (Г.М. Назаров, Л.П. Николенко, 1992). За даними міжнародної статистики небезпечність смертельного враження електричним струмом у 10-15 разів більша, ніж при інших нещасних випадках.

У судово-медичній практиці доводиться стикатися головним чином з випадками смерті від дії промислового (або технічного) електричного струму на виробництві, в сільському господарстві, на транспорті, у побуті і значно рідше з ураженнями атмосферною електрикою (блискавкою).

516

Ураження технічним струмом. Уражувальна дія електрич­ного струму залежить від його фізичних властивостей і пара­метрів, шляху проходження, фізіологічного стану організму, від умов і обстановки та інших факторів.

У більшості випадків ураження струмом відбувається при оезпосередньому контакті тіла людини з струмонесучим провід­ником. Електротравма може статися і без безпосереднього дотор­кання до провідника, а тільки при наближенні до нього, особливо до установок високої напруги. У таких випадках можливе виник­нення електричної (вольтової) дуги.

Зі збільшенням кількості різної медичної техніки за останні десятиріччя почастішали електротравми в медичних закладах при різних видах діагностики і електрофізіотерапії.

Розрізняють постійний і перемінний струм. Постійним називають іакий струм, у якого електрорушійна сила (ЕРС) з часом не змінює (ного напрямку. У перемінного струму ЕРС безперервно змінюється їм величиною, він багато разів за секунду змінює свій напрямок. ¹ Іастота перемінного струму може бути різною, але у практиці частіше при електротравмі мають справу зі струмом 40-60 герц, оскільки пей вид струму широко розповсюджений в промисловості і в побуті.

< /груми високої частоти від 10 тис. до 1 млн. Гц навіть при напрузіІ.'ЮО вольт і силі струму 2-3 ампера безпечні і застосовуються вмедицині з діагностичною та лікувальною метою.

Постійний струм менш небезпечний, ніж перемінний приб-дпзно у 4-5 разів.

Відповідна реакція організму на дію електрики залежить головним чином від сили струму. Людина починає відчувати дію перемінного струму, що проходить через неї, при силі 0,6-1,5 мА. Цей струм називається пороговим відчуттям (таблиця 11).

Для орієнтування у більшості випадків електротравми можна керуватися положенням, що струм величиною 25-50 мА являє гобою для людини значну небезпеку, а струм від 50 до 100 мА - смертельний. Струм 50 мА вражає систему дихання і сер­цево-судинну систему. При 100 мА настає фібриляція шлуночків серця у вигляді безладних хаотичних скорочень і розслаблення ного м'язових волокон, які в людини спонтанно не зникають.

< '.ерце зупиняється, кровообіг припиняється.

517

Таблиця 11 Реакція організму на струм залежно від його сили

Сила струму в мА	Фізіологічні явища
0-0,9	Струм не відчувається.
0,9-3,5	Струм відчувається, але без болісних явищ
3,5-4,5	Перші больові відчуття у незвиклих: легкі судорожні рефлекторні скорочення м'язів пальців рук.
5-7	Біль у руках у всіх випробуваних, легкі судоми у верхній частині руки.
8-10	Болючі судомні скорочення у всій руці. Заціпеніння руки
11-12	Судомні скорочення м'язів розповсюджуються до плеча. Сильний біль. Доторкання до електродів можна витримати протягом не більше 30 с.
13-14	Самостійне розтиснення руки і звільнення електрода практично неможливе. Доторкання до електродів можна витримати протягом не більше 15 с.
15	Самостійне розтиснення руки і звільнення електрода неможливі.

Одним з основних факторів уражаючої дії струму є його напруга, яка вимірюється у вольтах. Прийнятим визнається поло­ження, що при рівних умовах струм тим небезпечніший, чим більша його напруга. Вважається, що струм 110-220 В, який найбільше використовується у побуті, належить до струмів низької напруги, а струми більше 250 В - до високої. Але ДЕСТ № 721-74 до струму низької напруги відносить струм напругою до 1000 В, до струму високої напруги - струм більше 1000 В. До цього часу не встановлено, при якій напрузі струму травма стає смертельною у всіх або майже у всіх випадках. Струми високої напруги (тисячі вольт і більше) у ряді випадків не викликають смерть, оскільки в місці контакту виникає вольтова дуга, відбувається обвуглення тканин, яке сприяє значному збільшенню їх опору і зниженню сили струму. Відомі ураження і струмами низької напруги - 60 і навіть 12 В. Небезпечним для життя визнається струм напругою 50 В і більше, смертельним - напругою 100 В і більше.

518

Реакція організму на дію струму залежить також від опору і канин тіла. У людини струм діє первинно на шкіру. Тому стан шкіри, яка піддається електричному впливу, має важливе значення. <)пір шкіри не однаковий у різних ділянках тіла і може коли-натися від 50 тис. до 1 млн. Ом. Кисті і ступні мають мінімальний опір близько 100 тис. Ом. Людське тіло в цілому має мінімальний шіутрішній опір менше 500 Ом. Якщо шкіра долоней потовщена в процесі ручної роботи, мозолиста, то її опір може знаходитися в інтервалі від 1 до 2 мільйонів Ом. Дуже добре проводить струм кров.

Небезпечність ураження електрикою залежить і від схеми "пключення" людини в електричну систему. Найхарактернішими < дві схеми включення: 1) між двома фазами електричного ./іанцюга і 2) між однією фазою і землею. Особливо небезпечна /шофазна дія, коли тіло контактує з обома фазами. При двофаз­ному включенні наслідок електротравми залежить від шляху проходження струму через тіло, так званої "петлі струму" в організмі, що зв'язано з місцем входу і виходу енергії: рука -рука, рука - нога, голова - рука, голова - нога, нога - нога ницо. Найнебезпечнішим є проходження струму крізь серцевий м'ма, що буває при "петлі" ліва рука - ліва нога, голова - ліва поіа та інші. Найменш небезпечний шлях струму по ланцюгу мої а - нога. Однофазне дотикання менш небезпечне, оскільки напруга, під якою знаходиться людина, не перевищує фазну. І'і'іповідно меншим виявляється і струм, який проходить через

І І.'ІО.

Важливе значення має тривалість стикання тіла з джерелом > 11 > у м у. При дії струму високої напруги людина може бути мпігсво відкинута від джерела струму за рахунок різкого ско­рочення скелетних м'язів. Чим довше діє струм, тим більша імоиіріїість тяжкого, особливо смертельного наслідку. Значний іа площею і щільний контакт між шкірою і носієм струму змен­шу опір організму і посилює ефект дії струму. Чим площа ' і пклини менша, тим більший опір зустрічає струм в місці іошакту і тим більше енергії він втрачає на цій ділянці. Чим 'і 'юта електродів в момент електротравми більша, тим дія струму пі організм сильніша.

519

Поряд з різними технічними характеристиками струму, велике практичне значення при виникненні електротравми мають також різноманітні зовнішні фактори.

Існує поняття про струмонебезпечні приміщення з підви­щеною вологістю (лазні, вбиральні кімнати, землянки, підвали, ферми тощо). Суттєву роль відіграють сира земля і волога під­лога. У вологих та сирих приміщеннях відбувається зволоження шкіри, що значною мірою знижує її опір до струму. Слід пам'я­тати про дуже добру провідність текучої води. В літературі наво­дяться приклади проходження струму по струмені води, яка попадала на проводи, що знаходились під напругою (наприклад, нещасні випадки у пожежників внаслідок ураження струмом через брандспойти, які знаходились у них в руках). Струм може передатись через пару, яка виходила з труби паровоза і стала провідником між електропроводом напругою 27,5 кВ і паровозом, що стало причиною смертельної електротравми (В.А. Шевчук, 1965).

На небезпеку враження струмом впливають також вміст кисню і вуглекислого газу в повітрі, електричні і магнітні поля, ультрафіолетове випромінювання тощо. Так, збільшена кількість С0₂ в повітрі збільшує, а знижена - зменшує небезпечність ураження струмом.

Одяг і взуття треба розглядати як додаткову ізоляцію люд­ського тіла, тобто як додатковий опір струму. Найкраще захищає від струму резина (калоші, чоботи, взуття з резиновими підош­вами і підборами, рукавиці). Близько до резини за опором є вироби з натуральної шкіри і шовку. Шерсть (вовна), льон і бавовна стоять на останньому місці. Декілька шарів одягу дає більший захист від струму, ніж один шар, що дорівнює за товщиною сумі всіх шарів.

Зі збільшенням віку чутливість до дії струму знижується. Жінки більш чутливі до струму, ніж чоловіки. Особливо чутливі до струму діти. Худі люди завжди чинять струму більший опір, ніж сильні, крупні, мускулясті суб'єкти.

Певне значення для наслідків електротравми має також зви­кання до дії струму (тренованість) деяких категорій працівників,

520

особливо "фактор уваги". 5. ЛеШпек (1927) взагалі надавав "фактору уваги" вирішальну роль у багатьох випадках ураження струмом, тобто тяжкість наслідку враження, на його думку, обумовлюється значною мірою станом нервової системи людини и момент ураження. Під час сну і наркозу виявлена понижена чутливість до дії струму. У людей, які зловживають алкоголем, чутливість до струму підвищується, що підтвердилось і при експериментальних дослідженнях. Це ж стосується хворих лю­дей, фізичного перенапруження, перевтоми, травми тощо.

При доторканні до відключеного електричного приладу може статися враження статичним електричним струмом.

Казуїстика електротравм знає випадки, які підкреслюють піачення індивідуальних особливостей організму для наслідків дії струму.

Наприклад. Житель м. Габрова (Болгарія) Георгі Іванов, якому вже п.чпзько 90 років, має дивовижні властивості. Він може голими руками Гсдпувати кінці проводу напругою 220 або навіть 380 В, незважаючи п.не, що удар струмом напругою 380 В у більшості випадків призводить ;н> миттєвої смерті. Електрик же із Габрова працює, не виключаючи і іруму, і не користується ніякими захисними пристосуваннями. Спеціалісти з різних країн, які досліджували цю дивну здатність, не ;ш"ішли до єдиної думки. Встановлено лише, що електричний опір тіла Г. І п. і 11 о в а у 8 разів вищий, ніж у інших людей.

При обриванні проводів високовольтних ліній, що знаходяться під напругою, і електризації землі у випадку знаходження людини н цій зоні виникають так звані "крокові" ураження струмом. Під "кроковою" напругою розуміють різницю потенціалів між двома і очками поверхні землі, що знаходяться одна від одної на віддалі кроку (0,8 м). Людина, яка потрапила на таку ділянку землі, однією ногою буде знаходитися у місці з більшим потенціалом, а другою па ділянці з меншим. Чим більша величина кроку і чим ближче 'іюдина знаходиться до заземлювача, тим більша небезпечність ураження "кроковою" напругою. Небезпечність електротравми чіі.пі.шується, якщо людина, що піддалась впливу такої напруги, 11.1 має. Тоді напруга "кроку" збільшується, оскільки шлях струму

521

проходить уже не ^ерез ноги, а через усе тіло. Опинившись в зоні "крокової" напруги» виходити з неї необхідно невеликими кроками (або стрибками Н^а одній нозі) у бік, протилежний від місця передбачуваного за^{микашя на землю}> тобто від лежачого на землі провода.

Електричний еґРУ^м справляє в організмі специфічну електрич­ну, електрохімічну (електролітичну), теплову (термічну), механічну і неспецифічну ДІІ0-

Специфічна ДІЯ струму зводиться до подразнення скелетної і гладкої мускулатУР^и- залозистих тканин, нервових рецепторів і провідників, що проявляється тонічними судомами скелетних м'язів спазмом п?^лосошх зв'язок, підвищенням артеріального тиску (за рахунок скорочених гладеньких м'язових волокон су­дин), фібриляціє^ шлуночків серця, викидом у кров кате-холамінів.

Електрохімічна (або електролітична) дія струму прояв­ляється розкладом органічних рідин організму і викликає значні порушення їх фізи^к°-^{хімімного} складу, відбувається їх електро­ліз, що веде до порУ^шенїЯ[ і°^НН01 рівноваги в тканинах у вигляді коагуляційного (б^{іля а:і} °ДУ) ¹ колікваційного (біля катоду) некрозу, утворені пари і газу, імпрегнації шкіри металом провідника. Струм змінює також стан колоїдів в організмі (завис­лих заряджених ча£^тин)-^Р^{оходячи К}Р^ІЗЬ біологічні середовища, електричний стр/^м поляризує атоми і молекули, змінює просторове їх оріє^^тУ^вагнїЯ * посилює їх рух.

Теплова дія стрУ^мУ ^^е зпосередньо зв'язана з опором тканин і перетворенням ел^ектР^{ШЯІ01 ене}Р^ги У теплову (за законом Джо-уля-Ленца) або обУ^мов^^Є5На виникненням вольтової дуги, що призводить до утвоР^ення 'Опіків різного ступеня (у 70-80 % від загальної кількості електротравм) або загорання одягу. В кістках може формуватися "перлідаове (або костяне) намисто", яке являє собою розплавлений і згодом захололий фосфорнокислий кальцій у вигляді утворів правильної кулеподібної, іноді яйцеподібної форми або у вигляд багатогранників. Вони переважно порожні всередині діаметр(?^м ^ ^мм- Ч^еи феномен описаний вперше К.Рентгеном у 191 і РОЦІ

522

Механічна дія струму полягає в різкому скороченні м'язів, шіаслідок чого в окремих випадках з'являються розриви м'язів ,ібо зв'язок, вивихи в суглобах кінцівок і навіть їх відриви, переломи кісток, розриви аорти, рани, садна, синяки тощо. При підкиданні враженого струмом і його падінні також можуть утво­рюватися різні ушкодження механічного походження, які підносять до вторинної (неспецифічної) дії струму. До неї належать також і опіки від дії вольтової дуги, від розжареного провідника, загорілого одягу, акустична травма тощо.

Механізм смерті від дії струму обумовлений функціональними порушеннями, які залежать від дещо різної дії струму великої і невеликої напруги. Виділяють 4 форми смерті при електротравмі: І) серцева - настає частіше від фібриляції шлуночків серця, рідше — від асистолії; 2) дихальна - настає переважно від пер­винного паралічу дихального центру, рідше - від асфіксії; 3) (мішана форма, тобто коли одночасно зупиняється дихання і припиняється робота серця; 4) смерть від електричного шоку. Зупинка дихання відбувається відразу після проходження струму через трансбульбарну петлю і пов'язана з розвитком паралічу дихального центру.

Особливої уваги при електротравмі заслуговує стан так чіаної "уявної смерті", коли після враження струмом постраж--і.і.ііий зовнішньо видається мертвим, а згодом повертається чи може бути повернутий до життя. Такий стан виникає у 50-75 % і мертельних електротравм і зумовлений переважно зупинкою і пхання. При своєчасному і правильному наданні медичної допо­моги у більшості випадків (80 %) удається повернути потер­пілого до життя. При відсутності допомоги "уявна смерть" може виявитись справжньою. Смерть може настати також і при неправильному наданні допомоги, наприклад, коли враженого

* і румом закопують у землю, як це іноді ще роблять у побуті.Подібна "допомога" не має ніяких наукових обгрунтувань і є неоі.мьше як забобоном. Вона сприяє лише швидшому настанню

• мерті, а не поверненню до життя.

У генезі "уявної смерті" при електротравмі мають місце З пгповні механізми: пригнічення функції довгастого мозку, фібри-

523

ляція шлуночків серця і титанічний спазм дихальних м'язів. Стан людини, враженої струмом і яка не подає ознак життя, завжди повинен розцінюватися в плані надання медичної допомоги тільки як "уявна смерть", обумовлена функціональними роз­ладами.

При судово-медичному дослідженні трупа загиблої від елек-тротравми людини треба звернути особливу увагу на одяг, головний убір та взуття. Зміни матеріалів одягу можуть виникати від механічної, теплової і електролітичної дії струму, які добре виявляються при безпосередній стереомікроскопії (операційний мікроскоп, мікроскопи МБС-2, МБС-9). Кінці волокон матеріалу в краях ушкоджень неначе рівно обрізані і обпалені. Теплова дія струму проявляється в утворенні обпалених ділянок, ділянок вигорання або розплавлення (особливо матеріалів з синтетичних волокон). Розряд струму в місці його входу іноді утворює в одязі отвір.

Явища електролізного руйнування при дії струму спостерігають в бавовняних і віскозних матеріалах. По краях зруйнованих ділянок кінці волокон набувають булавоподібного, неначе обтопленого, контуру. Всередині стрижнів прилеглих волокон виявляються вогнища дрібної зернистості, а іноді і дуже своєрідні зміни їх структури за ходом силових ліній електричного поля у вигляді тоненьких світлопереломлюючих смуг, які нагадують візерунки на замерзлому вікні. Інші джерела тепла (полум'я, гаряча рідина) не викликають зазначених змін в матеріалах одягу (Г.М. Назаров, Л.П. Николенко, 1992).

При проходженні струму на тканинах одягу завжди відкла­дається метал електрода, який може бути виявлений контактно-дифузійним чи спектральним дослідженням. Оплавлення метале­вих частин одягу (ґудзиків, пряжок, гапликів), цвяхів підошов на взутті явно вказують на дію струму (М.І. Авдєєв, 1976).

При смерті від електротравми шкіра трупа бліда або трохи з синюшним відтінком залежно від танатогенезу (фібриляція шлу­ночків серця, зупинка дихання тощо). Трупні плями просторі, темно-фіолетового кольору з численними внутрішньошкірними дрібнокрапковими крововиливами синього кольору. Спосте-

524

рігають анізокорію (міоз на стороні входу струму), знаходять піші зовнішні ознаки гострої смерті: крапкові крововиливи в сполучні тканини повік, розслаблення сфінктерів тощо.

Для діагностики смерті від ураження струмом особливе зна­чення мають місцеві зміни, які проявляються електромітками .іГ>о знаками струму. Типові електромітки виникають у 85-90 % шшадків електротравми і нагадують опіки II ступеня. Електро­щітка - своєрідна ділянка ушкоджених тканин (шкіри чи іноді слизової оболонки) в місці контакту з провідником струму знач­ної сили і (чи) напруги. Вона характеризується сухим некрозом і канин (аж до обвуглення) і імпрегнацією їх металом провідника. І.мс-ктромітки вперше описав австрійський вчений 5. Леїііпек. Попи мають різну форму, величину та властивості, утворюються и місцях входу та виходу струму. У більшості випадків електро-мпка являє собою пляму чи особливі утвори круглої чи овальної форми, може мати форму несучого струм провідника, розмірами під кількох міліметрів до 1 см і більше. Колір знаків струму < ірувато-білий або зовсім білий, тобто вони світліші від оточуючої шкіри, консистенція їх твердіша за нормальну шкіру, нагадують 1.1 щільністю пергамент. Часто по краях ураженої шкіри є вали­коподібне підвищення, внаслідок чого середина знаку видається ірохи заглибленою (лійкоподібною). Для електромітки харак-и'рна відсутність навколо неї запальної реакції.

Характерною особливістю електромітки є наявність в рого-мііму шарі шкіри невеликих отворів різної форми з відкладанням по їх краях чорноватого нальоту і збереженням малюнка Іи .юного шару. При безпосередній стереомікроскопії в сукупності їм' складає враження наявності провалів у роговому шарі шкіри. Колір нальоту має різні відтінки залежно від металу джерела ' іруму: зеленого при контакті з міддю, коричневого - з залізом і мирного - з свинцем (В.А. Агеєв, 1967). Ця оригінальна картина мо.кс виявлятися і на цілком висохлій шкірі через тривалий час пі. чи виникнення електромітки.

важливо знати, що електромітки можуть бути у вигляді и" іряпин, саден, невеликих ран, мозолів, бородавок, крововиливів , шкіру, дрібнокрапкового татуювання, вхідних отворів сліпих

525

вогнестрільних ушкоджень тощо, що ставало причиною помилок при їх діагностиці. Так звані контактні електромітки іноді точно відображають форму, величину і особливості поверхні струмо­несучого провідника, а на самому провіднику можуть залишатися частинки відокремлених від тіла епідермісу і дерми.

У ділянці електроміток відбувається відшарування і підне­сеність епідермісу у вигляді пухиря, але без рідкого вмісту в його порожнині. Це - явище епідермолізу, яке вказує на специфічну дію струму переважно в місці його входу, оскільки на місці виходу воно виникає дуже рідко.

Якщо контакт не був достатньо щільним і відбувалося іск­ріння між провідником і шкірою, то зони ушкоджень вияв­ляються дуже малими і мають вигляд голкових уколів. Специ­фічним для електроміток є відкладання металу струмонесучого провідника, який можна виявити різними методами дослідження: мікрохімічним, контактно-дифузійним, спектрографічним та ін.

Електромітки найчастіше розташовуються на долонях, паль­цях, а вихідні знаки струму - переважно на підошовних поверх­нях стоп.

При смертельній електротравмі у 10-15 % випадків електро­мітки не утворюються, особливо на ділянках вологої і тонкої шкіри, або вони не виявляються.

У всіх випадках смерті від ураження струмом шкіра з електро-міткою повинна бути вирізана і направлена на гістологічне дослі­дження для підтвердження дії струму. Особливо це стосується випадків, коли електромітка не типова, а як зазначалось вище, схожа на садно, подряпину, рану тощо.

Мікроскопічна (гістологічна) картина ушкоджень шкіри струмом має характерні особливості. За Ш. Шеітапп (1927) до них належать: щільники (соти) в роговому шарі, його обгорання, витягування клітин шилоподібного шару, відшарування епідермісу від власне шкіри, схожість електромітки з вогнестрільним ушко­дженням, різка гіперемія судин з крововиливами.

Висока температура в ділянках ураження струмом викликає неначе закипання тканинної рідини, яка, переходячи в паропо­дібний стан, розриває епідерміс і утворює в ньому порожнини

526

різної форми і величини (щільники, соти Шрідде). Такі порожнини ("спучення") виникають переважно в ділянках шкіри з товстим роговим шаром. Вони часто розташовані групами і роз'єднані між собою тонкими перетинками.

В місці дії струму клітини мальпігієвого шару шкіри витя­гуються, розташовуються у вигляді "щіток" і утворюють фігури "завихрення",які нагадують мітелки, частокіл, риб'ячі хвости. Епідерміс часто цілком припіднятий над власне шкірою у вигляді пухиря - явище епідермолізу. Іноді в сосочковому шарі бувають крововиливи. Вони локалізуються поблизу місця розриву епідер­місу і сосочкового шару. Відбувається гомогенізація, аргентофілія колагенових волокон, фрагментація і підвищена здатність елас­тичних волокон до забарвлення. В підшкірній клітковині вини­кають розлади кровообігу: застійне повнокров'я, набряки, ш'язані з місцевими гемодинамічними порушеннями і "емфізема" шкіри - так звана електрогенна емфізема (П.В. Сипівський, 1962). В глибших шарах шкіри знаходять зигзагоподібні порож­нини з обвугленими стінками - ходи струму (А.Д. Каплан, 1952). Описані й інші мікроморфологічні зміни в зоні електроміток.

Коли шкіра має тонкий роговий шар, електромітка гістоло-і ічно видається іншою і водночас неоднорідною. Вона може мати малюнок, подібний до садна, коли епідерміс на деякому протязі шдсутній цілком або частково, а біля країв ушкодження він ннявляється у вигляді обривків.

Зазначимо, що навіть при значній вираженості гнильних змін у багатьох випадках можна діагностувати ушкодження від дії

струму.

Смерть при електротравмі настає швидко, тому загальні зміни під дії струму проявляються різким розладом кровообігу - спосте­рігають типову картину гострої смерті, яка не специфічна для даного виду враження. Але це не означає, що струм, проходячи через тіло людини, в тому числі через його внутрішні органи, не викликає в них певних змін. Однак, ці зміни не властиві лише < .мсктротравмі. Загальновизнаною є думка про найбільшу вразли-нн-ть серцево-судинної системи при дії струму. Гістологічно відмі­чені різкий спазм судин, гомогенізація їх стінок, витягування і

527

потоншення ядер клітин м'язового шару, розрив еластичних волокон і навіть відшарування внутрішньої еластичної мембрани. Іноді виникає дифузна гомогенізація і некроз усіх шарів судинної стінки. Тромби в судинах формуються рідко. В серцевому м'язі знаходять повнокров'я судин і капілярів, набряк інтерстицію міокарда і одиничні вакуолі в міоплазмі, фрагментацію і глиб-частий розпад м'язових волокон, інші зміни.

Описана характерна, але не постійно виникаюча при електро-травмі ознака, - різкий набряк ложа жовчного міхура і його стінки (ознака А.В.Русакова).

Судово-медична діагностика смерті від дії електричного струму нерідко утруднюється супровідними механічними ушкодженнями, що виникають від падіння потерпілого з опор електроліній тощо. Для встановлення електротравми важливе значення мають результати огляду трупа на місці пригоди.

За походженням більшість уражень струмом відноситься до нещасних випадків у побуті або на виробництві. Як правило, вони трапляються при порушенні правил електробезпеки або внаслідок нехтування засобами індивідуального захисту.

Наприклад. 1. Працівник міліції здійснював ремонт зовнішньої електричної лінії, яка вела до будинку. Під час роботи йому знадобилось відключити проводи, що підходили до стовпа. Не маючи "кігтів" або достатньо довгої драбини, ремонтуючий відрізав проводи біля будинку, вирішивши, що лінія знеструмлена, не перевіривши це хоча б за допомогою лампочки. Відрізані проводи виявилися під напругою 220 В і упали у велику калюжу, де плавали гуси. Хоча вони знаходились від місця падіння проводів за кілька метрів, але тієї напруги, під яку вони потрапили, було достатньо для ураження: гуси почали битися, причому троє з них загинуло зразу. Господарка гр-ка А., побачивши, що відбу­вається, і видно зрозумівши, що мова йде про враження птахів електрикою, все-таки вбігла в калюжу, будучи босою, і намагаючись витягнути один з проводів з води, схопила його рукою, хоча він був оголений, і зразу ж упала без свідомості. Повчально, що гр-н Ж., який обрізав проводи і був таким чином прямим винуватцем пригоди, також мав дуже слабке уявлення про електричне враження, оскільки намагався витягнути гр-ку А. за ногу, але, природно, сам отримав при цьому удар. Тоді він спробував відтягнути потерпілу за низ плаття, але воно розірвалось. Тільки після 528

іого, як були принесені резинові рукавиці, потерпілу відтягнули від провода. Але було вже пізно, оскільки умови враження струмом настільки несприятливі, що "швидка допомога" констатувала смерть гр-ки А.

2. У дворі райпромкомбінату вручну переміщали високий вантажо­підйомний кран. Його пхали 9 чоловіків, в тому числі сам директор комбінату. При цьому штовхальники не помітили, що вони наближають кран на оголені проводи освітлювальної лінії, яка перетинала двір. Як і ільки кран доторкнувся до проводів, 7 чоловіків отримали електротравму і, як це нерідко буває, судомами виявились прикуті до крана. Двоє уникли ураження, оскільки були з резинових чоботях. Цей випадок міг (ні закінчитися трагічно, тому що кран пересували по болоті (вологий ірунт збільшує небезпеку враження), а люди з силою притулялись до крана голими руками (щільний контакт також збільшує небезпеку). На шастя, коваль, який знаходився поблизу і вже не раз бачив електро-іранму, дав розпорядження відключити лінію. Поки бігали це виконувати, пні одягнув ковальські рукавиці і почав відривати людей від крана. І рьох він встиг відірвати, а потім лінію відключили і решта людей відпала < .іма. Отже, все скінчилося благополучно.

Відомі самогубства за допомогою струму, які в судово-медичній практиці не становлять винятку. Вбивства шляхом кіс і осування електрики трапляються дуже рідко. Одне з них описане І.А. Тринкіною і Г.П.Васильєвою (1967):

І'р-н Ф. заявив у міліцію про смерть своєї дружини, повідомивши, що напередодні увечері разом з нею і приятелями випивали вдома спиртні п.ііюі. Гості розійшлися о 2 год ночі. Ф. ліг спати в одній кімнаті, жінка н іншій. Вранці він виявив жінку мертвою. Вона лежала в ліжку, в І>\ к.іх у неї був електричний шнур під напругою і обгорілими контактами, 111 • > оуло підтверджено і при огляді місця пригоди та трупа гр-ки Ф. • »і чядом місця події також установлено, що піч у кімнаті була недавно приіонлена, а в пічній золі знайшли залишки згорілого одягу. Згодом у -.млі слідства Ф. показав, що після того, як пішли гості, він посварився з

і пікою і ударив її кулаком по голові. Коли вона впала, він схопив ■ мі. і ричний шнур, включений одним кінцем в розетку електричної сітки і приклав його кілька разів до виска жінки, при цьому чув тріск і відчував

і.пі.їх горілого м'яса. Через 2 год. Ф. переклав труп жінки в ліжко, в р, мі иклав шнур. Одяг жінки з плямами крові (після удару по голові у

і мімі була кровотеча з носа) він зняв і спалив у печі.

529

У США ще у 1890 році запроваджений і застосовується до цього часу один з видів умертвіння злочинців, засуджених до смертної кари, - страта на електричному стільці. Вона здійснюється протягом 1-2 хв серією з 3-5 електрошоків, які повторюються один за одним, якщо після першого включення струму серце не зупинилось. Іноді така екзекуція триває 10-15 хвилин (О.К. ^топез, 1990).

Ураження блискавкою. Блискавка являє собою гігантський електричний іскровий розряд в атмосфері, що супроводжується переважно яскравим спалахом світла і громом. Цей розряд відбу­вається між протилежно наелектризованими хмарами або між хмарою і землею. Він починається зі згустка, що світиться, який виходить з хмари зі швидкістю, близькою до 1 /6 швидкості світла. Як тільки стовп, що світиться, торкається грунту, утворюється канал, по якому негативний заряд переходить з хмари в землю. Зареєс­тровані такі параметри блискавки: максимальна сила струму - 260 тис. ампер, напруга - до мільярда вольт, довжина розрядів - до 50 км, які не бувають коротшими кількох сотень метрів. Темпе­ратура в каналі блискавки може перевищуючи 25 тис. градусів. В блискавці електрична енергія хмари перетворюється в теплову.

Частіше виникають лінійні блискавки. Щосекунди на поверхні нашої планети наносять удари в середньому 100 блискавок. Лінійні блискавки відбуваються за десятитисячні долі секунди. Особливий вид блискавки - кульова, або сфероїд, який світиться. Кульова блискавка наділена великою питомою енергією і утворюється нерідко вслід за ударом лінійної блискавки. Природа кульової блискавки достатньо не вивчена. Вважають, що це плазмовий утвір з температурою близько 5000 °С. Швидкість руху кульової блискавки близько 2 м/с, тривалість від секунд до кількох хвилин. Зникнення її супроводжується вибухом, який може викликати різні руйнування.

Ураження блискавкою людини в літній період особливої рідкості не представляють. Можливі як смертельні, так і несмер­тельні враження блискавкою. Блискавка може вразити людину безпосередньо або через будь-які предмети і електроприлади, телефонну або радіосітку, парасольку, що знаходиться в руці тощо. Більшість нещасних випадків трапляється на відкритій місцевості.

530

Щорічно від блискавок, наприклад, у США гине в середньому 101 американець (за іншими даними - 200), а 245 чол. отримують поранення. 27 % цих людей отримують удари блискавки, знахо­дячись у відкритому полі, 17 % - під деревами, 12 % - на воді (в човнах і під час купання), 6 % - знаходячись за важелями тракторів чи бульдозерів. Найбільше смертей від попадання блис­кавки відбувається в Індії. У 1994 році з цієї причини там загинуло 1506 осіб. При враженні людини блискавкою, як правило, настає смерть. Проте наведені вище дані та наступний приклад свідчать, що удари блискавки можуть бути несмертельними.

Наглядач державного парку у Вірджінії (США) Рой Саліван є абсолютним рекордсменом у світі за числом попадань у нього блискавки. Н цілому він постраждав від неї 7 разів. Це почалося у 1942 році, коли Саліван втратив палець на нозі. В липні 1969 року блискавка обпалила йому брови, у червні 1970 року - ліве плече, у квітні 1972 року -блискавка зачепила волосся, у серпні 1973 року - нанесла опіки на <>Гюх ногах, 5 липня 1976 року - постраждали щиколотки, а в'1977 році о.шскавка нанесла йому удар в ділянку живота. На час повідомлення (1986 рік) Рой Саліван почував себе добре.

Блискавка справляє на організм в основному механічну та і силову дію і може не відрізнятися від дії технічного струму великої напруги. Від удару блискавки одяг (в тому числі головний убір) часто розривається на шматки аж до утворення лахміття. Іноді і и і никають пошкодження білизни без порушення цілості верхнього одягу, а її розриви можна знайти і в неуражених блискавкою ділянках тіла. В деяких випадках розірваний одяг може бути іірваний із загиблого і відкинутий від нього на значну відстань або розташовуватись навколо нього. В одязі (головному уборі) нерідко можна знайти отвори з обсмаленими чи незміненими краями, схожими з вогнестрільними пошкодженнями, оплавлення металевих к'і алей одягу, годинника, пряжки, монет, цвяхів у взутті тощо. В окремих випадках матеріал одягу може загоратися.

І Іа тілі враженого блискавкою знаходять зміни, подібні до чіпків І ступеня у вигляді вузьких чи широких смуг, іноді довгих і прямих, у ряді випадків звивистих, гіллястих чи деревоподібно

531

розгалужених, які завжди чітко обмежені. Це так звані "фігури блискавки" або фульгурація (від лат. Їи1§иг - блискавка, грім) чи кераунографія (від грец. кегаип - блискавка + дгарЬо -пишу, зображаю). Вони у більшості червоного кольору, являють собою паралітично розширені поверхневі дрібні судини шкіри, наповнені кров'ю, і можуть виникати на досить великій поверхні тіла, наприклад, від шиї до сідниць. Шкіра в межах цих фігур суха і трохи облуплена. Стійкість цих змін шкіри буває різною: вони можуть безслідно зникнути на трупі протягом першої доби або зберігатися у живих осіб протягом кількох діб.

Характерною ознакою враження блискавкою є часткове обго­рання волосся на голові, грудях, лобку, в інших ділянках. У місці контакту блискавки з тілом можуть виникати глибокі обвуглення шкіри, іноді - її розриви. Деколи у шкірі утворюють­ся отвори з обпаленими краями, які проникають навіть до кісток з їх обвугленням, виникають просторі опіки тіла. В рідких випадках на шкірі враженого блискавкою можуть залишатися "фотографічні знімки" металевих предметів, що знаходилися у безпосередній близькості до тіла (наприклад, у кишенях).

Трупне заклякання у загиблого від удару блискавки розви­вається значно швидше і виражене трохи сильніше,-оскільки відбувається тетанізація м'язів, яка згодом безпосередньо перехо­дить у заклякання. У деяких випадках після удару блискавки з'являється каталептичне трупне заклякання, при якому померлого знаходять у тій позі, в котрій його застала блискавка. Гниття трупа після враження блискавкою при інших рівних умовах розвивається значно раніше.

У випадках смерті від дії блискавки можлива відсутність слідів її дії при зовнішньому дослідженні трупа. Такі випадки викликають звичайно великі труднощі для експертизи. Треба обов'язково оглянути підошовні поверхні стоп для пошуків слідів від розплав­лених металевих цвяхів. При внутрішньому дослідженні трупа знаходять ознаки гострої смерті. В цілому будь-яких специфічних чи характерних змін в тканинах і органах немає.

Дослідження шкіри з місця враження блискавкою мікроско­пічними методами дає змогу виявити коагуляційний некроз

епідермісу і поверхневих шарів власне шкіри. Епідерміс спло­щений, його гребневі виступи згладжені так, що він набуває нигляду вузької, дещо хвилястої смуги. Роговий шар погано розрізняється. Колагенові волокна шкіри гомогенізовані, набу­вають базофільного відтінку. Ядра сполучних клітин розташовані безладно.

Знаки блискавки характеризуються гістологічно різко вира­женим повнокров'ям, часто зустрічаються вогнищеві навколо-судинні крововиливи. Особливо це відноситься до тих змін, які мають вигляд деревоподібних смуг. Тут більша частина судин поверхневого і глибокого судинних сплетінь шкіри буває па-ретично розширена і повнокровна.

Для діагностики смерті від удару блискавки має значення огляд місця пригоди і трупа на місці його виявлення. На місці події можна знайти сліди пожежі, розчеплені дерева чи кміеграфні стовпи, в піщаному грунті - фульгурити або "громові ( гріли", тобто невеликі, своєрідної форми, гіллясті трубки, які утворюються від сплавлювання піщин в місці удару блискавки.

Отже, внаслідок дії атмосферного струму у смертельних випад­ках на тілі трупа загиблого утворюються досить специфічні знаки ("фігури блискавки"), значні механічні і термічні пошкодження одягу, металізація шкіри і одягу в ділянці знайдених різних метале-иих предметів чи від цвяхів взуття, обгорання волосся. При внут­рішньому дослідженні трупа знаходять в основному ознаки гострої гморті, які не є специфічними для даного виду смерті. Треба приділяти увагу вивченню обставин настання смерті, ретельному лабораторному дослідженню пошкоджень і змін на одязі і тілі игиблого, проведенню диференційної діагностики з іншими можливими причинами смерті.

За походженням ураження блискавкою завжди нещасний шпіадок, оскільки самогубства чи вбивства за допомогою атмос­ферного струму в літературі не описані і навряд чи можливі.

532

533

Лекція 18 ОГЛЯД МІСЦЯ ПОДІЇ

ТА ТРУПА НА МІСЦІ ЙОГО ВИЯВЛЕННЯ

Успішне розкриття злочинів, викриття злочинців багато в чому залежить від того, наскільки вміло, своєчасно і доброякісно будуть проведені первинні слідчі дії і, зокрема, найважливіша з них - огляд місця події. Огляд місця пригоди взагалі, а при розслідуванні вбивств тим більше, є необхідною і разом з тим складною слідчою дією.

Значення огляду місця пригоди і трупа надзвичайно велике. Воно визначається перш за все тим, що огляд є найважливішим джерелом отримання доказів. Один з засновників вітчизняної криміналістики професор Н.П. Макаренко (1925) писав, що огляд місця події є "наріжним каменем слідчих дій".

Успіхи розслідування злочинів проти життя і здоров'я громадян часто знаходяться в прямій залежності від якості огляду місця події.

Результати вивчення кримінальних справ про вбивства, припи­нених у зв'язку з невстановленням винних, показали, що якість розслідування цих справ була дуже низькою. Зокрема, у 17 % вивчених справ огляд місця пригоди проводився несвоєчасно, у 27 % випадків оглядалось лише місце виявлення трупа, а оточуюча місцевість чи обстановка не оглядались, а у 17 % цих справ труп на місці його знаходження взагалі не оглядався.

Відомо, що ряд важливих доказів по справі може бути отриманий лише при огляді місця події (виявлення знаряддя травми, слідів чи залишків крові, сперми, волосся тощо).

Типовий недолік в роботі слідчого і криміналіста на місці пригоди — невміння виявити і зібрати всі наявні сліди злочинця.

Наприклад. В одному з хуторів були вбиті двоє похилих людей, третій - нанесені тяжкі тілесні ушкодження. Злочинці шукали в будинку золото. Огляд місця події виявився складним через захаращеність при­міщення і завершився тим, що не були знайдені придатні для іденти­фікації сліди. Проте через кілька тижнів виявилось, що один із звинува­чуваних на допиті показав, що шукав золото і в пральній машині. При додатковому огляді на внутрішній поверхні панелі пральної машини були знайдені відбитки пальців його рук.

Місце події - це територія чи приміщення, де безпосередньо ічдбулася пригода, що підлягає слідчому огляду. Виключенням

• випадки знайдення трупа не на місці скоєння злочину,наприклад, убивства, а в іншому місці, оскільки факт йогоппнвлення завжди розглядається як подія, отже місце його(находження також буде місцем події. Межі, в яких требапроводити огляд місця пригоди, в кожному конкретному випадкуппіначає слідчий, виходячи з обставин даної події.

Огляд місця події - слідча дія, направлена на безпосереднє (прийняття, вивчення обстановки місця події, виявлення, фіксацію та вилучення різних речових доказів, з'ясування характеру пригоди, що сталася, вияснення особистості злочинців і мотивів скоєння злочину (Д.П. Рассейкін, 1967). В.П. Колмаков (1969) зазначає, що головна мета огляду місця пригоди -Гисування всіх обставин, які мають значення для встановлення кпіни у справі. Огляд місця події повинен бути об'єктивним, планомірним, повним і ретельним.

Поверхневий, формальний огляд матеріальних слідів і постановки може позбавити слідство суттєвої інформації, і.и'ягнути чи зробити неможливим розкриття злочину.

І Іаприклад. Декілька років тому в одному з районних центрів з танців уночі повертались двоє братів. Вранці труп одного з них виявили біля /і<>|н)ги. На тілі було багато колотих ран. Передоручивши огляд місця пригоди

■ пгціалісту, слідчий погодився з висновком судово-медичного експерта прои\ що смерть настала від пошкодження висхідного відділу аорти колюче-|м і-учим знаряддям. Хоча брати пішли з танців зовсім тверезі, другий з нихмі' міг дати про те, що трапилось, ніяких пояснень. Злочин залишавсяіс і"» (критим. Згодом при вивченні матеріалів цієї справи привернув увагуі.иііи- в короткому протоколі огляду про те, що одяг потерпілого забрудненийми ними речовиною синього кольору. Виявилось, що спинка піджака булаіткрпта смугами синього барвника. Експертиза встановила, що це синяїм фофарба, яку використовують для фарбування сільгоспмашин. В світліпі. і попої інформації знову вивчили колоті рани на тілі померлого. Виявилось,пі" нони розташовувались на однакових відстанях одна від одної. Згодом

• '■, ю нстановлено, що п'яний комбайнер силосозбирального комбайна їхавми морозі без світла, не побачив молодих людей і наїхав на них. Пошко-■і-м-іиіи покійному були нанесені зубцями жатки комбайна. Другий брат

■ •читав удар, від якого втратив свідомість, через що нічого не пам'ятав.

534

535

Проведення огляду місця події та трупа на місці його вияв­лення регламентується певними статтями карно-процесуального кодексу України: 190, 191, 192, 315, 127, 128^і.

Відповідно до ст. 190 КПК України "з метою виявлення слідів злочину та інших речових доказів, з'ясування обстановки злочину, а також інших обставин, які мають значення для справи, слідчий проводить огляд місцевості, приміщення, предметів та документів. Про результати огляду слідчий складає протокол".

Звідси випливає, що огляд - це процесуальна дія, причому це первинна і невідкладна слідча дія, тобто вона проводиться слідчим, який при цьому є головною самостійною фігурою і цілком відповідає за його організацію і результати. Все, що роблять чи виявляють на місці пригоди, заносять у протокол, який складає слідчий під час огляду.

Згідно з ст. 227 КПК України прокурор також має право оглянути місця пригоди, а ст. 315 передбачає огляд місце пригоди судом.

Протокол є основним засобом фіксації результатів огляду місця події. В ньому не повинно бути ніяких висновків, але докладно описані всі дії слідчого, все виявлене в процесі огляду в тому вигляді, в якому спостерігалось в момент огляду, перера­ховане та описане все вилучене під час огляду. До протоколу додаються фотознімки, плани, схеми місця пригоди, відбитки слідів тощо (див. нижче). В кінці протоколу вказується, куди відправлений труп, які речові докази вилучені.

Згідно із ст. 191 КПК України, яка називається "Порядок проведення огляду", огляд проводиться в присутності не менше двох понятих і, як правило, удень. Поняті - це особи, які запро­шуються слідчим чи органом дізнання для участі в проведенні певних дій, передбачених процесуальним законодавством: огляду, обшуку, виїмки, проведення слідчого експерименту, ексгумації трупа тощо. Виконання обов'язків понятого є повинність кож­ного громадянина. Понятими можуть бути не менше, як двоє повнолітніх громадян, які не зацікавлені в кінцевому результаті справи. Вони засвідчують факти, зміст і наслідки дій, при виконанні яких вони були присутні.

536

ІІри огляді приміщення повинна бути присутня ще й особа, ■■іі..і займає дане приміщення або відповідальний представник \< мнови, організації чи підприємства. Наприклад, огляд магазину п чиїзку з крадіжкою повинен проводитися у присутності завіду-11.і■ і.-1 магазину або іншої матеріально-відповідальної особи чи ирглставника відповідного торгу.

()гляд місця події повинен проводитися своєчасно: чим раніше інг.мя злочину, тим краще, оскільки сліди з плином часу можуть гі\ і п знищені. Такий огляд бажано проводити вдень при достатньо­му природному освітленні. Огляд уночі має ряд негативних момен­ті Якщо огляд місця пригоди проводиться вночі, що було викли­кане ного невідкладністю, то він повинен бути проведений повторно її мснний час з метою заповнення прогалин, допущених уночі.

Р.ііповідно до цієї ж 191 статті КПК України "слідчий може і.іпрмсити для участі в огляді спеціалістів, не зацікавлених у 1>г і\'.мі,татах справи". Найчастіше таким спеціалістом є кримі-іі.і.■цс г - фахівець у галузі методів, техніки і тактики розкриття і.чмчпііів, який добре орієнтується у виявленні та вилученні рі іпп\ слідів злочину, може дати їм правильну оцінку. За і їй■ш.ч.'ііста нерідко запрошують інженера з техніки безпеки, чіі'.,ір',і чи будь-якого іншого фахівця.

¹ і 191 КПК України передбачає також, що "в необхідних типиках слідчий проводить вимірювання, складає план і і'р' « чиїня оглянутого місця та окремих предметів, а також за м'. і ппіістю фотографує їх". Зазначені дії виконує не хто інший, ні . чідчий. Плани, креслення, фотознімки додаються до пр" і'-колу. Вони підписуються слідчим і особами, які брали гі.и и, и огляді, а також особами, в присутності яких проводився

..І 'і-ч ч

⁽.і. 192 КПК України стосується огляду трупа, в якій >і нччиїо, що "зовнішній огляд трупа слідчий проводить з участю - . і'.пп медичного експерта і в присутності двох понятих. Коли і" і" і ■..'пню викликати судово-медичного експерта, то запрошуєть-. ч м.імп./іпжчий лікар". Із змісту цієї статті випливає, що лікар є • ''•■ні '.коним учасником огляду трупа на місці його знаходження, иріги.му спеціальність лікаря не має значення. Перш за все це

537

повинен бути фахівець - лікар судово-медичний експерт, а при його відсутності - лікар будь-якої спеціальності: патологоанатом, травматолог, терапевт, невропатолог, фтизіатр, стоматолог, пе­діатр тощо. Ось чому судова медицина вивчається студентами всіх факультетів медичних вузів.

Дуже бажано, щоб в огляді місця пригоди при наявності трупа брав участь саме судово-медичний експерт, а не просто лікар, оскільки практика доводить, що участь лікаря, який не є спеціалістом в галузі судової медицини малоефективна.

Наприклад. В одному з районів слідчий запросив для участі з огляді трупа місцевого терапевта. Припускали, що після спільної випивки разом з чоловіком, гр-ка X. повісилася на настінному бра за допомогою ременя від штанів. Під час огляду лікар-терапевт заявив, що з урахуванням висоти розташування бра неможливо досягти такого тиску на органи шиї, щоб це викликало задушення. Подвійна странгуляційна борозна на шиї X. також свідчила про те, що потерпіла не позбавила себе життя сама. На підставі цього чоловіка звинуватили у вбивстві дружини. Проте, оскільки інших доказів убивства не було, розслідування не просувалось. Слідчому разом з прокурором-криміналістом довелось організовувати слідчий експеримент за участю судового лікаря та криміналіста-трасолога, відновивши обстановку на місці події. За допомогою манекена було встановлено, що при певному розташуванні брючного ременя на шиї може залишитися подвійна странгуляційна борозна. Висота настінного бра та довжина ременя були достатніми, щоб при сидячому положенні померлої і певному нахилі тіла створився тиск, достатній для задушення.

Зовнішній (первинний) огляд трупа людини є складовою частиною огляду місця події. Такий огляд з участю судово-медичного експерта або лікаря не підмінює експертизу чи розтин трупа для визначення причини смерті та вирішення інших питань.

Нерідко слідчий проводить огляд трупа без лікаря. Це може призвести до неприємних наслідків і помилок. Наприклад, улітку 1981 р. у р.Дніпро поблизу м. Києва були виявлені частини розчленованого трупа людини. Ті, хто робив огляд місця події та частин тіла без участі лікаря, вирішили, що труп розчленований підводними крилами теплохода. Проте при судово-медичному дослідженні частини тулуба, яке проводилось на третій день, були

538

•найдені перев язані нитками кишки, а через кілька днів у міському нідділі міліції при огляді речей, в яких були виявлені частини ірупа, на пошивці знайдений номерок пральні. За цим номерком шайшли міську пральню, а через неї і вбивцю.

Судово-медичний експерт чи лікар будь-якого профілю при участі в огляді місця події виступають як спеціалісти (фахівці), але не як експерти, оскільки ніяка експертиза на місці пригоди по проводиться. Спеціальні медичні знання лікаря роблять слідчу цію, зокрема огляд місця пригоди, більш якісною і більш резуль-іативною.

Як учасник слідчої дії лікар не складає будь-яких документів, іп.о відображають його діяльність. Все, що робиться і виявлено на місці події, як вже згадувалось, фіксується слідчим у протоколі <»глнду. Лікар допомагає слідчому в його складанні, зокрема, ирп описанні трупа, різних слідів.

Після закінчення огляду місця події та трупа з ознаками насиль­ної смерті слідчий зобов'язаний винести постанову про призна-■іі'ііня судово-медичної експертизи чи скласти направлення і поставити перед експертом конкретні питання для їх вирішення.

Завданням огляду місця події є з'ясування комплексу пи-іапь, які допомагають розкрити злочин, а саме:

1. Чи мав місце злочин у даному випадку, чи такого не було, н чому сутність розслідуваної пригоди.

'2. Чи злочин скоєний там, де відбувається огляд місця події, чи к іншому місці.

.'і. Якими шляхами проникли на місце події і залишили його о« між, що брали участь у розслідуваній пригоді.

1. Скільки було осіб на місці події, які їх характерні ознаки, їй гаме був там.

і). Яку мету ставили собі учасники пригоди.

<). На протязі якого часу знаходились на місці події учасники нріііоди, зокрема - злочинець і потерпілий.

/'. Коли відбулася подія, яка розслідується.

N. Які предмети чи сліди залишив злочинець на місці пригоди.

'». Які сліди з місця події могли залишитися на злочинцеві.

10. Хто і звідки міг бачити чи чути те, що відбувалося на місці

и | мі і ОДИ.

539

11. Виявлення, збирання, фіксація, попереднє дослідження і оцінка та вилучення різних слідів і речових доказів тощо. За результатами огляду місця події слідчий оперативно:

• висуває версії про пригоду, організовує їх перевірку;

• висловлює припущення про особу, що здійснила злочин;

• організовує невідкладні заходи щодо розшуку і затримки

злочинця;

• планує хід розслідування, в тому числі проведення різних

експертиз тощо.

Розрізняють 2 основні методи огляду місця події: об'єк­тивний і суб'єктивний.

Об'єктивний метод огляду - це повний послідовний ретель­ний огляд, дослідження і опис всіх ділянок місця пригоди та об'єктів, на яких можна виявити різні сліди і вивчення яких може дати важливі дані для розслідування справи. При об'єк­тивному огляді місця події піддається детальному огляду все, що є на місці і відноситься до події, яка розслідується. Звер­тається увага на так звані "негативні" обставини (тобто об­ставини, що суперечать звичайному розвитку подій: при наявності ран на трупі, відсутня кров під ним чи навколо нього; відсутність певних пошкоджень одягу при наявності ушкоджень тіла під одягом; невідповідність відстані від землі до місця прикріплення мотузка, що утворює зашморг і здавлює шию трупа, довжині тіла трупа з піднятими угору руками; відсутність трупних плям на поверхні нижчележачих частин трупа при наявності їх на верхній частині тіла тощо). Від одного об'єкта переходять до наступного тільки після повного огляду і описання

першого.

Суб'єктивний метод огляду - це огляд місця події, який проводиться тільки за очевидними, явними слідами злочинця (тобто, по слідах, залишених суб'єктом злочину). Ці сліди від­носяться як до особи злочинця, так і до його дій на місці скоєння злочину (це можуть бути сліди волочіння, доріжка крапель крові, сліди транспортного засобу тощо). Суб'єктивний метод засто­совують у випадках, коли сліди на місці пригоди настільки свіжі і явно виражені, що йдучи по них, можна іноді знайти злочинця

540

і '.«примати його. При цьому методі часто використовують пошукову собаку. Суб'єктивний метод огляду є неповним, опмсженим межами слідів, залишених злочинцем. Тому він може і.и тосовуватись лише в поєднанні з об'єктивним методом: після оі.чяду суб'єктивним методом слідчий повинен здійснити ■ ■<)'( ктивний, повний і детальний огляд місця події.

В криміналістичну практику увійшов так званий вузловий метод огляду місця пригоди, коли місце здійснення злочину роз­пинають на окремі ділянки (вузли) і кожна з них оглядається одна за одною. Вузловий метод огляду місця події являє собою один з варіантів об'єктивного методу.

В.П. Колмаков (1969) виділяє ще 2 методи огляду місця поли: метод орієнтування, який полягає в загальному ознайом­ленні з будовами чи ділянками місцевості, де відбулася подія, цю розслідується, і оглядовий метод, який полягає в поперед­ньому вивченні обстановки тільки в запланованих межах огляду. І Ірії цьому виявлені сліди зберігають від пошкоджень, зміни, Ні ра пі.

Процес огляду місця події повинен здійснюватись за двома і підійми: статичною та динамічною.

Статична стадія огляду полягає в тому, що огляд, вивчення І фіксація обстановки і всіх предметів, які знаходяться там, відбу-

и. ься без зміни їх первинного положення та переміщення.

< і.и інша стадія дає можливість найповніше уявити загальну по. і.шовку місця події, провести його фотографування, окремих і!|іс/імстів і слідів ще до їх переміщення, порушення чи вилучення її процесі огляду. При цьому торкатися руками чи пінцетом до иііми.меїіих предметів чи слідів не можна.

.'Іиішмічна стадія огляду відрізняється тим, що в процесіні 'ш.чу місця події предмети раціонально переміщують, кожнийін'ремо візуально досліджують з різних боків, виявляють різні• п пі, що можуть бути на них або під ними тощо. Наприклад,їй І" мергання трупа для виявлення і дослідження в динаміці11'\ пііііх плям з метою встановлення давності настання смерті.І!« можна проводити тільки після статичного огляду, коли розта­ні, пиши і стан предметів зафіксовані. При цьому з предметамиі .чами треба поводитись обережно, щоб не пошкодити їх і

541

не залишити на них слідів своїх рук. Для цього треба працювати в резинових рукавичках і брати предмети за кінці, ребра чи

кути.

Статична і динамічна стадії взаємозв'язані, є частинами єдиного процесу огляду, тобто процесу пізнання істини на місці

події.

По прибутті на місце події та в процесі його огляду лікар має такі завдання, які підлягають вирішенню при наявності людського тіла, а саме:

1. Визначити - живою чи мертвою знайдена людина. Якщо відсутні абсолютні ознаки смерті і підозрюється уявна смерть, лікар повинен надати необхідну допомогу.

2. Якщо людина мертва, то визначити давність настання смерті. Час настання смерті вирішується за ступенем вираженості суправітальних реакцій та ранніх трупних явищ.

3. Зафіксувати в протоколі положення та позу трупа, зазна­чити, чи немає ознак їх зміни після смерті. Положення та поза трупа мають певне діагностичне значення.

4. Перевірити, чи немає знаків боротьби і самооборони на трупі або навколо нього, в тому числі описати стан одягу.

5. Виявити та описати зовнішні пошкодження на трупі, визначити, яким знаряддям вони могли бути заподіяні.

6. Виявити сліди крові та виділень, волосся або інші сліди і речові докази на трупі або навколо нього, в тому числі знаряддя травми, допомогти слідчому правильно їх вилучити та упакувати.

Місце пригоди повинно оглядатися в певному порядку. Він залежить, головним чином, від трьох моментів:

• від того, де сталася подія - в приміщенні чи на дворі (на відкритій місцевості);

• від характеру (властивостей, виду) пригоди: вбивство, само­губство, нещасний випадок, утоплення, транспортна травма, отруєння тощо;

• від наявності чи відсутності трупа людини.

При огляді місця події, розташованого в приміщенні, спочатку досліджують і описують вхід до нього (стан дверей, замків, вікон, кватирок, скла тощо); прикидають план приміщення, роблять

542

"ілядову фотозйомку; визначають сторонній запах (чадного газу, .і./ікоголю, інших речовин); спостерігають порядок чи безлад в приміщенні, якщо безлад - то в чому він полягає, наприклад, перекинуті чи поламані стільці, розкидані речі тощо. Далі ведуть планомірний, послідовний огляд з правого боку (проти годинни­кової стрілки або навпаки), обходячи все приміщення, а потім оглядають предмети в центрі приміщення. Досліджують і опи­сують сліди злочину, забруднення, плями, недокурки, відірвані і удзики, залишки їжі, недогризки тощо, де, як вони розташовані чи знаходяться, в якому стані тощо. Закінчують огляд місця події оглядом трупа.

При огляді на місцевості робота слідчого і учасників огляду, мк правило, зводиться до зовнішнього огляду трупа і дослідження місцевості навколо нього, де можуть бути знайдені сліди ілочинця, транспортних засобів, куріння, прийняття їжі тощо. 111 > 11 цьому важливо встановити, чи є місце виявлення трупа людини місцем її смерті, знайти речові докази. В протоколі і.і шачають погодні умови, температуру повітря тощо.

У криміналістичній літературі рекомендують огляд місцевості І>оі)ііти, ходячи по спіралі чи по концентричних колах, розши­рюючи з кожним колом радіус огляду. Огляд місця події може і/ппснюватись від центру до периферії або навпаки. Під "центром" р<> і уміють ділянку або місце, де зосереджені основні об'єкти, м.і VIкі були направлені злочинні дії чи стали наслідком злочинних пм (груп людини, місце злому, місце зґвалтування, перекинутий .іпюмобіль тощо). При необхідності місце події розділяють на пі.ромі частини, сектори (тобто - вузли).

Починати можна з огляду трупа або з навколишньої міс-

ІН'ІіоотІ.

і група починають огляд тоді, коли щось заважає відкласти ■ і • 11 огляд на пізніший час, на кінець завершення огляду місця иріи оди, а саме: в людних місцях (вокзалах, ярмарках, виставках, м.і спортивних змаганнях, пляжі тощо); на дорогах і магістралях, "■."•пі груп заважає рухові; коли літом труп самостійно спливає мім мого витягають з води, і він дуже швидко розкладається.

< )г.ляд місця події треба починати з оточуючої труп місцевості, і""і" з периферії, коли: ніщо не заважає огляду; центр місця

543

пригоди не визначений; можлива втрата слідів і інших речових доказів, що знаходяться на периферії, водночас як збереження слідів у центрі не викликає небезпеки; при підході до центру можуть бути зіпсовані або повністю знищені сліди, що є на

периферії.

Після ретельного огляду навколишньої обстановки, як правило, приступають до огляду трупа. Порядок зовнішнього первинного огляду трупа на місці події такий:

1. Відзначають, оглядають і описують місце розташування

трупа.

2. Фіксують його місце знаходження відносно навколишніх

предметів чи обстановки.

3. Описують його загальний вигляд, статеві, антропометричні та вікові особливості.

4. Зазначають положення та позу трупа. Поза іноді буває дуже характерна, що дає можливість припустити ту чи іншу причину смерті або вид насилля. Наприклад, характерна поза "калачиком" при смерті від дії низької температури (холоду), дуже характерна "поза боксера" чи "поза фехтувальника" при дії на тіло людини полум'я (мертву чи живу немає значення), буває типова поза при вбивстві під час звалтування (розсунуті ноги, підняті спідниця чи плаття, певний безлад в одязі тощо), спокійна поза при смерті від хвороб, характерна поза при подвійному самогубстві, при повішенні тощо.

5. Оглядають і описують одяг, його стан, пошкодження і забруднення на ньому, вміст кишень. Знімати одяг з трупа на місці пригоди не рекомендують. Одяг трупів невідомих осіб повинен бути збережений з метою ототожнення його і особи.

6. Досліджують трупні явища - спочатку ранні, потім пізні, якщо вони є, з метою визначення давності настання смерті. При можливості проводять певні суправітальні реакції.

7. Оглядають і описують пошкодження на відкритих частинах тіла (локалізація, властивості, форма, розміри, стан країв, кінців і дна ран, сторонні включення, накладання навколо них тощо) для встановлення знаряддя травми і пошуку його на місці події. Відсутність ушкоджень також зазначають у протоколі.

544

8. Після обережного перевертання трупа чи його переносу описують ложе трупа (поверхню, на якій він був виявлений): саме ложе, проектовану зону силуету трупа і зону трупних ви­ділень (слідів крові, калу, сечі, продуктів його розкладання тощо).

9. Виявляють, фіксують у протоколі та вилучають речові докази (шаряддя травми, сліди крові, сім'яної рідини, волосся тощо).

У процесі огляду місця події і трупа на місці його виявлення лікар може висловлювати слідчому чи іншим представникам слідчих органів свої думки, міркування, висновки. Але не можна висловлювати сумнівних думок, краще в таких випадках взагалі нічого не казати.

На місці події слідчий і лікар повинні діяти спільно, допомагати один одному. В цьому запорука успішного розслідування кожного иючину, направленого проти життя чи здоров'я громадян.

При огляді місця події особливо ретельно треба шукати, фіксувати і описувати в протоколі огляду різні сліди, перш за все людини. В цьому активну роль повинен відіграти лікар.

На місці пригоди залишаються такі сліди.

Сліди нігтів рук людини. їх можна знайти на різноманіт­них пластичних предметах, але найчастіше на тілі людини (чи і руна) як ознаку боротьби чи самооборони. Вони іноді розта­шовані групами, утворюються при вбивствах шляхом задушення руками, при зґвалтуванні та інших статевих злочинах в ділянках пітон жертви, навколо рота тощо Сліди нігтів - це лінійні, іуюподібні (серпоподібні) садна, які дають можливість конста-і увити спричинення ушкоджень пальцями, іноді - встановити пил насильства.

Сліди пальців рук людини (папілярні візерунки) можуть і.ілпшатися на різних гладеньких чи блискучих об'єктах: на • к.пі, фарфорі, фаянсі, пластмасі, нікельованій поверхні дверних ручок, полірованих і лакованих деталях меблів тощо. Вони дають можливість встановити особу злочинця шляхом використання ■і.иіііх кримінальної реєстрації або шляхом порівняльного дослі-■■мм-ння відбитків пальців рук осіб, яких підозрюють у скоєнні і.того злочину. Дактилоскопія відноситься до обов'язків і■■ і'ішіналістів. Відбитки пальців знімають слідокопіювальною и чіпкою або особливою пастою, яка застигає у вигляді плівки.

545

Сліди ніг людини - сліди босих чи взутих ніг. По слідах босих ніг можна ідентифікувати особу, яка їх залишила (на підошві, як і на долоні, є своєрідні папілярні узори). Сліди взуття дають можливість ототожнити взуття, але не особу. Найбільш цінні об'ємні сліди взуття. Сліди ніг дають можливість визначити ходу, довжину та ширину кроку, його кут, кут постави стоп. За цими даними можна ідентифікувати особу. За особливостями слідів ніг, залишених злочинцем на місці пригоди, можна зробити й інші висновки, наприклад, про його зріст (довжина ступні людини дорівнює '/₇ частині її зросту), про кульгавість (якщо лівий крок коротший, ніж правий, то людина кульгає на ліву

ногу), про вагу тощо.

Сліди зубів (укуси) можуть виникнути на тілі людини під час бійки, боротьби, самозахисту, при статевих злочинах. Слід від укусу розташовується по двох зустрічних дугоподібних лініях у вигляді невеликих саден чи ран, оточених синяками. Іноді трапляються відкуси кінчика або крила носа, частини губи, краю вушної раковини, кінчика пальця. Нерідко сліди зубів можна знайти на харчових продуктах: маслі, сирові, шоколаді, яблуках тощо, а іноді навіть на милі (Ю.С. Сапожников, 1966). Зуби людини часто мають індивідуальні особливості, які відобра­жаються у слідах. За ними можна іноді ідентифікувати особу.

Сліди крові є найчастішим супутником подій, пов'язаних з насильною смертю людини, зокрема, вбивств. Всі плями крові поділяють на бризки, краплі, потьоки, калюжі, помарки, відбитки, затьоки і комбіновані. Правильне і повне описання їх та фіксація на місці пригоди мають велике значення для слідства. Бризки - плями, які утворюються при попаданні крові на поверхню під гострим кутом. Вони численні, дрібні, мають форму знаку оклику або грушоподібну форму з вузьким витягнутим кінцем, який вказує на напрямок руху крапель крові. Бризки виникають при артеріальній кровотечі (ланцюжок плям майже однакових розмірів з відносно рівномірними інтервалами, які при фонтануванні крові можуть розлітатися на відстань до 2,5 м), при ударах по закривавленому тілі чи предмету, по накопиченню крові, при розчленуванні трупа, при різкому струшуванні закривавленого предмета чи зброї. Характерне віялоподібне

546

розташування бризок може вказати на місце знаходження кровоточивого чи закривавленого об'єкта.

Краплі— плями, що утворюються при вертикальному падінні крові під власною вагою на горизонтальну поверхню з невеликої висоти. Мають форму круга. Розміри та особливості цих плям і.ілежать від висоти падіння. Кругла форма діаметром до 1 см і рівні краї свідчать про висоту падіння 10-15 см, діаметр краплі І 1,5 см і дещо зазубрені краї вказують на висоту 30-50 см, пиражена зазубреність країв плями з радіальними виростками мри діаметрі 1,5-2 см буває при падінні з висоти 60-80 см. Якщо шісота падіння 1,5-2 м і більше, то діаметр плями може бути о./іизько 2,5 см, краї променисті, при цьому відбувається вторинне розбризкування: кров розплескується, утворюючи навкруги дрібні додаткові крапельки у вигляді крапок, смуг, променів. При значно більшій висоті падіння плями втрачають круглу форму. Краплі крові, які падають під час руху людини, яка йде чи біжить, утворюють плями у вигляді знаків оклику, гострі кіпці яких вказують на напрямок руху. Якщо об'єкт рухається луже швидко, то краплі, що падають, розбиваються на бризки. Краплі крові свідчать про кровотечу, переміщення пораненої .людини або перенесення трупа. Ці сліди допомагають визначи-іи напрямок руху, його темп, місця зупинок.

Потьоки крові - сліди від крові, яка текла, тобто такі плями, які формуються при стіканні її донизу по похилій чи вертикальній поверхні під власною вагою. Вони бувають у вигляді доріжок кроні, які дещо ширші у верхній частині, ніж у нижній, де кров • купчується і підсихає у вигляді булавоподібного потовщення. І І.с дає можливість зробити висновок про напрямок потьоку. За напрямком потьоку можна також визначити положення по­раненої людини в момент травми, іноді - послідовність пора­нені,, приблизну кількість крові, що витекла, зміну положення мла чи предмета в момент утворення потьоку.

Калюжі - плями різноманітної форми та величини на горизон-і а лі,по розташованих поверхнях, які не вбирають або мало всмок-і\югь вологу. Вони утворюються внаслідок витікання значної кіль­ком і крові з ран і розтікання її навкруги. Якщо кров натікала по. гумово з незначної висоти, то калюжа матиме чіткі краї без

547

слідів розбризкування. При стіканні крові з деякої висоти спосте­рігають розплескування, від країв калюжі відходять променисті відгалуження, навколо багато бризок. По формуванню згортка крові та кількості сироватки, що відділилася, можна орієнтовно зробити висновок про давність кровотечі. Калюжа може вказувати на місце поранення чи настання смерті, на кількість витеклої крові, іноді — на положення пораненого. Сухий залишок 1 л крові важить 211 г. Помарки крові - плями невизначеної форми, що утворю­ються внаслідок сковзкого дотикання кровоточивого чи закри­вавленого об'єкта до якогось предмета. Такі, наприклад, плями крові на ганчірці, папері чи рушнику від витирання забруднених кров'ю рук чи інших предметів. Іноді вони мають довгасту форму, переривчасті. За формою помарок крові тяжко визначити дже­рело їх виникнення чи походження. Однак, інколи можна обг­рунтовано зробити припущення про те, що помарки залишилися від витирання закривавленого певного предмета чи знаряддя.

Відбитки крові — сліди, що залишились на якій-небудь поверхні від доторкування (статичного контакту) до неї закривав­леним предметом. Часто цей слід повторює форму, величину, рельєф предмета, який дотикався. На місці пригоди частіше за все трапляються відбитки пальців рук, долоні, підошви взуття, інших предметів. Вони можуть сприяти встановленню особи злочинця чи предмета, який відобразився.

Невидимі чи приховані сліди крові на місці пригоди можна виявити за допомогою люмінолу. Приміщення чи плями затіняють і сліди, схожі на кров, обробляють розчином люмінолу за допомо­гою пульверизатора. Кров'яні плями короткочасно самостійно світяться блакитним кольором за рахунок енергії, яка виділяєть­ся при хімічній реакції ферментів крові з компонентами розчину. Свіжа кров світиться слабко, засохла - значно краще. Метод не руйнує субстанцію крові і дає можливість проводити її подальше дослідження.

Сліди сперми на місці події треба шукати на різних пред­метах, одязі й тілі людини при всяких статевих злочинах. На всмоктуючих тканинах підсохлі плями сперми мають невизначену форму, звивисті краї, жорсткуваті, нагадують накрохмалені ділян­ки. На темних тканинах плями сперми білясті, на світлих -

548

і-і руваті з жовтим відтінком. Іноді на поверхні плям можна бачити сіро-білі лусочки. На невсмоктувальних тканинах чи предметах сліди сперми - у вигляді блискучих накладень сірувато-білого кольору, іноді з жовтуватим відтінком.

Сліди слини знаходять на недокурках цигарок, сигарет, клапанах конвертів, поштових марках, кляпах, краях посуди, яку використовували для пиття, на залишках їжі в місцях відкусу, у вигляді плювків. Оскільки слина містить групові антигени АВО, то дослідження її в судово-медичній лабораторії дає можливість, наприклад, визначити групу крові курця, вирішити питання -одним чи кількома особами залишені недокурки, доказати використання ганчірки, рушника, хустинки чи інших предметів у якості кляпа, встановити автора анонімних листів тощо. Недокурки треба збирати тільки пінцетом, щоб на них не потрапили чужі групові антигени за рахунок пото-жирових виділень особи, яка вилучає речові докази. Кожний недокурок кладуть в окремий конверт чи пакет.

Сліди поту виявляють на головному уборі, гребінцях, одязі (комір, манжети), внутрішній поверхні взуття. Знайдення поту і визначення в ньому групових антигенів системи АВО сприяє встановленню належності досліджуваних предметів одягу конкретному суб'єктові, а також вирішенню інших питань, наприклад, підтвердити можливість перебування певної особи

па МІСЦІ приГОДИ.

Сліди калу і сечі нерідко знаходять на місці, де був здійс-ін'пий злочин. У такому випадку виникає питання, чи не належать вони злочинцю. Кал дає можливість визначити, якуїжу і за якпіі час до скоєння злочину вживав зловмисник. За кольором калу можна іноді зробити висновок про деякі захворювання (оічбарвний кал - при жовтяниці, забарвлений кров'ю - при ми ичітерії тощо). По взаєморозташуванню кала і сечі можна ми піачити стать особи, яка залишила ці сліди.

Волосся на місці пригоди може бути виявлене на різних ■ париддях травми, в руках трупа, на одязі чи тілі підозрюваних і по терпілих, на гребінцях, на транспортних засобах тощо. Воно їм і.'ініає вилученню і дослідженню в лабораторних умовах, що і.и можливість установити ряд важливих питань. При пошуках

549

волосся необхідне добре освітлення, бажано користуватись лупою з широким полем зору. Об'єкти, схожі на волосся, беруть пінцетом з резиновими наконечниками, щоб їх не пошкодити. Вилучені об'єкти кладуть в окремі паперові пакети (на зразок

аптечних для порошків).

Сліди волочіння людини являють собою безперервні чи пе­реривчасті смуги, властивості та особливості яких залежать від характеристики поверхні, по якій тіло піддавалось волочінню: на м'якій поверхні вони вдавлені, на твердій - поверхневі. Сліди волочіння трапляються при транспортних травмах, при вбивстві, коли злочинець не може сам перемістити мертве тіло в певне місце іншим способом. В межах смуги можуть бути виявлені кров, частинки одягу трупа, предмети, які випали з кишень його одягу чи одягу злочинця тощо. Плями крові розташовуються впродовж смуги з однієї чи обох сторін. За напрямком бризок чи потьоків крові можна визначити напрямок волочіння, а за їх ве­личиною та особливостями зробити висновок, з якої висоти па­дала кров. Поряд з смугою волочіння тіла можуть знаходитися сліди ніг, взуття злочинця. Напрямок руху можна визначити ще й на підставі того, що стебла трави чи іншої рослинності по­хилені або зламані у той бік, куди тягнули труп. Прослідкувавши хід смуги волочіння, можна знайти місце, де схований труп.

Сліди від предметів, що використовувалися як засоби пе­ресування: сліди велосипеда, коляски, воза, саней, мотоцикла, автомашини, трактора, інших транспортних засобів, відбитки кінця палиці, лижі тощо, на місці пригоди повинні бути докладно описані, сфотографовані, а при можливості - вилучені їх гіпсові зліпки.

Вишукуючи та описуючи різноманітні сліди на місці пригоди, лікар чи судово-медичний експерт повинен піклуватися про те, щоб вони не були зіпсовані чи знищені. Разом з тим, не можна на місці події залишати власні сліди.

Таким чином, огляд місця події та трупа на місці його вияв­лення є складною, багатогранною первинною слідчою дією. Пра­вильне і кваліфіковане проведення його з дотриманням проце­суальних норм має виключно важливе, нерідко - незамінне зна­чення для успішного розслідування злочинів, особливо направ­лених проти життя людини.

550

Лекція 19 ЗАГАЛЬНА

СУДОВО-МЕДИЧНА ТОКСИКОЛОГІЯ

Протягом життя людина стикається з безліччю хімічних речо-мин. Ще у 1977 р. американські вчені за допомогою обчислюваль­них машин установили, що нараховується більше 4 млн різних хімічних сполук, а їх кількість збільшується в середньому на (> тис. за тиждень. Незважаючи на те, що у практиці викорис­товують близько 1,5 % від загальної їх кількості, багато з них, потрапляючи з тієї чи іншої причини в організм людини, можуть становити небезпеку для здоров'я і життя.

Гострі та хронічні отруєння різними хімічними речовинами ставлять перед медициною та іншими галузями науки все нові проблеми, найважливішими з яких є профілактика шкідливої дії хімічних сполук на живий організм, покращання діагностики та ./і і кування отруєнь. Однією з головних завдань судових лікарів є добрі знання морфологічних проявів токсичної дії отрут, встанов­лення факту отруєння і доказ діючого отруйного агента.

Наука про отрути і отруєння називається токсикологією (під грец. іохікоп - отрута). її поділяють на загальну (вивчає і.ігальні закономірності дії отруйних і сильнодіючих речовин на організм) і особливу (вивчає особливості дії окремих отрут, клінічні і морфологічні прояви цієї дії, методи діагностики і засоби лікування отруєнь, викликаних певними отрутами).

Токсикологію розподіляють за окремими галузями, зокрема ииділяють промислову, бойову (військову), судову і харчову ток-< пкологію. В історичному аспекті найбільш ранньою є судова юксикологія, що вивчає отрути, їх вплив на організм людини, методи діагностики, отруєння, які виникають випадково чи умис­но, при нещасних випадках, самогубствах чи вбивствах. А тому 11 жсикологія є невід'ємною складовою частиною судової медицини.

Отрути відомі з давніх часів і дуже розповсюджені в навко-піт ньому середовищі. Вони трапляються у готовому вигляді в природі, утворюються в організмах тварин (змії, бджоли, павуко­подібні тощо) і в рослинах (аконіт, чилібуха, цикута, дурман,

551

деякі гриби тощо), є продуктами гниття. Не так давно вчені з тканин одного гігантського молюска виділили дуже сильну отру­ту - сакситоксин. її дія на ЦНС людини у 160 тисяч разів пере­важає дію кокаїну, а летальна доза становить 0,001-0,003 г. Найсильнішою з нині відомих людям отрут є палітоксин. За своєю дією вона в тисячі разів перевищує дію стрихніну. Цією речовиною "озброєні" певні види тихоокеанських коралів. Деякі морські молюски, наприклад, равлик доліум "плюється" хлор-сульфоновою кислотою, яка роз'їдає навіть каміння, а у людини викликає тяжкі пораження шкіри та загальнотоксичні явища.

Великий лікар епохи середньовіччя Парацельс говорив: "Усі речовини отруйні. Немає нічого, в чому б не було отрути. Справа лише в дозі: правильна доза робить отруту неотруйною". Певна речовина може стати отрутою лише при конкретних умовах. Абсолютних отрут немає, тобто немає таких речовин, які завжди і в будь-яких кількостях викликали б тільки отруєння.

У науковій літературі описані випадки розладу здоров'я і навіть настання смерті після прийняття всередину великої кількості кухонної солі, цукру, соди, гліцерину та інших нешкід­ливих і широко розповсюджених у побуті речовин. Японський вчений Т. Ікійа (1984) описав випадок несмертельної інтоксикації чистою водою у хворого на шизофренію, який випив багато звичайної води, після чого у нього настала зупинка серця і дихання, спостерігались судоми. А.В. Буличов і П.А. Носов (1965) описали настання смерті внаслідок "отруєння водою", коли 16-річний юнак протягом години випив "об заклад" 40 стаканів (8 л) теплої перевареної води. Через декілька хвилин він відчув загальну слабкість та головний біль, через 3 год його в тяжкому стані госпіталізували у лікарню, де він через 50 хв помер. У воді з питного бачка, яку пив померлий, ніякої отрути не знайш­ли. В.Л. Попов (1965) спостерігав смертельний кінець від над­мірного вживання штучного меду, коли 22-річний гр-н.Т. про­тягом 1,5 год з'їв більше 3 кг меду. Через півгодини після прий­няття останньої порції з'явився біль і печіння в животі, спрага та головний біль. Через 2 год його госпіталізували без свідомос­ті, де через 20 хв він помер. При судово-хімічному дослідженні

552

вмісту шлунка виявлена глюкоза та бетаоксиметилфурфурол, який є продуктом розщеплення цукрів. Загальний хімічний аналіз на наявність отрут був негативним.

З'явились повідомлення про токсичний вплив на організм великих доз звичайної кави, що доведено американськими вченими на мишах. Аналогічні дані отримали японські вчені у дослідах на щурах. Звичайний чай, шоколад також можуть бути "отрутою". Навіть кисень, необхідний для існування всіх живих істот на планеті, може справляти токсичну дію. Виявляється, що кисень у високій концентрації являє собою загальнобіологічну отруту, яка не стимулює, а пригнічує обмінні процеси. В зв'язку з цим тепер розрізняють фізіологічну та токсичну дію кисню (А.Г. Жиронкін, 1972).

Проте ні кухонну сіль чи соду, ні воду чи мед (цукор), ні каву, чай чи кисень не називають отрутами, оскільки вони викли­кають хворобливі явища чи навіть смерть тільки при надходженні їх в організм у великих кількостях або концентраціях. Навпаки, синильна кислота, миш'як, стрихнін та інші речовини, відомі як отрути, діють при певних умовах цілюще і застосовуються як лікарські засоби.

Отрути діють на організм хімічно (наприклад, кислоти, луги, голі тяжких металів) або фізико-хімічно (наприклад, щавлева кислота віднімає від тканин і клітин кальцій, кухонна сіль -йоду, дистильована вода розчиняє еритроцити, викликаючи ісмоліз), але не механічно чи термічно. Наприклад, якщо людина шш'є окропу або проковтне товчене скло (або осколки скла), і о з'являться тяжкі хворобливі явища або настане смерть. І Іодібний випадок описаний японськими лікарями У. Татакі та V. О^ига (1974): хворий на шизофренію, знаходячись у психіатричній лікарні, випив окріп. Розвинувся шок і через 45 \н настала смерть. Однак ні окріп, ні товчене скло не відносять /ні отрут, оскільки вони діють термічно або механічно.

Таким чином, отрутою називається така речовина, яка при пчішданні в організм у мінімальній кількості та діючи хімічно .пні фізико-хімічно, при певних умовах викликає розлад здоров'я

553

або смерть. Отруєнням називається будь-який розлад здоров'я, викликаний дією отрути. Отруєння - це хвороба від дії отрути.