Лекція 1 ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ

СУДОВОЇ МЕДИЦИНИ КОРОТКА ІСТОРІЯ ЇЇ РОЗВИТКУ

Судова медицина - одна з окремих, самостійних і цікавих дисциплін медичної науки. "Судова" означає, що цей предмет має відношення до суду, тобто до державного органу, що відає вирішенням цивільних і розглядає кримінальні справи, а отже безпосередньо зв'язаний з правознавством. Недаремно М.І. Рай­ський, а згодом і Ю.С. Сапожников називали цю дисципліну "медицина в праві".

Судова медицина вивчається тоді, коли студенти опанували майже всі медичні науки. Вона базується на знанні багатьох розділів медицини. Проте ця наука не являє собою механічні зібрання медичних дисциплін, а вивчає лише їй належне коло питань, використовуючи свої методи дослідження. Вона формувалась у самостійну науку протягом віків внаслідок систематичного залучення судами медичних працівників для розв'язання правових питань, що вимагали медичних знань.

Предмет судової медицини - система або коло особливих медичних знань, умінь і навиків, призначених для з'ясування конкретних питань у слідчій та судовій практиці. М.І. Авдєєв (1959), В.І. Акопов (1998) та інші вважають, що предметом су­дової медицини є теорія і практика судово-медичної експертизи. Питання медичного характеру, що вирішуються судовою меди­циною, можуть стосуватись будь-якої галузі медицини, крім пси­хіатрії. Судова психіатрія є самостійною дисципліною, а не скла­довою частиною судової медицини, якою вона була до 30-х років XX століття.

Отже, судова медицина - це спеціальна медична наука, яка вивчає і розробляє певні питання медичного, біологічного і медико-криміналістичного спрямування для запитів правової практики, правосуддя та охорони здоров'я.

Сутність судової медицини полягає в її змісті. Складовими частинами цієї науки є:

5

• Процесуально-організаційні засади судово-медичної діяльно­сті лікарів, що випливають із правознавства, зокрема з карно-процесуального, цивільно-процесуального кодексів України, закону України "Про судову експертизу", відомчих інструкцій, правил, положень тощо.

• Судово-медична танатологія: вчення про смерть і посмертні зміни, визначеня причини смерті, давності її настання, зв'язку з подіями, які їй передували тощо.

• Судово-медична травматологія: вчення про механічні та вогнепальні ушкодження, визначення їх походження, механізму утворення, встановлення знаряддя травми, давності й прижит-тєвості ушкоджень, зв'язок зі смертю; визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, розробка його критеріїв тощо.

• Судово-медична токсикологія: вчення про отрути і отруєння, методи діагностики і профілактики отруєнь різноманітними речовинами.

• Судове акушерство і судова гінекологія: вагітність і встанов­лення її строків, терміну зачаття, кримінальний аборт, його діагностика, спірні статеві стани, зґвалтування, мужолозтво, зараження венеричними хворобами тощо; встановлення новонародженості: живою чи мертвою народилась дитина, тривалість її життя після пологів тощо.

• Вивчення дії на організм людини термічних, електричних факторів, променистої енергії, змін атмосферного тиску, гіпоксич-них станів: причини їх виникнення, морфологічні прояви, методи діагностики.

• Учення про наглу (раптову) смерть: причини та умови її настання, діагностика, профілактика.

• Учення про огляд місця пригоди та трупа людини на місці його виявлення: порядок огляду трупа та слідів злочину, вилучення речових доказів.

• Дослідження речових доказів біологічного походження.

• Пограничні з криміналістикою питання ідентифікації особи, знаряддя травми тощо.

• Експертиза за матеріалами кримінальних і цивільних справ, зокрема у випадках порушення кримінальних справ з приводу професійних правопорушень медичних працівників.

б

Специфічна особливість судової медицини полягає в тому, що вона вивчає танатологію, наглу смерть, токсикологію, травма­тологію, вогнестрільні ушкодження, термічну траму та асфіксію, акушерство і гінекологію, речові докази та інші розділи медицини в такому об'ємі й з такого погляду, які не вивчаються іншими медичними (морфологічними, клінічними) науками. Наприклад, медико-криміналістичне дослідження одягу у випадках транспорт­ної травми, вогнестрільних поранень; огляд місця події і трупа на місці його виявлення; визначеня давності настання смерті або давності спричинення травми; встановлення наявності крові чи сперми в сухих плямах і т.д.

До предмета судової медицини належать її об'єкти, а саме:

• особи, що потерпіли від зловмисних дій, підозрювані чи обвинувачувані у скоєнні злочину, - в цілому "живі особи";

• мертві люди (трупи) при насильній чи наглій смерті, або при підозрі на них, та у інших випадках;

• речові докази (знаряддя злочину та предмети, що зберегли па собі сліди злочинних дій: плями крові, сперми; волосся, меконій, слина, піт тощо);

• матеріали кримінальних або цивільних справ (як правило, медичні документи: історії хвороби, амбулаторні картки, довідки, протоколи огляду тощо).

Оскільки судова медицина займається діагностикою станів, ушкоджень, отруєнь, захворювань, має справу з обстеженням живих осіб в амбулаторії чи стаціонарі, вона відноситься до клінічних медичних дисциплін.

Завдання судової медицини випливають з її визначення та змісту. Попа надає практичну допомогу правоохоронним органам або суду и розкритті злочинів проти життя, здоров'я чи статевої недо­торканності людини, вносить свій вклад у профілактику травматизму, отруєнь, наглої смерті тощо, вивчаючи і узагальнюючи причини і умови їх виникнення серед певних груп населення, сприяє покра­шенню всієї лікувально-профілактичної роботи на підставі виявлення помилок, допущених лікарями при діагностиці захворювань, наслідків ір.інми, отруєнь, термічних уражень тощо та лікуванні хворих. Саме ним судова медицина в Україні чітко відрізняється від судової медицини країн Західної Європи, Азії, Америки.

7

Практичною галуззю судової медицини як науки є судово-медична експертиза. Поняття "судова медицина" і "судово-медична експертиза" різні. На відміну від визначення судової медицини, судово-медичною експертизою називається застосування ме­дичних, біологічних і медико-криміналістичних знань для вирішення питань, що виникають у практичній діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду. В зв'язку з цим, виникає питання: що таке експертиза взагалі? Експертизою називається процес дослідження суттєвих для справи об'єктів чи обставин спеціалістом, який призначений органом слідства, чи судовим експертом у випадках, коли для з'ясування певних питань необхідні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Експерт - це особа, фахівець в галузі науки, техніки, мистецтва, медицини тощо, запрошений для дослідження певних об'єктів і вирішення питань, які вимагають спеціальних знань.

Експертиза відіграє суттєву роль при розслідуванні і судовому розгляді будь-якої справи, виступає як одне з джерел доказів у судовому процесі. В зв'язку з цим їй надається виключне значення, особливо в кримінальних справах, зокрема без висновків судово-медичної експертизи у випадках вбивства, зґвалтування, нанесення тілесних ушкоджень, при транспортній травмі тощо не може бути закінчене попереднє слідство чи розглянута справа в суді.

Знання основ судової медицини необхідне кожному лікарю для його загальної медичної підготовки, компетенції, грамотного виконання своїх обов'язків. Накопичений судовою медициною науково-дослідницький і практичний матеріал в таких розділах медицини, як вчення про смерть, раптова смерть, правова оцінка тілесних ушкоджень, транспортна травма, окремі види механічної асфіксії, отруєння та їх посмертна діагностика, правові аспекти лікарської діяльності, огляд трупа людини на місці пригоди, особливості дослідження слідів людських виділень тощо, викла­дається тільки судовою медициною. Ці знання потрібні для підго­товки лікарів, у тому числі санітарних, дитячих, стоматологів.

Необхідність оволодіти стійкими знаннями з теорії і практики судової медицини важлива головним чином тому, що згідно з діючим законодавством, зокрема Кримінально-процесуальним Ко-

8

дсксом (КПК) України, органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури чи суд мають право, а в деяких випадках зобов'язані .чалучити до проведення медичної експертизи або участі в слідчій чи судовій дії лікаря будь-якої спеціальності, незалежно від того, який факультет він закінчив і яку посаду займає. Це передбачено ст.ст. 75, 76, 128^і, 192, 196 і 310 КПК України.

Отже, судова медицина в системі вищої медичної освіти має важливе значення і займає чільне місце. Вона допомагає осмислити лікарську діяльність у правовому відношенні (обов'язки, права, відповідальність лікаря і експерта), сприяє вихованню високих стичних і моральних норм поведінки лікаря (на прикладі вивчення експертних матеріалів про професійні правопорушення медичних працівників), вчить майбутніх лікарів конкретному мисленню (при формуванні діагнозу, висновків, правильно обґрунтовувати їх), дисциплінує лікарське мислення, вчить поважати і виконувати закони, прийняті державою.

Виключно важливу роль відіграє судова медицина в роботі правоохоронних органів та суду. Висновки фахівця з судової медицини є одним з найважливіших видів доказів у розслідуванні, розкритті і судовому розгляді тяжких злочинів, вони сприяють встановленню істини. Практично ні одна кримінальна справа, порушена в зв'язку з причиненням особі фізичної шкоди, не обходиться без судово-медичної експертизи. Визначення причини смерті, властивостей тілесного ушкодження та його ступеня тяж­кості, статевої зрілості потерпілої тощо з точки зору закону взагалі неможливе без висновку судового лікаря. Його вмотивована думка часто буває вирішальною при встановленні часу, місця і способу здійснення злочину, а це в свою чергу є основою для розробки обгрунтованих слідчих версій та їх реалізації. Тому судово-медичний експерт як фахівець в галузі судової медицини не тільки лікар, але і'і одна з активнодіючих фігур у боротьбі зі злочинністю.

Судовий лікар надає допомогу працівникам слідчих органів ;і6о суду шляхом консультацій в складних справах, при вирішенні питань про можливість призначення експертизи, підготовки питань для їх розв'язання. Це дає можливість слідчим органам і суду в повному обсязі використати досягнення судової медицини, встановити об'єктивні і важливі дані для розкриття злочинів.

9

Нерідко знання спеціалістів у галузі судової медицини вико­ристовуються з користю для справи при допитах обвинувачу­ваних і підозрюваних, свідків і потерпілих.

Впровадження досягнень науки, зокрема судової медицини, є неодмінною умовою вдосконалення діяльності слідчого апарату і підвищення ефективності попереднього слідства.

Судово-медична експертиза в Україні є складовою частиною охорони здоров'я і, як зазаначалось, крім надання допомоги правоохоронним органам, вона сприяє органам охорони здоров'я в підвищенні якості лікувально-профілактичної роботи. Це сприяння здійснюється такими шляхами:

• обговорення судово-медичних спостережень разом із лікую­чими лікарями на клініко-анатомічних конференціях у випадках розтину трупів осіб, що померли в лікувальних закладах; при розходженні клінічного і морфологічного діагнозів або виявленні дефектів організації лікувального процесу з метою запобігання їм у майбутньому. Такі конференції, на яких зобов'язані бути присутніми всі лікарі закладу, - одна з форм підвищення кваліфікації лікарів;

• доведення до відома органів охорони здоров'я виявлених дефектів діагностики і лікування, оформлення медичних документів (історій хвороби, амбулаторних карт, довідок тощо) під час огляду живих осіб, вивченні історій хвороби померлих в стаціонарах, при проведенні судово-медичної експертизи за "лікарськими справами" тощо. Це допомагає в подальшому розробити певні рекомендації для покращання медичної допомоги населенню;

• своєчасне виявлення випадків інфекційних захворювань і повідомлення про них. Судово-медичний експерт при розтині трупа померлого може першим зіткнутися з випадком небез­печної інфекційної хвороби і зобов'язаний вжити заходи з метою попередження можливого розповсюдження інфекції, повідо­мивши про це головного лікаря найближчого лікувального зак­ладу чи органу охорони здоров'я;

• узагальнення і аналіз випадків побутового, вуличного, транспортного, промислового, сільськогосподарського, дитячого

10

гравматизму, отруєнь, наглої смерті дітей і дорослих тощо; виявлення причин і умов їх виникнення з метою розроблення заходів профілактики;

• участь судових лікарів у санітарно-просвітній роботі з використанням різноманітних матеріалів судово-медичної практики.

Судова медицина - наука медична. Вона тісно пов'язана і запозичує наукові досягнення та методи дослідження ряду медич­них і навіть немедичних наук. Судова медицина безпосередньо поєднується з анатомією людини, патологічними анатомією і фізіологією, гістологією, травматологією, мікробіологією, фарма­кологією, рентгенологією, акушерством і т.д. Серед немедичних наук вона черпає і використовує необхідні дані з фізики (спектро­скопія, спектральні методи дослідження, обгрунтування механізмів ушкодження), хімії (визначення хімічних речовин, отрут при отруєннях), механіки (механогенез переломів кісток), юриспру­денції, тобто сукупності наук про право. Зокрема, без знань змісту певних статей КПК чи диспозицій окремих статей КК України судово-медична діяльність взагалі неможлива.

З немедичних наук чи не найбільший вплив на судову медицину має криміналістика (від лат. сгітіпаїіз - злочинний) - наука про методи, тактику і техніку розкриття злочинів (наприклад, медико-криміналістичне дослідження одягу і взуття при транспортних і равмах, дослідження знаряддя злочину, ототожнення його за пошко­дженнями, огляд місця події та трупа на місці його виявлення тощо).

Поряд із цим, судова медицина певним чином позитивно впливає на розвиток інших медичних наук. Наприклад, праці К.І. Хижнякової з дослідження секрету молочних залоз у вагітних і породіль розширили можливості клінічної діагностики ряду станів і захворювань у жінок. Результати експериментів на біоманекенах (групах людей) дали можливість О.П. Громову сформулювати нову ісорію закритої черепно-мозкової травми, яка використовується клініцистами. Розроблені судовими медиками методи діагностики алкогольної інтоксикації, експрес-методи встановлення отруєнь іншими речовинами знайшли широке застосування у лікарській практиці. Результати наукових досліджень у судовій медицині з

11

приводу вивчення механізмів морфології переломів кісток засто­совуються травматологами, а досягнення судової серології - в медичній генетиці, при трансплантації органів і тканин, переливанні крові.

Судова медицина використовує різні спеціальні методи дослі­дження об'єктів: морфологічні (розтин трупа, опис змін, гістологіч­не дослідження), клінічні (огляд потерпілого чи підозрюваного в амбулаторії здійснюється за принципами клінічного обстеження), хімічні (виявлення отруйних речовин у крові, сечі, внутрішніх органах), медико-криміналістичні (фотографування, рентгенографія у м'яких променях Буккі, стереомікроскопія, ототожнення знарядь злочину, трасологічний, контактно-дифузійний методи тощо), метод експериментального моделювання (транспортної травми, визначення дистанції пострілу, знаряддя травми тощо).

Специфічними для судової медицини є метод встановлення діатомового планктону і кріоскопічний метод дослідження крові при діагностиці утоплення, визначення прижиттєвості травми, давності її походження та давності настання смерті.

Становлення судової медицини та судово-медичної

Експертизи

Судова медицина виникла дуже давно і сформувалась в окрему дисципліну протягом тривалого застосування медичних знань при вирішенні правових питань. її зародження і становлення пов'язані з багатовіковою практикою залучення медичних працівників як знаючих, компетентних осіб (експертів) при розслідуванні чи судовому розгляді кримінальних або цивільних справ. Такі особи допомагали з'ясовувати питання, що вимагали спеціальних медичних знань.

Перші зародки судової медицини були знайдені в працях Гіппократа (460 -355 р.р. до н.е.), який вивчав аборт, строки вагітності, життєздатність немовлят, тяжкість і смертельність ушкоджень, тріщини і вдавлення на кістках черепа та давав їм медичну оцінку.

У Стародавньому Римі ще до нашої ери повитухи давали в суді роз'яснення по справах, які торкалися вагітності, аборту,

12

пологів. Залучений до розслідування вбивства імператора Юлія Цезаря (44 р. до н.е.) придворний лікар Антистій знайшов на його трупі 23 рани і тільки одну з них визнав смертельною. Це дуже важливий науковий експертний висновок.

Всесвітньо відомий Кодекс Юстиніана, покладений в основу Римського права (529-534 рр. н.е.), містить вказівки на особливу роль лікарів у судовому процесі. Там, зокрема, підкреслювалось, що "лікарі власне не свідки, вони більше судді, ніж свідки".

І все ж "колискою" судової медицини треба визнати Китай. Ще у УІ-Х сторіччях н.е. китайськими лікарями та юристами були написані книги, які містили цінні дані, що відносились до судової медицини та криміналістики.

У 1247 р. голова кримінального суду Китаю Сун Ци написав трактат з судової медицини "Сі Юань-лу" ("Спосіб помсти за кривду"). Збірник складається із 5 книг. Перші дві книги присвячені огляду трупа, техніці огляду, ідентифікації трупа, описанню пошкоджень. Дуже цінна вказівка, що гнильні зміни не повинні бути перешкодою до огляду трупа. Є відомості про штучні хвороби, про способи і знаряддя травми, про задушення та утоплення, про отрути та отруєння тощо. Значний інтерес мають контурні зобра­ження тіла людини з позначенням точок, в ділянці яких пошкод­ження небезпечні для життя. Смертельними визнавались пора­нення, які викликали безпосередньо смерть або призводили до смерті протягом 3-х діб після травми. Китайцям належить пріоритет п описанні трупних плям, трупного заклякання та ознак смерті під блискавки. "Сі Юань-лу" внаслідок численних перевидань діі'шіов до нашого часу. Вплив на правосуддя цього трактату був і.іким великим, що в народі склалося прислів'я: "Той, хто судить іл "Сі Юань-лу", ніколи не помилиться".

Засновником наукової судової медицини в Європі був французь­кий хірург Амбруаз Паре (1517-1590). В його праці "Орега спішг^і-< л" як самостійний розділ подається "Трактат про висновки лікарів і оальзамування трупів" (1575). Ним складені свідоцтва про і н ж кість тілесних ушкоджень, окремий розділ присвячений експер-і п и поранень і їх судово-медичній кваліфікації. В трактаті приділено гі.п.іто уваги смерті від механічної асфіксії, від отруєння чадним

13

газом і від дії електроструму, дітогубству тощо. Відображені деякі питання акушерсько-гінекологічної експертизи. Подані зразки судово-медичних "рапортів" (тобто висновків). У 1562 р. А. Паре зробив перший судово-медичний розтин.

У Німеччині у 1532 р. вийшло Кримінальне положення (Кодекс) Карла V "Ьех СагоІіпа", яке встановило обов'язок суддів запрошу­вати лікарів при розгляді справ про нанесення смертельних ран, дітогубство, викидень, отруєння, а також у випадках лікарських помилок. Обов'язковим було оглядати мертві тіла. "Кароліна" приділила велику увагу судовим доказам і стала стимулом у розвит­ку судової медицини як науки.

Сицилійський лікар Фортунато Фіделіс з Палермо у 1602 р. видав твір із судової медицини під назвою "Про висновки лікарів". Павло Закхіас з тієї ж Італії у 1626 р. видав всеохоплюючий судово-медичний посібник "Судово-медичні питання", після чого П. Закхіаса називали "батьком" судової медицини.

Німецький вчений Іоган Бон у 1690 р. у Лейпцігу опублікував твір "Основи судової медицини". Запропонована автором назва судово-медичної науки "судова медицина" міцно закріпилася у більшості країн світу.

Шрейєр у 1682 р. увів у практику легеневу плавальну пробу Галена для вирішення питання про живонародженість плода. Правда, є дані про те, що вперше цю пробу застосував познанський штадт-фізик К. Рейгер у 1677 р.

Досягнення судової медицини як науки все більше застосо­вувались на практиці при вирішенні певних питань, що сприяло розвитку судово-медичної експертизи. У кінці XVIII сторіччя судово-медичні розтини трупів були введені в більшості країн і регулювалися спеціальними інструкціями чи посібниками. В свою чергу успіхи природознавства та медичних наук у XIX ст. сприяли подальшому розвитку судової медицини.

З Італії вийшла і отримала широкого розповсюдження в Захід­них країнах псевдонаукова теорія - так зване ломброзіанство. Засновником цього, як вважали, вкрай реакційного напрямку в кримінальному праві був італійський психіатр і криміналіст Ломброзо Чезаре (1835-1909). Він запропонував теорію про те,

14

що в суспільстві існує особливий "злочинний тип", "вроджений злочинець", який від народження схильний і призначений до здійснення злочину. Згідно з ломброзіанством "злочин...є природ­ним феноменом - феноменом необхідним, як зачаття, як наро­дження, як смерть, як душевні хвороби". "Злочинний тип" наділений особливими ознаками, фізіологічними "стигматами": неправильна форма черепа, асиметрія обличчя, виступаюча нижня щелепа, значний розвиток надбрівних дуг, похилий або вузький і малий лоб, випинання потиличного бугра, дуже розвинуті ікла, иеликі відстовбурчені вуха, короткі та широкі кисті, косоокість тощо. На думку Ломброзо такі ознаки дають можливість виявляти потенційних злочинців, ізолювати їх від суспільства і навіть страчу­вати, не чекаючи здійснення ними злочину. Цю теорію з вигодою для себе використовували у свій час фашисти.

У Росії і в Україні ідеї ломброзіанства широкого розповсю­дження не отримали. Анатом Д.Н. Зьорнов, психіатр С.С. Корсаков, томський судовий медик М.Ф. Попов різко критикували вчення Ломброзо. А К. Беліловський у своїй докторській дисертації "Про антропологічний тип злочинця", яку він захистив у 1895 р. в І Іетербурзькій військово-медичній академії, довів відсутність вро-/іжених ознак злочинності.

На зміну вчення Ломброзо прийшли більш витончені теорії -ін'о./юмброзіанство, біокримінологія та інші. Біологія злочинця гай має в наукових дослідженнях західних країн не останнє місце. Маючи у своєму розпорядженні набір тестів (певних ознак), в Днілії, наприклад, досить успішно розкривають злочини на і гкгуальному грунті. Використання методів біохімії, психометрії 1.1 оюлогії в криміналістиці отримує все більшого розповсю-м же пня у розвинутих країнах.

Сьогодні проблема вродженого злочинця залишається неви-рііиеііою, а питання про наявність анатомо-біологічних ознак і німини, схильної до скоєння злочинів, - відкритим.

І І.-і початку XX ст. отримала розповсюдження ще одна псевдо-и.іукпна теорія кондиціоналізму (від лат. сопсііііо - умова) -мпи/іологічний напрямок в природознавстві (у тому числі - в мрійниці), який не визнає причинності в наукових дослідженнях.

15

За цим ученням у розвитку хвороби немає взагалі головної, визначальної причини. Хвороба розвивається під впливом поєд­нання ряду рівнозначних факторів - умов. Засновниками кондиціоналізму були німецькі вчені фізіолог М. Ферворн і патологоанатом Д. Ганземан. Причина, на думку Ферворна, -таємна й непізнавана категорія. Він заперечував об'єктивний характер причинності, підмінюючи категорію причини поняттям сукупності умов. У Росії позицію кондиціоналістів у медичній науці особливо захищав О.І. Яроцький, заявляючи, що поняття "причина" тільки вносить плутанину у вивчення кожного питання. Цю позицію підтримував також відомий патологоанатом Г.В. Шор.

Кондиціоналісти стверджують, що причини хвороб і смерті непізнавані, що захворюваність і смертність залежать тільки від поєднання обставин, випадковостей. Поєднання умов для розвитку хвороби, на їх думку, визначається не об'єктивними факторами навколишнього середовища, що оточує хвору людину, а станом самого хворого, його свідомістю, поведінкою, його особистістю. Головне і другорядне кондиціоналістів не цікавить. Роль умов ними ідеалістично гіперболізується.

Разом із тим, проблема причинності в пізнанні та в практичній діяльності у всіх науках, особливо в медичних, має виняткове значення. Взнавши причини численних хвороб, люди навчились захищатися від них і їх тяжких наслідків, у тому числі вживати заходів щодо попередження інфекційних хвороб, отруєння, настан­ня наглої смерті тощо.

У судовій медицині існують й інші теорії (вродженого само­губця, психоаналітична Фрейда, ендокринна, близнят, хромосомна, расова тощо), які не отримали широкого розповсюдження і піддаються критиці вітчизняними вченими.

Отже, судова медицина у своєму розвитку пройшла довгий складний шлях, формувалась з окремих досягнень науки в різних державах і в різних кінцях світу, на певних етапах зазнавала і продовжує зазнавати впливу наукових і псевдонаукових теорій, які як позитивно, так і негативно діють на її стан і сутність.

16

Етапи розвитку судової медицини

Багатовікове становлення вітчизняної судової медицини дає можливість виділити кілька відмінних один від іншого етапів її розвитку в історичному аспекті. Слід зазначити, що досягнення і особливості судової медицини в Україні розглядалися в поєднанні з успіхами судової медицини в Росії, оскільки протягом віків Україна була складовою частиною Російської імперії, а згодом -Радянського Союзу.

Вітчизняна судова медицина розвивалась самобутнім шляхом. Російське законодавство одне з перших закріпило обов'язковість судово-медичного розтину трупів і використання медичних виснов­ків в якості доказів у суді.

Виділяють такі періоди в розвитку судово-медичної служби:

А. Судово-медична експертиза в Допетровській імперії.

Б. Судово-медична служба в дворянський (Петровський) період.

В. Судово-медична служба після судової реформи 1864 р.

Г. Судово-медична служба після жовтня 1917 року.

Д. Сучасний період (після 1991 р.).

А. В Допетровський період медична експертиза проводилась у формі судово-медичних оглядів живих осіб, наприклад, рекрутів, а в окремих випадках і огляду трупів осіб, що загинули від насильства. Проте тоді проведення експертизи не було обов'язко­вим. Кожний раз подібні лікарські експертизи призначалися особливим царським розпорядженням (урядовим указом). Це (поперечно свідчить про те, що вже у ХУІ-ХУІІ ст.ст., тобто задовго до введення офіційних розпоряджень з приводу організації спічцальної судово-медичної служби, практикувались лікарсько-скспертні огляди з різних причин: тілесних ушкоджень, отруєнь, шііііачення придатності до державної чи військової служби, медичних правопорушень.

Судова медицина на Русі виникла спочатку як практична 1.1.иу.чь. Огляди займали значне місце в діяльності Аптекарського іірик.-ізу (він заснований у 1620 р. і в ХУІ-ХУІІ ст.ст. був вищим лгржанним медичним адміністративним закладом, відав усіма •ііі,,і|)сі,кими та аптечними справами). "Аптекарський приказ"

17

(по-теперішньому Міністерство охорони здоров'я) стежив за професійною діяльністю лікарів і аптекарів, проводив лікарські та судово-медичні експертизи, давав висновки з різних медичних питань для адміністративних закладів, оглядав юнаків для визначення придатності до військової служби тощо.

Аптекарський приказ був наділений також судовими функціями в межах своєї діяльності, розглядав усі справи, які стосувались лікарів і аптекарів. Деколи лікарі Аптекарського приказу оглядали трупи померлих нагло або від насильницьких дій, оглядали трави, різні складові, які застосовувались для лікування знахарями, давали висновки їхнім діям. Цю сторону діяльності Аптекарського приказу треба оцінювати, як зачатки лікарської та судово-медичної експертизи.

Б. Перші законодавчі положення про судово-медичні огляди містяться у Воїнському Статуті Петра І. Вони опубліковані ще у 1714 році в книзі "Інструкції та артикули військові". В тлумаченні артикула 154 Воїнського Статуту вказувалось на необхідність розтину трупа вбитого, визначення причини смерті та складання письмового висновку. Там же роз'яснювалось, які рани треба вважати смертельними.

Таким чином, Воїнський артикул узаконив обов'язковий розтин мертвих тіл у випадках насильницької смерті і мав важливе значення в організації та становленні судово-медичної служби в Російській імперії. Це стало поштовхом до розвитку судової медицини як науки. Проте задовільних умов для її розвитку не було. Дослідження трупів проводились рідко і лише у великих містах і госпіталях, оскільки лікарів тоді було мало.

У кінці XVIII ст. (1797 р.) у всіх губернських містах були засновані Лікарські управи, які складались з інспектора та двох членів. В їх обов'язки, крім керівництва усією медичною роботою, входило також проведення судово-медичних досліджень, зокрема розтини трупів. В положенні про лікарські управи були "Генеральні правила, що відносяться до лікарсько-судної науки" (1798 р.). Це перший документ, який визначав порядок судово-медичних розтинів (спочатку зовнішній огляд, потім - внутрішнє дослідження) і рег­ламентував обов'язкове розкриття трьох порожнин (черепної, грудної та черевної), що збереглося до наших днів.

Отже, до початку XIX ст. судово-медичні огляди та розтини пули запроваджені по всій Росії та її підлеглих територіях.

У XIX ст. судово-медичну службу здійснювали три інстанції. 1 Іа місцях діяли повітові та городові лікарі - перша інстанція. Другою були губернські Лікарські управи. Вищою судово-медичною інстанцією була Медична рада, яка інспектувала Лікарські управи, а також давала висновки та виносила рішення з особливо складних судово-медичних справ. До роботи цієї ради залучався М.І. Пи-рогов.

У 1829 р. вийшов перший офіційний порадник з судово-медичного дослідження трупа для лікарів, який був розісланий городовим, повітовим лікарям і Лікарським управам, "Порадник лікарям при судовому огляді та розтині мертвих тіл". У ньому нисвітлювалась процесуальна сторона дослідження трупа, техніка розтину тощо. В основу цього порадника була покладена праця нидатного хірурга І.В. Буяльського "Керівництво лікарям до пра-ипльного огляду мертвих людських тіл для узнання причин смерті, особливо при судових дослідженнях" (1824). Крім І.В. Буяльського, V складанні порадника брали участь видатні діячі російської меди­цини професори медико-хірургічної академії, члени Медичної ради ('..О. Громов, А.П. Нелюбін.

Професор Петербурзької медико-хірургічної академії С.О. Гро­мов (1774-1856) - автор першого вітчизняного підручника з судової медицини "Короткий виклад судової медицини" (1832 р.), мкпй користувався попитом і був дуже відомий. Поява підручника Громова склала нову епоху для студентів і лікарів. Книга написана послідовно, на високому для того часу науковому рівні і свідчить про виключну ерудицію автора, який правильно і глибоко розумів мсту і завдання судової медицини, намітивши в загальних рисах • истему предмета цієї науки. Кожний розділ підручника має покаж­чик літератури. В додатку наведені приклади судово-медичних ' їм іицтв, рапортів (або актів).

С.О. Громов був справжнім патріотом, гаряче любив вітчизняну науку, всіма силами сприяв її розвитку, стверджуючи, що "неза-о.іром настане час, коли російські лікарі не будуть тільки учнями і іошр.пивими послідовниками іноземців, а будуть розвивати науку

18

19

самостійно і обходитися без їх допомоги, тому що медична академія ні в чому не поступається іноземним закладам".

Значну роль у розвитку судової медицини відіграв великий російський хірург М.І. Пирогов (1810-1881). У 1841 р. він видав спеціальний атлас "Анатомічні зображення людського тіла, призна­чені переважно для судових лікарів". У 1846 р. вийшло друге видання цього твору під назвою " Анатомічні зображення зовніш­нього виду і положення органів, заточених у трьох головних порож­нинах людського тіла, призначені переважно для судових лікарів з повним поясненням".

Особлива заслуга належить М.І. Пирогову в галузі дослідження вогнестрільних поранень. Його спостереження та експериментальні дослідження представляють виключний інтерес, оскільки є перши­ми оригінальними дослідженнями в цьому питанні. Він вперше чітко описав ознаки вхідного та вихідного кульових отворів. Він виявив дефект тканини ("втрата сутності шкіри") у вхідному кульо­вому отворі та звернув увагу на особливості вихідного отвору. Результати спостережень опубліковані ним у "Звіті про подорож по Кавказу..." (1849). У "Началах загальної військово-польової хірургії" (1865) М.І. Пирогов описав ще одну з властивостей вхідного вогнестрільного отвору шкіри, вказавши, що "на краю вхідного отвору деколи можна побачити і вузьку темнувату смужку потоншеної шкіри" (поясок здирання). З повним правом ми повинні визнати його повноправним засновником ранової балістики.

За дорученням Медичної ради М.І. Пирогов як експерт давав заключення з різних складних справ.

В. Третій період у розвитку судової медицини почався після судової реформи 1864 року. З історії відомо, що у зв'язку з ростом селянських заворушень, розповсюдження революційної ідеології серед демократичної інтелігенції, що вело до революційної ситуації, царський уряд у 1861 році змушений був відмінити кріпосне право і провести ряд реформ - земельну, міську, судову. Справа в тому, що до цього часу в царській Росії суд був таємним. В його основі лежало катування. Визнання вини було основним у доказах злочину, і це визнання "добували", хто як міг. У 1864 році відбулась судова реформа, коли кастові суди були замінені загальними судами, формально рівними для всіх

20

громадян. Слідчий процес був замінений судом присяжних. Були запроваджені прокуратура, адвокатура та інститут судових слідчих. Таємне судочинство замінили гласним, прилюдним. Ввели усність і змагальність у судочинстві.

Судова реформа не змінила класової суті суду, який став ще більш витонченим і гнучким знаряддям у руках панівного класу. Але суд став відкритим, публічним і судово-медична експертиза почала займати належне місце при розгляді та оцінюванні доказів. Лікар, який виступав у відкритому судовому процесі, повинен був бути достатньо підготовленим, щоб захищати свою думку чи обгрунтувати висновок. На перехресному допиті висновок експерта піддавався серйозній перевірці і тому повинен був підтверджу­ватись точними науковими даними. Експертна практика в умовах гласного судочинства ставила перед судовими медиками ряд нових актуальних завдань по вивченню важливих проблем судової медицини. Тому більше уваги стало приділятися науково-дослід­ницькій роботі в галузі судової медицини та підвищенню якості підготовки лікарів. Праці Сеченова, Боткіна, Павлова лягли в основу теоретичної і практичної медицини, завдяки чому вітчизняна медицина вже тоді випередила зарубіжну.

Ці обставини та введення гласного судочинства стали потуж­ним імпульсом у розвитку судово-медичної експертизи і наукової діяльності університетських кафедр судової медицини.

Незабаром після реформи з 1865 року почав видаватися перший судово-медичний журнал "Архів судової медицини і суспільної гігієни", згодом перейменований на "Вісник суспільної гігієни, судової і практичної медицини", який виходив 52 роки і відіграв полику роль у покращанні судово-медичної служби.

У 1865 році Лікарські управи перетворили у Лікарські відді-мічшя губернських управлінь. Лікарські відділення контролювали 'пильність судових медиків.

У другій половині XIX ст. вітчизняна судова медицина збага-інлись рядом видатних відкриттів і праць в галузі судової і р.шматології, механічної асфіксії, танатології і учення про речові мпк.чзи (І.М. Гвоздьов, Є.В. Пелікан, 1.1. Нейдінг, Я.О. Чистович, II Л Оболонський, П.А. Мінаков та ін.).

21

П.А. Мінаков (1865-1931) - завідувач кафедри судової медицини Московського університету, крупний російський судовий медик, учений, який володів величезною ерудицією. Він був прекрасним лектором і промовцем. У 1894 р. П.А. Мінаков захис­тив докторську дисертацію "Про волосся в судово-медичному відношенні". Ця робота до нашого часу не втратила свого значення. Мінаков установив нові дані про товщину волосся, будову серце­вини і кіркового шару його у людини та деяких тварин. Він вперше описав морфологічні особливості волосся. П.А. Мінакову належить пріоритет у виявленні змін у волоссі при дії на нього полум'я. Він описав зміни волосся при пострілах з близької відстані.

П.А. Мінакову належить також пріоритет у відкритті нової ознаки смерті від гострої кровотечі. У своїй праці "Про субендо-кардіальні екхімози при смерті від витікання крові" (1902), він опублікував дані про вперше ним виявлені екстравазати під ендо­кардом, названі згодом "плямами Мінакова". Він відкрив нейтраль­ний гематин і описав його спектр.

Розвиток судової медицини в Україні

Судова медицина в Україні розвивалась в основному завдяки активній діяльності судово-медичних діячів, які сформували дві школи - Харківську та Київську.

З представників судової медицини Харківського університету відомі своїми працями і заслугами В.К. Анреп, Ф.А. Патенко, Є.Ф. Беллін, М.С. Бокаріус та інші, а Київського університету - Ф.Ф. Ергардт, Н.А. Оболонський, П.С. Ігнатовський, Ю.С. Сапожников, А.М. Гамбург та інші.

Харківська школа. В.К. Анреп (1852-1919) - фізіолог, токсиколог і судовий медик, завідувач кафедри судової медицини Харківського університету в 1884-1887 рр. При ньому на кафедрі почалась значна наукова робота, в результаті чого було видано два збірники наукових праць. У 1885 р. він видав лекції з судової медицини та токсикології. Праці В.К. Анрепа присвячені в основ­ному токсикології та судовій хімії. Він першим у 1879 р. опублі­кував роботу про місцеву анестезуючу дію кокаїну. Залишив кафедру в зв'язку з переїздом до Петербурга.

22

Ф.А. Патенко став завідувати кафедрою судової медицини після В.К. Анрепа. Написав 10 наукових праць, зокрема книгу "Опьіт руководства по судебно-медицинскому анализу для студентов и врачей" (1904 р.). Має значення робота, де він проаналізував окремі складні справи, у тому числі справу про мультанських вотяків. Після нього кафедрою з 1910 р. до 1931 р. завідував М.С. Бокаріус.

Є.Ф. Беллін (1852-1902) працював на кафедрі при Ф.А. Патенко (з1888р.). Залишив після себе 79 наукових праць із судової медицини. Відомий його "Атлас судової медицини розтління та зґвалтування" (1898 р.), а також інші цінні праці з судово-медичної травматології, трупних явищ, наглої смерті тощо.

М.С. Бокаріус (1869-1931) - представник Харківської школи судових медиків, один з видатних вчених, який приклав багато сил і праці для організації судово-медичної експертизи в Україні. Він почав свою діяльність на кафедрі судової медицини Харківсь­кого університету у 1897 році. У 1902 р. він захистив дисертацію па тему "Кристали Флоранса, їх хімічна природа та судово-медичне значення".

Після виходу Ф.А. Патенка у відставку в 1910 р. М.С. Бокаріус очолив кафедру і завідував нею до 1931 р.

Він написав ряд підручників і посібників (близько 50 праць). Серед них перший з радянських посібників із судової медицини фундаментальна праця "Зовнішній огляд трупа", який вийшов /жома виданнями: "Первинний зовнішній огляд трупа при міліцейському і слідчому дізнанні" (1925), об'ємом 550 сторінок, і "Зовнішній огляд трупа на місці події або виявлення його" (1929).

У 1930 р. М.С. Бокаріус видав "Контурні зображення частин і їла людини для прикладання до протоколів судово-медичних розтинів". У кінці 1930 р. вийшла остання праця М.С. Бокаріуса "('удова медицина у викладі для медиків і юристів" у двох ■і.істинах (томах).

Велика і плідна діяльність Бокаріуса особливо інтенсивно І'ч'.нивалась після 1917 року. Він брав активну участь в "І»і;інізації судово-медичної експертизи на Україні. Зокрема, він "\и ініціатором і організатором інституту судової експертизи у ■. іркові, якому присвоєно його ім'я. Під його керівництвом з

23

1926 по 1928 рр. виходив журнал "Архів кримінології та судової медицини".

У 1925 р. М.С. Бокаріусу присвоєно звання заслуженого професора. Він перший поділив трупні плями на 3 стадії: гіпостаз, трупний набряк і фальшивий трупний синяк. Запропонував пробу для визначення прижиттєвості странгуляційної борозни (розгля­дання шкіри в прохідному світлі - проба Бокаріуса). Відомий його реактив для дослідження плям крові (реактив Бокаріуса для отримання кульок гемохромогену).

М.С. Бокаріус - представник криміналістичного напрямку в судовій медицині, видатний організатор судово-медичної служби в Україні в перші роки радянської влади. У 1925 р. він організував І Український судово-медичний з'їзд. (Другий відбувся лише 1987р. у м. Полтаві).

Під керівництвом М.С. Бокаріуса виконано і опубліковано багато наукових досліджень з різних проблем судової медицини та криміналістики, які мають велике практичне значення.

Київська школа. Ф.Ф. Ергардт - завідувач кафедри судової медицини Київського університету. Багато зробив для кафедри. Він завідував судово-медичним відділенням Київського військового госпіталю, викладав судову медицину на юридичному факультеті, залишив більше 50 праць з судової медицини. Під його керів­ництвом на кафедрі почав працювати П.С. Ігнатовський.

Н.А. Оболонський (1856-1913) - видатний судовий медик, став завідувати кафедрою судової медицини після Ф.Ф. Ергардта. Він написав близько 40 наукових праць, серед яких особливо відома дисертація "Про волосся в судово-медичному відношенні" (1886р.) та посібник для лікарів "Посібник при судово-медичному дослі­дженні трупа та при дослідженні речових доказів" (1894). Проводив значну громадську роботу, був деканом факультету.

П.С. Ігнатовський (1858-1935) почав працювати на кафедрі асистентом у 1888 році. У 1892 р. він захистив докторську дисерта­цію на тему "До питання про переломи черепа". Був хорошим лектором. Його перу належить ряд праць з різних питань судової медицини: про посмертні зміни кров'яного пігменту в екстрава­затах, про пошкодження грудей, про причини крововиливів у

24

глизову оболонку шлунка при смерті від холоду та інші. ()собливо цінні його експериментальні роботи з пошкодження черепа тупими предметами ("тріщини від розколу"). У 1910 р. мін видав підручник із судової медицини.

Ю.С. Сапожников (1897-1970) - завідувач кафедри судової медицини Київського медичного інституту з 1936 р. Почав свою судово-медичну діяльність у м. Саратові, учень М.І. Райського. Протягом 17 років (з 1937 р.) був головним судово-медичним експертом України. Видатний організатор судово-медичної служби, блискучий педагог і вихователь студентів. Він автор 120 наукових праць, у тому числі трьох монографій, двох підручників.

А.М. Гамбург (1900-1978) - завідуюча кафедрою судової меди­цини Київського інституту удосконалення лікарів, до 1931 р. працювала під керівництвом М.І. Райського, дружина Ю.С. Сапож-никова. їй належить більше 100 наукових праць з різних розділів судової медицини, у тому числі 4 монографії, підручник з судової медицини. Відома її дисертація та монографія "Експертиза обвину­ваченого".

М.І. Райський (1873-1956) - видатний судовий медик, профе-еор, заслужений діяч науки. Після закінчення медичного факуль-іету Томського університету у 1898 році він до 1912 р. був прозек-тром кафедри судової медицини. У 1907 р. після захисту дисертації па тему "До вчення про розпізнавання смерті від холоду" йому (>ув присуджений вчений ступінь доктора медичних наук.

З 1912 по 1917 рр. М.І. Райський завідував кафедрою судової медицини Московського університету. В цей період на кафедрі іаймались дослідженням крові. М.І. Райський розробив метод пов-юрної імунізації для отримання міцних преципітуючих сироваток.

М.І. Райський завідував також кафедрами судової медицини Саратовського університету (1919-1939), 1-го Ленінградського мгцичного інституту (1939-1941), Військово-медичної академії ( МИ 1-1949), Одеського медичного інституту (1949-1956).

Йому належить більше 100 наукових праць з різних питань < у/твої медицини та оригінальний підручник з судової медицини ( М).')3). М.І. Райський запропонував виділити в трупних плямах ■ і.ідії гіпостазу, стазу та імбібіції. Багато його праць присвячено

25

вивченню вогнестрільних поранень і тілесних ушкоджень. Зокрема, він запропонував графічний та ваговий методи доказу наявності дефекту тканини у вхідному вогнестрільному отворі, назвавши його "мінус-тканина".

Під його керівництвом виконано ряд кандитатських та докторсь­ких дисертацій. Деякі його учні завідували кафедрами судової медицини (Ю.С. Сапожников, А.М. Гамбург, Л.М. Ейдлін та інші).

Г. Четвертий період розвитку судово-медичної експертизи почав свій шлях після жовтня 1917 року. Цей період відзна­чається особливо активним розвитком судової медицини і її досяг­неннями, оскільки були створені сприятливі умови для наукової діяльності і реформована організація судово-медичної служби.

Уже 11 липня 1918 р. був створений Народний комісаріат охорони здоров'я, який почав здійснювати і організацію судово-медичної експертизи. При ньому був заснований Відділ цивільної медицини з підвідділом медичної експертизи. В компетенцію останнього входили розгляд і розрішення всіх питань, що мали відношення до діяльності медичних експертів і допомоги медичної експертизи в судових і адміністративних справах.

На початку 1919 р. видані "Положення про права і обов'язки державних медичних експертів", "Правила про порядок розтину трупів осіб, померлих у лікарнях і лікувальних закладах" та інші офіційні документи, що регламентували всі основні види та форми судово-медичної експертизи.

У 1920 р. засновані посади губернських, міських і районних судово-медичних експертів і губернські судово-медичні лабораторії. Розвитку судово-медичної служби сприяло видання у тому ж році "Положення про судово-медичних екпертів". У 1920 році відбувся І Всеросійський з'їзд судово-медичних екпертів, на якому були обговорені актуальні питання організації судово-медичної експер­тизи, заслухано ряд наукових доповідей.

У 1921 р. судово-медична служба була відділена від соціально-трудової експертизи і стала самостійною організацією в системі охорони здоров'я. У 1924 році була визначена організаційна структура державної судово-медичної експертизи, яка збереглася

26

фактично до наших днів. В тому ж році організовані перші судово-медичні лабораторії, заснована посада Головного судово-медичного експерта Наркомздоров'я РРФСР, а у 1937 р. - посада Головного судово-медичного експерта Наркомздоров'я СРСР.

В Україні (Харкові, Києві, Одесі) замість лабораторій у 1925 році відкрились кабінети судової, наукової експертизи, де прово­дились не тільки судово-медичні, але й інші види експертиз. Вони знаходились у підпорядкуванні Народного комісаріату юстиції і (береглися до теперішнього часу як інститути судової експертизи.

У 1925 р. відбувся І З'їзд судово-медичних експертів України, па якому обговорювались в основному організаційні питання. Ініціатором його скликання був М.С. Бокаріус.

У 1932 р. створений Науково-дослідний інститут судової меди­цини МОЗ СРСР, який очолив науково-дослідницьку діяльність працівників кафедр судової медицини і експертів, а також розробку наукових питань і методичних вказівок з різних видів експертизи.

Велике позитивне значення для розвитку судово-медичної служби мала постанова Раднаркому СРСР від 4 липня 1939 р. за .N-985 "Про заходи зміцнення і розвитку судово-медичної експер-і ній". Ця постанова визначила організацію і зміст судово-медичної і-ксиертизи, передбачила ряд заходів, направлених на подальший р<> шиток і покращення судово-медичної служби в країні, вимагаючи і.нч'зпечити експертів належними умовами праці, покращити пмкладання судової медицини та підготовку кадрів, збільшити число ' у.юно-медичних лабораторій тощо.

Під час війни 1941-1945 рр. і після неї військові та цивільні < у/иші медики брали активну участь у розслідуванні злодіянь німгцько-фашистських загарбників.

V 1946 р. організоване Всесоюзне наукове товариство судових м< .шків, якому належить велика роль у розповсюдженні інформації м|м,, іин наукових досліджень у галузі судової медицини, в обміні /і'" тлом тощо. На регулярних засіданнях, конференціях і з'їздах німі,, товариства обговорювались актуальні питання судово-м< ліпної травматології, танатології, токсикології, лабораторних мі тлін дослідження різних судово-медичних об'єктів. На них прпимл.іись рекомендації для впровадження наукових досягнень

27

у судово-медичну експертну практику, що сприяло прогресу як судової медицини, так і судово-медичної експертизи.

У 1952 р. видана нова "Інструкція про провадження судово-медичної експертизи", а у 1953 р. проведена реорганізація закладів судово-медичної експертизи. Позитивно вплинув на розвиток судово-медичної експертизи і судової медицини наказ МОЗ СРСР за №166 від 10 квітня 1962 р. "Про заходи щодо покращання судово-медичної експертизи", яким був затверджений ряд організаційних заходів, правил, положень, направлених на подальше удосконалення і розвиток судово-медичної служби. Цим наказом запроваджена дворічна ординатура при кафедрах судової медицини, передбачена систематична участь судово-медичних експертів у клініко-анатомічних конференціях з обговоренням випадків грубого розходження клінічних і морфологічних діагнозів, а також дефектів у лікувальній роботі. Наказ вимагав поліпшити і укомплектувати кадровий склад судово-медичної служби.

У 1973 р. виданий наказ МОЗ СРСР за №718 "Про заходи щодо подальшого покращення судово-медичної експертизи", який відіграв важливу роль у поліпшенні судово-медичної експертизи в країні. Згідно з ним, потрібно було організувати при бюро судово-медичної експертизи всі відділення лабораторії, забезпечити належні умови праці персоналу всіх відділень бюро, виділити для експертів необхідний транспорт. Цим наказом була дозволена однорічна інтернатура з судововї медицини. Він зобов'язав начальників бюро строго контролювати діяльність всіх експертів, запроваджувати у практику нові методи дослідженя і постійно удосконалювати роботу з метою підвищення якості експертиз тощо.

У 1978 році затверджені нові "Інструкція про проведення судово-медичної екпертизи", "Положення про бюро судово-медич­ної екпертизи" та інші нормативні документи, що регулюють діяльність судово-медичної служби. З розпадом СРСР у суверенній Україні розроблений і затверджений у 1995 р. комплект документів, який регламентує всі види діяльності в галузі судово-медичної експертизи.

У заснованому у 1958 р. журналі "Судово-медична і-к» пертиза" опублікована велика кількість наукових статей з

• удової медицини і пограничних наук. Вийшло багато збірниківм.іукових праць з судової медицини.

Значний вклад у розвиток судової медицини внесли своїми працями М.В. Попов, М.І. Авдєєв, Л.М. Ейдлін, М.Г. Сердюков, II М. Смольянінов, О.П. Громов, С.Д. Кустанович, А.П. Загрядська, 11 М. Крюков, І.О. Концевич, Б.М. Зорін, В.П. Ціпковський, ().Ф. Лисицін, А.І. Муханов, А.Ф. Рубежанський, М.П. Марченко, ІО.ІІ. Шупик та інші.

3994

Д. Сучасний період розвитку судової медицини розпочався після розпаду Радянського Союзу і набуття Україною незалежності. Па початку цього етапу головним завданням судової медицини і судово-медичної експертизи стало розроблення нормативних документів, які б відображали відповідність експертної діяльності положенням законодавчих актів України, зокрема змісту карного і карно-процесуального кодексів, оскільки до цього часу були чинними загальносоюзні інструктивні документи. В цьому нап­рямку велику і надзвичайно об'ємну роботу здійснило Головне ґ>юро судово-медичної експертизи МОЗ України на чолі з Головним судово-медичним експертом професором Ю.П. Шупиком.

Перш за все були розроблені "Інструкція про проведення < удово-медичної експертизи", "Правила судово-медичного визна­чення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень", "Правила прове-лгпіія судово-медичної експертизи (досліджень) трупів у бюро і удоію-медичної експертизи", "Правила проведення комісійних

• удово-медичних експертиз у бюро судово-медичної гіи пертизи", " Правила проведення судово-медичних експертиз (•»()(- гежень) з приводу статевих станів у бюро судово-медичної гін пертизи", а також ряд правил проведення експертиз речових мока.чів у різних відділеннях судово-медичної лабораторії. Всі мини були узгоджені з Верховним Судом, Генеральною прокуратурою, Службою безпеки, Міністерством внутрішніх

• пр.ін, Міністерством юстиції України,офіційно затверджені н.її'..і (ом №6 Міністерства охорони здоров'я України 17 січня І'»')'» року і відразу ж введені в дію.

28

29

Позитивний вплив на розвиток судової медицини і судово-медичної експертизи має Закон України "Про судову експертизу", прийнятий Верховною Радою 25 лютого 1994 року. Такого закону до цього часу не існувало. Цей закон визначає правові, організаційні та фінансові основи судово-експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об'єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки.

На виконання Закону України "Про мови" кафедри (курси) судової медицини переходять на викладання судової медицини, а бюро судово-медичної експертизи - на оформлення судово-медичних документів українською мовою. Постало питання про написання і видання підручника з судової медицини українською мовою. Цю роботу взяв на себе колектив викладачів кафедри судової медицини Національного медичного університету, добре справився з нею і у 1997 році видав підручник "Судова медицина".

У 1998 році створено ще одне бюро судово-медичної експертизи - Київське міське, яке виділене в окрему організаційну структуру з обласного бюро, що сприяло покращенню організації і якості судово-медичної експертизи в м. Києві та Київській області.

З 1995 р. почав виходити "Український судово-медичний вісник", в якому українські вчені - судові медики мають змогу друкувати результати своїх наукових розробок, узагальнення практичної роботи, ділитися набутим експертним досвідом тощо.

У 1993 році створена спеціалізована вчена рада за спеціальністю "судова медицина" для захисту докторських і кандидатських дисертацій з цієї дисципліни.

Таким чином, судова медицина - самостійна спеціальна медична наука, що призначена для вивчення і розробки медичних питань для мети правосуддя, має свої певні завдання, методи дослідження, відіграє велику роль у роботі правоохоронних органів і органів охорони здоров'я, займає незамінне місце в системі вищої медичної освіти. Вона формувалась протягом віків, пройшла складний суперечний шлях у своєму розвитку, має цікаву історію і видатних наукових представників.

Лекція 2 ПРОЦЕСУАЛЬНО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ

ОСНОВИ ТА СТРУКТУРА

СУДОВО-МЕДИЧНОЇ

ЕКСПЕРТИЗИ В УКРАЇНІ

Одне із завдань судової медицини як специфічної галузі медичної науки полягає в тому, щоб ознайомити майбутніх лікарів з її основами і навчити їх при необхідності застосовувати набуті знання у практичній діяльності по наданню допомоги правоохоронним органам і суду при розкритті та судовому розгляді злочинів, направлених головним чином проти життя, здоров'я, волі і гідності особи. Не дивлячись на те, що цю роботу н нашій країні виконують переважно фахівці - судово-медичні експерти, відповідно до чинного законодавства слідчі органи чи суд можуть зобов'язати виконати медичну експертизу лікаря оудь-якої спеціальності незалежно від його бажання та від того, мкий факультет він закінчив. Судово-медичні дослідження (експертизи) дозволено здійснювати лише лікарям, їх не можуть виконувати інші медичні працівники.

Лікар залучається до участі в судово-медичних дослідженнях ильки слідчими органами, прокуратурою чи судом. Йому не може бути доручене виконання судово-медичної роботи ніякою іншою установою, організацією чи посадовою особою, в тому числі й керівниками медичних закладів. Ось чому лікарю, і.трощеному в якості медичного експерта, необхідно мати уявлення про систему і організацію роботи органів дізнання,

ереднього слідства, про функцію прокуратури, про судову

< истему держави, про обов'язки, права, відповідальність і компетенцію експерта.

В Україні боротьба зі злочинністю покладена на органи ичіання, органи попереднього слідства, прокуратуру і суд.

Органи дізнання. Дізнання - це один з видів попереднього

І"» (слідування, яке здійснюють органи дізнання. Органи дізнання

органи та посадові особи, які виконують необхідні оперативно-

ц"іпукові заходи з метою виявлення ознак злочину та осіб, що

¹¹ скоїли. Відповідно до ст. 101 КПК України до органів

ЗО

31

дізнання віднесені: 1) міліція; 2) органи державної безпеки; 3) командири військових частин, з'єднань, начальники військових закладів - у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів; 4) начальники виправно-трудових установ - у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби; 5) органи державного пожежного нагляду - у справах про пожежі і порушення протипожежних правил; 6) органи прикордонної охорони - у справах про порушення державного кордону; 7) капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

Існують два види дізнання: 1) у справах, де попереднє слідство обов'язкове, дізнання, як початковий етап попереднього розсліду­вання, полягає у виконанні тільки невідкладних слідчих дій (огляд, обшук, затримання, допит тощо). Після виконання цих дій кримінальна справа передається слідчому; 2) у кримінальних справах про злочини, які не являють собою значної суспільної небезпеки, дізнання є повним і завершеним попереднім розсліду­ванням. Після його закінчення кримінальна справа через прокурора передається в суд або припиняється. Таке дізнання проводиться в строк до 1 міс. Дізнання дещо відрізняється від попереднього слідства. Нагляд за законністю дізнання здійснює прокурор.

У 1995 р. в Україні розширено функції працівників дізнання з питань досудової підготовки матеріалів за протокольною формою. Протокольна форма підготовки матеріалів - особлива форма досудового провадження. Суть її полягає в тому, що збір матеріалів по скоєному злочину здійснюється без виконання слідчих дій (допиту, обшуку, проведення експертизи), а кри­мінальну справу порушує і розглядає суд. Встановлення обставин здійсненого злочину і даних про правопорушника проводиться органами дізнання шляхом отримання пояснень від право­порушника, очевидців, потерпілого. Термін досудової підготовки матеріалів за протокольною формою - не більше 10 днів.

Органи попереднього слідства. Попереднє слідство -вид попереднього розслідування, яке здійснюється для розкриття злочину, викриття винних і всебічного, повного та об'єктивного

дослідження всіх обставин справи. Воно проводиться слідчими, лкі приймають всі рішення по справі та несуть за них повну мдповідальність. Відповідно до ст.102 КПК України до органів попереднього слідства віднесені: 1) слідчі прокуратури; 2) слідчі органів внутрішніх справ; 3) слідчі служби безпеки.

Провадження попереднього слідства обов'язкове у всіх справах, крім злочинів, розслідування яких обмежується дізнанням. У справах приватного обвинувачення попереднє слідство чи дізнання не проводиться, крім випадків, коли прокурор визнає за необхідне порушити таку справу. Звичайний термін попереднього слідства - 2 міс. Цей строк може бути продовжений вищестоящим прокурором, але не більше ніж на У. міс. Нагляд за законністю попереднього слідства здійснює прокурор.

У зв'язку з реформуванням правоохоронних органів у квітні 1997 року Президент України підписав указ про створення Націо­нального бюро розслідування, яке підпорядковане президенту. І'оно налічуватиме 1,5 тис. чоловік і буде займатись тільки слідством. Бюро повинно було розпочати роботу з 1 січня 1998 р<»ку, проте положення про його діяльність не затверджене, фінансування, інші законодавчі та організаційні питання ще не ті рішені.

Прокуратура - організаційно самостійний державно-пра-ноііий орган. Становить єдину систему, яку складають Генеральна прокуратура, прокуратури АР Крим, областей, міст Києва і Се-п.ктополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, ніші прирівняні до них прокуратури, а також військові проку­ратури. Найвища ланка системи - Генеральна прокуратура, яку очолює Генеральний прокурор України. Нижчестоящі прокурори підпорядковуються вищестоящими, а всі прокурори - Генераль­ному прокурору України. Єдність прокуратури означає, що вона функціонує як незалежний централізований державний орган.

На прокуратуру покладаються (ст. 121 Конституції):

• підтримання державного обвинувачення в суді. Це одна з и.і.кливих і відповідальних функцій прокуратури в сфері боротьби ч ; дочинністю. Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор ні рівноправний учасник судового розгляду бере участь у до-

32

33

слідженні доказів, а в обвинувальній промові висловлює суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та міри покарання підсудному. У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення. Функція підтриманя державного обвинувачення обумовлює також участь прокурора в перегляді судових рішень, вжитті заходів щодо усунення порушень закону;

• представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. При цьому прокуратура діє в межах наданих їй повноважень і має право звертатись до суду за захистом прав громадян, а також законних інтересів держави, її" органів, державних підприємств і організацій. Прокурор підтримує в суді свої позови (заяви). Він може звертатися до відповідного суду за переглядом судових рішень. Прокурор також має право брати участь у цивільному процесі будь-якої інстанції, якщо цього вимагають інтереси держави;

• нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Прокуратура наглядає не за самою оперативно-розшуковою діяльністю, а за додержанням законів органами, що її здійснюють. Вказівки прокурора у кримінальній справі є обов'язковими для органів попереднього слідства;

• нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Здійснюючи цю функцію, прокуратура наглядає за додержанням законів в ізоляторах тимчасового утримання, слідчих ізоляторах, тюрмах, виправно-трудових колоніях, а також у психіатричних лікарнях з суворим і посиленим наглядом, оскільки в них громадяни залишаються найменш захищеними з точки зору дотримання їх прав та законних інтересів.

Згідно з п. 9 розділу XV Конституції України, до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи

34

їм. удового слідства і введення в дію законів, що регулюють п функціонування, прокуратура виконує також функції нагляду за /ю/ісржанням законів усіма органами, підприємствами, установами, <»1>і лнізаціями, посадовими особами і громадянами та розслідування мшііь, що містять ознаки злочину.

Передача кримінальної справи, завершеної органами дізнання ми попереднього слідства в суд, може бути здійснена тільки иідно з санкцією прокурора.

Генерального прокурора України на посаду призначає Прези­дент України за згодою Верховної Ради. Строк повноважень Генерального прокурора - 5 років. Він може призначатися на моторний строк. З посади Генерального прокурора звільняє Президент України. Для цього не потрібно згоди Верховної Ради.

Організація і порядок діяльності органів прокуратури України ми піймається законом "Про прокуратуру".

Суд - орган судової влади, який згідно зі ст. 6 Конституції України діє незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Вик­лючно суди виконують примусові повноваження державної влади і н (.іконному порядку визнають особу винною у вчиненні злочину і піддають її кримінальному покаранню. Компетенцію суду поши­рено на всі правовідносини, що виникають у державі. При ипі'н'пенні правосуддя судді незалежні і підкоряються тільки «.ікону. Конституція України закріпила основні гарантії незалеж­ності суддів, серед яких важливими є новий порядок обрання і у/їді в усіх ланок Верховною Радою і обіймання ними посади г»е істроково (крім суддів, які призначаються на посаду вперше, а і.ікож суддів Конституційного Суду).

Новим для здійснення правосуддя є участь у ньому народу мерс.ч суд присяжних. Конституція не вказує, які справи будуть |ні нлядатися за участю присяжних, що передбачатиметься окре­мим законом.

Конституція закріпила важливі принципи організації судів: н'І'ііторіальність і спеціалізацію, тобто місцеві суди будуть макси-м.і'11.110 наближені до населення, а справи певних категорій будуть І"* нлядатися компетентними суддями.

Судами загальної юрисдикції є діючі районні (міські) суди, •піп і.кові суди гарнізонів, Верховний суд АР Крим, обласні,

35

Київський і Севастопольський міські суди, військові суди регіонів та військово-морських сил, арбітражні суди областей, АР Крим, міст Києва і Севастополя, Вищий арбітражний суд, Верховний суд України. Ці суди розглядають усі кримінальні, цивільні, господарські та адміністративні справи, віднесені законом до їх компетенції. Судові рішення, що набули законної сили, є обов'язковими для всіх без винятку органів державної влади, установ, посадових осіб, окремих громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Суд першої інстанції - суд, який розглядає в основному більшість цивільних, кримінальних та адміністративних справ і має право винести вирок чи рішення по справі. Вищі спеціалізовані суди мають бути апеляційною та касаційною інстанцією щодо спеціалізованих судів нижчої ланки. Верховний суд України компетентний переглянути будь-яке судове рішення судів нижчих ланок. У свою чергу Верховний суд діє в складі Пленуму ВС і спеціалізованих судових колегій з окремих категорій справ.

У 2001 році Верховна Рада України прийняла ряд законів щодо реформування судочинства в країні. Районні народні суди, міські, районні міські суди у великих містах тепер називаються місцевими судами - судами І інстанції. З'явились апеляційні суди. До них належать Верховний Суд АР Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські, а також військові суди регіонів і МВС України. Вони мають право досліджувати нові докази і приймати нове рішення.

Верховний Суд України виконуватиме функцію касаційного суду. Касаційний суд не має права посилити покарання або ква­ліфікувати злочин як більш важкий, в той час як після подання апеляції вирок може бути більш суворим.

Конституцією заборонено створення будь-ким надзвичайних та особливих судів. Це означає також, що ніхто не може бути позбавлений розгляду його справи тим судом, до підсудності якого вона віднесена законом. Будь-яке втручання в діяльність суду чи судді по здійсненню правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.

Присяга вимагає від судді чесно і сумлінно виконувати обов'язки, здійснюючи правосуддя, підкорятись тільки закону,

<>ути об'єктивним і справедливим. Професійні судді не можуть п.ілежати до політичних партій та профспілок, брати участь у оудь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які оплачувані посади чи виконувати будь-яку оплачувану роботу, крім и.іукової, викладацької та творчої.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією громадянин України не молодший 25 років, який має нищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менше 3-х років, проживає в Україні не менше, як 10 років та володіє державною мовою. Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого суду є складання кваліфікаційного екзамену. Ного складають особи, які вперше висуваються для призначення н.і посаду судді. Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом України. Ні і інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, опираються Верховною Радою України безстроково.

Професійні судді і народні засідателі незалежні від монтуючого і один від одного в дослідженні доказів і прийнятті рішень за своїм власним переконанням. Судочинство проводиться гу/і/ісю одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

37

( Кновними засадами судочинства є: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забез­печеність доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода в мил.німі ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення в гу/п прокурором; 6) забезпечення обвинувачуваному права на •йчін-і. 7) гласність судового процесу за виключенням випадків, Ио'іи цс суперечить інтересам охорони державної таємниці чи |ин-|ніам особи (наприклад, потерпілої при зґвалтуванні) та йомі пониє фіксування технічними засобами; 8) забезпечення шіі'.іініііГіного та касаційного оскарження рішення суду, крім йми.і іі.ін, истановлених законом; 9) обов'язковість рішень суду. ііііу іакож таємниця наради суддів (ст. 322 КПК України).

І гін-р санкцію на арешт особи (взяття підозрюваного у злочині мім іі.іріу) або обшук дозволено давати тільки судам: арешт до 2 мі. (н|іп необхідності - до 4 міс.) - місцевому судді, до 9 міс. -і уп/п .шімшційного суду, до 18 міс. - Верховному Суду України.

36

37

Як під час досудового слідства, так і в суді не можуть бути допитані як свідки адвокати, нотаріуси, лікарі, психологи, свя­щеннослужителі з приводу того, що їм стало відомо при здійс­ненні ними їх професійної діяльності.

Адвокатура - добровільне об'єднання юристів (адвокатів), які надають допомогу громадянам, підприємствам, закладам, організаціям, установам, селянським спілкам тощо шляхом участі у попередньому слідстві чи в суді в якості захисників чи представ­ників; здійснення представництва в суді чи арбітражі; надання консультацій, порад, складання документів правового характеру тощо. Адвокати входять у колегію, яка об'єднує юристів, що займаються адвокатською діяльністю. Комісія адвокатів створює свої контори - юридичні консультації. До структури і системи судово-слідчих органів адвокатура ніякого відношення не має.

В теперішній час адвокат допускається до участі у справі на будь-якій стадії процесу.

Лікарю, особливо спеціалісту в галузі судової медицини -судово-медичному експерту, для свідомого і правильного вико­нання своїх обов'язків необхідно грунтовно ознайомитися з деякими юридичними положеннями і тими законами, з якими йому доведеться часто зустрічатися в своїй практичній діяль­ності. Експерт у межах своєї спеціальності повинен добре знати окремі положення кримінального, кримінально-процесуального, цивільного і цивільного процесуального кодексів України.

Правові основи судово-медичної експертизи в Україні регулю­ються законодавчими актами: Законом України "Про судову експертизу" від 25 лютого 1994 року, Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року, окремими статтями названих вище Кодексів, а також відомчими інструкціями, правилами та положеннями МОЗ України щодо судово-медичної експертизи.

Закон України "Про судову експертизу" визначає правові, організаційні і фінансові основи судово-експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя України незалежною, кваліфіко­ваною і об'єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки. В ньому наведене поняття про судову експертизу, викладені принципи судово-

38

експертної діяльності, визначені особи, які можуть бути судовими експертами, регламентовані основні обов'язки, права і відповідальність експерта, передбачені оплата праці та його соціальний захист тощо.

Дев'ятий розділ "Основ законодавства України про охорону ідоров'я" присвячений медичній експертизі. Поряд з медико-гоціальною експертизою втрати працездатності та військово-лікарською експертизою одна з статей (ст. 71) містить загальні основи проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи, а ст. 73 присвячена альтернативній медичній експертизі. Зазначено, що організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює Міністерство охорони здоров'я України, а порядок та умови проведення альтернативної медичної експертизи визначаються Кабінетом міністрів України.

Систематизований звід правових законів міститься у кодексах (лат. сосіех - книга), які приймаються і затверджуються Вер­ховною Радою України.

Кримінальний (карний) кодекс України - КК України -і іктематизований законодавчий акт, який визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і який встановлює покарання за їх скоєння. Чинний КК України прийнятий 5 квітня 2001 року і введений в дію 1 вересня 2001 року. Складається з загальної та особливої частин. У загальній його частині містяться керівні принципи і загальні положення кримінального права, які розпов-• юджуються на всі діяння, вказані в особливій частині кодексу. Н особливій частині КК містяться визначення конкретних видів і починів і встановлюються покарання за їх скоєння. Норми і.пальної і особливої частин взаємно доповнюють одна одну.

Кожна стаття особливої частини КК (чи її складова) містять /пв позицію і санкцію. Диспозиція статті - це визначальна час­тім закону, де зазначено найменування і визначення певного і почину, його ознаки. Санкція — міра покарання за даний злочин, передбачена законом, тобто міра відповідальності за порушення пів позиції. Наприклад, "Ст. 115. Умисне вбивство. 1. Вбивство, іогно умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, -

39

карається позбавленням волі на строк від 7 до 15 років". Тут диспозиція і санкція розділені між собою комою і тире.

З КК України лікарю треба знати диспозиції більшості статтей розділу II особливої частини "Злочини проти життя та здоров'я особи", розділу IV "Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи" та розділу XVII "Злочини у сфері служ­бової діяльності", оскільки в них наведені визначення таких понять, як дітовбивство, зґвалтування, розбещення неповнолітніх, викладені критерії тяжких, середньої тяжкості та легких тілесних ушкоджень, зазначено, що таке службова недбалість тощо, без яких дати правильний судово-медичний висновок у більшості випадків неможливо.

Кримінально-процесуальний кодекс України - КПК Ук­раїни - систематизований законодавчий акт, що регулює порядок і зміст проведення кримінальних справ і правовідносин, які виникають при цьому. Складається із загальної та особливої частин. Загальна частина містить положення, які визначають систему, порядок і зміст провадження кримінальних справ у цілому, що мають значення для всіх його стадій. Це, зокрема, норми про завдання проведення і органах, які його здійснюють; про його принципи; про гарантії особи в переведенні кримінальної справи; про положення, права і обов'язки учасників переведення, доказах, термінах, скаргах і відводах. Особлива частина містить положення, які послідовно регулюють діяльність з кримінальних^ справ у стадіях порушення справи, дізнання чи попереднього слідства, передачі до суду, розгляду справ у суді тощо. Особливо необхідні для експерта статті КПК, які визначають підстави для призначення експертизи (ст. 75), випадки, коли вона повинна бути призначена обов'язково (ст. 76), ст. 77, де приведені основні обов'язки та права експерта, а також глава 18 "Проведення експертизи".

Статті КПК не поділяються на частини. В них викладене те, що і як повинні робити певні посадові особи правоохоронних органів чи суд за законом, щоб його не порушувати. Наприклад, "Ст. 201. Допит експерта. Ознайомившись з висновком експерта, слідчий має право допитати його з метою отримання роз'яснення

40

чи доповнення до висновку. Про допит експерта складається протокол".

Цивільний Кодекс - ЦК України - систематизований зако­нодавчий акт, у якому за певною системою згруповані і розташовані основні норми цивільного права, що регулюють майнові та деякі особисті відносини. ЦК містить докладні правила про правоздатність і дієздатність громадян, про особисту власність, про наймання житлових приміщень, про спадкоємство, про винахідництво, купівлю-продаж, дарування тощо.

Цивільний процесуальний Кодекс - ЦПК України - систе­матизований законодавчий акт, який регулює порядок розгляду і нирішення цивільних справ у суді.

9

Яким би кваліфікованим і досвідченим не був слідчий, розслі­дуючи кримінальну справу, він не може і не повинен бути "енциклопедистом" у всіх галузях знань. Він не в змозі вирішити спеціальні питання, наприклад, фінансово-економічного, техніч­ною, медичного чи іншого характеру. Ось чому законом, зокрема сі. 75 КПК України, передбачено, що "у випадках, коли для нирішення певних питань при провадженні в справі потрібні п.іукові, технічні або інші спеціальні знання, призначається експертиза", тобто процес дослідження доказів з поданням пін новків. Спеціаліст, який бере участь у вирішенні певних пи гань, називається експертом.

.Ча ст. І Закону України "Про судову експертизу", судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних

• іі.'иіь матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містятьінформацію про обставини справи, що перебуває у провадженніорілнів дізнання, попереднього слідства чи суду.

Треба мати на увазі, що спеціаліст стає експертом у певній « пр.іні тільки тоді, коли про це є постанова слідчого або ухвала « уму. Тому необхідно розрізняти експерта як посадову особу, і «чи перта - процесуальну фігуру. Лікар, який займає штатну посаду

• у/кию медичного експерта, для того щоб стати експертом з кон-і«|м міої справи, повинен бути відповідним чином процесуальнопфирмлений постановою слідчого чи ухвалою суду про призна-•іі-іпіи судово-медичної експертизи. Штатний судово-медичний екс-імрі (норо судово-медичної експертизи - це тільки посадова особа.

41

За мотивованим письмовим дорученням органів дізнання, слід­чого, прокурора, суду можуть виконуватися судово-медичні дослідження і судово-медичні огляди з метою виявлення ознак, які служать підставою для порушення кримінальної справи. Якщо такі дослідження чи освідчення роблять лікарі лікувально-профілактичних установ, то, підписуючи висновок, вони повинні правильно себе називати, а саме "лікар - такий-то (ім'ярек)", оскільки він не виступає в якості експерта, він експертом зі справи не призначений. Лікар, що не перебуває на посаді судово-медичного експерта, але проводить експертизу за постановою слідчого чи ухвалою суду, називається "лікар-експерт".

В якості експерта за ст. 75 КПК України може бути вик­ликана будь-яка особа, що має необхідні знання для складання висновку з досліджуваних питань. У разі необхідності в справі може бути призначено декілька експертів, які дають загальний висновок. Висновок експерта для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

Слідчий чи суд призначають експертизу за власним розсудом, тобто коли визнають за необхідне. Проте законом (ст. 76 КПК України) передбачене і обов'язкове призначення експертизи:

1)для встановлення причини смерті;

2)для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень;

3)для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;

4)для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені ст. 120 КК України (тобто при статевих зносинах з особою, яка не досягла статевої зрілості);

5)для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

Хоча в заголовку ст. 76 КПК України про обов'язкове при­значення експертизи не вказано "судово-медичної експертизи",

проте всі 5 пунктів цього закону стосуються медицини. Звідси нипливає виключно важливе значення судово-медичної експертизи як одного з видів доказу у слідчому чи судовому процесах при розслідуванні і судовому розгляді злочинів, направлених проти життя, здоров'я, волі і гідності особи.

Судово-медичний експерт чи лікар-експерт мають певний правовий статус, визначений Законом України "Про судову експертизу" та кримінальним, кримінально-процесуальним і цивільним процесуальним кодексами України. До нього належать обов'язки, права та відповідальність експерта, що складають в цілому його процесуальне становище. Якщо узагальнити викла­дені в різних законодавчих актах правові засади діяльності експерта, то їх можна сформулювати так.

Обов'язки експерта:

• з'явитися за викликом правоохоронних органів чи суду в призначене місце і у визначений термін;

• провести повне дослідження об'єкта і дати обгрунтований ііі об'єктивний письмовий висновок;

• на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду л.імі роз'яснення щодо даного ним висновку;

• заявити самовідвід за наявності передбачених законо­давством підстав, які виключають його участь у справі;

• зберігати слідчу таємницю;

• при неправильному тлумаченні висновків експерта однією • < юрін заявити про це суду;

• надавати консультації працівникам правоохоронних органів чи суду з приводу експертизи.

Права експерта:

• ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються іі|и-лмети судової експертизи;

• подавати клопотання про надання додаткових матеріалів, мгмГімдмих для висновку;

• вказувати у висновках експертизи на виявлені в ході її іі|іпііел<'ііня факти, які мають значення для справи і з приводу иіін* пому не були поставлені питання;

42

43

• з дозволу особи або органу, які призначили експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета експертизи;

• ставити допитуваним особам питання, що стосуються експертизи;

• відмовитися від проведення експертизи:

а) якщо питання, поставлене перед експертом, виходитьза межі його компетенції;

б) якщо надані експерту матеріали недостатні для складаннявисновку;

в) якщо експерт не має необхідних знань для виконанняпокладеного на нього обов'язку;

• радитися між собою, коли призначено кілька експертів;

• скласти окремий висновок, якщо при проведенні комісійної експертизи експерт не згідний з висновками інших експертів;

• подавати скарги на дії осіб, у провадженні яких перебуває справа, якщо ці дії порушують права експерта;

• одержувати матеріальну винагороду за проведення експер­тизи, якщо її виконання не є службовим завданням.

Відповідальність експерта. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. За невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків експерт може бути притягнутий до дисциплінарної, матеріальної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Остання передбачена за:

• відмову експерта без поважних причин від виконанняпокладених на нього обов'язків у суді або під час проведеннядосудового слідства чи дізнання (ст. 385 КК України: покарання -штраф від 50 до 300 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або арешт на строк до 6 міс).

Поважними причинами визнаються: хвороба, підтверджена лікарняним листком, неотримання чи несвоєчасне отримання виклику (повістки, телеграми тощо), стихійне лихо (повінь, зем­летрус, пожежа тощо), відсутність транспортного сполучення, інші обставини (для лікаря, наприклад, надання невідкладної медичної допомоги хворому, проведення оперативного втручання, реанімаційних заходів тощо);

44

• завідомо неправдивий висновок експерта, поданий під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді (ст. 384 КК України: покарання - від виправних робіт на строк до 2 років до позбавлення волі на строк від 2 до 5 років);

• розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, що проводила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання (ст. 387 КК України: покарання - штраф під 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян ;і6о виправні роботи на строк до 2 років).

Карно-процесуальний кодекс України передбачає обставини, що виключають можливість участі експерта в кримінальному судочинстві, тобто його відвід.

Відвід експерта - це усунення його від виконання експер-іи ш або участі в справі. За законом відвід може бути здійснений у іаких випадках: якщо експерт є потерпілим, свідком, цивільним іммивачем або цивільним відповідачем у справі; якщо він є родичем потерпілого, обвинувачуваного, захисника, слідчого та Інших осіб, що беруть участь у справі; якщо експерт знаходиться у службовій чи матеріальній залежності від учасників процесу, І п.шпаки, якщо учасники процесу знаходяться в такій залежності під нього; якщо виявляється некомпетентність експерта. Питання про підвід експерта вирішує особа, яка проводить дізнання, слід­чий, прокурор, а в суді - суддя чи суд, які розглядають справу. ІІпп.рс-дня участь експерта у справі в якості спеціаліста при ІИ./ІШП група на місці пригоди не може бути підставою для відводу, і.і./іе-жно від відправного моменту, мети та учасників (вико-

мий) розрізняють такі види судово-медичної експертизи:

іи-рик ну, додаткову, повторну, комісійну і комплексну.

Первісна (або первинна) експертиза - це перше дослідження

ін-іі об'єкта судово-медичної експертизи зі складанням

«їм ікрі них висновків за її результатами. Первинне дослідження іінич,!. тис- буває і остаточним. Первісна експертиза може бути іміііпмомічітною (дослідження об'єкта - висновок) і ДИиМчМгИГНОЮ (дослідження об'єкта - проведення лабораторних йНіі'інін. консультація спеціалістів тощо - висновок).

Доіілгкова експертиза призначається у випадках, коли інфнмішл експертиза була неповною, коли недостатньо чітко

45

викладені висновки, не відображені відповіді на всі питання слідчого, не всі об'єкти були досліджені, а також, коли протягом попереднього слідства відкриваються нові медичні чи слідчі дані, не враховані при проведенні первісної експертизи. Експерт у таких випадках уточнює або розширює раніше зроблені висновки. Додаткова експертиза доручається тому самому або іншому експерту.

Повторна (або перевірочна) експертиза призначається для вирішення тих самих питань і звичайно грунтується на дослідженні тих самих об'єктів, що й первісна експертиза, але проводиться у випадках необрунтованості висновків експертом, коли первинна експертиза була недостатньо кваліфікованою, викликає сумніви в її об'єктивності, вірності, протирічить іншим доказам, які є у справі тощо. Така експертиза доручається кільком іншим експертам (комісії) і не може проводитися експертом, який виконував первісну експертизу. Наприклад, якщо первинна експертиза по даній справі проводилась міжрайонним судово-медичним експертом, то повторна доручається обласному судово-медичному експерту тощо.

Комісійна експертиза - експертиза, яка проводиться кіль­кома експертами (комісією) для вирішення одних і тих самих питань. У комісію входять фахівці однієї професії (лікарі), однієї або різних спеціальностей. Комісійна експертиза проводиться в складних випадках, коли експерт одноосібно не може дати відповіді на поставлені питання. Так, судово-медичні експертизи: 1) у справах про притягнення до кримінальної відповідальності медичних працівників за професійні правопорушення; 2) повторні, в тому числі за матеріалами кримінальних чи цивільних справ; 3) по визначенню ступеня стійкої втрати працездатності; 4) первинні в особливо складних випадках обов'язково повинні проводитися за участю кількох експертів і спеціалістів. Комісійно належить виконувати також експертизи удаваних та штучних хвороб, самоушкоджень, покаліченні членів тощо. Персональний склад експертів визначає начальник бюро судово-медичної експертизи або його заступник, якщо такий склад не призначений слідчим чи судом.

46

Комплексна - це також комісійна експертиза, але прово­диться вона по одній і тій самій справі кількома спеціалістами різних галузей знань (професій). Наприклад, у справі про автодо-рожну пригоду комплексну експертизу може проводити судово-медичний експерт і інженер-автотехнік; у випадку вогнестрільного поранення - судово-медичний експерт, експерт-криміналіст і судовий хімік. При цьому може складатися один загальний нпсновок, який підписують всі експерти або кожний фахівець складає і підписує свій висновок. Комплексна експертиза проце­суальними нормами не передбачена.

Крім здійснення судово-медичної експертизи судово-медичний експерт чи лікар-спеціаліст можуть запрошуватися особою, що проводить дізнання, слідчим, прокурором для активної участі у слідчих діях, допиті певних осіб, в огляді місця пригоди, огляді і руна на місці події, у обшуку, у відтворенні обстановки і обставин події, вилученні речових доказів, ексгумації трупа тощо. При цьому лікар чи судово-медичний експерт відіграють роль фахівця в галузі медицини, допомагають, консультують слідчого з медичних питань. За законом при розслідуванні злочинів проти життя, здоров'я чи гідності людини, професійних правопорушень медичних праців­ників судово-медичний експерт може брати участь у допитах підозрюваних, обвинувачуваних та інших осіб в якості спеціаліста. І Ірії цьому він з дозволу слідчого чи суду може уточнити у лопптуваного положення потерпілого в момент заподіяння йому ір.шми і його подальший стан, з'ясувати конкретні ознаки та 'н моливості знаряддя травми тощо. Допомога лікаря під час попереднього слідства незамінна при допиті потерпілої від згвалту-іі.іпіш, при допиті підозрюваної особи при дітогубстві, при розсліду-и.піпі кримінального аборту тощо.

< '.удово-медичний експерт чи фахівець, будучи присутнім на липи і-і і активно беручи участь у постановці запитань, що сто-'уюм.ся його компетентності, аналізуючи свідчення допиту-и.тої о, сприяє установленню нових даних, які доповнюють м.іи ріали та докази у справі.

11 ід мас розслідування кримінальної справи з метою виявлення ■ 'інші злочину та інших речових доказів, з'ясування обстановки

47

злочину, а також інших обставин, які мають значення для справи, слідчий виконує одну з процесуальних дій - огляд. Огляду підлягають місце події, місцевість, приміщення, предмети і документи. При всіх видах огляду доцільне застосування спеціальних знань, у тому числі таких, що стосуються судової медицини. Вони потрібні при розкритті справ про насильницьку смерть людини чи підозрі на неї, при кримінальному аборті, зґвалтуванні та інших злочинах проти життя чи здоров'я. А участь судово-медичного експерта (чи іншогр лікаря) у зовнішньому огляді трупа на місці його виявлення визнається ст. 192 КПК України обов'язковою.

Одне з важливих завдань лікаря під час огляду - допомогти слідчому знайти, оцінити, зафіксувати, правильно вилучити і відправити на дослідження речові докази, які часто відіграють певну роль у розкритті злочину та виявленні винних.

Судово-медичний експерт або лікар можуть бути запрошені слідчим для участі у відтворенні обстановки і обставин події (у слідчому експерименті) з метою перевірки і уточнення результатів допиту свідка, потерпілого, обвинуваченого чи підозрюваного щодо механізму травми при падінні з висоти, транспортній травмі, нанесенні ушкоджень гострими чи тупими предметами тощо. Виконання цих дій допускається при умові, коли вони не прини­жують гідності осіб, що беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я. Після закінчення відтворення обставин слідчий складає протокол, в якому викладаються умови його проведення, кількість повторених дослідів, хід кожного з них і результати. Беручи участь у відтворенні обстановки і обставин події, лікар не тільки допомагає слідчому з більшою повнотою виконати ці дії, але й при цьому він часто отримує відомості, знайомиться з фактами, які дають йому можливість у подальшому більш детально, з більшою переконливістю дати відповіді на питання слідчого, якщо лікарю доручають судово-медичну експертизу чи дослідження. Буває і так, що клопотання про відтворення обстановки порушує сам лікар, який, виконуючи судово-медичну експертизу, переконується в неможливості надання вичерпної відповіді на питання слідства без відтворення обстановки і обставин події.

Під час проведення слідчих дій широко використовується фотографування, замальовки, магнітофонні записи, кіно- чи шдеозйомка. Як учасник слідчих дій лікар не складає будь-яких документів, що відображають його діяльність.

Отже, беручи участь у слідчих діях, лікар не проводить і удово-медичної експертизи чи судового-медичного дослідження, його запрошують як фахівця, спеціальні знання якого дають імогу зробити слідчі дії більш якісними і більш результативними.

Експертиза в суді. Будь-яка експертиза, в тому числі судово-медична, крім проведення її в процесі досудового розслідування, може виконуватися і в судовому засіданні. Порядок її проведення ми значений постановою № 3 пленуму Верховного суду України під .40 травня 1997 р. "Про судову експертизу в кримінальних і цииільних справах".

У постанові зазначено, що висновок експерта не має попе­редньо встановленої сили та переваги над іншими джерелами док.-пів, підлягає перевірці й оцінюванню за внутрішнім переко­нанням суду, яке має грунтуватися на всебічному, повному й пг>'< ктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Суди не мають права приймати рішення без проведення експертизи, якщо уа законом призначення її є обов'язковим. Звернута увага іій неприпустимість призначення експертизи у випадках, коли а'»п уи.чння певних обставин не потребує спеціальних знань, а ійнож порушення перед експертом правових питань, вирішення иних піднесено законом до компетенції суду (зокрема щодо вини, мго< у/тості чи недієздатності особи тощо).

Проведення експертизи в суді повинно здійснюватись з додер­жанням правил, передбачених ст.ст. 310, 311 КПК, ст.ст. 57-61 І І'М) 11,1 ІК України. При цьому суд повинен: з'ясувати обставини, нн> м.ііоп, значення для змісту експертного висновку; запро-ііпиум.і і п учасникам судового розгляду письмово подати питання, пні мінім бажають порушити перед експертами; оголосити ці ми пиши, а також питання, запропоновані судом; заслухати думки учи» їїпкін судового розгляду з приводу поданих питань; у мй|м(і<іііі кімнаті обміркувати всі питання, виключити ті з них, ній ним їдять за межі компетенції експерта або не стосуються іі|имімі-і.і доведення, сформулювати питання, які він порушує

48

49

перед експертом з власної ініціативи, остаточно визначити коло питань, що виносяться на вирішення експертизи і винести ухвалу (постанову) про її призначення; оголосити в судовому засіданні ухвалу (постанову) про призначення експертизи і передати її експертові; після проведення експертом досліджень, складання й оголошення експертного висновку приєднати його до справи; допитати експерта з метою роз'яснення й доповнення ним висновку. Визначення способу проведення експертизи є компе­тенцією експерта. Висновок експерта в суді оформляється так само, як і на попередньому слідстві. Копію висновку слід передати в канцелярію бюро судово-медичної експертизи для реєстрації і зберігання в архіві. Допит експерта в суді з метою роз'яснення і доповнення висновку заноситься в протокол судового засідання (питання сторін і відповіді експерта).

Якщо провести експертне дослідження в судовому засіданні неможливо, суд, керуючись ст.ст. 273 і 310 КПК України, виносить ухвалу про проведення експертизи і відправляє її з необхідними матеріалами до судово-експертної установи для виконання в порядку, передбаченому ст. 198 КПК. При цьому, залежно від тривалості експертних досліджень і складності справи, суд може або оголосити перерву, або відкласти слухання справи, або продовжити судове слідство і досліджувати інші докази.

Організація судово-медичної служби у різних країнах різноманітна. Виділяють три основні типи організаційної будови судово-медичної експертизи: вільний, присяжний і посадовий (службовий).

Якщо органи слідства чи суд відповідно до закону можуть доручити проведення експертизи будь-якому лікарю, то це вільний тип судово-медичної експертизи. За таким типом побудована судово-медична експертиза у багатьох країнах Західної Європи, Азії та Америки.

У деяких країнах Західної Європи, наприклад у Франції, існує присяжний тип, коли слідчі органи чи суд при виборі медичного експерта обмежені особливим списком лікарів (по депар­таментах), що прийняли присягу, і які затверджені органами влади в якості експертів. У такі списки заносяться лише спе-

ціалісти, які відповідають певним вимогам щодо національності, віросповідання, віку, стажу, спеціальної підготовки, майнового стану тощо.

Найбільш прогресивним типом судово-медичної експертизи ( посадова (або державна, службова) експертиза, коли майже нсі дослідження виконуються фахівцями (судово-медичними експертами), - які отримали спеціальну підготовку і займають штатні експертні посади. В Україні функціонує в основному державна, посадова судово-медична експертиза, але зустріча­ється ще й вільна, оскільки не скрізь штатні посади експертів іайняті спеціалістами через їх відсутність, і вона не суперечить законодавчим актам країни.

Державна (посадова) судово-медична експертиза в Україні має чітку організаційну структуру і здійснюється трьома інстанціями:

/ інстанція — міські, районні та міжрайонні судово-медичні експерти. Районні, міжрайонні та міські експерти міст обласного підпорядкування очолюють відповідні відділення бюро судово-медичної експертизи. Посади судово-медичних експертів призна­чаються з розрахунку: у містах - одна посада на 110-120 тис. населення, в сільській місцевості - одна посада на 2-3 райони, іалежно від величини території та об'єму роботи;

// інстанція - обласні судово-медичні експерти, республі­канський судово-медичний експерт Автономної Республіки Крим і а старший судово-медичний експерт м. Києва. Тепер вони на шваються головними спеціалістами з судової медицини управ-.м їм 11VI охорони здоров'я облдержадміністрацій, МОЗ АР Крим і.і Київської міської держадміністрації;

II/інстанція- головний судово-медичний експерт Міністерст-ікі охорони здоров'я України.

Усі перераховані посадові особи працюють у медичних устано-мііч, мкі називаються бюро судово-медичної експертизи. Вони функціонують у кожному обласному центрі (обласні бюро), в

• • і ■ и ні її Автономної Республіки Крим (республіканське бюро) іи м Києві (міське бюро і Головне бюро судово-медичноїри« ін-ріпаи МОЗ України). Бюро судово-медичної експертизимчомюініі, експерти другої і третьої інстанцій. Керівники бюро

• тими начальниками.

50

51

Керівництво всією судово-медичною службою в системі МОЗ України, а також організаційно-методична робота покладені на головного судово-медичного експерта країни.

Для обслуговування органів військової юстиції в Міністерстві оборони існує система судово-медичних закладів, керованих головним судово-медичним експертом МО України.

Бюро судово-медичної експертизи - державна медична устано­ва, призначена надавати спеціальну науково-експертну допомогу органам дізнання, попереднього слідства, прокуратурі та суду в здійсненні ними завдань охорони правопорядку та дотримання законності при вирішенні питань, які вимагають знань у галузі судової медицини. Бюро складається з наступних структурних підрозділів:

Овідділ судово-медичної експертизи потерпілих, підозрюваних, обвинувачуваних і інших осіб (амбулаторія);

2. відділ судово-медичної експертизи трупів (танатологічний відділ або морг) з судово-гістологічним відділенням;

3. відділ судово-медичного дослідження речових доказів (або судово-медична лабораторія). До складу лабораторії входять 4 відділення:

• судово-медичної імунології,

• судово-медичної цитології,

• судово-медичної криміналістики,

• судово-медичної токсикології;

4)відділ комісійних судово-медичних експертиз;

5)організаційно-методичний відділ;

6) відділ чергових експертів;

7)районні та міжрайонні відділення; міські відділення (міст обласного підпорядкування);

8)господарська частина (канцелярія, бухгалтерія, архів).

Діяльність бюро судово-медичної експертизи регламентується відповідними відомчими положеннями та інструкціями.

З попереднього тексту випливає, що судово-медична діяльність певною мірою регламентована правовими чи законо­давчими актами, оскільки повинна підкорятися загальним положенням юриспруденції. Тільки при такій умові медичні

52

иисновки набувають доказовості, а тому оцінюються нарівні з іншими доказами у справах, які розслідуються органами попе­реднього слідства чи розглядаються судом.

В Україні судово-медична діяльність регулюється такими офіційними законодавчими документами, положеннями, правилами чи інструкціями:

1. Законом України "Про судову експертизу" від 25 лютого 1994 р.

2. Основами законодавства України про охорону здоров'я під 19 листопада 1992 року.

3. Кримінально-процесуальним Кодексом України.

4. Кримінальним Кодексом України.

5. Цивільним процесуальним Кодексом України.

6. Інструкцією про проведення судово-медичної експертизи МОЗ України.

7. Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості млосних ушкоджень.

8. Правилами проведення судово-медичної експертизи (дослі-ллм'нь) трупів у бюро судово-медичної експертизи.

9. Правилами проведення судово-медичних експертиз (обсте­жень) з приводу статевих станів у бюро судово-медичної експер-I II 111.

10. Правилами проведення судово-медичних експертиз (дослі-/їжсііь) речових доказів у відділеннях судово-медичної кримі-п.містики бюро судово-медичної експертизи.

11. Правилами проведення судово-медичних експертиз (дослі-пжгнь) речових доказів у відділеннях судово-медичної токси­ні >.ч<>гії бюро судово-медичної експертизи.

12. Правилами проведення судово-медичних експертиз (дослі-м/■■■•■ш,) речових доказів у відділеннях судово-медичної імунології г.іиро судово-медичної експертизи.

1.4. Іншими відомчими документами.

44

Інструкція про проведення судово-медичної експертизи та її. і правила проведення експертиз затверджені наказом МОЗ \ і р.пііи за № 6 від 17 січня 1995 р. і з того часу діють в

\'і■. р.іпіі.

53

Отже, в Україні судово-медична діяльність лікаря чітко регламентована у правовому відношенні, процесуальний стан його окреслений певними обов'язками, правами і відпо­відальністю. Існують різні види і типи судово-медичної експертизи. Судово-медичний експерт чи лікар відіграють важливу позитивну роль при участі у певних слідчих діях. Державна судово-медична служба в Україні має чітку організаційну структуру, завдяки чому справляється з обсягом роботи і своїми обов'язками.

54

Лекція З СУДОВО-МЕДИЧНА

ТАНАТОЛОГІЯ

(Вчення про смерть)

Лікарям різних спеціальностей доводиться рятувати людей їй/і смерті, констатувати її настання, визначати причину смерті, порідко робити розтин трупа померлої людини, а іноді визначати чиї', що минув після настання смерті, стикатися з вирішенням Інших питань, пов'язаних зі смертю. Для цього необхідно знати основи танатології (від грец. іпапаіов - смерть + Іо^оз - вчення)

науки, яка вивчає процес умирання, причини смерті та Посмертні зміни, від моменту настання смерті до повного руйну-Нпппя трупа, його скелетування.

Розрізняють загальну і особливу танатологію. Загальна тшіптологія вивчає загальні закономірності процесу вмирання, аміни, що відбуваються в трупі та їх залежність від факторів яоипішнього середовища. Особлива танатологія розглядає йл.и тивості танатогенезу при різних хворобах (серцево-судинних, інфекційних, онкологічних тощо), ушкодженнях (механічних, мої ікчі рільних, термічних тощо), отруєннях різними отрутами ні інших причинах смерті. Виділяють ще судову танатологію -рімліл танатології, який відноситься до компетенції судової мг/шцини. В ній вивчаються всі види насильницької і наглої смерті, й мкож специфічні питання, що виникають в процесі розслі-/іуипшія вбивств, самогубств і нещасних випадків.

Г.чс-ння про смерть у судовій медицині має виключне зна­чити, оскільки мова йде про медико-юридичні основи визначення фпі. іу смерті, про можливість установлення давності її настання,

іі| итання лікарського втручання в процес умирання - ожив-

лппіи організму (реанімацію), трансплантацію тканин і органів, іми.піп.чію, визначення зв'язку смерті людини з певною і конк-

|м ю подією, що передувала смерті (нанесенням чи отриманням

уіііі.імі/кень, прийняттям якоїсь речовини, конфліктною ситуацією і ший) Ряд питань, які виникають у слідчій чи судовій практиці і іімн'іііпні зі смертю людини, не може бути правильно вирішений г»г і м.іукового обгрунтування висновків, зроблених лікарем або • -, .'і..по медичним експертом на підставі знань основ судово-

55

медичної танатології. В зв'язку з наведеним, певні знання з вчення про смерть людини необхідні лікарю будь-якої спеціальності.

Розглядати поняття про смерть ізольовано від поняття про життя неможливо і не науково, оскільки це дві закономірності, що підкоряються непорушному закону діалектики про єдність і боротьбу протилежностей у природі. Життя з необхідністю з'яви­лося на певному етапі розвитку матерії, а його творцем була смерть (Могз сгеаіог уітае езі). Життя і смерть - єдиний процес, єдність протилежностей. Смерть є природним завершенням життя, неминучою кінцевою стадією індивідуального існування будь-якої живої системи. Смерть завершує собою ланцюжок послідовних змін в організмі, що відбуваються протягом його життя. Смерть - явище загальнобіологічне: помирає все, що живе. Християнський теолог А. Блаженний, що жив у 354-430 рр., стверджував: "...помирати ми починаємо з того моменту, як починаємо жити", тобто людина вмирає без кінця, а її умирання і є її життям.

Про двоєдине діалектичне поняття життя і смерті і про те, що смерть може мати відносне значення, свідчать досягнення сучасної науки.

Наприклад. У 1986 р. повідомлялось, що в Швецію поступили на реставрацію мумії з берлінського Єгипетського музею. Перш за все вчені з університету м. Упсала взяли декілька клітинок шкіри з лівої литки мумії єгипетського принца, який "спить" уже більше 2 тис. років, і виділили з них ДНК - молекулу, в якій закодована генетична інформація. Була отримана не вся "молекула життя", а лише невеликі її фрагменти. Отриманий фрагмент ДНК мумії вчені ввели в бактерію кишечної палички. Бактерія, ніби нічого не сталося, продовжувала поділятися, відтворюючи в кожному новому поколінні копію своєї зміненої ДНК. І всі ці копії містили фрагмент ДНК мумії. Отже, вона не втратила своєї життєздатності навіть після 2-тисячолітнього "сну".

Наслідки цього відкриття надзвичайно важливі. Адже завдяки активній ДНК (звичайно, потрібна ціла її молекула), знайденої в шкірі мумії, в майбутньому можна буде відтворити повну живу копію брата-близнюка єгипетського принца "у віці" 2430 років... шляхом клонування - розмноження без злиття статевих клітин. Метод клону-вання в останні роки набуває все більшого поширення. 56

I і останні роки у науковій та науково-популярній літературіі '-.шилося чимало повідомлень, які проливають світло на деякіпні.шия, пов'язані зі смертю людини. Майже доведеним є факті пні, що відчуває людина в момент смерті. Дослідженнями А.Ішма, Р. Моуді та інших установлено, що під час короткогопроміжку часу, що передує смерті, у свідомої людини розумова/пильність спочатку різко прискорюється і загострюється, часи.ілшичайно розтягується, перед внутрішнім поглядом того, хтопіні', проходить картина його життя, свідомість роздвоюється ілюдина відчуває себе поза власним тілом, неначе бачить себе зігюроми, як сторонній глядач (з'являється "симптом двійника").Н.і даними американського дослідника К. Рінга, який описав 102Випадки хворих, які перебували на грані смерті, 60 % з нихспостерігали невиразний стан спокою, 37 % - відокремленняНіл і їла, 23 % -попадання в тунель, 16 % - світло, яке захопилоїх, N % - зустрічі зі своїми родичами та близькими, які померлираніше. Більшість (60 %), що повернулась до життя, ствер­дь у нал а, що "там" їм було краще, ніж тут.

./Іікарі-вчені Зельств з Гааги і Мак Дугал з Англії незалежно плин від одного встановили, що в момент смерті тіло людини нір.гшє у вазі біля 70 г, що в цей час від тіла відділяється якась і \'» іанція, яку навіть можна побачити. Ця туманна субстанція • тр.ільно піднімається угору і через деякий час утворює над І»о іпластаним тілом деяку його подібність, також розташовану міри шнтально.

II а думку академіка АН Білорусії В. Купревича (1968) смерть•■шпіце історичне, вона існувала не завжди, а з'явилась на

псиному етапі розвитку життя і зразу стала важливим рушієм шю.ліоці'ї. На це вказують деякі факти. Наприклад, у світі одно-и'п і штих живих істот відомі практично вічні істоти, які періо-/іичио поділяються, омолоджуються і не гинуть; існують окремі ми пі деревоподібних рослин, вік яких досягає 10-12 тис. років Ги і ипіак старіння тощо. Якби не було смерті, людина не могла г. -нм-ягти сучасного біологічного і психічного розвитку.

Іривалість людського життя добре відома - в середньому мі ,'() років, рідко - більше 100 років. Вчені переконались, що

57

довголіття людини багато в чому залежить від її генів, а також від соціальних факторів, обумовлених суспільно-економічним станом, від фізичних навантажень, працездатності, активності людини тощо.

Визначний англійський вчений-геронтолог Д. Глас вважає, що людина може жити в середньому 150-180 років, якщо буде з належною увагою відноситися до свого життя, дотримуватись суворого режиму харчування, роботи і відпочинку. Але в наш час люди звикли до іншої тривалості життя, весь темп його налаштований на короткий строк, тому довготривале життя здається нам фантастичним.

Безперечно, що невдовзі наука знайде методи продовження життя людини, оскільки дослідження в цьому напрямку тривають. Наприклад, вчений В. Герінг з Базельського університету (Швей­царія) у 1990 р. виділив ген, який відповідає в організмі за збере­ження життєвих сил. Життя комах, яким був вживлений цей ген, постійно збільшувалось на 50 %.

Коли людина помирає після 60-80 років життя, смерть у більшості випадків настає у зв'язку зі старістю. Це природний і неминучий кінець життя. Але більшість людей помирає раніше, іноді в перші роки життя (дитяча смертність), в молоді і середні роки. Це смерть передчасна. Вона залежить від багатьох причин, але в цілому виділяють дві її основні групи. В одній передчасна смерть є наслідком різкої дії факторів зовнішнього середовища в основному фізичних (механічна, термічна травма, елек-тротравма, різні види механічної асфіксії тощо), рідше - хімічних факторів, які грубо порушують структуру тканин чи органів або їх функції та функції організму в цілому (різні види отрут), що призводять до смерті та інших. У другій групі фактори зовнішнього середовища викликають в організмі зміни, які швидко розвиваючись і зростаючи, (наприклад, при інфекційних хворобах), або повторюючись і підсумовуючись (при хронічних хворобах серця, легень, травного тракту, пухлинах тощо), зрештою також призводять до порушення структури тканин чи органів, їх функції, що стають несумісними з життям, і людина помирає.

Вчення про смерть тісно переплітається з вивченням тер­мінальних станів, тобто кінцевого періоду життя, граничного стану між життям і смертю. В поняття "термінальні стани" вхо­пить тяжкі форми шоку (ІН-ІУ стадії), колапс, передагональний стан, термінальна пауза, агонія, клінічна і уявна смерть. Харак-ісрною особливістю, що об'єднує більшість з цих процесів у термінальні стани, є наростаюча гіпоксія в тканинах з розвитком .тидозу внаслідок накопичення недоокислених продуктів обміну речовин, зокрема органічних кислот. Ступінь і тривалість ацидозу обумовлюють і прогноз оживлення.

Тяжкі стадії шоку, іноді колапс можуть переходити безпо­середньо в передагональний стан, який характеризується роз­питком гальмування у вищих відділах ЦНС, викликати втрату ( підомості. Передагональний стан іноді триває години, переходячи п термінальну паузу. Остання характеризується відсутністю реф­лексів, короткочасним припиненням дихання і серцево-судинної /пильності. У такому стані людина може нагадувати труп.

Відмітною особливістю термінальної паузи є глибоке гальму-м.іиіія кори головного мозку при збереженні функції його оу.мьбарних центрів, внаслідок чого діяльність організму має не організований, "хаотичний" характер. Термінальна пауза і рішає одну, іноді 2-3 хв, переходячи в агонію, що являє собою игіілче останній спалах боротьби організму за життя. Деякі и'И'ііі образно порівнюють агонію з димом згасаючого смоло-• кипа. Агонія може тривати від кількох хвилин до багатьох годин і, навіть, кількох діб.

V період агонії може знову з'явитися дихання судорожного мін у, нерідко відновлюється слабка серцево-судинна діяльність, рефлекси і навіть на короткий час може повернутися свідомість. < Ночуючі і родичі помираючого нерідко сприймають такий стан иі опіаки початкуючого видужання і схильні іноді розцінювати її"мльший смертельний кінець як наслідок неправильних дій мі /шчних працівників, які надавали йому медичну допомогу.

І Іерехід від життя до смерті (або процес умирання, що являє ■ .іін.іо особливий спосіб існування організму) у часі відбувається н.-м/іііаково. У судово-медичній практиці часто важливо вста-

58

59

новити темп настання смерті конкретної людини, що має нерідко суттєве значення при розслідуванні злочинів. Ось чому в судовій медицині розрізняють два головних типи вмирання - швидкий і повільний, між якими може бути кілька варіантів.

При швидкому темпі вмирання людина іноді вмирає миттєво, протягом кількох десятків секунд чи кількох хвилин. Це смерть гостра. Від швидкої смерті відрізняється смерть, що настає повільно, коли людина помирає поступово, немов бореться за життя. Таку смерть називають агональною.

Агонія (від грец. а^опіа - боротьба) характеризується поступовим припиненням усіх функцій організму і водночас надзвичайним напруженням захисних пристосувань, що вже втра­чають свою доцільність. При тривалому вмиранні у людини вклю­чаються всі компенсаторні механізми, одним з проявів яких є перерозподіл крові. Внаслідок спазму периферійних судин і судин внутрішніх органів основна маса крові направляється до серця і мозку, що сприяє їх більш тривалому переживанню. Такий стан деякої компенсації може тривати протягом кількох годин і смерть настає при прояві повного і незворотного виснаження усіх життєвих функцій.

При цьому відбувається поступове ослаблення серцевої діяль­ності, розвиваються явища гіпоксії органів і тканин. Розлад крово­обігу супроводжується набряком легень, мозку і його оболонок. Поступово сповільнюється дихання, відбувається затьмарення свідомості, розслабляються м'язи, сфінктери. Рух крові в судинах припиняється, шкіра блідне. Обличчя стає землистим, ніс загостре­ним, очні яблука западають, рогівка втрачає свій блиск, відвисає нижня щелепа ("їасіез Ьірросгаїіса").

Тривалу агонію спостерігають при смерті від хвороб (особли­во хронічних), при повільно наростаючій внутрішній кровотечі, деяких отруєннях тощо.

При смерті з тривалою агонією в морфологічній картині трупа переважають явища розладу кровообігу: ціаноз, іноді блідість шкіри; гіпостази у нижніх відділах тіла; набряк легень, мозкових оболонок і речовини мозку; розвивається атональний лейкоцитоз і збільшується згортальність крові, що веде до утворення в серці,

крупних судинах, синусах твердої мозкової оболонки рихлих, ісмно-червоних згортків крові. Більш тривала агонія призводить до поступового випадіння фібрину, внаслідок чого з'являються жонтувато-білі фібринозні згортки. Значне згортання крові підбивається на ступені вираженості трупних плям, оскільки велика кількість крові міститься у згортках. Трупні плями у таких випадках оуниють слабко або помірно виражені.

Другий тип умирання характеризується швидким настанням смерті, нерідко при відсутності агонального періоду. При гострій смерті організм не вичерпує всіх своїх компенсаторних, енерге­тичних і функціональних можливостей. В подібних випадках дистрофічні зміни паренхіматозних органів, пов'язані з тривалою іііонією, відсутні, водночас як у клітинах головного мозку вони можуть бути. Смерть, що швидко настала, викликана зупинкою серця внаслідок фібриляції шлуночків, чим і пояснюється такий її іемп. Гостру смерть спостерігають при багатьох зовнішніх впли-іі;іх на організм різних факторів: при гострому кисневому голоду-н.іііні (механічна асфіксія, електротравма), механічних пошко-лженнях різного походження, гострих отруєннях, при раптовій серцевій смерті тощо.

<)днією з морфологічних ознак гострої смерті є рідкий стан кроні в трупі. Зазначимо, що зразу після смерті у всіх випадках крон у трупах завжди рідка, крім тих місць, де при житті утвори­лися тромби. При швидкій смерті, незалежно від її причин, кров померлої людини втрачає свою здатність згортатися через 3-5 год пісня смерті. Проте в таких випадках кров, що вилилась з тіла ./полини внаслідок поранення, згортається так само, як і кров живої ./полини. Якщо з трупа швидкопомерлої людини взяти в пробірку нрпн через 0,5-1 год після смерті, то кров згорнеться, але через лі'икий час вона знову стане рідкою. Через 3-5 год після смерті у мюлеи, що померли швидко, кров цілком втрачає здатність н ор і .ітися і тому при розтині таких трупів у судинах і порожнинах • «рия виявляють рідку кров, яка не згортається навіть при дода-и.оми тромбіну.

І'їдкий стан крові у трупі при гострій смерті пояснюють їй рпіасиченням її вуглекислотою та активізацією плазміну, що

60

61

було встановлено багатьма вченими. Так, ще у 1874 р. Фальк довів, що в крові швидкопомерлих людей відсутній фібрин. Але дати пояснення цьому факту за станом розвитку науки у той час він не міг. У 1906 році Моравітц висловив думку про те, що у крові здорових людей є неактивний фермент (ензим), який знаходиться у недіяльному стані, і котрий при певних умовах активізується і розчиняє фібрин. Виявити і виділити цей фермент він не зміг. Згодом над цим питанням працювало багато біохіміків. У 1955 р. В.С. Ільїн відкрив цей фермент, виділив його і уста­новив, що при певних станах, наприклад, при раптовій гіпоксії, шокові, травмі тощо, цей фермент, названий фібриногеназою (фібринолізином або плазміном), активізується, приходить у дійовий стан, розчиняє фібрин і тому кров втрачає здатність згортатися.

Рідкий стан крові сприяє швидкому утворенню інтенсивних трупних плям, у внутрішніх органах спостерігають різко виражений венозний застій. Венозні стовбури, синуси, права половина серця переповнені кров'ю (так званий "асфіктичний тип серця"). Слабко виражені набряки, у слизових і серозних оболонках з'являються дрібнокрапчасті екхімози, деколи спостерігається набряк ложа жовчного міхура, швидко розвивається автоліз підшлункової залози. У внутрішніх органах мікроскопічно різке повнокров'я, стаз у капілярах мозку з периваскулярними крововиливами, перицелюлярний набряк, набряк проміжної тканини внутрішніх органів. У легенях іноді обмежені крововиливи, гостра емфізема. В нирках провізорна сеча в клубочках, у печінці - розширення і заповнення рідиною перикапілярних просторів.

Вивчення патологічної фізіології смерті та різних механізмів її прояву і розвитку дали можливість виділити два періоди настання смерті: клінічну і біологічну.

Клінічна смерть - це такий стан, при якому післй зупинки дихання і серцебиття можливе відновлення життєвих функцій організму. Цей стан у звичайних умовах триває не більше 5-6 хв. Він може бути і більш тривалим при гіпотермії, що можливо тільки в умовах клініки. На цьому етапі вмирання організм, як ціле, уже не живе, проте життєдіяльність окремих тканин і

62

органів зберігається, необоротні зміни в них ще не настали. Ось чому при вчасному наданні медичної допомоги людині, що знаходиться в стані клінічної смерті, інколи вдається повернути життя.

Вивчення клінічної смерті як зворотного стану мало величезне значення для сучасної медицини і привело до виникнення нової медичної науки - реаніматології (науки про оживлення орга­нізму), а також сприяло розвитку трансплантології (науки про пересадку органів чи тканин).

З судово-медичної точки зору важливо мати на увазі, що під час реанімації в організмі можуть виникнути пошкодження, які тяжко, а інколи і неможливо відрізнити від прижиттєвих. А можливість використання трансплантата від трупа ставить перед лікарями і суспільством ряд складних питань. До них відносяться: пизначення моменту, коли можна взяти трансплантат у померлої людини (визначення моменту смерті), право на труп (дозвіл чи иборона, вказані у заповіті, згода родичів тощо), хто з лікарів санкціонує вилучення органа для пересадки тощо.

М.І. Авдєєв (1976) вважав термін "клінічна смерть" непра-нмльним. Смерть - стан необоротний. Клінічна смерть - стан оборотний. Отже, це не смерть, а глибоке пригнічення життєвих функцій. Цей стан може закінчитися смертю.

Біологічна смерть - це такий стан, коли розвиваються необоротні зміни в корі мозку та інших органах і відновлення життєвих функцій стає неможливим. Моментом настання смерті ипажають зупинку серця. Поки діяльність серця зберігається -людина жива. Тому зупинка серця і є кінцевою і безпосередньою причиною смерті кожної померлої людини.

Ллє так буває не завжди, про що свідчить наступний приклад.

Чоловік 57 років, який не лікувався з приводу хвороби серця, відчув ги пі. у грудях. Викликаний лікар швидкої допомоги діагностував запалення гі 11 < 111 х і в зі спастичним компонентом і призначив відповідне лікування. ■1<-|)с і півгодини хворий раптово втратив свідомість. Лікар-анестезіолог, піп прибув за викликом, установив стан клінічної смерті і застосував І" ліпмаційні заходи. Експерти, аналізуючи дії лікаря-анестезіолога, и« і.піовили, що підставою для його висновку про те, що хворий

63

знаходився в стані клінічної смерті, були результати ЕКГ (ізоелектрична крива). В зв'язку з цим лікар припинив реанімацію і оформив лікарське свідоцтво про смерть.

Родичі хворого звернули увагу лікаря на те, що "померлий" дихає. Тоді лікар продемонстрував їм ЕКГ і пояснив появу пінистих виділень з рота "виходом" повітря, яке раніше поступило в легені підчас реанімації. Після від'їзду лікаря жінка "померлого" продовжувала натискувати на його груди і витирати обличчя мокрою марлею. При цьому вона помітила, що лице чоловіка порожевіло, дихання ставало частішим і глибшим. Знову викликаний лікар швидкої допомоги (той самий), зі слів родичів, сказав, що "сталося диво".

Хворий був госпіталізований у відділення інтенсивної терапії, де помер через 19 днів. Клінічно встановлено ураження ЦНС й інфаркт міокарда, що повністю підтвердилось при розтині трупа.

За результатами судово-медичної експертизи фахівці дійшли висновку, що ізоелектрична крива, отримана на ЕКГ, була результатом несправності приладу.

Смерть - це припинення всіх життєвих функцій. Припинення трьох чинників життя (роботи серця, дихання та кровообігу), послідовне чи одночасне, яке супроводжується згасанням свідомості, дає можливість констатувати смерть. Сьогодні ж серце може працювати за допомогою електростимулятора, легені можуть дихати за допомогою механічного респіратора, кров очищується за допомогою штучної нирки, живити організм можна за допомогою вливань. Старе визначення смерті, таким чином, втратило силу.

Індивідуум вважається померлим, коли його мозок не функціо­нує, а мозкові клітини не випромінюють хвиль, що фіксуються електроенцефалографом. Кров може циркулювати, серце битися, легені дихати, але організм помер, оскільки свідомість щезла і після 24 год мовчання електроенцефалографа навряд чи відно­виться. Смерть мозку, відсутність свідомості визначають смерть

індивідуума.

Першою ознакою смерті вважається зупинка дихання, але вона не достовірна. Відомий випадок з англійським полковником Тоунсендом, який провів на собі дуже цікавий дослід. В присутності консиліуму лондонських лікарів він зупинив своє

64

дихання. Оглянувши і склавши свідоцтво про його смерть, лікарі розійшлись по домівках. Після цього полковник "ожив" і наступного дня знову повторив перед тими ж лікарями цей експеримент. Проте його досліди над самим собою закінчились трагічно: під час чергового експерименту він помер.

Іншою (другою) ознакою смерті вважається зникнення пульсу і зупинка діяльності серця. Проте і це спростовується фактами свідомого контролю над серцебиттям. Ліаль Ватсон в Делі проводив досліди з факіром, серце якого, згідно з показниками точних приладів, повністю не функціонувало протягом 12 хв. Техніка цієї вправи має назву "вальсальва".

Не може бути достатньою ознакою смерті температура тіла. Відомі випадки, коли люди похилого віку тривалий час перебували п холодних приміщеннях, мали температуру тіла близько 24 °С і при цьому не гинули. В Швеції трапився випадок, коли засипаний снігом хлопчик був знайдений з температурою тіла приблизно 17 °С, проте він одужав без значних ускладнень.

Отже, констатація смерті людини нерідко дуже не проста і шдповідальна справа. Констатація факту смерті є найважливішим моментом у діяльності судово-медичного експерта і у лікуючого лікаря. Вчені вже давно шукали методи визначення ознак смерті.

Ознаки смерті поділяють на відносні (ймовірні, орієнтовні .і()о первісні) та на абсолютні (достовірні, або вірогідні).

До відносних ознак смерті належать:

1. Пасивне, нерухоме положення тіла (звідси - покійник). І.іке положення спостерігають у живих людей при багатьох чкоробах, непритомних станах, після епілептичного нападу, в « і.іні асфіксії, після ураження електричним струмом, при тяж­кому отруєнні тощо.

2. Блідість шкіри. Спостерігають у тих самих або інших ви-и.ідках у живих осіб.

3. Відсутність свідомості. Також спостерігають у живих осіб.

4. Зупинка дихання. Життя людини деякий час можливе і '><• і дихання або при поверхневому диханні (приклади вже н.ікодились).

Г). Відсутність пульсу та серцебиття спостерігають навіть при іґн-реженні дихання, коли серце настільки слабшає, що пульсова

65

хвиля не відчувається на периферійних артеріях. Це не доводить настання смерті. Серце може ще працювати, але ця робота не фіксується звичайними фізикальними методами дослідження (пальпацією, вислуховуванням).

6. Втрата чутливості до больових, термічних і нюхових подраз­ників. Нерідко спостерігають при глибокому непритомному стані і це також не є ознакою смерті.

7. Відсутність рефлексів, у тому числі зіничного і з рогівки. Це більш переконлива ознака смерті, проте інколи її виявляють у живих осіб при перерахованих вище станах, під час агонії.

8. Охолодження кінцівок.

9. Ознака Бєлоглазова, відома під назвою "котяче око". При зупинці серця тиск в артеріальній системі падає, внаслідок чого і в очних яблуках виявляють втрату пружності. При боковому натискуванні 1-ІІ пальцями на очне яблуко зіниця набуває овальної чи щілиноподібної форми, що нагадує зіницю котячого ока. Ця ознака не є абсолютною ознакою смерті, оскільки може зустрічатися при явищах різкої серцевої слабкості, зокрема при уявній смерті, при церебральній комі, тяжких отруєннях тощо. У здорових живих людей форма зіниці при стисканні очного яблука не змінюється.

Усі перераховані ознаки спостерігають і у живої людини при певних обставинах, наприклад, при різних видах механічної ас­фіксії, при деяких отруєннях, струсі головного мозку, тепловому ударі, ураженні електричним струмом, при охолодженні тіла, епілептичному припадку, в стані глибокої непритомності, після сильних душевних потрясінь тощо. Це відносні ознаки смерті.

У судовій медицині відоме таке поняття як уявна смерть, або обмирання. Це такий стан людини, коли вона за всіма зовніш­німи ознаками схожа на мерця, а в дійсності ще жива і життя в неї жевріє в мінімальних розмірах (звідси латинська'' назва уііа тіпіта - мінімальне життя), серце хоча і слабко, але скорочу­ється, дихання непомітне. Таке явище може призвести до по­милкової констатації смерті.

Яскравий приклад з цього приводу наводить Ю.С. Сапожников

(1966):

66

Якось літом близько 2 год ночі він був викликаний на місце виявлення і руна невідомої жінки. Прибувши на місце, він побачив, що на вулиці її ідовж паркану лежить на спині молода жінка в білому платті в червоний трошок. Ноги і руки були витягнутими. На шиї знаходилась туго і.ітягнута, зав'язана двома вузлами петля, зроблена з білої в червоний трошок хустини. З моменту виявлення тіла до його огляду минуло більше півтори години.

Приступивши до огляду, Ю.С. Сапожников почав перевертати тіло жінки і піднімати ззаду плаття з метою дослідження трупних плям. У цей час почувся хрип. Він розцінив цей хрип, як посмертний, який йому доіюдилося неодноразово чути при перевертанні трупа, при натискуванні на його груди тощо. Проте присутні при цьому працівники кримінального І><> ииуку відразу звернули на нього увагу й почали запитувати, чи не жива вона. Ю.С.Сапожников з повною переконаністю відповів, що вона не жива, оскільки смерть від механічного задушення внаслідок здавлення шиї петлею настає через 5-10 хв, коли з моменту виявлення жінки минуло близько 2 год. Тут же він пояснив походження посмертних хрипів. Проте йому видалось, що оточуючі не задовольнились цим поясненням.

Оглядаючи спину жінки при світлі гасової лампи, яку принесли з 11, пі ближчого будинку, Юрій Сергійович ніяк не міг знайти трупних плям. І Іс дивлячись на те, що він не сумнівався в смерті жінки, але щоб І>о шіяти сумніви оточуючих, він все ж таки вирішив розпустити петлю п.і шиї, після чого провести ретельне дослідження стану дихання та кровообігу. Тривале і уважне вислуховування серцевих тонів і легеневих шумів нічого позитивного не дали. Пульс не прощупувався.

Враховуючи обстановку, Ю.С. Сапожников все-таки рішив провести ииучне дихання за Сільвестром. При цьому його пальці охоплювали і.нґястя жінки. І раптом на 6-7 хв, коли він вже хотів припинити дії, які ні.мились йому непотрібними, зовсім несподівано відчув поштовх пульсової мпі-мі! Енергійно продовжуючи штучне дихання, повідомивши присутнім п|»м появу пульсу, він негайно викликав машину швидкої допомоги. Поки приїхав медичний персонал, жінка почала вже сама робити глибокі вдихи і п і оспіталізували.

11а другий день стан її здоров'я був цілком задовільним. Петлю на ' нию шию вона наклала сама з метою самогубства.

Аналогічні випадки не поодинокі. Колишній головний судово­го щічний експерт Латвії В.К. Шмідт повідомив про такий випадок.

67

Сусіди заявили в міліцію, що померла літня самітня жінка. На місце події виїхала група, у складі якої був автор повідомлення. Оглядаючи жінку, він почув ледве відчутний хрип. Спочатку це йому здалося, але старанним оглядом були знайдені ознаки не смерті, а життя. Через декілька хвилин машина швидкої допомоги доставила жінку в лікарню, де їй була надана медична допомога.

Для запобігання помилкам трупи осіб, які померли в лікарні, відправляють у морг не раніше ніж через 2 год після настання смерті, коли з'являються перші трупні зміни.

Зі станом уявної смерті судово-медичні експерти можуть зустрітися при оглядах трупів на місці події. Найчастіше уявну смерть спостерігають при електротравмі, механічній асфіксії, тепловому ударі, деяких отруєннях тощо. При найменшій підозрі на уявну смерть лікар зобов'язаний негайно надати першу медичну допомогу, а при необхідності госпіталізувати потер­пілого у найближчий медичний заклад. Медичну допомогу треба надавати до тих пір, поки не з'являться виразні ознаки життя або перші абсолютні ознаки смерті.

Стан уявної смерті схожий на летаргію (від грец. ІеіЬе — забуття +аг£Іа ~ бездіяльність) - патологічний, хворобливий стан людини, що нагадує глибокий сон; одна з рідкісних форм захворювання нервової системи людини, при якому під впливом сильних і часто неприємних подій хворий засинає на тривалий час (на кілька діб, на тижні, місяці і навіть десятки років). Харак­теризується нерухомістю тіла, відсутністю реакцій на різні подразники, різким зниженням зовнішніх проявів життя. Може розвинутись після тяжкої психічної травми, при органічних захворюваннях головного мозку, при істерії (істерична або невро­тична сплячка). Особу, що знаходиться в стані летаргічного сну, не можна розбудити. Летаргія не становить небезпеки для життя (при спеціальному догляді) і проходить безслідно. •

Легенди про летаргію особливо були розповсюджені в середині минулого століття. Відомо, що Ф.М. Достоєвський і М.В. Гоголь багато разів висловлювали побоювання бути похованими живими і просили не поспішати з похоронами, відкинути всі ознаки летаргічного сну. Із заповіту М.В. Гоголя: "... заповідаю тіло

мін-- не захоронювати доти, доки не з'являться явні ознаки розкладу..." Збереглися легенди, що коли через багато років иідкрили могилу з останками М.В. Гоголя, то начеб-то знайшли і їло, яке лежало не на спині, а на боку.

Страх заснути летаргічним сном і бути похованим живим (>ув настільки поширеним явищем, що у XVIII столітті в Німеч­чині, наприклад, при всіх великих кладовищах влаштовували "попередні" усипальні. Проте в найстарішій Мюнхенській уси­пальні не було зафіксовано ні одного випадку оживлення достав­лених туди померлих.

Проби, запропоновані у свій час для визначення факту смерті або наявності мінімальних ознак життя (приставлення холодного днфкала до отворів носа і рота, піднесення пір'їнок до носа, розміщення склянки з водою на груди, перев'язка пальців, наближення до носа речовин з різким запахом, наприклад, наша-іирного спирту, введення у вену 1 % розчину флюоросцеїну, ро.фіз шкіри тощо), не дають гарантії від помилок при вирішенні питання про смерть, а тому в даний час не знаходять застосування у практиці.

Для визначення настання смерті треба користуватися лікарсь­кими методами, в тому числі інструментальними. Методом пальпа­ції визначають пульс у ділянці радіальних, плечових, сонних, < кроневих, стегнових артерій, а також серцевий поштовх. Наяв­ність дихання визначають вислуховуванням (аускультацією) у мрсмній ямці. Найбільш достовірними є рентгеноскопія грудей (відсутність рухливості стінки, серця і легень), електрокардіо-і рафія та електроенцефалографія.

Абсолютними (достовірними, або вірогідними) ознаками смерті • ірупні плями і трупне заклякання, зниження температури міа до +20 °С і нижче, висихання рогівок (плями Лярше) та

п зміни, що відбуваються у мертвому тілі. На факт смерті

пк.пують також несумісні з життям ушкодження, які видно при зовнішньому огляді (відокремлення голови, поділ на частини, просторі проникаючі в порожнини поранення з пошкодженням внутрішніх органів, загальне обвуглення тіла, виразні ознаки і пп і ти тощо).

68

69

У наш час смерть людського організму із загальномедично'і точки зору розуміють у двох аспектах. З одного боку, розглядають смерть організму як цілого, тобто констатація кінцевої зупинки серця, яка дає право лікарю сказати, що людина померла і, отже, зробити відповідний запис в історії хвороби і видати лікарське свідоцтво про смерть. З другого боку, смерть організму розглядають як поступове, а не одночасне, припинення життєдіяльності окремих органів і тканин, тобто в процесі вмирання спостерігають динаміку переживання тканин і органів.

Відрізок часу від моменту настання смерті організму як цілого до кінцевого омертвіння окремих органів і тканин називається суправітальним періодом і має в судовій медицині виключне значення. Саме протягом цього відрізку часу, що обчислюється приблизно 20 год, тканини, які ще не відмерли, відповідають на різні подразники (механічні, хімічні, електричні) так званими суправітальними реакціями (від лат. зирга - зверху, наверху, вище + уііа - життя). Виявлення їх допомагає встановлювати давність настання смерті (див. с. 93).