Переломи (їгасіигае)

Переломом називається повне або часткове порушення цілос­ті кістки чи хряща, викликане швидкодіючою значною силою¹. Як правило, утворюються при дії на кістку тупого предмета і

'У медицині переломом ще називають порушення цілості ерегованого статевого члена, то іноді трапляється під час бурхливого статевого акту. Це, насправді, розрив білонної • ■болонки і тканин кавернозних тіл, які при ерекції під значним тиском заповнюються кров'ю.

264

265

виникненні внаслідок цього таких видів деформації: згину, здвигу (зрізу), розтягнення, стиснення чи кручення. Будь-яку дефор­мацію можна звести до двох найбільш простих: розтягнення (або стиснення) та зсуву. В більшості випадків переломи кісток формуються при одночасному поєднанні кількох видів деформації. Довгі кістки кінцівок найчастіше ушкоджуються від деформації згину чи крутіння. За законами механіки будь-яке тверде тіло (в тому числі і кістка) починає руйнуватися в тому місці, де відбувається її розтягнення.

Переломи виникають як в місці прикладання сили (в зв'язку з чим називаються місцевими), так і на відстані від нього (від­далені переломи). Розрізняють повні і неповні, одиночні і чис­ленні, відкриті і закриті, лінійні і осколкові переломи.

У судово-медичній практиці найчастіше трапляються і мають найбільше значення переломи кісток черепа, довгих кісток кінцівок і ребер.

Переломи кісток черепа. Місцеві переломи черепа форму­ються в місці безпосереднього контакту тупого предмета з черепом. їх властивості багато в чому залежать від виду тупого предмета та його особливостей. За певними ознаками місцевих переломів черепа, їх сукупністю можна нерідко визначити вид травмуючої поверхні тупого предмета.

Переважаюча поверхня тупого предмета спричиняє осколковий перелом у вигляді вдавленої або сплощеної ділянки, величиною 40-80 см² і більше, круглуватої чи овальної форми. Відламки в межах цієї ділянки утворені радіальними тріщинами, які розхо­дяться від центру, де було найбільше стикання предмета із скле­пінням черепа. У зовнішній пластинці краї цих осколків нерівні, з численними відколами, викришуваннями. Межі ділянки деформації в таких випадках окреслені ще і дугоподібними, круговими тріщинами, які виникають від згину кістки, в зв'язку з чим краї перелому чіткі, більш рівні, прямовисні.

Від удару плоскою обмеженою поверхнею тупого предмета в кістках черепа утворюються вдавлені або дірчасті переломи, які за величиною та формою цілком чи частково відтворюють контури цієї поверхні: Особливо це характерно для ушкоджень, нанесених круглим чи квадратним молотком, обухом сокири

266

тощо. Іноді в таких переломах можуть відобразитися інди­відуальні властивості предмета, які сприяють ототожненню знаряддя травми. При ударі предметом з обмеженою поверхнею під гострим кутом дія його на склепіння черепа виявляється нерівномірною, внаслідок чого перелом набуває вигляду сходів з двох-трьох східців, так званий терасоподібний перелом.

Предмети зі сферичною поверхнею в типових випадках спричи­няють невеликі вдавлені переломи кісток склепіння черепа, окреслені циркулярною тріщиною, із западанням окремих відламків і утворенням заглиблення, яке нагадує частину сфери. Переломи від сферичної поверхні можуть бути представлені тільки цирку­лярною чи дугоподібною тріщиною, без осколків, чим подібні до переломів від круглої обмеженої поверхні.

Дуже характерні переломи залишаються від дії предметів з тригранним кутом: це обмежені, вдавлені переломи трикутної фор­ми (на поверхні склепіння) у вигляді тригранної піраміди, верхівка якої направлена всередину черепа. Тобто, такий перелом фактично являє собою позитивний відбиток тригранної піраміди. А тому стінки його похилі, спадисті у напрямку ззовні усередину.

Тупі предмети з ребром (чи двогранним кутом) в кістках черепа утворюють вдавлений, осколковий, довгастий перелом, який має певні особливості. Від дії ребра виникає поздовжня тріщина зі сколотими краями в зовнішній кістковій пластинці, паралельно їй і на деякій відстані від неї формуються ще дві дещо дугоподібні тріщини з рівними, прямовисними краями. За рахунок цих тріщин утворюється два довгастих відламки, які похилі чи заглиблені у напрямку до центральної тріщини, яка виникла від ребра предмета. Ці відламки однаково орієнтовані і відповідають напрямку осі ребра. Від кінців перелому часто відходять від однієї до кількох тріщин у косо-поперечному напрямку.

Схожі переломи спричиняють тупі предмети з циліндричною поверхнею. Але дугоподібні тріщини, що розташовані майже паралельно центральній, більш випуклі і трохи далі віддалені від неї. Для диференційної діагностики виду тупого предмета, яким заподіяний перелом (предмета з ребром чи з циліндричною поверхнею), треба використовувати і видові ознаки ран.

267

Віддалені переломи черепа виникають далеко від місця прикладання великої сили і з'являються найчастіше при стисненні черепа або при ударі тупим предметом з широкою поверхнею стикання. Череп зазнає загальної деформації. Сфероїдну форму черепа можна порівняти із земною кулею чи глобусом. Під дією сили череп здавлюється, його окружність видовжується по "екватору", його кістки розтягуються в поперечному до прик­ладеної сили напрямку. В ділянках найбільшого розтягнення кісток (біля "екватора") виникають тріщини, що йдуть від "ек­ватора" до "полюса", тобто по "меридіанах". Це так звані мери­діональні тріщини. Одночасне вкорочення діаметра черепа у напрямку зусилля викликає згин кісток і появу тріщин, пара­лельних "екватору", які формуються головним чином ближче до "полюса". їх називають екваторіальними тріщинами. Таким чином, при віддалених переломах формується два види тріщин: меридіональні - від розтягнення, і перпендикулярні до них екваторіальні - від згину.

При сплощенні, загальній деформації черепа, коли голова трупа набуває невластивих їй вигляду і форми, що часто спосте­рігають при переїзді через неї транспортного засобу, визначити ці види тріщин під час розтину неможливо. Для того, щоб з'ясувати механізм травми та встановити місце прикладання здавлюючих сил, доцільно всі численні відламки черепа з трупа вилучити, мацерувати їх і реконструювати череп у первинному вигляді. Докладне вивчення візуально та за допомогою стерео-мікроскопа властивостей перелому зі сторони зовнішньої і внутрішньої кісткових пластинок, локалізації та взаємороз-ташування ліній переломів допомагає правильно вирішити ці питання.

До віддалених переломів черепа відносять циркулярні переломи кісток основи черепа, які спостерігають часто при падінні зі значної висоти на сідниці чи нижні кінцівки, коли голова ніби насаджується на хребет.

Доречно зазначити, що останнім часом в клінічній травма­тології та нейрохірургії виділено в окрему групу специфічну травму - тривалий стиск голови. Клініка його складається із загальномозкової, вогнищевої неврологічної симптоматики та

268

фокальних змін з боку шкіри. Ця патологія розглядається як особливий вид травми, що виникає внаслідок послідовної дії динамічного (короткочасного) та статичного (тривалого) механічного навантаження.

Переломи довгих кісток кінцівок. Діафізи цих кісток під дією травмуючої сили деформуються відповідно до законів, що характеризують тверді тіла з крихкими властивостями. Найчастіше переломи довгих трубчастих кісток виникають від деформації згину та кручення, рідше - від деформації зсуву (зрізу).

Механізм перелому довгої кістки кінцівки від згину такий. При ударі тупим предметом довга кістка кінцівки (стегнова, гомілкові, плечова, передпліччя) в місці прикладання сили проги­нається - виникає локальна деформація ("ударний згин"). При згинанні кістка утворює дугу. На вігнутій її поверхні, яка відпо­відає місцю прикладання сили, відбувається стиснення кісткових частин, а на протилежній, випуклій поверхні - розтягнення еле­ментів кістки. Оскільки опір твердих тіл, в тому числі трубчастої кістки, відносно до розтягнення менший, ніж відносно до стиснення, то розрив кістки при її згинанні відбувається спочатку па випуклій поверхні дуги. Утворюється своєрідна "біжуча" трі­щина, початком якої є розрив кортикального шару кістки на випуклій стороні (на стороні, протилежній місцю удару). Лінія перелому в початковій її частині, як правило, має поперечний або косо-поперечний (відносно до осі діафіза) напрямок. Краї цієї тріщини чіткі, трохи звивисті, майже рівні, поверхня злому дрібнозерниста, прямовисна. Перелом нерідко зяє. Це перша ознака перелому від згину.

На бокових від місця удару поверхнях кістки описана вище поперечна тріщина відхиляється в ту чи іншу сторону, часто роздвоюється, "розщеплюється" на кілька гілок. Розташування тріщин, які йдуть від перелому перпендикулярно осі кістки, дуже своєрідне. Тріщини віялоподібно розходяться у напрямку по­верхні кістки, на яку діяла травмуюча сила. Поверхня, в сторону якої повернуті відкриті кути, утворені віялоподібними тріщинами, відповідає місцю удара. Це друга ознака перелому від згину.

269

З формуванням віялоподібних тріщин в процесі деформації кістки кінетична енергія поступово затухає. Розповсюджуючись від поперечної лінії перелому, одна чи дві тріщини досягають вігнутої поверхні кістки, яка зазнає здавлення. А тому в зоні дії тупого предмета (при безосколкових переломах) лінія перелому нерівна, з вираженою губчастістю, краї його з численними відкола­ми, викришені, пологі. Це третя ознака перелому кістки від згину.

У випадку роздвоєння ліній перелому (на бокових поверхнях) після проходження ними нейтральної зони на стороні удару формується клиноподібний фрагмент, який у профілі має трикутну форму (трикутник Мессерера). Своєю основою він повернутий до вігнутої сторони кістки, по якій був нанесений удар. Верхівка такого трикутного відламка вказує на напрямок згину кістки чи на напрямок удару. Це четверта ознака перелому від згину, яка зустрічається не завжди.

Перераховані ознаки дають можливість констатувати певний механізм перелому довгої кістки кінцівки, а саме - перелом від деформації згину, а також визначити місце прикладання та напря­мок дії травмуючої сили.

Для того щоб знайти певні властивості перелому при розтині трупа, уїлкоджену кістку і всі її фрагменти треба вилучити, мацерувати, висушити і склеїти. Реконструйовану кістку бажано вивчати ?їе тільки візуально, але й за допомогою стереомікроскопа МБС-2 чи МБС-9. Ознаки перелому довгих кісток кінцівок від згину досить чітко відображаються на рентгенограмах, що в свою чергу Дає змогу характеризувати напрямок удару У випадках несмертельного ушкодження.

ІншигД частим видом деформації довгої кістки є її перелом внас­лідок ротації або кручення, при якому формується гвинтоподібний перелом. Необхідною умовою у виникненні гвинтоподібних переломів є Дія на трубчасту кістку пари сил, рівних за величиною і прикладених до її кінців у протилежних напрямках. Силові зусилля при цьому розподіляються таким чином, що розтягнення направлено в сторону кручення (під кутом 45°), а сила стиснення - перпен­дикулярно до розтягуючих зусиль. Виникає перелом РІД кручення. Він може бути осколковим і безосколковим.

270

™„_лг ухарактерні одна чи кілька гвинто-Для торзшного перелому У^^а\>^а н „ . _л7

ТІ • •» • _ЛТтпіл-ють кілька поверхнеи кістки у

подібних ліній, які охоплю.¹"¹ . г ₀

^д . -. « дуть під кутом близько 45^й до

напрямку кручення і які и, ^у ^м з

^н * ./ . . ^гил^рюються також одна чи дві косі

поздовжньої осі кістки. Утвори _и

^А . ._ _ протилежний крученню бік, які

ТР ЩИНИ, ЩО ВІДХИЛЯЮТЬСЯ В "Н^и . . ^ _ЛТТЛТТ;<„:

^фЩ ' _ио пгДНЙ поверхні кістки. Гвинтоподібні

розташовані, як правило, на ор^ . ,. ,. .« _лф„_тіі

^р , у '„_,ь у дафзарно-метафізарніи частині

тр щини найчастіше виникають у* ^ ^р Т 1_,_{ЛГГ)оигто}

Г , . „ _а„_мй обертається. В період формування

V гткМ ОЛИЖЧе ДО КІНЦЯ. ЯКИЙ г ^

кістки, олижче до кінця ромбоподібний або у ВИГЛЯДІ

прпрпому може утворитися* г ■"> -¹

Перелому мижс у Н ,_мент НаЯВНІСТЬ При ЦЬОМу НеріДКО

паралелограми кістковий фраг ^тс ^ і

^р ./ . _а,„_ на одночасне згинання кістки,

в ялоподібних тріщин вказує ^{па А} .

віилиі а V "л „_пггл_г в який бік крутилась кістка, у

З метою визначення топУ' ...^ „ .

•» • • .гтгчиз'Гтку знаходять п дистальний кінець,реконструйованій кістці споча»¹ у „ .

Г_т ^^у . »„„/жче розташований кінець гвинто-

На ньому відшукують наини.^^пс н

., ./ . ³ и„„г,^пк її обертального ходу по поверхніподібної тріщини. Напрямок г ■'... .

кістки вказує на напрямок крайня дистального „ кінця. Коса чи косі тріщини показують протилежний крученню бік

При діагностиці перелив довгих кісток кінцівок від, ^у ... ««««вя треба враховувати наявність та

деформації згину чи крученні⁷¹ н V з

дсірир и. з к; _{ких тка}нин (саден, синяків, ран,

локалізацію ушкоджень м яй^ли _і _ \

розміжчення жирової основи*. ^{МЯ31В тощо}^- . .

^Р Переломи ребер бувають місцеві та віддалені. Місцевіпереломи утворюються в місі** зовнішньої дії на груди (при ударітупим предметом). При иьом^У Ребро чи група суміжних ребер умісці прикладання сил, проминається всередину порожнини•• ■ г, ліітто^я пластинка ребра піддається

і рудної клітки. Внутрішні⁷¹ г /

^{руд 3} .,„„„ - стисненню. Коли величина

розтягненню, а зовнішня _ .

¹ . . аопптідена, на мсці найбільшого прогину

розтяжності кістки переверши^спа' ^_ „„

¹ І . _Л ^н _пмп внутр шньої пластинки, виникає

ребра відбувається розрив ^опу у .

^{1 у} * . -ч _пппяерхн ребра перелом нерідко зяє,

перелом. На внутрішній повр^сн V у г /_{Плпппляд}

^н „ . •• * • • _ПОТІТао хвилясті, прямовисні. Перелом

лінія його і краї чіткі, дещи^ ^ ^г ,

_{ппттопа}„_нп и<и косо-поперечно, часто має ї-,А-розташовується поперечно чі г _

V™ •< а. *_а рахунок того, що від основної лінії

X- Ж-подібну форму за р«^ал* „ • „„:

' ' І: ^у * ^{к у} ,__-,-= ; ребра беруть початок тріщини, які

перелому біля краю чи країв н^с^к р^ *-

Н П.Л

271

ГлоподШно розходяться пі>Д кутом, відкритим до зовнішньо „астинки, тобто до місця „прикладання сили. Особливо добре м тне гіллясте розгалуження тріщин при розгляданн, ребра

зверху. Ці тріщини інколи закінчуються в середній частині ребра або поблизу зовнішньої пластинки. Коли сила удару значна, вони доходять до зовнішньої пластинки, утворюючи вільно лежачий кістковий фрагмент у вигляді трикутника, основа якого вказує на місце прикладання сили, а верхівка - на її напрямок.

У зовнішній пластинці ребра, де переважають сили стиснення, лінія перелому також поперечна чи косо-поперечна, але зигзаго­подібна, рідше - прямолінійна, у ряді випадків - з поздовжніми тріщинами. Краї перелому нерівні, з великими зубцями, зім'яті, сколені, викришені, жолобоподібно вдавлені, деколи припідняті, черепицеподібно накладаються один на другий у вигляді "ко­зирка", іноді утворюється валикоподібна спученість компактного шару. Однією з ознак місцевого перелому нерідко буває поз­довжнє розщеплення ребра по його краях.

Віддалені переломи ребер утворюються на значній відстані від місця прикладання до грудей зовнішнього зусилля, що характерно для здавлення грудної клітки. При цьому природний вигин ребра збільшується, зовнішня пластинка його розтягується і ламається першою, внутрішня зазнає стиснення. Особливості перелому зовнішньої пластинки будуть такі самі, як руйнування внутрішньої пластинки при місцевому переломі, а внутрішньої, як при місцевому переломі зовнішньої пластинки. По краях ребра, особливо верхнього, тріщини з основною лінією перелому складають кути, відкриті всередину грудної порожнини.

Отже, для визначення місцевого чи віддаленого перелому ребра перш за все треба встановити, яка пластинка ребра підда­валась деформації стиснення, а яка розтягнення. Для дослідження з трупів осіб з травмою грудей необхідно вилучати не менше 4-5 суміжних переломаних ребер з відповідного боку. В лабо­раторних умовах вилучені ребра звільняють від м'яких тканин, обезжирюють, висушують, склеюють і вивчають візуально та за допомогою стереомікроскопа МБС-2 чи МБС-9.

Пошкодження внутрішніх органів

Порушення цілості внутрішніх органів від дії тупих предметів пов'язано зі значним насиллям - ударом, особливо транспортним засобом, що рухається, здавленням тіла, падінням з великої

висоти тощо. А.І. Муханов (1988) виділяє такі види ушкоджень внутрішніх органів.

Забій (контузія або ушиб) - ушкодження у вигляді крово­виливів різної локалізації внаслідок порушення цілості паренхіми органа при непошкодженій капсулі. Тріщина - поверхневе, лінійне, звивисте ушкодження капсули паренхіматозного органа і тонкого шару підлягаючої паренхіми. Надрив - більш глибоке, але при зведенні країв також лінійне ушкодження, яке не досягає середини органа. Розрив - ще більш глибоке ушкодження; буває неповним, коли частини органа з'єднані капсулою і тонким шаром паренхіми (менше четвертини загальної товщини органа), і повним, коли орган розділений цілком або між його частинами залишились тільки клаптики капсули. Відрив - повне відділення внутрішнього органа внаслідок розривів фіксуючих його зв'язок, судин тощо. Розміжчений - руйнація частини внутрішнього органа з перет­воренням його тканини у кашкоподібну масу або у безліч дрібних деформованих шматочків. Воно пов'язане з різким здавленням,

розминанням.

Розрізняють місцеві та віддалені ушкодження внутрішніх орга­нів. Місцеві ушкодження виникають при сильному ударі ку­лаком, взутою ногою, транспортним засобом, що рухається, у виробничій обстановці під час нещасного випадку тощо. Такі ушкодження часто ізольовані, у вигляді лінійних тріщин, надривів чи розривів, з нерівними стінками, іноді з додатковими надривами по краях. Характерні вогнища розміжчення невизначеної чи променистої форми, від яких у різні боки відходять додаткові тріщини чи надриви. В ділянці таких вогнищ капсула -у вигляді численних клаптів або відсутня.

Віддалені пошкодження внутрішніх органів формуються не в зоні дії травмуючої сили, а на відстані від неї в результаті загального струсу тіла, що найчастіше має місце при падінні з неликої висоти, при наїзді транспортним засобом тощо. Механізм ушкодження внутрішніх органів при струсі тіла такий. Отри­мавши в момент удару сильний поштовх, тіло набирає швидкості. При падінні, в момент удару тіла об грунт швидкість руху його припиняється, проте сила інерції продовжує діяти на органи і

272

273

через їх рухливість відносно до скелета якийсь невеликий проміжок часу вони ще продовжують рухатись. Результатом цього є перерозтягнення зв'язкового апарату органів з наступним їх надривом і розривом дрібних судин, що проходять у ньому. В зв'язковому, фіксуючому апараті внутрішніх органів виникають крововиливи.

При сильних ударах від місця його прикладання у напрямку руху сили струс розповсюджується хвилеподібно, як від кину­того у воду каменя, оскільки паренхіматозні органи людини міс­тять не менше 60 % рідини. На шляху проходження сили вини­кають хвилеподібні коливання, які викликають деформацію органа. В нижніх частинах хвилі відбувається стиснення, яке легко переноситься тканиною органа, оскільки об'єм його скорочується внаслідок видавлювання крові. На верхівках хвиль тканина органа розтягується. Тоді, коли хвилі дуже високі, розтягнення переходить межі нормальної розтяжності тканини і остання розривається. Розташування розривів, що виникли, як правило, паралельне, оскільки відповідає рухові хвиль.

Деякі властивості ушкоджень внутрішніх органів від дії тупих предметів багато в чому залежать від анатомо-морфо-функціо-нальних особливостей цих органів (легені, серце, печінка, нирки, селезінка, порожнисті органи), їх розташування з порожнинах тіла, ступеня їх захищеності кістковим каркасом тощо. В цій лекції вони не розглядаються.

Пошкодження при падінні з висоти

Падіння з висоти або кататравма (від грец. каіа - зверху донизу + ігаита - поранення). Властивості і тяжкість пошко­джень залежать від висоти падіння, маси тіла, особливостей поверхні, об яку вдаряється тіло, від ділянок тіла, на які при-йшовся удар, від того, чи було падіння прямим чи послідовним (ступінчастим) й інших факторів.

Пошкодження, які виникають при падінні з висоти, мають свої особливості, морфологію і характерний механізм їх утво­рення. Виділяють три варіанти падіння людини:

• падіння на площині або з висоти власного зросту, під час руху людини кроком, при швидкій ходьбі, бігу;

274

• падіння з кількох метрів і кількох десятків метрів: з вікон будинків, у просвіт сходів, з балконів, багатоповерхових будівель, мостів, з дерев тощо;

• падіння з дуже великої висоти (багатьох десятків і сотень

метрів).

Відмінності у пошкодженнях при падінні з різних висот пояснюються прискоренням, якого при цьому набуває тіло людини. При падінні пішохода прискорення досягає 20 км/год, при падінні з висоти 10 м - 40 км/год, з висоти 15-20 м -60 км/год, з висоти близько ЗО м - 80 км/ год, з висоти 40 і більше метрів - 100 км/год. Іноді за характерними особливос­тями ушкоджень на трупі можна визначити приблизну висоту

падіння.

Падіння на площині може статися з стоячого положення, при ходьбі, при бігу. Найбільш частий тип падіння під час ходь­би - падіння навзнак з ударом потилицею. Падіння з ударом лобом, боковими поверхнями голови трапляються значно рідше. При падінні вперед людина звичайно падає на руки, встигаючи попередити удар головою. При падінні на бокові поверхні відбу­вається амортизація плечем, на яке перш за все і падає людина. Зовнішні ушкодження нерідко відсутні.

При падінні навзнак виникає характерне ушкодження - трі­щина потиличної кістки, яка спрямована до великого потиличного отвору, іноді обходить його по основі черепа і досягає піраміди. Патологічні травматичні зміни головного мозку дають можли­вість без вагань поставити діагноз падіння з висоти зросту, особ­ливо при наявності вогнищ контрударних ушкоджень головного

мозку.

Падіння на площині з висоти власного зросту - типова травма осіб, що знаходяться у стані алкогольного сп'яніння. Після па­діння, особливо при ударі потиличною ділянкою і короткочасної втрати свідомості, людина може отямитися і протягом багатьох годин здійснювати самостійні активні дії. Іноді такий суб'єкт попадає у витверезник, де у нього через деякий час розвивається тяжкий стан і настає смерть.

Падіння при швидкому русі, бігу трапляється при втечі від переслідувачів, при занятті спортом як випадкова травма. Удари

275

бувають грудьми, животом, кінцівками, рідше - головою, • При цьому можуть виникати розриви селезінки, печінки, Щ{ЯР^0Ж~ нистих органів черевної порожнини, переломи ребер, кісток і^{к к}*^н~ цівок. Розриви органів внаслідок внутрішньої кровотечі мо*і°^жУ^ть закінчитись смертю.

При падінні з висоти кількох метрів ушкодження зале>£^жать від того, на яку поверхню тіла впала людина. Від падіщх^^{я на} ноги виникають переломи кісток гомілок, стоп, рідше - сте^гегон' травмуються п'яткові кістки, трапляються кругові перел^5Л0МИ кісток основи черепа. Можуть формуватись розриви внутрішніх органів, частіше черевної порожнини, переломи хрез^бта, переважно в грудному чи шийному його відділах. При т^^^НІІІ на спину знаходять переломи лопаток, хребта. При падінні ^на руки та коліна утворюються симетричні переломи кісток пе^ереп-пліччя в ділянці променево-зап'ясткових суглобів, перег£^ломи стегнових кісток, іноді - надколінників. Кругові переломи уі^СТОК основи черепа спостерігають при падінні на тім'я або сідщі*^ии-і-

При падінні з висоти кількох десятків метрів виникають Р» ^такі ж ушкодження, тільки вони більш обширні чи масивні. Паді'ДІ™⁵¹ з висоти 20-25 м і більше, як правило, смертельні.

Якщо тіло під час падіння не ударялось об якісь предіЯ^мети» то ушкодження локалізуються на тій поверхні тіла, на З ^ЯКУ людина впала.

При падінні на голову ушкодження розташовані на од^^ній її поверхні. Знайдення багатьох пошкоджень і на різних, особ.^^ливо протилежних, поверхнях голови, свідчить про те, що вони ста^^лися від іншої причини, можливо, і від дії сторонньої руки, до паді^ід^^ння тіла з висоти.

При падінні з висоти багатьох десятків або сотень / ^мет~ рів, з високих будівель, у горах з обривів у безодню, в гл^^іиб°^кі колодязі, стовбури шахт тощо тіло отримує численні уУ^ШК0" дження різних частин, ударяючись об предмети, що зуст^Р*⁴³" ються на шляху падіння, може розчленовуватись, окремі час£^тини тіла відриватися, одяг зриватися.

Таким чином, характерними загальними ознаками падін*^{ння 3} великої висоти є: невідповідність зовнішніх ушкод>^^жень

276

внутрішнім при значному переважанні останніх ("мішок з кістками"), численні ознаки загального струсу тіла (вогнищеві, плямисті крововиливи у фіксуючий апарат внутрішніх органів, їх зв'язки, ворота, корені; паралельне розташування тріщин, надривів чи розривів паренхіматозних органів), як правило, однобічна локалізація ушкоджень.

Крім того, при падінні на ноги утворюються симетричні багато-осколкові переломи п'яткових кісток, переломи щиколотків з деформацією гомілковостопних суглобів, загнані переломи гоміл­кових кісток, переломи шийок стегнових кісток і вертлюжних западин, таза, компресійні переломи тіл хребців, іноді - кільце­подібні переломи кісток основи черепа. При падінні на сідниці виникають переломи кісток таза, компресійні переломи тіл хребців, рідше - кільцеподібні переломи кісток основи черепа. Падіння на голову супроводжується осколковими переломами кісток склепіння черепа, характерними для дії тупого предмета з переважаючою поверхнею. При такому падінні виникають також компресійні та осколкові переломи хребта, особливо шийного його відділу, переломи груднини та ребер. Найменше пошкоджень формується при падінні плиском, оскільки сила удару розприділяється на значній площині. Характерні од­носторонні ушкодження. При різних варіантах падіння з великої висоти внутрішні органи травмуються завжди - від вогнищевих крововиливів під капсулу чи у фіксуючий апарат до відриву органів.

Визначення прижиттєвості та давності пошкоджень

При судово-медичній експертизі трупів осіб, які загинули від різних видів травми, правоохоронні органи часто ставлять питання про прижиттєве чи посмертне походження ушкоджень, а також про давність травми.

Якщо з моменту поранення минуло кілька діб або кілька і один, то вирішення питання про прижиттєве походження травми не викликає труднощів. Значно тяжче, а іноді неможливо вирішити це питання, коли ушкодження виникли в агональному періоді або зразу після настання смерті. Складність полягає в

277

тому, що після смерті організму як цілого окремі його тканини та органи продовжують функціонувати протягом достатньо тривалого часу і реагувати на різні зовнішні подразнення, в тому числі і на механічну травму. Ця відповідна реакція дуже нагадує прижиттєву.

Пошкодження прижиттєве (або травма прижиттєва) -ушкодження, яке утворилося у живої людини. Ознаками прижиттєвого походження ушкоджень бувають:

• значна зовнішня чи внутрішня кровотеча, що вказує на діяльність серця;

• загальне добре виражене недокрів'я трупа, плями Мінакова;

• вертикальні потьоки крові на одязі чи тілі та бризки крові на оточуючих предметах;

• аспірація і проковтування крові при пораненні органів шиї, переломах кісток основи черепа;

• знаходження крові в сечовому міхурі при його цілості і пошкодженні нирок;

• жирова, повітряна, паренхімо-клітинна чи кісткова емболія легень і серця, тромбоз дрібних судин;

• ретракція (скорочення) тканин в ділянці рани, скорочення м'язів у вигляді горбистості при розчленуванні тіла;

• товсті кров'яні згортки, крововиливи у м'які тканини в ділянці ушкоджень;

• наявність запально-проліферативних процесів у тканинах;

• травматичний (запальний) набряк;

• знайдення еритроцитів і клітин, що містять гемосидерин, в регіонарних лімфатичних вузлах та інші.

Всі явища, які дають можливість установити прижиттєвість ушкоджень, можна поділити на загальні реакції організму та місцеві зміни.

Пошкодження, яке утворилось після смерті, може бути випад­ковим і навмисним. Випадкові посмертні ушкодження іноді виникають при неправильному транспортуванні трупа, при некваліфікованому наданні медичної допомоги хворому, що помер. Вони нерідко спричиняються тваринами (гризунами,

278

птахами, комахами, раками тощо). Умисні посмертні ушкодження може наносити вбивця мертвому з помсти, при інсценуванні нещасного випадку, симулюванні самогубства, при кримінальному розчленуванні трупа. Посмертними є пошкодження, пов'язані з розтином трупа, його штучним консервуванням. Поранення, що виникли в атональному періоді або зразу після смерті, можуть мати ознаки прижиттєвих. Відсутність характерних ознак прижиттєвого походження ушкоджень вказує на їх посмертне нанесення.

Давність пошкодження - це час, який минув з моменту спричинення травми людині до її огляду лікарем або смерті. Давність ушкоджень визначають за тими змінами, які відбу­ваються в травмованих тканинах і спостерігаються в процесі загоєння, в тому числі за мікроморфологічними процесами і гістохімічними реакціями. Визначення давності нанесення ушко­джень має значення особливо при встановленні причинного зв'язку травми зі смертю.

Необхідність і точність визначення давності ушкодження, як правило, відносяться до короткого періоду перед смертю. Важливо встановити: чи має травма відношення до причини смерті, чи не отримана вона безпосередньо перед смертю, за який час до смерті вона отримана.

Давність ушкоджень визначають за кольором синяків (див. "Синяки"), за зміною температури шкіри в ділянці їх розташу­вання (у живих осіб), за динамікою реактивно-проліферативних процесів при загоєнні саден (див. "Садна") чи ран та формування рубців (див. "Рани"). Встановлено, що вміст гістаміну навколо рани залежить від давності її нанесення. Якщо вона утворилася від кількох хвилин до кількох годин до дослідження чи смерті, то кількість вільного гістаміну значно збільшується порівняно з неушкодженою шкірою. Потім протягом першої доби після смерті відбувається повільне зниження вмісту гістаміну.

Строки переломів кісток установлюють за ступенем розвитку мозоля: спочатку навколо перелому утворюється м'який (фіброз­ний) мозоль, який потім перетворюється у кістковий мозоль. Тривалість зрощення перелому залежить від того, яка кістка

279

зламана. Найшвидше (за 2-2,5 тижні) зростаються переломи фаланги пальця, кісток носа, найдовше (до 6 міс.) - перелом шийки стегнової кістки.

Перераховані явища у різних людей перебігають неоднаково і залежать від багатьох факторів, тому не завжди піддаються повному обліку. Все це впливає на міру точності визначення давності ушкоджень.

Дослідження та опис ушкоджень

Для того щоб за властивостями і особливостями ушкодження зробити правильний експертний висновок, зокрема обгрунтувати предмет, яким заподіяна травма (тупим, гострим, транспортним засобом), вогнестрільний характер ушкодження, встановити тер­мічний чи хімічний фактор тощо, визначити механізм травми, прижиттєво чи посмертно вона виникла, давність її походження та вирішити іноді інші питання, ушкодження треба ретельно дослідити, докладно і правильно описати.

Визначенню та опису підлягають такі дані про пошкодження: локалізація, вид, кількість, форма, величина, глибина, колір, властивості країв, кінців, стінок, дна, рельєф, наявність і характер кровотечі, напрямок розташування на поверхні тіла, оточуючі тканини, сторонні включення, ознаки загоєння, інші особливості (взаєморозташування, рапортність, у випадках транспортної травми - відстань ушкоджень від підошовних поверхней стоп тощо).

Локалізація кожного ушкодження повинна бути позначена відповідно до анатомічних ділянок тіла якнайточніше, щоб при читанні опису не виникало ніяких сумнівів про його місцезна­ходження. Чим менше ушкодження (наприклад, садно, колота чи вогнепальна рана), тим точніше потрібно виявити локалізацію. Наприклад, недостатньо позначити, що рана знаходиться'в лівій половині грудей. Треба точно вказати, де саме - в якому міжре­берному проміжку чи над яким ребром, по якій вертикальній анатомічній лінії. Для цього можна використати систему прямо­кутних координат: відстані до найближчих відомих анатомічних точок (наприклад, "рана розташована на відстані 23 см донизу

280

від нижнього краю лівої ключиці і на 8 см ліворуч від лівого краю груднини"). Можна орієнтуватися і на загальновідомі піз­навальні точки, наприклад, сосок, пупок, будь-який суглоб, вухо, вертел стегна, ость клубової кістки, сьомий шийний хребець, нижній чи інший кут лопатки тощо.

Вид ушкодження позначається відповідно до його медичного терміна: садно, подряпина, синяк, рана, вивих, перелом, тріщина, розрив, розміжчення, опік тощо.

Потрібно підрахувати кількість ушкоджень окремо за кожним його видом. Трапляється, що їх визначити не вдається, коли вони зливаються між собою, накладаються одне на одне, їх дуже багато. В такому випадку необхідно послатися на їх безліч, численність або велику кількість чи після підрахунку тих, які можна виділити, вказати, що їх не менше, ніж таке-то число.

Важливе значення для судово-медичної діагностики має форма ушкодження, яку краще за все визначати у вигляді геометричних фігур чи інших загальновідомих предметів: кругла, овальна, трикутна, прямокутна, квадратна, яйцеподібна, дугоподібна, лінійна, напівкругла, грушоподібна, веретеноподібна, хрестоподібна, промениста, щілиноподібна і т.д. Іноді форма ушкодження (садно, синяк, рана, розрив) настільки невизначені, що для цього не можна підібрати якогось порівняння. В такому випадку його треба позначити, як "пошкодження невизначеної форми" (але не "неправильної форми", як рекомендують деякі посібники; неправильної форми взагалі не існує). Таке ушко­дження краще замалювати кульковою ручкою на прозорій поліетиленовій плівці після накладання її на нього.

Величину пошкодження треба позначити тільки за загально­прийнятими мірами довжини: сантиметрами чи міліметрами. Вимірювання "поперечними пальцями", "шириною долоні", порівняння з величиною монети, горошини тощо в судово-медичній практиці абсолютно недопустиме. Вимірювати треба у всіх напрямках: довжину, ширину, висоту при підвищенні над шкірою чи капсулою органа, глибину при заглиблені всередину (але глибокі проникнення вимірюють лише при розтині трупа). Якщо ушкодження має складну форму, то робиться кілька його

281

вимірів, наприклад, при променистій формі повинна бути виміряна довжина кожного променя від центру поранення, відстань між кінцями протилежних і суміжних променів.

Колір має значення при описанні синяків, саден, ран, опікових чи відморожених поверхонь, оточуючої їх шкіри (загальне почервоніння), різних виділень і накладень (забруднення, гній, кіптява тощо). Колір крові у глибині ран також може змінюватися від хімічних впливів (наприклад, від порохових газів).

Повинні бути досліджені та описані краї, кінці, дно і стінки ушкоджень. Особливо це стосується ран, переломів і порушення цілості внутрішніх органів. Краї ран можуть бути рівні, гладенькі, нерівні, потоншені, звивисті, хвилясті, з дрібними надривами чи клаптикоподібні, осаднені на певну ширину, з крововиливами чи без них, з перетинками у дні чи кінцях або без них, від­шаровані від підлягаючих тканин, розміжчені тощо. Стінки ран, переломів і розривів (ушкоджень) внутрішніх органів також можуть бути рівні, нерівні, прямовисні, пологі чи підриті. Дно саден, ран, інших пошкоджень - вологе, підсохле, покрите кі­рочкою, забруднене (вказати чим), виявляють його колір, рельєф тощо. Кінці ран, переломів, розривів бувають гострі, заокруглені, П-подібні, У-подібні, з надривами, насічками чи надрізами, іноді - тупі, з іншими особливостями, які підлягають описанню.

Різні ушкодження можуть супроводжуватись зміною рельєфу травмованих ділянок: припухлість при синяці, крововиливі, висту­пання відламків кістки при переломі, западання ділянки вивих­нутого суглоба, горбистість при підшкірному розриві м'язів, вдав­лення в мозок при суб- чи епідуральній гематомі, кострубатість ураженої поверхні при термічних чи хімічних опіках тощо.

Напрямок довгої осі ушкодження на поверхні чи відносно тіла або окремого органа має суттєве експертне значення, особ­ливо для довгастих пошкоджень, наприклад, різаних ран, синяків від ударів палицею, подряпин на обличчі чи шиї, розривів внут­рішніх органів, ранового каналу тощо. В таких випадках перш за все повинен бути визначений напрямок "довшої осі" ушко­дження, його довготи.

Сторонні включення можуть знаходитися як у самому ушко­дженні (частини знаряддя, скалки, куля, іржа, часточки скла, лусочки фарби тощо), так і навколо нього (забруднення, мастило, кіптява, порошинки, піщинки тощо). Ці включення мають важливе значення для визначення способу, обставин нанесення травми, встановлення діючого предмета та механізму утворення ушкоджень. Більшість з них підлягає вилученню і передачі право­охоронним органам.

Властивості оточуючих тканин можуть бути різними. Нерідко навколо ушкоджень немає ніяких змін (садна, рани), іноді біля основного пошкодження можна бачити додаткові (садно, синяк навколо колото-різаної рани, дрібні отвори навкого великої круглої чи овальної вогнестрільної рани), деколи виявляють різні накладання (кіптява, порошинки навколо вогнестрільної рани, забруднення чи частинки цегли навколо забитої рани, на поверхні садна, на що було вказано вище). Засохлі потьоки крові, що витікала з рани, також мають значення, оскільки можуть вказувати на положення потерпілого під час отримання травми.

Виявляють ознаки загоєння, ступінь його вираженості, особ­ливо при дослідженні саден, ран, переломів (за рентгенограмою чи при дослідженні трупа), що має важливе значення для діагностики давності походження травми. Досліджують і описують інші особливості ушкоджень при їх наявності. З метою розширення можливостей та об'єктивізації отриманих даних до­цільно застосовувати безпосередню стереомікроскопію, рент­генографію об'єктів у м'яких променях Буккі, метод кольорових відбитків, фотографію тощо.

282

283

Лекція 10 ТРАНСПОРТНА

ТРАВМА

Кількість автомобільного транспорту в Україні невпинно зростає, за кермо сідає все більше недосвідчених водіїв, що при­зводить до збільшення числа дорожньо-транспортних пригод (ДТП). У період з 1991 по 2001 рр. в країні зареєстровано понад 437 тис. ДТП, у яких загинуло майже 75 тис. громадян і одержали травми 475 тис. (співвідношення 1:6). У західних регіонах смертність внаслідок транспортних пригод становить 20,6%, а в східних - 14,8%, що свідчить про недостатню якість наданої потерпілим медичної допомоги.

Ситуація на дорогах країни перебуває в напруженому стані: в середньому кожні 15 хв. відбувається ДТП, при цьому кожні 1,5-2 год. гине людина. А щодоби внаслідок автомобільних травм гине 16 і отримує каліцтво 104 особи. Якщо в США на кожних 100 потерпілих в автомобільних пригодах припадає 1,3 загиблих, в Англії - 1,7, в Німеччині - 2,2, в Чехії - 4,5, то в Україні -18, або в 4-11 разів більше, ніж у згаданих вище країнах.

Основні причини автомобільної травми: перевищення швид­кості, виїзд на смугу зустрічного руху, алкогольне сп'яніння водія (у кожному 3-4 випадках транспортної пригоди), погані дороги, порушення правил проїзду перехресть, нехтування погодними умовами тощо.

Найбільш безпечним є залізничний транспорт, але й від нього гинуть люди. Наприклад, у 1988 році на залізницях країн СНД потрапили під поїзди 6537 чол., з них 3669 загинули. Співвід­ношення загиблих до травмованих при залізничній травмі - 1:2, тобто за своїми наслідками залізнична травма значно- тяжча, ніж автомобільна. В нетверезому стані знаходилось 25 % усіх постраждалих. Поїзд, який рухається зі швидкістю 90 км/год, за 1 с проходить 25 м. Гальмівний шлях вантажного (товарного) ешелону досягає одного кілометра, пасажирського - 600-800 м. Ось чому навіть екстренне гальмування не допомагає.

Половина аварій поїздів трапляється внаслідок зламу рейок під потягом, інколи - з вини залізничників: сон на локомотиві, відволікання від спостереження за сигналами, неправильне керу­вання гальмами, помилкове сприйняття сигналів чи команд, порушення безпеки руху на залізничних переїздах тощо.

Транспортна (автомобільна, мотоциклетна, залізнична, гужова та інша) травма - це не тільки нещасні випадки чи порушення правил дорожнього руху. В практиці рідко, але трапляються випадки самогубства і навіть убивства за допомогою транспортного засобу.

Наприклад. У 1988 р. водій "швидкої допомоги" Сквирської ЦРЛ, що у Київській області, Вериженко А.М., знаходячись у стані алкогольного сп'яніння, "уазиком" здійснив убивство тещі та жінки, які йшли тротуаром у безлюдному провулку. Теща померла від багатоосколкового перелому кісток черепа, дружину з переломаним стегном відкинуло до дерев. Тоді Вериженко зупинився, щоб перевірити, чи все зроблено правильно. Знайшовши жінку ще живою, він повернувся до машини, взяв молоток і добив її кількома ударами по голові. З місця події він утік і був знайдений міліцією у заростях очерету за околицею м. Сквири. Причина злочину -систематичне пияцтво Вериженка А.М., бійки, скандали в сім'ї, знущання над дітьми, внаслідок чого дружина подала заяву про розлучення. Сама переселилась з двома дітьми (14 та 9 років) до сусідів. Суд засудив Нериженка А.М. до смертної кари.

Будь-яка транспортна пригода підлягає розслідуванню, особ­ливо у випадках, коли при цьому гинуть чи калічаться люди. Стаття 286 КК України передбачає покарання за порушення правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами: при спричиненні потерпілому середньої тяжкості тілесних ушкоджень- штраф по 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або шшравні роботи на строк до 2 років, або арешт на строк до 6 міс, або обмеження волі на строк до 3 років; при спричиненні іяжких тілесних ушкоджень або смерті потерпілого - позбав­лення волі від 3-х до 8 років; при загибелі кількох осіб -позбавлення волі на строк від 7 до 12 років. У всіх випадках - з

284

285

позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до 3 років або без такого.

Розслідування транспортних пригод з людськими жертвами нерідко складне і важке, що пояснюють їх раптовим початком і скороминучістю. Внаслідок цього увага свідків (якщо вони є) фіксується головним чином на результатах події, а не на тому, хто, що і як здійснив. Часто транспортна пригода відбувається без свідків. Ось чому в останні роки коло питань, які ставляться для вирішення судово-медичною експертизою при розслідуванні транспортних пригод, значно розширилось, а вимоги до неї з кожним роком підвищуються.

На підставі наукової оцінки слідів і пошкоджень, виявлених при розтині трупа чи огляді потерпілого, судово-медична експер­тиза може встановити певні факти, які стосуються як механізму транспортної травми в цілому, так і окремих її етапів, що має виключно важливе значення для слідчих органів. А відповідно до ст. 76 КПК України встановлення причини смерті, тяжкості і характеру тілесних ушкоджень завжди вимагає спеціальних медичних знань і не може бути вирішене іншим шляхом.

Судово-медична експертиза може науково обгрунтувати факт транспортної травми, встановити її вид, положення тіла людини в момент травми, прижиттєвість ушкоджень, їх давність тощо. Фахівець у галузі судової медицини може встановити сп'яніння у загиблого, стан його здоров'я в момент пригоди, визначити дав­ність настання смерті, іноді — вирішити інші питання медичного спрямування, що виникають під час розслідування транспортної пригоди. Звідси випливає виняткове значення судово-медичної експертизи у випадках різних видів транспортної травми.

Для грамотного виконання функцій експерта і подання правильних судово-медичних висновків при розслідуванні транспортних пригод лікарю чи фахівцю треба мати певні уявлення про травму різними транспортними засобами, вид травми, механізм її утворення, що треба розуміти під певними видами транспортної травми тощо.

Транспортна травма - це сукупність механічної дії на тіло людини частин транспортного засобу, що рухається, і утворених

ним ушкоджень, які викликали розлад здоров'я чи смерть. Це визначення універсальне, оскільки, замінивши в ньому термін "транспортний засіб" на автомобіль, мотоцикл, поїзд, трактор, гужовий транспорт тощо (за виключенням літака), отримаємо визначення, відповідно, автомобільної, мотоциклетної, заліз­ничної, тракторної, гужової травми.

Вид травми - це сукупність механічного впливу на тіло людини і утворених у неї ушкоджень внаслідок певної дії транспортного засобу, що рухається.

Видами автомобільної травми бувають: від дії зовнішніх частин автомашини - наїзд (удар виступаючими частинами), переїзд, волочіння, поєднання двох чи трьох цих видів; від дії внутрішніх частин - травма осіб, які знаходяться на передньому сидінні легкового автомобіля чи в кабіні вантажки; травма осіб, що їдуть на задньому сидінні легкової автомашини; травма осіб, що перебувають у кузові вантажного автомобіля.

Види мотоциклетної травми: зіткнення мототранспорту з іншими видами транспортних засобів, падіння з мотоцикла, що рухається, наїзд мототранспортом на нерухому перешкоду, наїзд мотоцикла на пішохода, комбіновані та атипові види.

Види залізничної травми: наїзд - удар частинами поїзда, переїзд, волочіння, стиснення тіла частинами механізму, що з'єднує вагони, поєднання наїзду з переїздом, переїзду з во­лочінням - при травмі від зовнішніх частин потягу; пошкодження всередині локомотива чи вагона - при травмі всередині поїзда.

Механізм травми - це певна послідовність механічної дії транспортного засобу на тіло людини, способів його переміщення під впливом такої дії і виникаючих у тілі явищ, що призводять до утворення пошкоджень. Наприклад, механізм травми при наїзді автомобілем, як правило, складається з удару по тілу зовнішніми частинами автомашини, що рухається, удару тілом об частини автомобіля при падінні людини на нього, удару тілом об дорогу чи якісь предмети на ній в момент падіння після відкидання автомобілем, тертя об поверхню дороги при подальшому ковзанні тіла по ній.

286

287

Треба зауважити, що механізм утворення ушкоджень при окремих видах автомобільної травми різний. Автомобільній травмі властиві основні чотири механізми утворення пошкоджень:

1. Пошкодження внаслідок удару частинами автомобіля, об частини автомобіля, об грунт чи покриття дороги, про що вже згадувалось.

2. Пошкодження внаслідок загального струсу тіла, вик­ликаного одним з ударів, перерахованих в п.1.

3. Пошкодження від здавлення тіла між колесом автомобіля і покриттям дороги, між частинами автомобіля і іншими неру­хомими предметами, або між частинами автомобіля та іншими транспортними засобами.

4. Пошкодження внаслідок тертя тіла об автомобіль, об покриття дороги при його волочінні частинами автомобіля або при ковзанні тіла по грунту.

Наїзд - це сукупність механічної дії на тіло людини і утворених у неї пошкоджень внаслідок удару зовнішніми частинами транспортного засобу, що рухається.

Переїзд - це сукупність механічної дії на тіло людини і утворених у неї пошкоджень внаслідок перекочування колеса чи гусениці транспортного засобу через тіло.

Волочіння - це сукупність механічної дії на тіло людини і утворених у неї пошкоджень внаслідок протягування людини транспортним засобом, що рухається.

Падіння з кузова вантажки чи з поїзда, а також випадіння з легкового автомобіля не розглядаються як один з видів транспор­тної травми, оскільки не підлягають під її визначення і являють собою вид дорожньотранспортної пригоди. При цьому пошко­дження утворюються від падіння з висоти при своєрідних (незви­чайних) обставинах.

Ушкодження тіла людини транспортними засобами характе­ризуються звичайно всіма ознаками, властивими дії тупих предме­тів. Разом з тим, ці ушкодження мають певні особливості, сукуп­ність яких дає змогу визначити їх транспортне походження. Транспортна травма супроводжується численністю і великою різноманітністю ушкоджень: крім незначних саден чи синяків,

утворюються шматкоподібні рани, значні відкриті переломи кісток, розміжчення м'яких тканин, розриви внутрішніх органів, частини тіла деформуються, можуть відриватися тощо.

Залежно від особливостей транспортного засобу, травма від його дії поділяється на травму наземним транспортом (шинним, рейковим, гусеничним, гужовим), водним і повітряним транс­портом. В свою чергу в травмі шинним транспортом розрізняють автохмобільну, мотоциклетну, тролейбусну, тракторну травму. Рейкова травма поділяється на залізничну, трамвайну, а в умовах певного виробництва - ще й на вагонеткову. Найчастіше трапляються автомобільна, мотоциклетна та залізнична травми.

Автомобільна травма класифікується по-різному. Для практичних цілей найбільш корисний поділ її на 2 групи (А.І. Муханов, 1974): пошкодження зовнішніми частинами (поза авто­мобілем) і внутрішніми частинами автомобіля (всередині машини) їх види перераховані вище.

Походження травми від дії автомашини, що рухається, як і її види, діагностують на підставі специфічних і характерних ознак.

Специфічні (або цілком певні, прямі, безперечні, безумовно достатні) ознаки - це контактні сліди, які виникають від безпосе­редньої дії конкретної частини транспортного засобу і характери­зуються певною формою, величиною чи рельєфом, що пов­торюють діючу частину, яка в момент травми стикалась з одягом чи тілом людини. Ці ушкодження дають змогу зіставити їх з предметом, яким вони нанесені, для встановлення їх схожості. Специфічність пошкоджень полягає в тому, що вони виникають і зустрічаються тільки при даному, певному виді автомобільної травми і не спостерігаються при інших як автомобільних, так і не автомобільних травмах. Вони формуються не часто - в 5-10 % випадків.

Специфічні ознаки автомобільної травми: відбиток фари, над­ми підфарника, решітки (облицювання) радіатора, гака, головки болта, протектора колеса, частини керма, заскочки поворотного скла, деталі приладової панелі тощо. Вони можуть бути у вигляді забруднень своєрідної форми чи у вигляді ушкоджень (саден, синяків).

288

289

Характерні (умовно або сукупно достатні) ознаки - це такі ознаки, які зустрічають найчастіше при певних видах ав­томобільної травми, але можуть виникати і при дії інших засобів чи при інших обставинах.

Характерні ознаки самі по собі ще не свідчать про дію автомо­біля чи його частин на потерпілого, не вказують на вид транс­портної травми, проте у своїй сукупності, а також при оче­видності обставин пригоди, стають достатніми для обгрунтування експертних висновків. До характерних ушкодження може бути віднесене тільки в тому випадку, коли факт автомобільної пригоди з очевидністю випливає з обставин справи, коли механізм його утворення відповідає механізму даного виду автомобільної травми.

До характерних ознак автомобільної травми належать:

• численність, обширність і різновидність ушкоджень;

• деформація частин тіла (голови, грудей, ділянки таза, кін­цівок);

• відбитки на шкірі рельєфу чи складок одягу;

• тріщини, надриви чи розриви шкіри від її надмірного розтяг­нення;

• розповсюдженість пошкоджень на дві і більше ділянки тіла;

• наявність забруднень і пошкоджень на двох протилежних поверхнях тіла (одягу);

• невідповідність по локалізації пошкоджень шкіри, кісток і внутрішніх органів;

• розшарування пошкоджених м'яких тканин;

• сліди тертя (протягування) тупих предметів об одяг чи тіло або одягу чи тіла об тупі предмети;

• забруднення одягу або тіла мастилом;

• нашарування або заглиблення в пошкодження частинок фарби чи скла автомашини тощо.

Характерні ознаки набувають особливої цінності при поєд­нанні їх між собою (3-4 не менше) та з специфічними ознаками.

Нехарактерні чи симулюючі автотравму ознаки - вся решта ушкоджень, які не підлягають під ознаки, описані вище. Вони не мають самостійного діагностичного значення, оскільки встановити факт автомобільної травми чи її вид по них неможливо.

Наїзд - це фактично удар людини виступаючими частинами автомобіля, що рухається. У більшості випадків він наноситься частинами передньої поверхні автомашини - бампером, облицю­ванням радіатора, фарою, капотом, крилом (близько 60 % випад­ків), значно рідше - боковою поверхнею машини: боковою сторо­ною крила, підножкою, кузовом (близько 30 % випадків) і рідше - задньою поверхнею: заднім бампером, кузовом, бризковиком тощо (10 %).

Механізм травми при ударі (наїзді) автомобілем може склада­тися з трьох або чотирьох фаз: перша фаза характеризується ударом пішохіда якоюсь частиною автомобіля, що рухається, друга - падінням пішохода на автомобіль, третя - відкиданням його на землю і четверта - ковзанням тіла по поверхні дороги. В кожній з цих фаз можуть виникати певні ушкодження.

При фронтальному (лобовому) ударі передньою поверхнею автомобіля пішоход отримує травму найбільш виступаючою час­тиною автомашини - бампером, фарою тощо. В момент удару відбувається передача автомобілем кінетичної енергії потер­пілому. У людини виникають контактні ушкодження від удару на рівні тих частин машини, якими вони нанесені (в ділянці нижніх кінцівок при ударі легковим автомобілем і в ділянці нижніх кінцівок, таза чи грудей при ударі вантажною автомашиною). Одночасно з цим з'являються ушкодження від загального струсу тіла, викликаного цим ударом. На автомашині утворюються вм'ятини і сліди тертя.

Дуже специфічними для удару частинами автомобіля є ушкодження, заподіяні фарою і її обідком. Вони розташовуються в ділянці стегон, нижньої частини тулуба і проявляються у вигляді саден, синяків, значних за розмірами, цілком чи частково повторюючи форму цієї частини машини. Вони можуть бути круглої або дугоподібної форми.

До специфічних при наїзді автомобілем відносяться також ушкодження від удару облицюванням радіатора, гаком, голівкою оолта та іншими частинами, що мають своєрідну форму.

При фронтальному наїзді пошкодження найчастіше нано-і-мться бампером. Зовнішньо ці ушкодження проявляються у вигляді саден, синяків і рідше ран. Вони локалізуються у верхній

290

291

третині гомілки або на різних рівнях стегна однієї чи обох кінцівок і не завжди відповідають за розмірами ширині бампера. Удар бампером (буфером) автомашини часто утворює так званий "бампер-перелом" кісток нижніх кінцівок у названих вище місцях. Морфологічні особливості бампер-переломів залежать від швидкості автомобіля, форми і ширини бампера, від товщини м'яких тканин у місці удару. Найчастіше перелом виникає внаслідок деформації згину трубчастої кістки з усіма характер­ними для цього механізму перелому особливостями. Вони дають можливість установити місце прикладання сили.

Від удару капотом або крилом автомобіля виникають великі синяки без характерної форми, з локалізацією в ділянці верхньої третини стегон, таза чи сідниць.

При ударі кутом вантажного автомобіля, автобуса, тролейбуса на тілі, крім великих синяків, іноді виникають контактні ушко­дження у вигляді саден і забійних ран, спричинених болтами, гачками, що з'єднують борти кузова, та іншими частинами, які мають характерну форму. Всі ці ушкодження є специфічними. Вони розташовуються на голові, на верхній половині тулуба або в ділянці плечей. їх форма та розміри, як правило, відповідають формі та величині частин автомобіля, якими вони залишені.

У другій, третій і четвертій фазах від наїзду автомобіля на пішохода специфічних ушкоджень м'яких тканин не утворюється. Характерними пошкодженнями для кінцевої фази даної травми є садна шкіри від волочіння, які виникають при ковзанні тіла по поверхні грунту. Останні являють собою паралельні подряпини жолобоподібної форми, червонуватого кольору, зі злущеним епідермісом, більш глибокі й широкі в місці свого початку і поверхневі та вужчі біля свого закінчення. Вони мають різну форму, довжину, ширину і локалізацію.

Решта ушкоджень, які виникають при цьому виді травми, можуть бути або характерними, або нехарактерними. Ушко­дження внутрішніх органів, що часто формуються при ударі тіла автомобілем, який рухається, частіше є результатом за­гального струсу тіла і рідше прямого удару частинами ав­томашини.

Отже, наїзд автомобіля на людину діагностують на підставі специфічних (відбитки на одязі чи тілі обідка фари, над- чи підфарника, облицювання радіатора, гака, голівки болта, гайки ,ібо іншої частини певної форми) та характерних ознак (бампер-ушкодження нижніх кінцівок, ознаки загального струсу тіла, переважна односторонність ушкоджень, їх локальність, сліди ковзання на підошвах взуття, ознаки падіння на площині тощо).

Це все ознаки наїзду з переважанням удару автомобілем. І Це виділяють наїзд зі здавленням (А.І. Муханов, 1974), для якого характерні ознаки здавлення грудей і (чи) живота ("екхімотична маска", карміновий набряк легень), відбитки на шкірі складок чи контурів одягу, симетричні переломи ребер, кісток таза, різноманітні пошкодження внутрішніх органів, відсутність слідів ковзання на взутті, одязі та шкірі.

На переїзд тіла людини колесом (-ами) автомашини вказують мого специфічна ознака та ряд характерних ознак. До специ­фічних слідів і ушкоджень одягу чи шкіри відносяться відбитки рельєфу протектора колеса. Вони можуть бути позитивними, 11і,о відображають малюнок виступаючих частин протектора, і негативними, що відображають малюнок його заглибин. І Іозитивні відбитки на шкірі можуть бути у вигляді нашарування різних речовин (пилу, бруду, фарби) або у вигляді ушкоджень (саден чи синяків). Вони за розмірами відповідають величині елементів малюнка протектора, які їх залишили.

Характерні ознаки травми, що вказують на переїзд:

• деформація (сплощення) частин тіла;

• відбитки рельєфу чи складок одягу на тілі;

• розриви одягу, тріщини, надриви або розриви шкіри від їх надмірного розтягнення;

• смугасті садна або синяки - смуги тиснення від коліс;

• просторі карманоподібні відшарування шкіри, заповнені кров'ю;

• множинні двосторонні симетричні переломи ребер, лопаток, кісток таза (типу Мальгеня);

• численні переломи остистих відростків хребців;

• невідповідність зовнішніх ушкоджень внутрішнім;

292

293

• відриви, розміжчення внутрішніх органів, розривидіафрагми, переміщення органів грудей, живота, головного мозкуз однієї порожнини в іншу, або витискування їх із порожнин;

• ознаки здавлення грудей та (чи) живота, інші.Волочіння тіла діагностують на підставі виявлення численних

саден переважно довгастої форми. Вони однаково орієнтовані з множинними заглибленнями на їх фоні у вигляді подряпин або борозенок, утворених від ковзання тіла по поверхні дороги. Тривале волочіння інколи супроводжується стиранням матерії одягу, ґудзиків, верху взуття, шкіри та кісток (ділянки "спи­лювання"), суцільним забрудненням одягу гряззю, зміщенням і вивертанням одягу тощо.

Специфічними ознаками травми всередині машини є відбит­ки маточини (рос- ступицьі) або частини рульового колеса у вигляді дугоподібних саден чи синяків на передній поверхні грудей, відбитки деталі панелі приладів, заскочки поворотного скла чи іншої деталі салона певної форми та відповідних розмірів. Для травми всередині автомобіля характерні:

• локалізація ушкоджень переважно на передній поверхні тіла;

• переломи груднини та передніх відділів ІІ-УІ ребер в поєд­нанні з ушкодженнями серця, легень, печінки;

• хлистоподібні переломи шийного відділу хребта;

• розриви зв'язок грудинно-ключичних суглобів;

• численні дрібні садна і рани обличчя та тильних поверхней кистей, в глибині яких осколки скла;

• довгасті, поперечно розташовані садна чи рани передніх поверхней колінних суглобів або верхньої третини гомілки, інколи з переломами надколінка, виростків великогомілкової кістки;

• загнані переломи шийки стегна або проникнення його голівки в порожнину таза через зламану вертлюжну западину;

• вдавлені чи дірчасті переломи лобних або тім'яних кісток;

• переломи кісток лицьового скелета, зубів, відкриті пе­реломи нижньої щелепи;

• переломи кісток нижніх кінцівок та інші.

Всередині автомобіля ушкодження найчастіше отримують пасажири переднього сидіння або кабіни, рідше - водії та пасажири заднього сидіння легкового автомобіля. Питання про те, хто сидів за кермом в момент травми, вирішується на підставі детального аналізу пошкоджень, їх властивостей та локалізації у кожного з потерпілих.

Мотоциклетна травма - це самостійна і окрема група транспортної травми. Вона найчастіше виникає внаслідок зітк­нення мотоцикла з іншим транспортним засобом (43-49 %), в результаті падіння з мотоцикла (23-37 %) і наїзду мото-транспортом на пішохода (12-13 %). Значно рідше трапляються зіткнення (наїзд) мотоцикла з нерухомою перешкодою (8-10 %), переїзд колесами через потерпілого та атипові випадки.

При мототравмі трапляються специфічні ушкодження, влас­тиві тільки їй: конкретні сліди, які відтворюють деталі мотоцикла: сліди відбитків, сліди забруднення, сліди металізації, які повторюють форму, розміри чи малюнок певної частини транс­порту.

Для мотоциклетної травми характерні поєднання тяжкої черепно-мозкової травми з пошкодженнями (переломами) кінцівок, пошкодження від загального струсу тіла та інші. Наїзд мотоциклом на пішохода часто супроводжується пошкодженнями нижніх кінцівок (переломи однієї чи обох кісток гомілки), а також травмою голови внаслідок вторинного удару при падінні пішохода, інколи - односторонніми переломами ребер.

При зіткненні мотоцикла з іншим транспортним засобом смертельні ушкодження найчастіше отримують мотоводії, травма у котрих комбінована. Характерно поєднання черепно-мозкової травми з пошкодженням кінцівок, грудей та органів черевної порожнини. Ізольована черепно-мозкова травма трапляється рідше. Остання найбільш характерна для падіння з мотоцикла: численні садна і синяки лиця, рани з відшаруванням країв від кісток, вдавлені переломи кісток передньої поверхні черепа з розповсюдженням тріщин на основу черепа, крововиливи під оболонки, в шлуночки та речовину мозку. Має місце також поєднана травма грудей і живота.

294

295

Проводячи судово-медичну експертизу у випадках мотоцик­летної травми, треба мати на увазі ще й такі характерні дані. При мотоциклетній травмі часто гине сам водій, при ній спостерігають велику кількість легких ушкоджень, травма від первинного удару частіше локалізується в нижній і середній третині гомілок, вона ніколи не буває розташована вище тазової ділянки, не викликає відшарування шкіри, пошкодження голови і скелета завжди односторонні, не зустрічаються ознаки здавлення тіла.

Залізнична травма характеризується численними значними пошкоджаннями, які локалізуються одночасно в кількох, а деколи у всіх частинах тіла. Крім наведеної вище класифікації, у залізничній травмі розрізняють (С.С. Мунтян, 1977): удар залізничним транспортом, що рухається; переїзд колесами; падіння з потягу; здавлення тіла частинами транспорту; травма всередині вагонів при залізничній катастрофі; комбіновані види.

Судово-медична діагностика залізничної травми та її видів грунтується на виявленні специфічних і характерних ознак. Виділяють наступні специфічні ознаки залізничної травми:

• відокремлення частини тіла або поділ його на частини;

• смуги осаднення від тиснення поверхнею колеса, що котиться або стрічки осаднення по краю відчленованої частини тіла;

• своєрідне садно певної форми від первинного "щипка" колесом;

• кутоподібні шматки шкіри (у вигляді великих зубців пилки) по краю розчленування;

• клиноподібний дефект тканин в зоні переїзду;

• "складчасте загладження" матеріалу одягу з металевим блиском;

• ділянки обтирання та смуги бокового ковзання;

• відбитки певних частин потяга, в тому числі буферних тарілок чи механізму, що з'єднує вагони;

• відшарування шкіри на значних ділянках і неодноразове перекручення шматків шкіри;

• шліфи в кістках та деякі інші. Для залізничної травми характерні:

• численність, обширність і різноманітність ушкоджень;

• деформація частин тіла;

296

• тріщини, надриви та розриви шкіри від її надмірного розтягнення;

• численні сліди волочіння тіла і ковзання його по поверхні шляху;

• баластна запиленість одягу та тіла;

• пошкодження гомілок мітильником локомотива, що нагадує оампер-пошкодження при автотравмі;

• лампасоподібні розриви одягу, які локалізуються на штани­нах або рукавах.

Пошкодження від наїзду потягом формуються від двоякої дії: удару частинами транспорту, що рухається, і удару тілом при подальшому падінні. Відрізнити їх при залізничній травмі не зовсім легко. В такому випадку результати огляду місця події мають виключне значення і допомагають правильно відтворити ситуацію. Домінуючим пошкодженням від удару потягом є рани, які мають значно осаднені краї, більш чітко виражені порівняно '. тими, що утворилися в момент вторинного удару тілом. Бік тіла, який зазнав первинного удару, переломи кісток і пошко­дження внутрішніх органів більш виражені, значно масивніші від пошкоджень на протилежному боці, легені розриваються відламками ребер, крововиливи в м'які тканини інтенсивніші. Інколи удар залишає відбитки якоїсь виступаючої частини гранспорта. Поверхня тіла чи одягу, якою упала потерпіла лю­дина, завжди забруднена частинами баласту та мастилом.

Отже, на наїзд потягу указують такі ознаки: специфічні відбитки певної виступаючої частини залізничного транспорту у вигляді садна, синяка, рани чи забруднення характерного малюнка, що за формою, величиною або рельєфом відповідають травмуючій частині поїзда; характерні - відносна локальність ушкоджень; переважна односторонність їх або більша вира-женість пошкоджень на боці первинного удару; добре виражені ознаки загального струсу тіла; пошкодження гомілок мітильником локомотива (так звані "скидач-пошкодження"); деформація частини тіла, що піддалась удару; баластна забрудненість одягу чи тіла на поверхні, якою впала людина на залізничну колію; і -рицини, розриви шкіри від різкого перерозгинання тіла від удару, який був спрямований на передню поверхню тіла.

297

Переїзд колесами потягу діагностують за специфічними озна­ками: поділ тіла на частини або відокремлення частини тіла; смуги осаднення чи тиснення або стрічки осаднення на відокрем­леній частині тіла; садно від первинного "щипка" колесом харак­терної довгастості, Т-подібної форми чи у формі знаку оклику; кутоподібні великі шматки шкіри по краю розчленування; кли­ноподібний дефект тканин у зоні дії колеса; "складчасте загладження" одягу і його забруднення чорною речовиною з металевим блиском; ділянки обтирання та смуги бокового ковзання; шліфи в кістках від тривалого тертя їх боковою поверхнею колеса чи об рейку при значному переміщенні тіла; добре виражені сліди протягнення тіла по залізниці та інші.

Смуга осаднення або тиснення, тобто відбиток на шкірі по­верхні колеса, виникає внаслідок осаднення епідермісу шкіри, яка має велику міцність до тиснення порівняно з підлягаючими м'якими тканинами, органами чи кістками, котрі виявляються розім'яті чи роздроблені під нею. Зразу після травми смуга (чи стрічка тиснення по краю відділеної частини тіла) м'яка, блідо-рожевого чи блідо-червоного кольору. Згодом вона підсихає і до кінця першої доби набуває темно-червоного або червоно-ко­ричневого кольору і пергаментної щільності. Ширина смуги тиснення в середньому становить 10-15 см, ширина стрічки - 3-5 см. Більш чіткий край смуги тиснення відповідає місцю дії гребеня (реборди) колеса, а менш чіткий - зовнішньому краю поверхні катання. Стрічка тиснення по краю розділення тіла значно ширша від поверхні катання колеса, ніж від його гребеня (реборди).

Садно від первинного "щипка" колесом розташоване перед початком смуги осаднення і вказує на місце первинного стикання колеса поїзда з тілом потерпілого і на його положення на рейках у момент переїзду.

Кутоподібні шматки шкіри виникають тільки на місці дії на тіло коліс потяга. Вони розташовуються по краю розчленування і нагадують великі зубці пилки. Висота і ширина їх біля основи коливаються від 2 до 7 см. Проте довжина сторін цих шматочків буває різною. Ті сторони, які повернуті у напрямку руху поїзда - коротші. В зв'язку з цим верхівки кутоподібних шматків завжди повернуті у напрямку руху. Кутоподібні шматки шкіри вказують

також на те, яка частина тіла в момент переїзду знаходилась між рейками, а яка поза ними: на частині тіла, що розташувалась між рейками, виникають менші за розмірами кутоподібні шматки від дії гребеня (реборди), на протилежній частині тіла - більші від дії поверхні катання обода колеса.

Клиноподібний дефект тканин виникає у всіх випадках переїзду коліс поїзда через тіло потерпілого. Морфологічно він являє собою повне руйнування м'яких тканин і кісток на місці переїзду. В зв'язку з більш інтенсивним травмуванням тіла колесом цей дефект у профіль має форму клина, який широкою стороною завжди повернутий до коліс. Клиноподібний дефект виникає як на кінцівках, так і на тулубі. Він діагностується зіставленням розчленованих частин тіла. При цьому ранові поверхні частин тіла, які знаходились в момент розчленування на рейці, зіставляються, а повернуті до колеса знаходяться одна від одної на відстані 5-10 см і більше.

Ділянки обтирання або смуги бокового ковзання формуються поряд зі смугами чи стрічками тиснення внаслідок здирання шкіри боковими поверхнями колес. На відміну від смуг чи стрічок тиснення ділянки обтирання мають нерівні краї і неоднакову ширину, яка коливається від 2-3 см до 12-15 см. В момент переїзду колеса здавлена ним ділянка тіла являє собою неначе жолоб, стінки якого труться об бокові поверхні колеса. У випадках, коли частина тіла, через яку здійснюється переїзд, покрита щільним товстим одягом, смуги бокового ковзання на шкірі відсутні, їх можна знайти лише на одежі.

Шліфи в кістках утворюються рідко і у тих випадках, коли тіло при переїзді колесами залізничного транспорту розчлено­вується на кілька частин. Якась частина розчленованого тіла може бути захоплена деталями поїзда, притиснута до бокової поверхні колеса, що крутиться, або до голівки рейки і в такому стані довго волоктися. При тривалому терті м'які тканини цілком стираються, а в кістках виникають поліровані площадки з поздовжніми трасами. На їх поверхні часто залишаються частини чорного мастила. Поліровані (відшліфовані) ділянки від тертя боковою поверхнею колеса розташовуються, як правило, по лузі. Шліфи в кістках - специфічна ознака залізничної травми.

298

299

Сприяють установленню факту переїзду колесами поїзда ряд характерних ознак, а саме: масивність і різноманітність ушкоджень; деформація частин тіла; тріщини та розриви шкіри від надмірного її розтягнення; розриви зсередини підшкірної основи, апоневрозів, фасцій, м'язів; розриви діафрагми, шкіри шиї, промежини та інших ділянок і видавлювання через них пошкоджених внутрішніх органів; баластна запиленість одягу та пошкоджень частинками піску, гравію, жорстви, шлаку, жужелиці, антисептика тощо.

Баластна запиленість одягу, тіла, ранових поверхонь - це значне забруднення їх баластом, тобто частинками щебеню, гравію, жорстви, піску, яким засипають залізничне полотно і на який вкладають шпали. При залізничній травмі в зв'язку з ве­ликою швидкістю поїзда чи переміщенням тіла по баластному шару полотна частини баласту потрапляють на одяг, в його складки, кишені, між шарами одягу, в природні заглибини і отвори тіла, а також у пошкодження. Наявність частин баласту на тілі, одязі та в ушкодженнях - важлива і майже постійна ознака залізничної травми, в тому числі переїзду.

Цінне експертне значення мають властивості переломів довгих кісток кінцівок при перекочуванні через них коліс потяга. О.Х. Поркшеян (1965) установив, що кістки безпосередньо під смугою тиснення виявляються роздробленими на безліч від­ламків. Кінець переламаної кістки, який знаходився назовні від колії, виявляється прямим, відносно рівним, поперечний до довгої осі кістки. На тій частині кінцівки, де відсутня смуга тиснення і яка була повернута всередину колії, виявляється косий перелом. Такі властивості перелому залежать від конструктивних особ­ливостей залізничного колеса, зокрема від розташування на ньому реборди (гребеня) з внутрішньої сторони рейки. Виявлені особливості переломів довгих кісток кінцівок допомагають вирішити питання про позу, в якій знаходився загиблий чи потерпілий в момент переїзду колесами поїзда.

Переїзд залізничним транспортом часто супроводжується волочінням жертви по полотну дороги. При цьому від ударів об шпали, рейки та тертя об баласт утворюються великі садна, чис­ленні подряпини,' рани, переломи деяких кісток, які забруднені значною кількістю мастила і частинками баластного шару шляху.

Може відбуватися велике відшарування м'яких тканин і їх стирання аж до кісток. Тривале волочіння може супроводжуватися зміщенням, вивертанням і навіть повним зриванням одягу з тіла.

При здавленні тіла між вагонами на шкірі грудей і спини звично формуються відбитки контурів буферних тарілок або замикаючих частин автозчепа у вигляді саден або синяків. Виникають пошко­дження, характерні для сильного здавлення тіла. Інші види заліз­ничної травми, як правило, не мають характерних особливостей.

Травма гужовим, водним, гусеничним і повітряним транс­портом зустрічається рідше, її властивості та можливості судово-медичної діагностики містяться в спеціальних посібниках, монографіях чи наукових статтях.

Приступаючи до розтину трупа людини, яка напевно загинула від транспортної (автомобільної, мотоциклетної, залізничної чи іншої) травми, треба в першу чергу оглянути одяг і взуття з метою пошуку на них специфічних і характерних слідів дії частин транспорту, а також дорожного покриття, в тому числі за допомо­гою лупи чи стереомікроскопа (операційного мікроскопа).

При дослідженні зовнішніх пошкоджень їх описання слід робити цілеспрямовано для визначення механізму їх утворення, якими частинами транспорту чи предметами вони спричинені, напрямку діючої сили (за зміщенням епідермісу, відшаруванням, за наявністю сторонніх включень тощо). Описуючи пошкодження, необхідно точно визначити їх локалізацію, напрямок по відношенню до осі тіла, форму, величину, колір, властивості країв, стінок, кінців і дна, стан оточуючих тканин, взаєморозташування пошкоджень, а також забруднення в них, наявність сторонніх включень і частинок (останні вилучають для передачі слідчому). Важливо виміряти відстань від пошкоджень до підошовних поверхонь стоп з похибкою на товщину підошви та підбора взуття, оскільки ці дані допоможуть уточнити взаєморозташування потерпілого і транспортного засобу в момент пригоди.

Обов'язковому фотографуванню за правилами наукової фотогра­фії підлягають специфічні і характерні пошкодження чи забруднення шкіри, внутрішніх органів і кісток. Якщо цього зробити не можна, треба скопіювати їх на поліетиленову плівку кульковою ручкою.

Важливо виявити скриті пошкодження, наприклад, крововиливи

300

301

у глибокі м'язи спини, кінцівок тощо. Для цього доцільно застосувати циркулярний розріз спереду на рівні ключиць, ззаду - в надлопатковій ділянці з наступним розрізом шкіри по середній лінії спереду і ззаду, продовживши розрізи на верхні та нижні кінцівки.

При внутрішньому дослідженні треба ретельно оглянути органи і тканини на місці до їх вилучення з метою порівняння топографії зовнішніх і внутрішніх пошкоджень, виявлення ознак загального струсу тіла та зміщення пошкоджених органів. При цьому обов'язково досліджують всі внутрішні органи, ребра, лопатки, хребет, кістки таза, трубчасті кістки кінцівок, суглоби і кістки лицьового скелета. Після огляду і дослідження пошко­джених кісток в трупі їх бажано вилучити цілком або їх фраг­менти для лабораторного дослідження з метою визначення механізму переломів і уточнення механізму транспортної травми. Переломи зображують на контурних схемах, фотографують.

Щоб висловитись про стан здоров'я людини, при розтині трупа треба обов'язково виключати, а при наявності - оцінювати хронічні захворювання, які могли бути причиною транспортної пригоди (хвороби серцево-судинної системи, органів зору, слуху тощо). Обов'язковим є визначення наявності та кількісного вміс­ту алкоголю в організмі померлого. Для цього для судово-хіміч­ного дослідження беруть з трупа і направляють в лабораторію по 20 мл крові (з крупних вен або синусів твердої мозкової оболонки) і сечі в посудині, наповненій під корок.

Направленню в судово-медичну лабораторію обов'язково підлягає також кров (не менше 10 мл) для визначення антигенної її належності у випадках наявності зовнішніх пошкоджень або кровотечі, волосся з 5 ділянок голови для порівняльного дослі­дження, про що роблять відповідний запис в кінці протокольної частини акта (висновків експерта). Інші види лабораторних дослі­джень передбачають залежно від завдань конкретної експертизи. Застосовують гістологічний метод - для визначення п'рижит-тєвості та давності пошкоджень, а також уточнення патологічних змін в органах чи для виключення їх; стереомікроскопію - для виявлення деталей пошкоджень, ознак деструкції тканин, дрібних сторонніх предметів; рентгенографію - для пошуку сторонніх предметів, переломів кісток тощо.

Лекція 11 ПОШКОДЖЕННЯ

ГОСТРИМИ ПРЕДМЕТАМИ

Поверхня предмета, яка стикаючись з тілом, діє на тканини, розрізаючи, роз'єднуючи або розщеплюючи їх, називається гост­рою, а відповідні предмети - гострими. Ушкодження, що утворю­ються від них, складають групу ушкоджень гострими предметами. У підручниках та посібниках з судової медицини М.В. Попова, М.І. Райського, М.І. Авдєєва та інших є таке визначення гострих предметів: будь-який предмет, який має гострий край або гострий кінець (або те і інше разом), відноситься до гострих.

Гострими ми називаємо такі предмети, які, діючи на тіло людини чи його одяг своїм краєм чи кінцем, спричиняють пошко­дження з певними властивостями. Ці властивості залежать від видових (групових) особливостей гострих предметів.

Гострі предмети класифікують по-різному. Звичайно виділяють основні 3 групи: ріжучі, рубаючі та колючі, а також колюче-ріжучі. Але є ще й пилячі предмети (пилки), свердлячі та довбаючі предмети, пошкодження якими зустрічають рідко і тому вивчення їх студентами робочою програмою з судової медицини не передбачено.

Типовими ушкодженнями тіла людини, що утворюються від дії гострих предметів, є рани. Залежно від виду предмета та механізму його дії на тканини розрізняють різані, рублені, колоті, колото-різані рани. Всі вони характеризуються певними ознака­ми, властивими для дії певних гострих предметів. Ці ознаки ран ми називаємо загальними. Вони дають змогу відрізнити рани, спричинені гострими предметами, від ран, нанесених тупими предметами чи пострілами з вогнепальної зброї. Але за цими ознаками не можна визначити вид гострого предмета.

До загальних ознак ран від дії гострих предметів відносять:

• певну форму ран: веретеноподібну, щілиноподібну або променисту;

• рівні, гладенькі, без розміжчень, осаднень (здирання епідер­місу), без надривів, крововиливів краї ран, які не відшаровані під підлягаючих тканин;

302

303

• відсутність сполучнотканинних перетинок між протилеж­ними краями чи у кінцях ран;

• гострі, іноді з надривами (при дії рубаючих чи певних колю­чих предметів) кінці ран;

• рівні, прямовисні стінки їх, без крововиливів у межах власне шкіри. Це не відноситься до жирової клітковини, поверхня якої від дії гострих предметів завжди має нерівний зернистий вигляд.

Пошкодження ріжучими предметами

Ріжучі предмети характеризуються наявністю леза (тобто ребра, в якому грані, що перетинаються, сходяться під дуже гострим кутом, причому це ребро ще й заточують), а також легкою (невеликою) вагою; бритва, ніж, коса, шматок віконного скла, бляхи, гострий край каменя, відламка кістки тощо.

Механізм утворення ушкоджень ріжучими предметами скла­дається з натискування на пошкоджувану частину тіла і одночас­ного руху предмета по його поверхні. Якщо взяти гостру бритву і трішки натиснути її лезом на шкіру в перпендикулярному напрямку, то пошкодження не виникне. Але вже невеликий рух уздовж подовжньої осі викличе розріз шкіри - утвориться різана рана. Отже, у механізмі формування різаної рани важливіше значення має поздовжнє ковзання леза при невеликому тиску. Разом з тим, чим більший тиск і чим довше протягування леза, тим більші та глибші виникають рани.

Від дії ріжучого предмета можуть виникати і подряпини -поверхневі лінійні пошкодження шкіри у вигляді її надрізів. Ріжучі предмети можуть відокремлювати частини тіла (вушну раковину, кінчик носа, статевий член, палець тощо) залежно від особ­ливостей знаряддя і його застосування.

Кістки ріжучими предметами, як правило, не пошкоджуються. Можуть розрізатися, наприклад, хрящі гортані, трахеї,'⁴ ребер, міжхребетні диски, на кістках - залишають насічки, чи надрізи надкістниці. Якщо в глибині рани або за її ходом зустрічаються кістки чи хрящі (гортані, передня поверхня хребта), то на місці обов'язково досліджують кількість надрізів на них. Це допоможе визначити, скільки разів знаряддя заглиблювалось у тканини.

Діагностують дію ріжучих предметів за такими видовими (чи груповими) ознаками ран:

• форма їх веретеноподібна, а при зведених краях - лінійна (в зв'язку з чим має лише довжину), а їх просвіт у вигляді перевернутого трикутника. Характерне зяяння ран завдяки скоротності шкіри чи перерізаних м'язових волокон;

• кінці ран мають насічку (поступове зменшення глибини рани від її центру до кінця в межах власне шкіри та епідермісу) та (чи) надріз (поверхневе пошкодження епідермісу лінійної форми);

• переважання довжини рани над її глибиною та шириною. Проте на шиї рана від ріжучого предмета може мати значну глибину;

• характерна сильна кровотеча, оскільки судини перерізаються, а не розриваються, а тому не спадаються;

• вони загоюються здебільшого первинним натягом і зали­шають тонкі лінійні рубці.

Як правило, рани від ріжучих предметів локалізуються на відкритих частинах тіла: на передній поверхні шиї, на обличчі, у ліктьових згинах, на передпліччях і кистях.

Для висновку про напрямок руху ріжучого предмета беруть до уваги більшу глибину рани у її початку і більшу кількість поверхневих надрізів у її кінці. Крім того, на початку і посередині розрізу поперечно розташоване волосся над раною переріза­ється, водночас як над кінцевою частиною рани волосся залишається цілим.

При наявності двох різаних ран, що перетинаються, питання про послідовність їх нанесення може бути з'ясоване при зближенні країв цих ран. У такому разі перша рана буде непереривною, а друга - східчастою, що зв'язано зі скороченням, розходженням країв.

Пошкодження рубаючими предметами

Рубаючі знаряддя характеризуються значною вагою, діють л розмаху і з силою опускаються на уражуваний об'єкт перпен­дикулярно чи похило до поверхні: теслярські або столярні сокири, сікач, сапа, заступ, лопата, шабля тощо.

304

305

Внаслідок дії рубаючих предметів утворюються рани, які відрізняються значною величиною та глибиною, їм властиві ознаки, характерні для ран від гострих предметів. Особливістю травми рубаючими предметами є ушкодження підлягаючих кісток. Якщо під ушкодженими м'якими тканинами немає близько кісток, то такі рани можна сплутати з ранами від інших гострих предметів, зокрема від ріжучих.

Серед ушкоджень рубаючими предметами в судово-медичній практиці найчастіше зустрічаються ушкодження, що наносяться різними сокирами. Для того, щоб зробити правильний експерт­ний висновок у випадках досліджень ушкоджень, спричинених сокирою, треба мати про неї певні уявлення.

Сокира — це спеціальне знаряддя, призначене для рубання. Сокири бувають лісорубні, теслярські (або сучкорубні), столярні, сокири-колуни. Крім того, існують спеціальні сокири: м'ясорубні, пожежні, мисливські, військові. Всі вони можуть застосовуватись для нанесення людині травми. Сокира складається з двох частин: власне сокири і сокирища (топориська). У власне сокирі роз­різняють обух і клин (полотно). Рубаюча кромка полотна зветься лезом, передній кут клина - носком, задній кут - п'яткою, вище якої (біля обуха) у деяких сокир є борідка. Полотно (клин) має праву і ліву щоки. Відстань між носком і п'яткою складає довжину леза. Середня маса сокири 1400-1800 г, колуна - 2200 г. Кут заточки леза лісорубних, теслярських чи столярних сокир -23°, сокири-колуна - 35° (в зв'язку з чим лезо колуна в су­дово-медичному розумінні фактично являє собою тупий предмет з ребром). В основі механізму розрубу лежить удар лезом, яке розсікає об'єкт, а щоки клина розсувають краї пошкодження. Залежно від сили розрізняють кистьовий, ліктьовий і плечовий удар сокирою.

Удари сокирою найчастіше наносять у голову, рідше вони припадають на надпліччя, верхні чи нижні кінцівки.

Морфологічна характеристика поранень сокирою залежить від того, яка частина її леза стикалася з тілом. Трапляється кілька варіантів.

Перший варіант - в тіло (голову) заглибилась тільки середня частина леза. У такому випадку рана буде веретеноподібна, при зведених краях - лінійна, довжиною від 3-4 см до 8-10 см, рідко більше, з усіма властивостями дії гострого предмета. Обидва кінці її гострі, але прямовисні, стрімкі, в них не буде насічок чи надрізів. Може утворитись коротке вдавлення епідермісу в од­ному чи обох кінцях рани.

Другий варіант - в тіло (голову) занурився носок або п'ятка. При цьому утворюється довгаста, щілиноподібна рана з усіма властивостями дії гострого предмета. Один кінець її, що відповідає дії леза, буде гострим з прямовисними стінками, а протилежний ~ роздвоєний за рахунок двох коротких надривів, які формуються від дії ребер клина носка чи п'ятки. При стуленні такої рани вона має У-подібний вигляд.

Третій варіант - в тіло (голову) заглибилось усе лезо або навіть клин сокири. У такому випадку виникає велика (довжиною 10-15 см), глибока, щілиноподібна рана з характерними властивостями дії гострого предмета. Але обидва кінці її будуть тупі, при зіставлених краях у обох кінцях можна виявити по два коротких (0,3-1 см) надриви, що утворилися від ребер клина сокири. При стулених краях рана набуває Х-подібного вигляду.

Іноді при одному ударі сокирою виникає дві рани, розділені ділянкою неушкодженої шкіри. Його спостерігають тоді, коли удар припадає на виступаючі та западаючі частини тіла (на лиці в ділянці очних ямок, на грудях в ділянці ребер і міжреберних проміжків): в місцях кісткових виступів утворюються рани, в западаючих місцях - шкіра залишається цілою.

Як правило, кожне поранення сокирою супроводжується порушенням цілості підлягаючих кісток. Пошкодження кісток голови рубаючими предметами мають свої особливості. Якщо лезо чи полотно заглиблюється в кістку, воно діє як клин, розсуваючи її своїми щоками в сторони. Залежно від глибини занурення сокири в кістку, розрізняють надруби, вруби, розруби та відруби.

Надруб характеризується порушенням цілості зовнішньої кіст­кової пластинки і прилягаючого до неї тонкого шару губчастої

306

307

речовини. Вруб являє собою більш глибоке ушкодження, яке не захоплює усієї товщі кістки. Розруб - ушкодження усієї товщі кістки з утворенням довгастого, щілиноподібного перелому, що відображає поперечний переріз клина сокири. Відруб - це цілковите відокремлення частини кістки чи тіла (А.І. Муханов, 1988).

При дії лише середньої частини леза у кістці склепіння черепа виникають лінійні, веретеноподібні надруби чи вруби. Якщо в кістку заглиблюється носок або п'ятка сокири, виникають ушкодження у вигляді витягнутих трикутників, у яких один кінець гострий, а протилежний - П-подібний. Якщо клин сокири проникає глибоко, то формуються дірчасті щілиноподібні переломи з П-подібними кінцями, від яких відгалужуються численні тріщини, а по краях розруба - надломи від щік.

При повторних ударах сокирою в голову виникають багато-осколкові переломи кісток склепіння черепа, які нагадують пошко­дження тупими предметами. Проте при уважному дослідженні нерідко в компактній кістковій речовині по краях відламків можна знайти рівні, гладенькі площадки від розрубу - так звані шліфи, які є характерною ознакою дії рубаючого предмета, що і вирішує питання про застосований предмет. Шліфи формуються лезом сокири і завжди відображають його нерівності (чергування дрібних заглибин, ум'ятин, щербин, виступів між ними тощо), їх часто використовують для медико-криміналістичної іденти­фікації знаряддя травми (див. нижче). Ось чому кістки зі шлі­фами при розтині трупа треба обов'язково вилучити і передати слідчому.

При кількох ударах сокирою по голові іноді можна встановити послідовність їх нанесення. Після утворення рани краї її дещо розходяться. Якщо рана, що виникла від другого удару, косо перетинає першу, то при зведенні країв перша рана має вигляд прямої лінії, а друга - зигзагоподібна чи східчаста. Тріщини, які виникли при другому ударі, не перетинають тріщин, що з'явились при першому ударі (ознака Шавіньї).

Удари сокирою по кінцівках нерідко супроводжуються відок­ремленням (відрубом) пальців, усієї кисті; трубчасті кістки перед-

пліччя чи гомілки можуть бути цілком розрубані. На них також можна знайти шліфи від дії леза.

Від дії колуна (тобто тяжкої сокири для коління дров), кут заточки леза якого не дуже гострий (іноді навіть трохи заокруг­лений), можуть виникати рани, схожі на рани від тупих предметів з ребром, оскільки краї їх бувають дещо осаднені (здерті), з крововиливами, в кінцях спостерігають окремі сполучнотканинні перетинки. Знайшовши таку рану на тілі людини, її треба діагнос­тувати як таку, що утворилась від дії тупого предмета з ребром. Це, однак, не буде суперечити тому, що вона була нанесена тупим лезом колуна або іншої сокири.

Пріоритет у судово-медичному дослідженні ушкоджень рубаючими предметами належить І.В. Скопіну, який виконав з цього приводу докторську дисертацію і видав монографію (1960). Посилаючись на дані І.В. Скопіна, М.І. Авдєєв (1976) стверджує, що від дії леза сокири краї рани осаднені і через кілька годин після появи рани починають підсихати. Причому при ударі знаряддям перпендикулярно до поверхні шкіри осадняються обидва краї рани. Це осаднення іноді буває нерівномірним. Краї рани від леза сокири можуть бути забруднені. Контактно-ди­фузійним методом в таких краях може бути виявлене залізо.

З думкою І.В. Скопіна та М.І. Авдєєва можна погодитися лише частково, оскільки від леза сокири (за виключенням сокири-колуна) краї рани не можуть бути осаднені внаслідок того, що воно діє як гострий предмет, розсікаючи тканини. Осаднення країв рубленої рани може мати місце лише в певних випадках. Наприклад, при ударі сокирою під гострим кутом до тіла в шмат-коподібній рані на одному її краї, зокрема на нижньому клапті, може утворитися осаднення від дії тупої частини сокири - її щоки, до якої притискується шкіра під час заглиблення клина в тіло. Здиратися краї рубленої рани можуть шорсткими поверхнями щік полотна при зануренні в тіло всього клина сокири, який значно розсовує протилежні краї рани. Але такі випадки зустрічаються рідко і складають, найімовірніше, виключення з правил.

Сокиру чи інший рубаючий предмет нерідко застосовують для вбивства та розчленування трупа вбитої людини.

308

309

Наприклад: 1. Влітку 1992 р. в.озері м. Ново-Волинська Волинської області виловили тулуб чоловіка. Ця звістка стрепенула все місто. Вбивцею виявилась "рідна" жінка, яка зарубала п'яного чоловіка сокирою. Потім тією ж сокирою розрубала труп на шматки і рознесла по місту: тулуб викинула в озеро, ноги - на смітник, а голову та руки - в громадські туалети. Сокиру занесла в ліс і заховала на його околиці. Під час розслідування справи вона сама показала всі місця схованок.

2. Наприкінці лютого 1997 р. селянин із села Кип'ячки Терно­пільського району виїхав у поле до скирти по солому і натрапив на труп людини без голови. Спочатку засумнівався, сприйнявши його за манекен, а потім повернувся у село і розповів про побачене односельцям... На місце незвичайної події, де був знайдений обезголовлений труп молодої жінки, виїхала оперативна група, керівництво обласного управління мілі­ції, працівники прокуратури. Найсуттєвішим і найважчим було встановити особу жінки. Виявилося, що у ближніх селах району ніхто не пропав. Почалася наполеглива робота розшуку серед тих, хто в останній час пропав безвісти. І ось жінка, яка приїхала із Збаразького району, впізнала тіло своєї дочки. Останній раз мати бачила свою дочку 20 січня 1997 р., коли та приїжджала разом з чоловіком і півторарічною дитиною. Онуку залишили бабусі, а подружжя автомашиною повернулось в Тернопіль, де наймало квартиру. Через 2 тижні мати приїхала у місто, стривожена тим, що від дочки немає вістки. Зять сказав, що дружина кудись запропастилася - вийшла з дому і дотепер немає. Тоді мати прийшла у міліцію і заявила у розшук... З'ясувалось, що чоловік завів собі коханку, про яку дізналася дружина. Це вилилось у постійні сварки. Одна з таких суперечок переросла у вбивство. Задушивши дружину, чоловік заніс тіло у ванну кімнату, де звичайною господарською сокирою відрубав голову. Потім упакував голову й тіло у поліетиленові мішки, завантажив усе це в автомобіль і відвіз у різні місця. Голову викинув у річку Серет (біля містка по об'їзній дорозі), тіло - у безлюдне поле за десяток кілометрів від міста, сокиру викинув у сміттєвий ящик, а закривавлений одяг спалив.

Пошкодження колючими предметами

Колючі предмети характеризуються легкою вагою, подов­женою формою і наявністю гострого кінця. Ушкодження колючими предметами трапляються частіше ушкоджень ріжу­чими чи рубаючими предметами. Відмітна особливість цих по­ранень - невеликі зовнішні розміри рани та значна їх глибина,

310

тобто має місце значне переважання глибини рани над розмірами шкірного отвору. Це робить їх мало помітними і дуже небез­печними для життя.

Наприклад. В одному з сіл працівники колгоспної ланки взимку вивозили гній від ферми у поле на майбутню плантацію цукрових буряків. Вони вантажили добриво на тракторні сани за допомогою ручних габлів. Через необережність одна з колгоспниць, що працювала поруч з К., ударила її гоблями в ділянку верхньої повіки лівого ока. З'явилось кілька крапель крові. В той же день К. звернулась у ФАП до акушерки за допомогою. Акушерка обробила рану величиною 0,7x0,3 см діамантовим зеленим наклала асептичну пов'язку, ввела протиправцеву сироватку і порадила звернутись на наступний день до окуліста в районну поліклініку. К. так і зробила. Офтальмолог розпитала К. про пригоду, яка їй була надана допомога, оглянула ліве око, в тому числі поранення, що вже покрилось кірочкою, перевірила гостроту зору, який виявився нормаль­ним, дала вказівку медсестрі закапати ліве око краплями і накласти пов'язку. К. була відправлена додому. Через 5 днів К. помітила, що зір на ліве око знизився, предмети вона почала бачити "неначе в тумані", підвищилась температура тіла. Вона звернулась до акушерки, яка транс­портувала К. у районну лікарню. Через кілька днів К. померла (на 12-й день після травми). На розтині знайдений рановий канал довжиною 8 см, який починався в ділянці верхньої повіки лівого ока, проходив через тонку верхню стінку лівої орбіти і закінчувався сліпо в речовині лівої півкулі головного мозку. Розвинулись різко виражені явища лепто-менінгіту, що й викликали смерть.

Глибоке проникнення складає головну небезпечність колотих поранень. Внутрішні органи, зокрема серце, легені, печінка, шлу­нок, кишечник легко досяжні навіть для коротких клинків, оскільки знаходяться на глибині 2,5-4 см від поверхні шкіри і не захищені суцільними кістками. Ребра для колючого предмета звичайно не становлять перешкоди, тому що такі знаряддя легко проходять у міжреберні проміжки, а ніж чи кинджал можуть навіть перерізати ребро, особливо його передній кінець або його хрящ.

При ушкодженнях колючими предметами нерідко зустрічають­ся значні внутрішні кровотечі в плевральну та черевну порож­нини, в серцеву сумку, тому що довгий вузький канал і невеликий отвір у шкірі можуть перешкодити виливанню крові назовні.

311

Від дії колючих предметів утворюються рани, іноді подря­пини (наприклад, кінцем голки, цвяха, вістрям клинка), а при ударі в голову чи груди можуть виникати дірчасті переломи плоских кісток (черепа, груднини, лопатки). Локалізація колотих ран досить характерна: частіше вони зустрічаються на грудях, спині та животі, рідше - на голові, шиї чи кінцівках.

Форма перелому від колючих предметів нерідко відтворює поперечний перетин діючого знаряддя. Кістки з переломами, викликаними колючими предметами, при розтині трупа треба вилучати і зберігати як речові докази або передати слідчому. Те саме стосується випадків, коли в рані знаходять відламки предме­тів, які застрягли в кістках.

Властивості ран від дії колючих предметів, їх морфологічна характеристика, що має важливе значення для діагностики групо­вих особливостей знаряддя, залежать від видових (групових) особливостей цих предметів. У підручниках з судової медицини М.В. Попова, М.1. Райського можна знайти різні класифікації колючих предметів: конічні, циліндричні, пірамідальні, гостроко-нічні з гранями, колюче-ріжучі тощо. А в навчальних посібниках М.І. Авдєєва, О.П. Громова, у підручнику під редакцією В.М. Крюкова класифікація колючих предметів взагалі відсутня.

Ми дотримуємося класифікації колючих предметів, запро­понованої і обгрунтованої А.І.Мухановим (1964). Виявляється, що всю різноманітність колючих предметів можна об'єднати всього у три підгрупи:

• колючі предмети з безреберною поверхнею;

• колючі предмети з ребрами;

• колючі предмети з одним або двома лезами.

А. Колючі предмети з безреберною поверхнею - це голка, шило, спиця, шпичка, круглий цвях, стилет, шпага, дротик тощо, які мають на поперечному перерізі круглу або овальну форму. Вони діють на тканини своїм кінцем, внаслідок чого утворюється точкова ранка. Залежно від діаметра знаряддя рани часто бувають і значно більші, але вони рідко бувають більшими 0,5-1 см, тобто вони дрібні. Бокова поверхня таких предметів, просуваючись у глибину, розсуває тканинні структури, здав-

312

мюючи їх по окрузі. Якщо травмуючий предмет видалити, то розсунуті тканини внаслідок їх еластичності спадаються і утво­рюють щілиноподібну (рідше - овальну) рану з гострими кінця­ми. Розірвані дрібні судини легко тромбуються і кровотеча часто буває незначною.

Якщо поперечний діаметр предмета невеликий (голка, шило, спиця, шпичка, дротик), то отвір буває настільки малий, що може залишатися непомітним, особливо у прихованих ділянках тіла. Якщо колючий безреберний предмет має більший діаметр -5-Ю мм (наприклад, круглий цвях, стилет, шпага) та різко виражену конічну форму, якщо він зовні не дуже гладенький, заржавілий чи забруднений, то при зануренні в тіло він може захоплювати епідерміс і здирати його по краю отвору. Внаслідок цього після смерті здертий край рани дещо підсихає і утворює поясок осаднення, як у вхідному вогнестрільному отворі. Ця обставина не раз була причиною помилок, коли колоті рани вважались вогнестрільними і навпаки. Тут треба пам'ятати, що кульові вогнестрільні отвори, як правило, круглої форми і мають дефект тканини.

Про те, що колючі предмети з безреберною поверхнею в основному розсувають, а не пошкоджують м'які тканини, свідчить наступний приклад.

Наш сучасник француз Мірен Дайо сотні разів пронизував свої груди чи живіт шпагою, яка виходила за спиною на 20-30 см. Більшість людей вважало, що це шахрайський трюк чи спритна витівка. Тому було проведене клінічне обстеження Мірена Дайо, яке зафіксувало кілька сотень проколів серця, легенів, шлунка і нирок. Кожного разу М. Дайо вводив у тіло шпагу протягом 20-30 хв і стільки ж часу виймав назад. Цей феномен пояснюється тим, що повільне введення гострого безреберного предмета розшаровує тканини і відсуває убік кров'яні судини, стінки яких досить еластичні.

Рани від колючих предметів з безреберною поверхнею своїми довшими розмірами завжди розташовані паралельно ходу еластичних скорочувальних волокон шкіри - лініям Лангера.

Лінії Лангера (на честь німецького анатома, який у 1861 р. детально дослідив еластичні властивості шкіри людини) - це

313

круглі чи стрічкоподібні, прямі чи звивисті волокна сполучної тканини шкіри. Якщо в певному місці число їх збільшується, то вони з'єднуються між собою гілками у вигляді сітки, яка легко розтягується у напрямку волокон, а потім набуває знову первин­ного вигляду. Саме цим обумовлена еластичність шкіри. Дослі­дження Лангера також показали, що сплетіння сполучно­тканинних волокон являє собою решітчасте утворення судинних пучків з петлями, подовженими діагонально. Чим вужчі петлі, тим паралельніше розташовані судинні пучки. За Лангером напрямок ходу еластичних волокон шкіри постійний і в різних ділянках тіла неоднаковий. Ось чому рани від колючих предметів з безреберною поверхнею мають не круглу, а щілиноподібну форму і їх подовжні розміри у певних частинах тіла розташо­вуються паралельно.

Мікроскопічно (на зрізах, паралельних поверхні шкіри через всю рану) в таких ранах знаходять згущення сполучнотканинних волокон у їх краях, а також розриви цих волокон - в одному чи обох кінцях рани. Це дуже цінна морфологічна ознака, оскільки іноді лише при гістологічному дослідженні вдається віддифе-ренціювати рани і таким чином правильно встановити особливості травмуючого знаряддя.

У плоских кістках колючі предмети з безреберною поверх­нею можуть утворювати дірчасті переломи, які за своїми властивостями подібні до вогнестрільних кульових, особливо у кістках склепіння черепа. При дії колючих предметів найбільші відколи внутрішньої кісткової пластинки лежать під склепінням черепа, на твердій мозковій оболонці, а при безпосередній стереомікроскопії в коморках оголеної губчастої речовини зна­ходять дрібні кісткові відламки. При вогнестрільних ушко­дженнях крупні відламки відсутні (вони дуже подрібнюються і заносяться кулею у рановий канал), а коморки губчастої речовини порожні.

Б. Колючі предмети з ребрами - багнет, заточений три-чи чотиригранний пилник, такий же стилет, викрутка, чотирире-берний цвях, інші предмети з реберною поверхнею. Тіло таких предметів витягнуте у вигляді піраміди з гострим кінцем. Вони можуть мати 3, 4, 5, 6 і більше ребер. Поперечний переріз їх

314

має вигляд трикутника, чотирикутника, квадрата, п'яти- чи шестикутника. Пошкодження утворюються за рахунок дії ребер (а не граней), і чим ребер менше, тим кути їх гостріші і тим більшу травмуючу дію вони справляють на тканини.

Від дії колючого предмета з трьома ребрами виникають дрібні, променисті за формою (трипроменисті, дещо трикутні) рани, оскільки від кожного ребра утворюється по одному надриву. В більшості випадків вони не складають ніяких труднощів для діагностики.

Від предмета з чотирма ребрами формуються рани двох видів: або це чотирипроменеві рани, кожний промінь яких виникає від дії окремого ребра або щілиноподібні (дещо овальні) рани, на протилежних краях яких симетрично розташовані по одному невеликому надриву. Це залежить від місця нанесення ушкоджень і особливостей розташування ліній Лангера. При дії плоского чотириреберного предмета (наприклад, викрутка з незаокруг-леними ребрами) рани можуть мати щілиноподібну форму з двома короткими надривами в обох їх кінцях. Кількість ребер у пред­мета визначають за числом надривів у рані.

Колючий предмет з п'ятьма ребрами залишає дрібні пятипро-менисті рани. Промені від них короткі, не більше 2-3 мм, іноді вони різні за довжиною, від певного одного чи двох ребер можуть утворитися лише невеликі сліди вдавлення, оскільки не завжди кожне ребро спроможне викликати надрив шкіри.

Якщо діяв колючий предмет з шістьма ребрами, то в типових випадках виникають невеликі щілиноподібні (іноді дещо овальні) рани, розташовані своїми довшими розмірами паралельно лініям Лангера. Проте на краях таких ран можна знайти по два неглибо­ких надриви чи сліди тиснення, розташованих один напроти другого. Кінці ран відповідають двом ребрам колючого предмета, по два надриви по краях, відповідно, чотирьом ребрам. Такі властивості ран обумовлені тим, що ребра у колючого предмета л шістьма ребрами тупі, і не кожне з них не завжди може викликати розрив шкіри.

У колючих предметів з більшою кількістю ребер грані сходяться під дуже тупим (більше 120°) кутом, поперечний переріз їх наближається до круга, тому рани від них щіли-

315

ноподібні, розташовані паралельно лініям Лангера. Ці рани майже нічим не відрізняються від ран, утворених предметами з безреберною поверхнею.

В. Колючі предмети з лезом (лезами) - це такі предмети, які мають плоский клинок і рукоятку. Якщо у клинка один край заточений, а протилежний - у вигляді П-подібного утво­рення, то це колючий предмет з одним лезом і обушком (чи спинкою). До них належать різні ножі: фінський, мисливський, багнетний, кухонний, складаний тощо. Якщо обидва краї клинка заточені, то це колючий предмет з двома лезами, наприклад, кинджал або двосічний клинок. Такі предмети, знаряддя чи зброю ще називають колюче-ріжучими предметами. У клинках розріз­няють скіс (чи скоси - у кинджала) та вістря (гострий кінець).

Серед колючих предметів у судово-медичній практиці найчас­тіше ушкодження спричиняються саме такими предметами. Заглиблюючись прямовисно в тіло людини, перераховане знаряддя чи зброя не розщеплюють (розсовують) тканини, а розсікають (перерізають) їх. Розріз завжди робить лезо чи леза, а вістря відіграє допоміжну роль, неначе вказує, прокладає шлях.

При пораненні колючим предметом з одним лезом виникає невелика (довжиною до 2-3 см) рана щілиноподібної форми. Нерідко форма її може мати дещо веретеноподібний вигляд (як у короткого, товстого веретена), а при значному зяянні - набли­жатися до овалу, що залежить від локалізації ушкодження та щільності шкіри і підшкірної основи. Краї рани завжди рівні, гладенькі, без осаднення, в них немає крововиливів, розміжчення тканин, розривів, вони не відшаровані. Стінки рани стрімкі, прямовисні. Один з кінців рани, що сформувався за рахунок дії леза, гострий, без насічки чи надрізу або інших додаткових ушкоджень. Другий кінець рани може бути гострим, закругленим, П- чи М-подібним, залежно від товщини обушка та вираженості у ньому ребер.

При зіставленні країв таких ран вони прямолінійні, але відпо­відно до дії обушка, утворюється два коротких надриви від ребер спинки, тобто лінія роздвоюється і рана набуває У-подібного вигля­ду. Дослідженнями Т.О. Будак (Київ) установлено, що надриви в одному кінці рани виникають у тому випадку, коли товщина обушка

316

становить 0,2 см і більше. Якщо обушок має товщину менше 0,2 см, то кінець рани, утворений ним, буде гострим або трохи заокруг­леним, роздвоєння лінії при стуленні країв рани не спостерігають.

Поранення колючим предметом з двома лезами (кинджалом або двосічним клинком) мають менш характерні особливості. Рана від такої зброї звичайно щілиноподібна чи дещо веретено­подібна, невелика (довжиною до 3-4 см у типових випадках), з рівними, гладенькими краями, прямовисними стінками. Краї її не розміжчені, не осаднені, без крововиливів. Обидва кінці рани завжди гострі без насічок чи надрізів. Зяяння її залежить від розташування що до ліній Лангера, найбільш вона зяє, коли проходить у поперечному напрямку до цих волокон. Якщо рана розташована паралельно сполучнотканинним волокнам шкіри, то зяяння буде незначним.

Невеликі рани від колючих предметів з двома лезами на­гадують рани від колючих предметів з безреберною поверхнею. Допомагають у диференційній діагностиці величини ран (від дії предметів з безреберною поверхнею рани рідко бувають біль­шими 0,5-1 см у довжину), розташування їх відносно до ліній Лангера (кілька ран від двосічного клинка, що знаходяться поруч, розташовуються незалежно до напрямку сполучнотканинних волокон шкіри) та мікроскопічне дослідження площинних зрізів (від предмета з двома лезами по краях рани не спостерігають згущення волокон шкіри, оскільки вони пересікаються лезами).

При витягуванні клинка колючого предмета з одним чи двома лезами з рани, повертанні його в рані чи рухові жертви виникає додатковий розріз - один або кілька. Він може бути продов­женням основного розрізу, але звичайно відходить від нього під деяким кутом і легко розпізнається.

Нерідко поранення колючими предметами з одним чи двома лезами наносять з тиском на лезо. Це частіше відбувається під час витягання клинка з тіла. У такому випадку спостерігають виражену колюче-ріжучу дію предмета, яка характеризується поєднанням колючої та ріжучої дії клинка і леза. Утворюються справжні колото-різані рани: один кінець їх гострий, закруглений, II чи М-подібний, стрімко заглиблюється в тіло, а протилежний пиляє собою один з кінців різаної рани, який переходить у на­січку чи надріз, або і те і інше разом. Отже, колото-різані рани

317

виникають від дії колючих предметів з одним чи двома лезами. Кількість лез у клинка визначають за властивостями кінців рани.

Зовнішні розміри отвору в шкірі часто бувають менші пере­тину клинка ножа чи кинджала, оскільки шкіра дещо скорочується чи спадається. Проте це не завжди відноситься до колото-різаних ран, які можуть мати довжину 5-6 см, іноді більшу.

Пріоритет у судово-медичному дослідженні пошкоджень одягу та тіла людини колючими предметами з лезом (лезами) належить українським ученим, нашим співвітчизникам Т.О. Будак (Київ), С.П. Прибильовій-Марченко (Харків), В.І.Костильову (Луганськ), а також російським ученим В.Я. Карякіну (Саратов-Новосибірськ), А.П. Загрядській (Нижній Новгород).

Дослідження пошкодженого гострими предметами одягу має велике значення при розслідуванні злочинів проти здоров'я чи життя людини, являє собою часто самостійний вид експертизи і в даній лекції не розглядається.

Особливості ушкоджень, спричинених власною чи сторонньою рукою

Нерідко правоохоронні органи чи суд запитують, а судово-медична експертиза може визначити власною чи сторонньою рукою заподіяні ушкодження при застосуванні гострих предметів. Вирішення цього питання допомагає слідству встановити: було в конкретному випадку вбивство чи самогубство. Ушкодження, нанесене самому собі власною рукою, не обов'язково є само­губством. Воно може бути і випадковим.

При ушкодженнях ріжучими предметами на дію власної руки (з метою покалічення членів, симуляції нападу, само­губства) вказують такі особливості травми чи обставин:

• характерна локалізація ран на передній поверхні тіла, досяжній для власної руки: на шиї, на передній поверхні грудей (в ділянці серця), на животі, на передніх поверхнях передпліч, промене-зап'ясткових та ліктьових суглобів тощо;

• їх численність, паралельність і поверхневість (людина приміряється, дещо щадить, "шкодує" себе);

• іноді обмотування тонкої рукоятки небезпечної бритви шматком ганчірки, іншим аналогічним предметом з метою кращої фіксації леза в руці і захисту кисті від травми;

318

• відносно чиста від крові долонна поверхня кисті, якатримала ріжучий предмет (бритву).

Для ран від сторонньої (чужої) руки характерні:

• поперечно розташовані рани пальців і (чи) долоні при самозахисті, коли той, хто обороняється, схоплює клинок ножа чи кинджала нападаючого з метою відвернути його удар, рани на тилі кистей, на задній поверхні передпліч, плечей, що також виникають при спробі захиститись;

• локалізація однієї чи кількох значних ран на будь-якій ділянці тіла, але переважно на шиї, обличчі, руках.

Пошкодження рубаючими предметами частіше завдають сторонньою (чужою) рукою з метою вбивства, і розташовуються нони, як правило, на голові. Це одна чи кілька великих, щіли­ноподібних ран з певними властивостями та розруби кісток з утворенням численних відламків. Під ними - ушкодження голов­ного мозку і його оболонок різного ступеня вираженості.

Ушкодження сокирою, нанесені власною рукою, мають певні морфологічні особливості, які звичайно дають змогу вирішити дане питання. Для дії власної руки характерні:

• численність і поверхневість ушкоджень. Таке поєднання дуже своєрідне в зв'язку з неможливістю нанести самому собі сильних ударів по голові. Власною рукою зробити плечовий розмах сокирою і вдарити себе по голові не можна, тому удари незначні і здійснюються вони лише з кистьового чи ліктьового розмаху. Саме численність неначе компенсує поверхневість, відображаючи намагання ударяючого нанести собі смертельні ушкодження. Кількість окремих поранень, що зустрічаються в подібних випадках, велика - від кількох десятків до сотні і навіть більше. Ушкодження м'яких тканин завжди більш численні, ніж врубів чи надрубів у кістках, оскільки деякі з ударів розрубують тільки шкіру;

• єдина направленість і локалізація ушкоджень в найбільш доступних місцях. Вони і кісткові вруби чи надруби направлені спереду назад майже паралельно одні одним і розташовані в лобній і тім'яній ділянках поблизу від стрілоподібного шва. Це пояснюється тим, що частіше сокирище знаходиться перед

319

обличчям і удари наносяться за допомогою обох рук кистьовими чи ліктьовими розмахами;

• певне положення рубаючого знаряддя під час ударів. Біль­шість ударів при спробі покінчити життя наноситься п'яткою сокири. Менша кількість ушкоджень виникає від дії середньої частини леза і майже ніколи удари власною рукою не наносяться носком сокири. Внаслідок цього більшість ушкоджень на шкірі та в кістках мають форму витягнутих трикутників (П-подібний передній кінець і гострий - задній). Передня П-подібна частина цих ушкоджень завжди більш глибока;

• відсутність ушкоджень головного убору. Самогубці, як правило, оголюють голову перед нанесенням по ній ударів. Якщо пошкодження знайдені і на головному уборі, то це характерно для дії руки сторонньої особи (І.В. Скопін, 1960);

• відсутність ознак боротьби і самозахисту характерна для самогубств. Неможливо собі уявити випадок, щоб людина, якій наносять багато поверхневих ушкоджень голови сокирою, не чинила при цьому опору нападаючому. Опір чи навіть зміна положення голови призведе до втрати ушкодженнями їх власти­востей (паралельності, певної локалізації тощо). Крім того, повинні також неминуче з'явитися знаки боротьби і самозахисту різного характеру і розташування;

• знайдення на трупі інших ушкоджень, спричинених іншим способом, або тих, що також мають властивості, типові для дії власної руки.

У випадках самоушкоджень чи навмисного покалічення членів сокирою найчастіше відрубують пальці рук чи ніг.

При ударах сокирою, нанесених сторонньою рукою, ушко­дження глибокі і мають різну локалізацію. Напрямок ран і власти­вості їх кінців залежать від взаєморозташування потерпілого і нападника, причому при зміні цього взаєморозташування, вони також змінюються. Трапляються ознаки самозахисту, найчас­тіше у вигляді надрубів чи розрубів рук, що виникають при спробі захиститися від ударів сокирою.

Як і при пораненні ріжучими та рубаючими предметами, у випадках нанесення ран колючими предметами фахівець може

тоді висловитись і певним чином обгрунтувати: власною чи < іоронньою рукою вони заподіяні. При цьому необхідно врахо-иуиати локалізацію ран, їх кількість, глибину і напрямок ранових каналів, пошкодження одягу, сліди боротьби і захисту тощо.

При самоушкодженнях колоті рани локалізуються у місцях, доступних для дії власної руки, частіше на передній поверхні грудей, в ділянці серця, рідше - на животі. Проте рани в цих ділянках можуть бути спричинені і сторонньою рукою. При дії чужої руки рани можуть розташовуватись як на передній по­верхні тіла (в тому числі і в ділянці серця), так і в інших частинах тіла, наприклад, на спині, сідницях чи нижніх кінцівках. Лока­лізація ран у місцях, недосяжних чи не зручних для нанесення ударів власною рукою, уже є показником дії сторонньої руки.

Особливе значення мають пошкодження кистей і передпліч, спричинених колючими знаряддями з одним чи двома лезами, оскільки нони свідчать про спробу захиститися від нанесених ударів і, отже, про дію чужої руки. На це вказують і різані рани пальців і долоней.

Має значення взаєморозташування колотих ран. Якщо вони розташовані далеко одна від одної, неначе безладно, то це більш характерно для нанесення ударів сторонньою рукою.

Рани, заподіяні колючими предметами як власною, так і чужою рукою, можуть бути одиночними і численними. У випадку розта­шування поодинокої рани в місці, недоступному для власної руки, експерт може висловитись про дію сторонньої людини. У нашій практиці був випадок, коли самогубця при одиночній рані в ділянці яремної ямки сформував три ранових канали, тричі ударивши '■■■бе довгим кухонним ножем, не виймаючи цілком клинка з рани.

Наявність численних ран, розташованих на обмеженій ділянці і їла, частіше в ділянці серця, більш характерна для дії власної руки. При цьому більшість ран має невелику глибину і тільки одна-дві з них проникають в порожнину і ушкоджують серце, легені, аорту, інші крупні судини, поранення яких швидко веде до різкого ослаблення організму і смерті, внаслідок чого нане­сення подальших глибоких ран самому собі стає неможливим.

При дії чужої руки колоті рани також можуть бути численними, але в поєднанні з іншими ознаками (локалізація, глибина та інше) численність ушкоджень може вказувати і на дію сторонньої люди-

320

321

ни. Але якщо знайдені численні ушкодження серця, крупних судин, то це наймовірніше показник нанесення поранень чужою рукою.

Ушкодження сторонньою рукою, як правило, глибокі. Дуже рідко поряд з глибокими колотими ранами знаходять поверхневі. При нанесенні ран власною рукою поруч зі смертельною глибо­кою раною часто розташовані поверхневі, "примірочні" уш­кодження, що знаходяться близько від основного поранення.

У випадках численних колотих ран однаковий напрямок ранових каналів у поєднанні з іншими ознаками (обмежена локалізація, поверхневість деяких пошкоджень, проникнення в серце чи аорту лише одного-двох каналів) уже є показником нанесення їх власною рукою. При заподіянні численних ран сторонньою рукою ранові канали мають дещо різний напрямок (В.Я. Карякін, 1966).

Ушкодження власною рукою звичайно наносяться в оголену ділянку тіла, але буває, що їх спричиняють і через одяг. Тому наявність чи відсутність пошкоджень одягу колючим знаряддям в ділянці розташування рани на тілі не є вирішальною діаг­ностичною ознакою.

Більш суттєве значення мають пошкодження одягу, які виникли в результаті боротьби (свіжі її розриви, особливо по швах, чи навіть відриви частин одягу, наприклад, коміра, рукава, ґудзика). Але й вони не мають безперечного значення. Проте пошкодження одягу в поєднанні з іншими ознаками дії чужої руки може набути вагомого діагностичного значення.

Нерідко пораненню колючим предметом передує бійка, під час якої можуть виникнути садна, синяки і навіть рани різної локалізації, що частіше трапляються на обличчі і пальцях рук. Іноді жертву спочатку оглушують ударом по голові якимось тупим продметом, а потім уже наносять ушкодження колючим знаряддям. Сліди захисту можуть бути у вигляді наскрізних ушкоджень кисті, пальців і передпліччя колючим предметом. Вони є характер­ною ознакою того, що ушкодження наносились іншою людиною. Відсутність слідів боротьби і самозахисту не виключає спри­чинення ушкоджень сторонньою рукою, оскільки удар колючим предметом міг 'бути нанесений раптово або людині, що зна­ходилась у стані сну чи значного сп'яніння.

322

І Іеобхідно зазначити, що питання про нанесення ушкоджень п>г грими предметами власною чи сторонньою рукою повинне вирішуватися на підставі сукупності усіх ознак, а не якоїсь однієї і них. Тільки комплексне оцінювання усіх знайдених змін з урахуванням даних огляду місця пригоди сприяє у більшості випад­ній успішному вирішенню цього важливого для слідства питання.

Можливості встановлення знаряддя травми та ідентифікації гострих предметів

Одним з основних завдань судово-медичної експертизи механіч­них ушкоджень є визначення знаряддя чи предмета, яким нанесена ірлмма. Вирішення цього питання може бути здійснене по слідах, іалишених цим знаряддям чи предметом на різних об'єктах (одязі, шкірі, хрящах, кістках, внутрішніх органах тощо).

Можливість визначення видових чи групових ознак знаряддя ір.пши випливає з морфологічної характеристики видових чи ірупових ознак ран від дії ріжучих, рубаючих та різних колючих предметів.

Вивчення різноманітних слідів, залишених у м'яких тканинах, внутрішніх органах, хрящах і кістках, дає змогу встановити рошіри, форму та інші загальні ознаки слідоутворюючого предмета. Колоті рани краще відображають розміри і форму ні.ірядь, ніж рублені та колото-різані. Різані рани у цьому шлношенні становлять найменшу цінність.

11а гнильно змінених трупах рани шкіри рекомендують вирізати, ін/іпрепаровувати від м'яких тканин і після обезжирення і висушу­вання помістити на кілька днів у розчин такого складу: льодяна

• >п і ома кислота 10 частин, етиловий 96° спирт 20 частин, пергід-рп.'п, 15 частин, дистильована вода 55 частин. Через 4-10 днів деталі,рімміри рани і колір шкіри відновляться і будуть придатними для.'и»к./і.ідного дослідження. За цією методикою відновлюють ранипри їх значному висиханні, при обгоранні трупа тощо.

Робити висновок про величину та інші особливості ріжучого прелмета за властивостями рани можна не завжди: звичайно, ми» великі та глибокі рани характерні для дії великого ножа,

• і ■!•■ МЄ.ЛИКИЙ ніж може спричинити і маленькі поверхневі рани,і іругого боку, невеликий, дуже гостро заточений ніж може

323

спричинити глибоку і велику різану рану, а ніж з коротким клинком і лезом може утворити дуже довгу рану.

Лезо ріжучого предмета, наприклад, бритви, натрапляючи на хрящ чи кістку, може ламатися. Кусочки леза, які знаходять в рані, треба вилучити, описати і передати слідчому як дуже важливий речовий доказ, який може бути використаний для ототожнення знаряддя травми.

За властивостями колотої рани експерт повинен висловитись про приблизну довжину та ширину клинка, наявність одно- чи двосторонньої його заточки при пораненні предметами з лезом чи лезами, про кількість ребер - при пораненні колючими пред­метами з ребрами та про інші особливості клинка колючого предмета. При множинних пораненнях прийнято вважати, що найменша довжина рани при достатній глибині найбільше відповідає ширині чи поперечним розмірам клинка, а найбільша глибина каналу найближче визначає його довжину.

Пошкодження в кістках звичайно відображає форму попереч­ного перерізу колючого предмета та його поперечні розміри. Такі хрящі чи кістки при дослідженні трупа треба вилучити і передати слідчому. Вони можуть бути використані для встанов­лення травмуючого знаряддя.

Наявність на шкірі при колото-різаній рані слідів дії обме­жувача, виступаючих частин рукоятки знаряддя дає змогу виключити ті колючі предмети з одним чи двома лезами, які не мають вказаних особливостей.

При наявності знаряддя, яким за обставинами справи могло бути нанесене поранення, роздільне і порівняльне дослідження знаряддя, його експериментальних слідів і ушкоджень на тілі дають змогу зробити висновок про можливість спричинення ушкодження одним (або кожним) з представлених предметів і виключити інше (чи інші) за їх груповими ознаками.

Для визначення знаряддя травми застосовують:

• безпосередню стереомікроскопію за допомогою мікроскопів МБС-2 чи МБС-9 з метою виявлення детальних особливостей ушкоджень одягу і тканин тіла;

• гістологічне дослідження ран шкіри, особливо їх країв і кінців, що дає змогу виявити відмінності в них, обумовлених

пи-ю леза ріжучого предмета, частин сокири чи леза і обушка клинка колючих предметів з лезом (лезами). Це особливо важливо V випадках, коли як знаряддя травми використовують ніж з тонким обушком клинка, або коли треба розрізнити рани від дії колючого предмета з безреберною поверхнею і рани від дії ко­лючого предмета з двома лезами;

• виявлення заліза в краях ран чи в краях ушкодженого одягу мікрохімічними реакціями Перлса або Тірмана чи кон­тактно-дифузійним методом з метою вирішення питання про властивості знаряддя травми і механізм його дії;

• заливку ранових каналів пластичними або швидкотверді-ючими речовинами з метою отримання зліпків, що можуть від­творювати форму, величину чи інші особливості клинків колю­чих предметів;

• рентгенографічне дослідження ранового каналу, заповне­ного контрастною речовиною з метою визначення особливостей колючого предмета;

• метод фарбування стінки ранового каналу аніліновими барв­никами для визначення форми клинка колючого знаряддя;

• метод математичного визначення ширини клинка за довжи­ною шкірного отвору з урахуванням напрямку ранового каналу;

• спектральний метод дослідження, який дає змогу визначати групову належність різних об'єктів і індивідуальні хімічні їх властивості (наприклад, виявити метал у відбитках обмежувачів кинджалів). Спектрографія може виявитися незамінимим методом дослідження при ототожненні за частинами клинка ножа, кинджала чи іншого гострого знаряддя;

• дослідження за певною методикою різних накладень, що іалишаються на поверхні різних травмуючих знарядь (крові, волосся, клітинних елементів пошкоджених тканин і органів, текстильних волокон одягу). Ця методика добре розроблена і апробована А.П. Загрядською (1968). Позитивні результати досліджень є цінним доказом використання певного гострого предмета для нанесення ушкоджень.

Ряд з перерахованих методів складні і тяжкі для виконання, вимагають певного технічного оснащення, приладів, реактивів,

324

325

достатніх професійних навичків і не завжди дають позитивні результати.

Найбільше доказове значення у визначенні конкретного знаряддя травми має метод ідентифікації, або ототожнення, тобто встановлення тотожності об'єкта за його зовнішніми ха­рактерними, індивідуальними, тільки йому властивими ознаками. Ідентифікація знаряддя травми може бути здійснена лише при умові, якщо є сам предмет, тотожність якого треба встановити, та відображення (сліди), що утворились від його дії. Ідентифіку­вати знаряддя травми (тупий, ріжучий, рубаючий, колючий пред­мет) за пошкодженнями на тілі можливо при наявності слідів, які відображають індивідуальні ознаки знаряддя на кістках, хрящах, іноді на шкірі, одязі у вигляді трас, відбитків чи інших слідів.

Отже, індентифікацією називається процес установлення тотожності предмета за його ознаками, які відобразилися в сліду, а експертиза, що вирішує питання тотожності, називається ідентифікаційною. До неї відноситься більшість трасологічних експертиз, а також ідентифікація цілого за частинами, тобто визначення, чи є даний об'єкт (наприклад, відламок леза бритви, клинок ножа, знайдені в рані) частиною іншого предмета, від якого він був відокремлений внаслідок якоїсь дії (частіше механічної), наприклад, відламаний. При такому дослідженні порівнюють між собою безпосередньо передбачувані частини одного цілого (за зовнішньою будовою поверхней відламу). У простих випадках рельєф цих поверхонь, якщо їх прикласти одну до одної, цілком зіставляється. У складних випадках може застосовуватись спектрографічний метод дослідження, про що вже згадувалось.

Ознаки, властиві об'єкту ототожнення, поділяють на групові (видові) та індивідуальні. Групові ознаки - це такі, які характерні для певного роду і виду предметів. Вони дають змогу відрізнити ці предмети від предметів іншого роду і виду. Індивідуальні ознаки відрізняють даний екземпляр предмета від інших подібних йому екземплярів того ж роду і виду предметів, що має найважливіше значення при розслідуванні злочинів, направлених проти здоров'я чи життя людини.

Для встановлення конкретного екземпляра рубаючого чи колючого предмета з лезом (лезами) використовують шліфи, що залишаються на кістках чи хрящах лезом сокири, або сліди ковзання леза колючого предмета з одним чи двома лезами на хрящових стінках ранового каналу у вигляді чергування дрібних валиків і борозенок. Обов'язково за певною методикою роблять експериментальні сліди лезами знарядь, що підлягають ототож­ненню на слідовідтворюючих матеріалах. В якості таких мате­ріалів використовують різні моделювальні та зліпочні речовини: пластилін, восково-пластилінову композицію, стиракріл, по­лімерні синтетичні матеріали (сиеласт, силіконову пасту К) тощо.

Знайдені при розтині трупа траси на кістках чи хрящах та отримані експериментально фотографують в одному і тому ж масштабі. Потім негативи чи позитивні відбитки порівнюють, ііставляють. Тотожність досліджуваного знаряддя буде доведена, якщо порівнювані ознаки (зокрема сліди від леза сокири, леза ножа чи кинджала) збігаються.

Останнім часом з метою ототожнення травмуючих знарядь використовують профілограми рельєфу шліфіф, записаних на спеціальному приладі - щуповому профілографі-профілометрі. І Ірофілограма відтворює поперечний мікрорельєф слідів (валиків і борозенок). При порівнянні двох профілограм (з досліджуваних і рас і з отриманих експериментально) враховують не тільки ширину трас, але й їх висоту та конфігурацію. Якщо вони в обох записах збігаються, то тотожність знаряддя травми вва­жається доведеною. Приклад такої експертизи і зразки профі-мограм демонструються на одному з навчальних стендів у приміщенні нашого курсу.

Експертиза ідентифікації знаряддя травми виконується в меди-ко криміналістичних відділеннях бюро судово-медичної екс­пертизи.

326

327

Лекція 12 ВОГНЕПАЛЬНІ

ПОШКОДЖЕННЯ

Вогнепальна зброя з'явилася в середині XIV століття і з тих пір широко застосовується у бойових діях. Протягом десятиріч у нашій країні виготовлення, зберігання, застосування, збут вог­непальної зброї без спеціального дозволу заборонені карним законодавством. У з'вязку з цим вогнепальні поранення в мирний час зустрічались рідко. Останнім часом внаслідок збройних регіо­нальних конфліктів, значного погіршення криміногенної ситуації, незадовільного стану дисципліни в деяких армійських підрозділах, інших причин, окрема частина населення отримала доступ до вогнепальної зброї, що створює передумову для її використання у протиправних цілях. Вогнепальна зброя перестала бути рід­кістю. Станом на 2001 рік в Україні нараховувалось близько 700 тис. зареєстрованих власників вогнепальної зброї.

Маючи достатньо велику потужність, ручна вогнепальна зброя являє собою надзвичайну небезпеку для життя та здоров'я людей. Застосування багатозарядної автоматичної зброї нерідко призводить до загибелі багатьох людей в короткий проміжок часу. Все це створює безсумнівну суспільну небезпечність при­год, пов'язаних із застосуванням стрілецької зброї, і є приводом для проведення передбаченого законом розслідування, В Україні, наприклад, у 2001 році за допомогою вогнепальної зброї скоєно більше 250 вбивств.

Скороминучість інцидентів, у яких використовується вогне­пальна зброя, навіть при наявності свідків, не дає змоги у біль­шості випадків відтворити справжню картину скоєного без допо­моги спеціаліста. Ось чому призначення судово-медичної експер­тизи вогнестрільних поранень є обов'язковою слідчою дією, а результати експертних досліджень часто стають одним з вирі­шальних джерел доказів при проведенні подібних розслідувань.