1. Відмінність між орфоепічними і акцетуаційними нормами. Типові випадки неправильного наголошування слів. Засоби милозвучності

Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень. Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час], вживання фрикативного г [голос] та проривного ґ [ґрунт].

Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених.

Правильно-неправильно: валовий-валовий; верба-верба; випадок-випадок; олень-олень; фаховий-фаховий; феномен-феномен.

1. Спрощення у групах приголосних: випадання /д/, /т/ у немилозвучних сполученнях /ждн/, /здн/, /стн/,/стл/: тижня, проїзний, чесний, щасливий – пор.: тиждень, проїзд, честь, щастя.

2. Випадання /д/, /к/, /л/ у сполученнях /рдц/, /зкн/, /скн/, /слн/: серце, брязнути, плюснути, ремісник –пор.: сердечний, брязкіт, плюскіт, ремесло. 

3. Вставні голосні. Для полегшення вимови часто між приголосними вставляють голосні /о/, /е/: вихор, капель (замість вихр, капль).

4. Розташування звука на початку слова. Приставними бувають /і/, /в/, /г/: іржа, вівця, гайда.

5. Уникнення збігу голосних або приголосних забезпечується чергуваннями /у/ - /в/, /і/ - /й/ зміни відбуваються за таких умов: якщо перше слово закінчується на приголосний і друге починається приголосним, то між ними вживається /у/, /і/: забіг у школу, пам'ять і серце. Якщо перше слово закінчується голосним і друге починається голосним, то вживають/в/, /й/: росла в Одесі, Ольга й Андрій.

2. Ознаки літературної мови. У чому полягає відмінність між державною, національною й народною мовою.

Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи.

Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України.

Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-ражальних засобів. Це і є її поліфунаціональність.

У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.

Літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Державна мова - це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики".

Національна мова – засіб і свідоцтво спільності нації. Можна говорити іншою мовою (наприклад, російською чи англійською), але при цьому ні росіянином, ні англійцем стати не можна, бо мова – це внутрішній пароль національного характеру і способу світосприйняття.

Народна мова – мова повсякденного спілкування усіх мовців на відміну від літературної.