ГЛАВА 16

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ В ПРОФПАТОЛОГІЇ

КЛІНІКО-ІНСТРУМЕНТАЛЬНІ МЕТОДИ

Результати інструментальних методів дослідження, які досить широко застосовуються сьогодні, суттєво доповнюють дані клінічних досліджень, що дає змогу отримати більш детальне уявлення щодо функціонального стану ряду систем і органів, котрі беруть участь у формуванні патологічного процесу, забезпечують компенсацію і повноцінну працездатність за тих чи інших конкретних умов. З урахуванням змін, що мають місце в ряді випадків, можливий диференційований підхід до питань терапії. Динамічне спостереження дозволяє контролювати ефективність проводжуваного лікування.

Реографія — безкровний метод дослідження загального і органного кровообігу. Метод грунтується на регістрації змін електропровідності органа або судин внаслідок об'ємних коливань крові в них. Для запису реограми судин кінцівок електроди фіксують у зоні дослідження (гомілка, стопа, передпліччя, кисть). Реоенцефалограми записуються в зоні лобного бугра та соскоподібного відростка і в нижньому відділі волосяної частини потилиці; вказані відведення відображають відповідно стан кровонаповнення басейну внутрішньої сонної артерії і вертебробазілярної системи. Дослідження проводять у строго симетричних зонах, при цьому контролюють контакт електродів і міжелектродних прокладок зі шкірою пацієнта і правильне балансування прибору. Запис реограм здійснюється за допомогою реографа типу РГ-2-02, 4РГ-1М. Як реєструючі пристрої використовуються електрокардіографи, поліграфи.

Реограма являє собою криву, що нагадує сфігмограму і складається з недовгої висхідної частини (анакроти) та більш довгочасної низхідної частини (катакроти). Визначають слідуючі показники:

амплітуда реограми в Ом;

реографічний індекс — відношення амплітуди систолічної хвилі (в мм) до калібровочного імпульсу (в мм). Ці два показники характеризують пульсове кровонаповнення досліджуваної ділянки;

рівень інцизури характеризує периферичний опір;

час максимального систолічного наповнення судин характеризує тонус і еластичність артерій;

максимальна швидкість кровонаповнення характеризує стан скорочувальної функції міокарда, швидкість кровонаповнення великих артерій.

Різновидністю цього методу є тетраполярна грудна реографія згідно з методикою Кубічека або Тіщенко.

Метод реографії досить широко використовується для визначення параметрів центральної і периферичної гемодинаміки при пилових захворюваннях легенів, дії фізичних (вібрація, шум) та хімічних факторів: тетраполярна грудна реографія, реовазографія, реоенцефалографія, реогепатографія тощо.

Осцилографія — метод дослідження артеріальних судин, що дозволяє отримувати інформацію про еластичність судинної стінки, рівень максимального, мінімального і середнього артеріального тиску.

Тиск у манжетці, яка водночас служить приймачем пульсових коливань, піднімають до рівня, що трохи перевершує гаданий систолічний тиск. Регістрація артеріальної осцилограми здійснюється в режимі плавної декомпресії.

Артеріальна осцилограма відображає пульсові коливання об'єму тканин, які залежать від мінливих співвідношень між тиском і протитиском у манжетці. Така осцилограма є об'ективним документом, що фіксує рівень систолічного і середнього артеріального тиску. Індикатором цих параметрів служить стрибкоподібне збільшення амплітуди осциляцій у процесі декомпресії (Μх) і таке ж різке їх зниження, коли тиск у манжетці стає рівним діастолічному (Μn).

Рівень тиску в манжетці, при якому осциляції досягають найбільшої амплітуди, прийнято вважати рівнем середнього артеріального тиску (Му). Значення артеріального тиску, одержані цим методом, трохи перевищують аналогічні, отримані методом Короткова. Середній артеріальний тиск у здорових людей дорівнює близько 90 мм рт. ст.

Застосовується при вібраційній хворобі, облітеруючому ендартеріїті при дії низьких температур та ін.

Термометрія. Метод дозволяє оцінити кровопостачання шкіри. Найбільш точним є термоелектричний метод.

Термоелектрична установка складається з гальванометра і декількох термопар. Гальванометром можна знімати показники з будь-якої термопари, що дає змогу реєструвати температуру, на різних ділянках тіла практично одночасно. У нормі температура шкіри на кистях дорівнює — від +25 до +31°, на стопах — від +25 до + 27°, на лобі — від +32 до +33 °С.

Метод використовується під час обстеження хворих вібраційною хворобою, облітеруючим ендартеріїтом.

Холодова проба. Кисті хворого кладуть на 3—5 хв у холодну воду. Проба вважається позитивною при побілінні фаланг, кількох пальців або кистей. Виразність цих порушень визначає глибину ураження еудин. Тривалість побіління фаланг відображає час відновлення кровотоку, що оцінюється також часом відновлення температури (схема).

ЕЛЕКТРОТЕРМОМЕТРІЯ ШКІРИ ПАЛЬЦІВ РУК

Має діагностичне значення при обстеженні хворих на вібраційну хіворобу, облітеруючий ендартеріїт.

Капіляроскопія. Метод дає змогу оцінити ступінь змін мілких судин. Капіляроскопія являє собою мікроскоп з освітлювачем, який дає змогу виконувати дослідження в падаючому світлі. Досліджуються капіляри перехідної складки нігтьового ложа пальців рук або ніг. У нормі на блідорозовому або розовому фоні визначається значна (до 15—20 в полі зору) кількість капілярних петель. Ток крові в них безперервний, швидкий.

При вібраційній хворобі картина капілярів може бути різною. Спазм характеризується значним звуженням або зникненням артеріальної вітии, кількість видимих капілярів зменшується, визначається закручення їх. Ток крові стає пульсуючим. Атонічний стан проявляється різким розширенням артерій і вен. Порушується проникливість капілярів, в результаті чого з'являються мілкі крововиливи. Ток крові уповільнений. При спастикоатонічному стані відмічається поєднання ознак, що характеризують спастичний і атонічний стани (рис. 39).

Мікроциркуляція судин бульбарної кон'юнктиви. Оцінити мікроциркуляцію дозволяє дослідження мікрогемодинаміки в судинному руслі кон'юнктиви склери. З цією метою проводиться біомікроскопія кон'юнктивального кровотоку з мікрофотографуванпям і наступною якісною і кількісною оцінкою стану судин кон'юнктиви склери. Якісна оцінка включає визначення характеру кровотоку, співвідношення кількості функціонуючих мікросудин, наявність спастикоатонічних і реологічних змін. Кількісна оцінка передбачає розрахування кон'юнктивального показника на підставі отриманих мікрофотографій.

Альгезіометрія. Метод, оснований на визначенні глибини заглиблення голки до появи больового відчуття, дає змогу знайти поріг больової чутливості за допомогою альгезіометра, встановленого вертикально, і градуйованої шкали, що обертається. В нормі ця величина дорівнює на тильній поверхні кисті не більше 0,5 мм. При вібраційній хворобі, захворюваннях периферичної нервової системи, які пов'язані з локальним м'язовим перенапруженням, при

поліневропатіях токсичного генезу спостерігається збільшення цього показника.

Палестезіометрія. Для оцінки вібраціинюї чутливості використовують палестезіометр (рис. 40).

Прилад складається із вимірювача і електромагнітного вібратора. який перетворює електричні коливання в механічні. Контактом вібратора доторкуються до шкіри в будь-якій зоні тіла. Показник встановлюється на задану частоту, після чого амплітуду коливань поступово збільшують. Хворого просять вказати той момент, коли він починає відчувати вібрацію. Змінюючи амплітуду коливань визначають поріг чутливості до даної частоти вібрації. У здорових людей на кінчиках пальців поріг вібраційної чутливості складає 40— 80 умовних одиниць, на стопах — 70—100.

При відсутності палестезіометра дослідження вібраційної чутливості може проводитись камертоном С—128. Камертон встановлюють на костні виступи окремих ділянок тіла і визначають тривалість відчуття вібрації.

Динамометрія. Силу м'язів верхніх кінцівок досліджують пружинним динамометром. Середні значення в чоловіків дорівнюють у нормі 393—490 Η (40—50 кгс), у жінок — 294—392 Η (30—40 кгс) з переважанням сили правої руки на декілька Η (кгс). Зниження сили відмічається при розвитку змін у тканинах апарату опору і руху верхніх кінцівок, що характерно для вібраційної хвороби, захворювань опорно-рухового апарату професійного генезу.

Термографія. Дистанційна термографія є досить інформативним і доступним методом дослідження інфрачервоного випромінювання від поверхні тіла людини з метою діагностики різних захворювань і патологічних станів. Більш теплі ділянки тіла будуть зображені яскравіше, а холодні реєструються темними тонами. В залежності від інтенсивності світіння роблять висновок про температуру досліджуваного об'єкта.

У клініці професійних захворювань цей метод використовується при вібраційній хворобі, облітеруючому ендартеріїті, захворюваннях опорно-

рухового апарату (бурсити, остеоартрози) та ін.

Так, для нормальної термографічної картини верхніх кінцівок характерно: рівномірний фон, симетричне світіння, незначний перепад температури в прокоиімально-дистальному напрямку, абсолютна температура кистей не нижче 28°С, кисть більш світла в зоні першого пальця, міжфалангових проміжків і по ходу крупних вен. При вібраційній хворобі може спостерігатись значне зниження інтенсивності світіння дистальних відділів кінцівок, аж до повної «термоампутації» одного або декількох пальців; може мати місце термоасиметрія, зниження абсолютної температури кінцівок (рис. 41).

Спірографія. Метод дає змогу визначити ряд показників, які характеризують функцію зовнішнього дихання.

У клінічному плані під диханням розуміють сукупність процесів, які забезпечують газообмін між газами капілярів легеневої артерії і зовнішнім повітрям. Для реалізації цього процесу необхідний чіткий взаємозв'язок між трьома компонентами: вентиляцією, дифузією і перфузією. Під дихальною недостатністю розуміють стан організму, при якому не забезпечується підтримка нормального газового складу артеріальної крові або останнє відбувається через ненормальну роботу апарата зовнішнього дихання, що призводить до зниження функціональних можливостей організму.

Вентиляція альвеол підтримує необхідний склад альвеолярного газу, тобто парціальний тиск кисню і вуглекислого газу. Адекватність вентиляції легенів обумовлена взаємодією таких факторів: центральної регуляції дихання, функцією дихальної мускулатури, прохідністю дихальних шляхів і здатністю легеневої тканини розтягуватись. У звичайних умовах в 1 л крові, що протікає по легеневих капілярах, надходить із альвеолярного повітря близько 50 мл О2, а із крові в альвеоли — 45 мл СО2.

Дифузія — газообмін між альвеолярним повітрям і кров'ю — залежить від різниці парціального тиску газу з обох боків мембрани, товщини мембрани і поверхні дифузії. Дифузійна здатність легенів (ДЛ) показує кількість мілілітрів

газу, що проходить через легеневу мембрану за 1 хв при різниці парціального тиску газу з обох боків мембрани в 1 мм рт. ст. У здорової людини ДЛ дорівнює 20 мл/хв-1 · мм рт. ст. До зменшення ДЛ призводять фіброз легенів (бериліоз, саркоїдоз, силікоз), порушення кровообігу в малому колі (спазм легеневих артерій) та ін.

Перфузія — це кількість крові, яка проходить за одиницю часу по капілярній системі легеневої артерії (у спокої близько 5 л за хвилину), в результаті чого венозна кров перетворюється в артеріальну.

Спірограма записується з допомогою апарата закритого типу: СГ-1 Метатест-1, Метатест-2 та ін.

Важливе значення для оцінки стану легень має визначення легеневих об'ємів

(рис. 42).

Життєва ємкість легенів (ЖЄЛ) — найбільший об'єм газу, який може бути виведений із легенів при максимальному видиху після максимального вдиху. ЖЄЛ дає змогу зробити висновок відносно того, наскільки повноцінно здійснюється вентиляція легенів. Для більш точної оцінки отримане значення ЖЄЛ необхідно порівняти з належним значенням, яке залежить від статі, зросту, маси тіла. Допускається відхилення фактичної ЖЄЛ від належної в межах ±15%. Зниження ЖЄЛ є наслідком зменшення кількості легеневої тканини, яка функціонує (пневмонія, фіброз, ателектаз, набряк легенів).

Дихальний об'єм (ДО) — кількість повітря, яке вдихається або видихається при кожному дихальному циклі і складає 10—20% від ЖЄЛ.

Форсована життєва ємкість легенів (ФЖЄЛ) звичайно реєструється за допомогою графічного запису. Визначається вона при форсованому, максимально швидкому видиху. Важливим показником функції зовнішнього дихання є об'єм форсованого видиху за 1 с (ОФВ1); відношення ОФВ1 до ЖЄЛ, яке виражається в процентах, носить назву індексу Тіфно.

ЖЄЛ складається із РО вдиху і РО видиху. РО вдиху дорівнює 1500—2000 мл знижується три втраті легеневою тканиною еластичності. РО видиху

дорівнює 1000—1500 мл і знижується при підвищенні кровонаповненця легенів, фіброзних змінах легеневої тканини.

Хвилинний об'єм дихання (ХОД) — кількість повітря, яка вентилюється в легенях за 1 хв для забезпечення організму необхідною кількістю кисню і виділення вуглекислоти. ХОД визначається помноженням частоти дихання на дихальний об'єм. Збільшення ХОД спостерігається не тільки при захворюваннях легенів, але й при патології серцево-судинної системи. Даний показник може коливатись в широких межах (3—10 л). Для більш точної оцінки ХОД, тобто визначення відповідностей його нормальному значенню для даного зросту, маси, статі, віку, використовують дихальний еквівалент (ДЕ). Для цього значення належного основного обміну, яке визначається за таблицею Гаріса—Бенедікта, ділиться на число 7,07. Належний ХОД (в мл) ділиться на належне поглинання О2 за 1 хв і ще на 10. Отримана частка є ДЕ. Вказаний показник визначає кількість літрів повітря, яке необхідно провентилювати для засвоєння 100 мл кисню. ДЕ в нормі коливається в межах 1,8—3,2.

Збільшення ХОД при потребі досягається прискоренням дихання, збільшенням його глибини або їх поєднанням.

Максимальна вентиляція легенів (МВЛ) — максимальна кількість повітря, яка може бути провентильована за 1 хв (50—80 л/хв). Більш точну оцінку можна дати, визначивши належну максимальну вентиляцію легенів (НМВЛ). Для цього значення НЖЄЛ помножується на коефіцієнт 22 (до 45 років) і 17 (після 45 років). Різниця між МВЛ і ХОД зветься резервом дихання (РД) і показує, наскільки обстежувана особа може збільшити вентиляцію.

Пиевмотахометрія. При пневмотахометрії (ПТМ) стан бронхіальної прохідності оцінюється за потужністю повітряного потоку при одиночному видиху або вдиху. Для визначення потужності видиху обстежуваний робить глибокий видих у мундштук пневмотахометра.

Для визначення потужності вдиху обстежуваний після максимального видиху робить різкий глибокий вдих. Оскільки нормальні значення ПТМ на

видиху коливаються в широких межах, запропоновано вважати нормою для кожного обстежуваного значення його ЖЄЛ в літрах, помножене на коефіцієнт 1,2. Значення ПТМ на вдиху звичайно менше, ніж на видиху.

Порушення бронхіальної прохідності нерідко відмічається при патологічних процесах, які протікають з явними ознаками бронхоспазму. Перелічені тести дозволяють виявити бронхоспазм при відсутності клінічних проявів і оцінити ступінь його виразності.

З урахуванням патогенетичних механізмів виділяють дві групи дихальної недостатності: з переважним ураженням позалегеневих і легеневих механізмів.

Перша група — дихальна недостатність з переважним ураженням позалегеневих механізмів — включає такі форми: 1) центральну — порушення центральної регуляції (травматичні, метаболічні, нейроінфекційні та інші ураження мозку); 2) нервово-м'язову — порушення нервово-м'язової передачі імпульсу (поліомієліт, гіпокаліємія); 3) парієтальну (хвороба Бехтерєва).

До другої групи відносять такі форми дихальної недостатності: 1) обструктивна — порушення бронхіальної прохідності (обструкція дихальних шляхів); 2) рестриктивна — обмеження розправлення легень (фіброз, ателектаз, пневмоторакс); 3) дифузійна (ідеопатичлий фіброз, бериліоз); 4) змішана.

В залежності від тяжікості стану виділяють три форми дихальної недостатності: сховану, компенсовану і декомпенсовану.

При схованій дихальній недостатності функціональні можливості системи дихання скорочені. При компенсованій дихальній недосатності виникає стан декомпенсації під час фізичного навантаження. Декомпенсована дихальна недостатність характеризується ненормальним складом артеріальної крові, і в залежності від тяжкості вона поділяється на три ступені. При І ступені тяжкості відзначається неможливість виконувати навантаження, яке перевищує повсякденне; при II — обмежена здатність виконувати повсякчасні навантаження; при III — прояви дихальної недостатності навіть у спокої.

ДЕЯКІ МЕТОДИ ЛАБОРАТОРНОЇ ДІАГНОСТИКИ ПРОФЕСІЙНИХ ОТРУЄНЬ

Визначення карбоксигемоглобіну в крові є специфічним методом лабораторної діагностики інтоксикації окисом вуглецю, особливо гострих форм. Він побудований на різниці оптичної щільності розчинів карбоксигемоглобіну і оксигемоглобіну. При визначенні карбоксигемоглобіну за методом Ф. А. Іванової 0,6 мл крові розчинюють в 10 мл 0,4% розчину аміаку, поміщують в кювету і спектрофотометрично визначають оптичну щільність розчинів при довжинах хвиль 578 і 564 мкм. Результати обчислюють за формулою:

СОНв = 1,7 − Д578 Д564 ·100%, 1,7 −0,75

де Д578, Д564 — оптична щільність при довжині хвилі 578 і 564 мкм. У нормі вміст карбоксигемоглобіну коливається від 0 до 8 %.

Визначення метгемоглобіну (MtHb) в крові має велике значення при отруєннях нітро- і амінопохідними бензолу і його гомологів. Метод побудований на різниці світлопоглинання розчинів ціанметгемоглобіну і метгемоглобіну.

Хід визначення (за Евеліном і Меллой) такий. До 20 мл фізіологічного розчину добавляють 0,2 мл крові і центрифугують. Еритроцити гемолізують 30—60 хв, добавляючи 4 мл 0,1 М фосфатного буферу рН 6,8. Отриманий гемолізат знов центрифугують, ділять на дві порції і наливають в кювети. В одну з кювет добавляють краплю 5% розчину червоної солі. Беруть дві пробірки: №1 — первісний гемолізат, №2— гемолізат з червоною кров'яною сіллю, в якому гемоглобін переходить в MtHb. Кожну з кювет фотометрують при довжині хвилі 630 мкм двічі — до та після додавання в них 5% ціаніду — і отримують 4 екстинкції (Е).

Розрахунок ведуть за формулою:

МtHb (в %) = ЕЕ13−−ЕЕ24 ·100,

де Е1, Е2 —екстинкція проби № 1; Е3 , Е4 — екстинкція проби № 2. У крові практично здорових людей міститься до 3 % метгемоглобіну.

Базофільна зернистість еритроцитів. Визначення еритроцитів з базофільною зернистістю робиться таким чином. На предметному склі робиться тонкий мазок крові;

Фіксується чистим спиртом і фарбується 1% водним розчином метиленового синього (експозиція 1 год). Звертають увагу на пофарбовані в синій колір з зеленим відтінком еритроцити, зернистість яких можна бачити у вигляді синіх цяток-зерен, розташованих усередині еритроцитів, частіше по периферії. Треба підрахувати кількість еритроцитів з базофільною зернистістю на досліджуваному препараті. Підрахування ведеться на 1 млн нормальних еритроцитів. У здорових людей кількість базофільно-зернистих еритроцитів може досягати 400 — 500, а при дослідженні в темному полі — 800—1000 на 1 млн еритроцитів (0,4—0,5 та 0,8—1,0‰ відповідно). Значне збільшення кількості еритроцитів з базофільною зернистістю виникає при хронічній свинцевій інтоксикації.

Ретикулоцити. Фарбування і підрахування ретикулоцитів робиться в такому порядку. 1% спиртовий розчин азур II стоїть тиждень, потім фільтрується. Із робочого розчину фарби робиться мазок на предметному склі, сушиться. Поверх цього мазка наноситься тонкий мазок крові, розміщується у вологу камеру на 5 хв, сушиться. При розгляді мазка видні молоді незрілі еритроцити, пофарбовані в зеленуватий колір. Усередині еритроцита можна бачити ніжну «сіточку», пофарбовану в темно-сірий або синій колір. Підрахування ведеться на 1000 еритроцитів і виражається в ‰.

У здорових людей кількість ретикулоцитів складає 4—12‰. При свинцевій інтоксикації, променевій хворобі кількість ретикулоцитів підвищується.

Токсична зернистість нейтрофілів. При отруєннях бензолом та інших професійних інтоксикаціях визначається токсична зернистість нейтрофілів: усередині клітини з'являється зернистість, яка має вигляд мілких крапок. Для

виготовлення препарату на предметному склі роблять мазок крові, фіксують чистим спиртом і заливають свіжоприготовленою фарбою: до 2 мл води добавляють 7 крапель фарби №1 (1 г фуксину + 100 г карболової кислоти + 15 г спирту), ретельно змішують, добавляють 5 крапель фарби №2 (1% розчин метиленового синього) і знов ретельно змішують. Після експозиції (1 год) препарат змивають водою, висушують і розглядають з імерсійним об'єктивом.

Тромбоцити. Фарбування і підрахування тромбоцитів проводиться таким чином. На предметному склі розміщують краплю крові, яка вільно витікає із пальця, перемішують її з невеличкою краплею 14% сульфату магнію і з цього роблять мазок. Він сушиться, фіксується фарбою Лейшмана протягом 2 хв, потім заливається фарбою Гімза (20 крапель фарби на 10 мл води) на 1 год. На препаратах кров'яні пластинки розміщуються між еритроцитами у вигляді темно-фіолетових пластінок, іноді у вигляді пакетів. Підрахування кількості пластинок перераховується на кількість еритроцитів в 1 л крові хворого.

У здорових людей кількість тромбоцитів в 1 л крові дорівнює 180·109— 320·109. Тромбоцитопенія розвивається при променевій хворобі, при інтоксикації бензолом та інших захворюваннях.

Тільця Гейнца, які є специфічним симптомом при інтоксикації метгемоглобіноутворювачами, являють собою включення в еритроцити. Як правило, у великій кількості вони виявляються при виражених гострих отруєннях. Для їх визначення готовлять робочий розчин: 1 г метилвіолету на 0,6% водному разчині NaCl (1 г метилвіолету + 100 г 0,6% розчину NaCl). Через тиждень розчин фільтрується. Краплю розчину розчинюють з краплею крові покривним склом, розміщують у вологу камеру на 1,5—2 год. При мікроскопії з імерсійним об'єктивом знаходять тільця Гейнца у вигляді невеликих круглих темно-фіолетових включень на периферії еритроцитів. У периферичній крові практично здорових людей тільця Гейнца не знаходяться.

Визначення порфіринів у сечі. Порфіринурія є одним з «кардинальних» симптомів свинцевої інтоксикації. Метод якісного визначення порфіринів

базується на екстракції його із кислого середовища ефіром. При наступному опромінюванні розчину потоком ультрафіолетових променів порфірини виявляють здатність фарбуватися в червоний колір. Для визначення цього до 10 мл свіжозібраної сечі додають 0,5 мл оцтової кислоти, 1—2 краплі 3% перекису водню та 1,5 мл ефіру. Пробірку струшують. Піну, що утворюється при цьому, опромінюють потоком ультрафіолетових променів. Голубувато-зелений колір верхнього шару вказує на відсутність порфіринів. Фарбування ефірного кільця в світло-рожевий або червоний колір оцінюється як позитивна реакція і свідчить про підвищення екскреції порфіринів. Кількісне визначення порфіринів (у вигляді копропорфіринів) у сечі виконується спектрофотометрично. У практично здорових людей кількість копропорфірину не перевищує 120 нмоль на 1 г креатиніну у добовій кількості сечі.

Визначення свинцю в сечі. Метод базується на концентрації свинцю в результаті його осадження вуглекислим кальцієм з наступною мінералізацією осадка і нефело-колориметричним визначенням свинцю у формі сульфіду.

Для цього 500 г сечі з добової кількості розміщують в циліндр, добавляють 4 мл нормального розчину CaCl і при постійному помішуванні в декілька прийомів прибавляють 0,5 н розчин вуглекислого натрію (Na2СО3) до появи легкого помутніння. Досліджувану пробу залишають для відстоювання утворюваного осадка вуглекислого кальцію і захоплюваного з ним вуглекислого свинцю до наступного дня. Відсмоктують надосадкову рідину, осадок центрифугують, розчинюють в 2—3 мл концентрованої азотної кислоти, переносять у колбу К'єльдаля і випаровують на пісочній бані. До осадка додають 1—2 мл азотної кислоти та кілька крапель пергідролю і повторно мінералізують пробу при нагріванні. Цю операцію повторюють до отримання сніжно-білого залишку азотнокислого кальцію. Охолоджений сухий залишок розчинюють в 5 мл соляної кислоти, розведеної у співвідношенні 1:1, за допомогою 5 мл 40% розчину лимоннокислого натрію переносять в стакан, підлуговують 30% розчином їдкого натру за лакмусом до виразно лужної

реакції. Після цього в пробу вносять 1,25 мл розчину гіпосульфіту і 0,2 мл гліцерин-сульфідного реактиву. Пробу переносять у колориметричну пробірку. У другій колориметричній пробірці готовлять контрольний розчин з тими ж реактивами. Через 5 хв контрольну пробу титрують робочим розчином свинцю (10 мкг/мл). Через 3—5 хв порівнюють ступені помутніння та інтенсивності пофарбування обох пробірок. Для перерахування отриманого результату титрування на концентрацію свинцю в 1 л сечі необхідно кількість у мілілітрах робочого розчину свинцю, що пішла на титрування, розділити на об'єм досліджуваної проби сечі, помножити на 1 000 (для приведення до об'єму в 1 л) та на 10 (для переводу кількості в мілілітрах робочого розчину свинцю в його вміст у мікрограмах) і розділити на 1 000 (для переводу мікрограмів в міліграми). Результати дослідження виражають у міліграмах свинцю на 1 л сечі (у нормі до 0,05 мг/л, або 0,19 мкмоль/л).

Визначення ртуті в сечі провадиться в 500 мл сечі (із добової кількості) і складається з трьох етапів:

осадження ртуті на мідній проволоці в присутності концентрованих кислот;

возгонка йоду, пари якого, вступаючи в реакцію з ртуттю, утворюють йодну ртуть (амальгаму);

колориметричне визначення ртуті.

Для цього до 500 мл сечі із добової кількості добавляють 25 мл концентрованої сірчаної кислоти, 15 мл соляної кислоти і опускають туди 1,5 м мідної проволоки, хімічно чистої, діаметром 0,1—0,2 мм у вигляді спіралі і залишають на добу. Через добу сечу зливають, проволоку промивають кілька разів водою, віджимають між листками фільтрувального паперу, збирають у грудку і переносять у пробірку, в якій знаходиться декілька кристалів йоду. Пробірку нагрівають на вогні, весь час рівномірно обертаючи. Після охолодження проволоку видаляють, у пробірку наливають 4 мл розчину Люголя і 3 мл суміші, яка складається з 7% мідного купоросу та насиченого

розчину сульфіту натрію, інтенсивно струшують. Утворюється молочно-білий осадок з розовим відтінком, який порівнюється із стандартною серією пробірок, де міститься відома кількість ртуті.

У практично здорових людей, які не мають контакту зі ртуттю на виробництві, з сечею може виводитися до 0,01 мг/л (50 нмоль/л) ртуті.

Визначення марганцю в сечі. Метод грунтується на осадженні марганцю із сечі разом із фосфатами при різкому підлужуванні середовища, окисленні безколірного двовалентного марганцю в пофарбовану сіль марганцевої кислоти і наступному колориметруванні розчину.

До 500 мл сечі добавляють 50 мл концентрованого аіміаку і залишають на добу. Сечу над осадком обережно відсмоктують насосом. Осадок з невеликою кількістю сечі, що залишилась, збовтують, переносять в пробірку Хагедорна і центрифугують 15 хв. Сечу над осадком відсмоктують, до осадка добавляють 8—10 мл води, збовтують і центрифугують, потім осадок промивають тричі. До промитого осадка приливають 5 мг гарячої сірчаної кислоти (1:5) і залишають на 30 хв, після чого рідину відфільтровують через фільтр Шота, осадок промивають 10 мл с ірчаної кислоти (1:5), а фільтр переносять у фарфорову чашку і випаровують на плиті. Осадок, який утворився, спалюють у муфельній печі до набуття білого кольору, потім розчинюють його в 2—3 мл сірчаної кислоти (1:5), переливають у мірну центрифужну пробірку, змивають осадок з чашки у пробірку з кількома мілілітрами сірчаної кислоти таким чином, щоб рідини було рівно 5 мл.

Готовлять шкалу, яка містить ряд розведень марганцю. Для цього в центрифужні пробірки наливають зростаючі кількості робочого розчину марганцю (0,1; 0,2; 0,3 мл і т. ін.). Потім у приготовлений ряд розведень добавляють сірчаної кислоти до об'єму 5 мл. У пробірку зі стандартним та досліджуваним розчинами додають по 3 краплі азотнокислого срібла і 0,3 г персульфату амонію. Пробірки нагрівають на водяній бані до появи рожевого забарвлення стандартного розчину. Наявність марганцю визначається появою

рожевого забарвлення досліджуваного розчину. До цього кольору підбирають відповідний стандарт.

У практично здорових людей кількість виділеного з сечею марганцю не перевищує 0,01 мг/л.

Якісне визначення в сечі деяких токсичних речовин. Для визначення хлорофосу, хлорорганічних з'єднань, сірковуглецю і багатьох токсичних речовин необхідно провести розгонку сечі в спеціальній установці. Наявність токсичних речовин визначається в результаті якісної реакції, яка одержується при додаванні до відгону відповідних реактивів.

Визначення хлорофосу. Після додавання до відгону відповідних реактивів (о-толідіну, ацетону) у лужному середовищі з'являється рожеве забарвлення розчину, яке вказує на наявність отрути. Рожевий відтінок розчину з'являється тим скоріше, чим більше хлорофосу міститься в досліджуваній сечі.

Визначення іона хлору. При гострих інтоксикаціях хлорорганічними з'єднаннями здійснюється визначення іона хлору. Для цього пробірку з відгоном нагрівають на спиртівці протягом кількох хвилин у присутності лугу. Після цього вільний хлор легко визначається шляхом додавання солей, з якими утворює осадок. Характер і ступінь вираженості осадка свідчать про кількість хлору.

Визначення сірковуглецю. Визначення сірковуглецю має практичне значення тільки в перші часи після отруєння, оскільки він швидко руйнується в організмі. Для визначення використовують якісну реакцію, яку одержують при додаванні до відгону сечі Fe37, солей міді, аніліну, триетилфосфіну.

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК