Ідеологічна диференціяція та її органа. ,, Українська Хата"

Ідеологічна диференціяція політичної думки, що виявилася вже з початком революцїі (1905), вимагала, крім часописів, розрахованих на широкого читана, також ідеологічно-провідних органів. Першу спробу до певної міри в цьому напрямі робить петербурзька „Вільна Україна". Після того щойно в 1909-13 рр. появляються журнали, що приносять розроблення ідеологічних основ визвольного руху та національного і соціяльного світогляду.

Року 1909 з'являється журнал, що займає в цьому питанні виразно радикальне становище. Був ним місячник молодих сил п. н. „Українська Хата" – за редакцією П. Богацького і при найближчій участі Микити Шаповала, що був душею того напрямку, який цей орган зайняв. Виникнення журналу в'яжеться з альманахом ,,Терновий Вінок" та гуртком, що коло нього скупчився. Були тут крім згаданих (П. Богацького та М. Шаповала) -- Ол. Коваленко, В. Скрипник, Ю. Будяк, Ю. Сірий, (Тищенко) та інші. В наслідок полеміки, що в 1908 р. розгорнулася між цим гуртком та передплатниками поміркованих напрямків, речником яких у першу чергу була „Рада", постало питання створення свого друкованого органу. Спочатку була думка обмежитися альманахом. Потім вирішено використати дозвіл на видання тижневого журналу, що його вже мав С. Коваленко. Зміну періодичности та назви пощастило пере­вести без великих перешкод. 24.III. 1909 р. появилася перша книжка журналу п. н. „Українська Хата".

Становище журналу щодо українського визвольного руху визначено було оцими словами М. Шаповала (М. Сріблянського):

„Національність, – писав він – до якої прагнемо, має величез-ний етичний зміст. Ми повинні казати не тільки „так-так", ,,ні-ні", що ми українці та и годі. Ні, треба, щоб українство було ще и цінністю загальною,... Українство наше мусить виступити, як вічна цінність. Українство... в етичному розумінні мусить стати і на оборону істини... Українство, як житьова течія, – це еманципація від всіх сторонніх моральних, розумових, соціяльних і інших впливів. Воно мусить мати свої подібні елементи в собі, ними жити, їх переформовувати, відкидати, творити і в своєму життьовому процесі мусить спиратися само на себе, в собі мусить знайти ту силу, яка двигає вперед і дає опору в житті... мусить видвигнути виразно свою індивідуальність... "

Виходячи з цього, „Українська Хата" виступила з гострою критикою традицій дрібних діл та психологи решток т. зв. українофільства з його поміркованим лібералізмом, поверховним демократизмом, льояльністю, угодовством та орієнтацією в національно-визвольній справі на чужі суспільні сили. Натомість висувала вимогу поглиблення національно-політичного світогляду, його викристалізування у формі рішучої боротьби в напрямі соціяльного і національного визволення, в основу якого клала погодження особи з суспільством. Завершениям цього погодження вбачала вона у відродженій Україні, в якій мусіли б знайти свою синтезу соціялізм і індивідуалізм.

Найгарячіші виступи проти „Української Хати" були на сторінках газети „Рада" та її колах. Пізніш, часом, відгукувався „Дзвін" та інші. Між „Радою" та ,,Українською Хатою" розвинулася гостра і жива полеміка, що не вгавала впродовж всього часу, витворивши два кола прихильників: „радян" і „хатян".

Навколо „Української Хати" гуртувалася переважно молодь, нимало народніх учителів, подекуди дрібні урядовці. Були це ті, що в перший же рік дали журналу до 400 передплатників, не рахуючи дрібного продажу (до 300 примірників).

3 молодих сил склався і перший кадр співробітників. Побіч Мик. Шаповала та П. Богацького були тут: літературний критик М. Євшан (Федюшка), публіцист А. Товкачевський, а далі такі, як: О. Олесь, Гр. Чупринка, О. Коваленко, Галина Журба. Тут же роблять свої перші виступи М. Рильський та П. Тичина. Книжка за книжкою і журнал міцніє. А в новий рік вступає він вже цілком скріпшим. На його сторінках з'являються такі імена, як О. Кобилянська, В. Винниченко, М. Вороний, С. Черкасенко; стають до співробітництва и ті, що ще не так давно поборювали його початки. Зі сторінок журналу линув бадьорий, молодий голос. Літературна і публіцистична праця розгорталася і росла, здобуваючи симпатиків. Але світова війна 1914 р. що так боляче вдарила по всій українській пресі, не минула и „Українську Хату", обірвавши її існування.

,,Дзвін"

Тоді ж, на шестому числі II річника з наказу Начальства київської військової округи припинено и другий літературно-науковий і мистецький ілюстрований журнал, що ставив заеданиям поширення ідеологічних підстав захисту інтересів робітничих верств суспільства. Був ним місячник „Дзвін", що почав виходити у Києві з 1-го січня 1913 р. за редакцією В. Левинського. Тут, побіч із статтями ідеологічного та тактичного характеру, відведено було поважне місце добре підібраному відділу красного письменства з творами ліпших українських авторів. Позбавлений тенденційности ней відділ разом з тим гармонізував з цілістю ідеологічних основ світогляду, який журнал заступав. Зміст його складався з творів таких письменників, як: Леся Українка („Оргія" та інші), В. Винниченко („По – свій", „Божки", „Молода кров"), Гр. Чупринка (спроба драматичного етюду – „Самогубець"), С. Черкасенко („Казка старого млина"), М. Вороний, Петро Стах (С. Черкасенко), Хр. Алчевська (поезії), Ю. Сірий (ескізи) та інші.

Публіцистичний відділ давав чимало матеріялу, що ставив широку програму, висвітлюючи ідеологічне становище в поточному суспільному житті, літературні питання, питання мистецтва тощо. На теми національного і робітничого питання публікувалися тут статті Л. Юркевича (Л. Рибалки), В. Садовського, К. Миргородського та інші. В. Левиський провадив постійний огляд галицько-української політики і робітницького руху в інших країнах. Тут же статті та огляди Дм. Донцова („3 українського життя", „Українське студентство і аполітизм").

Свое становище в українському суспільстві визначив „Дзвін" словами Л. Юркевича. Виступаючи проти погляду української одноцілости, що був поширений серед суспільства, підкреслював він, що „ми що дуже мало думали і говорили про себе, як про головного ворога всяких змагань помирити все суспільство і... зв'язати спільною ідеєю, в тім випадку ідеєю національною".

Виходячи з цього, „Дзвін" звертав увагу на прояви „міщанської ідеології" в українській пресі („Рада", „Літературно-Науковий Вістник", „Українська Хата"), на її характер та вказував на її не-безпеку.

Це становище не могло лишитися без відповіді. Почулися в пресі критичні відгуки, почалася полеміка, але в цілому появления нового органу зустрінуто було, як факт додатній. Зокрема було це підкреслено „Літературно-Науковим Вістником", який писав про тих, що згуртувалися навколо „Дзвону", що вони „мають за собою певні здобутки в нашему громадянстві, налічують чимало видатних своїх робітників, тому і появу їхнього культурного органу можна привітати" (А. Ніковський).

Іншими словами привітали російські журналісти, а в першу чергу марксистсько-большевицького напрямку на чолі з В. Леніним. Головне вістря його виступів проти „націоналістично-шовіністичного органу", як був ним охрещений „Дзвін", скеровано було в напрямі основної ідеологічної його сили і провідника Л. Юркевича.