Пробудження другої половини

1850-Х років ,,Записки о Южной Руси"

Та придушене змагання національного відродження не переставало жевріти ще серед українського суспільства. У другій половині 1850-х років здобуває воно підпертя з боку селянських заворушень, у творению „Громад" та в спробах організації ширших кіл на ґрунті культурної і наукової праці. Сприяє тому послабления політичного утиску, що наступило по смерті царя Миколи I і з вступлениям на російський престіл Олександра II.

Першою ластівкою літературно-наукового руху цього часу стають „Записки о Южной Руси", що їх 1856 р. в Петербурзі починає видавати П. Куліш. Це були цінні збірки наукових праць та друкованих українською мовою літературних творів.

Серед праць і матеріялів тут опублікованих звертають на себе увагу в першу чергу такі, як: „О древности и самобитности Южно-Рускаго язика" I. Могильницького, де автор оперуючи широкою ерудицією справи, всупереч поширеним думкам тогочасних авторитетів (Лінде, Дубровський та інші) доводить самостійність української мови, що вийшла від мови слов'янської, вказуючи при цьому на те, „що народ може втратити свою самостійність, але характер і мова його завжди залишаються його власністю"; статті П. Куліша та М. Грабовського: „О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян в XVII в.", Закревського: „Разсказ современника-поляка о походах проти гайдамак"; цікава и цінна як історичний документ „Записка члена Малороссийской Коллегии, Григория Николаевича Теплова составленная в царствование императорици Єлисавети Петровни: о непорядках, которие происходят от злоупотребления прав и обикновений, грамотами подтверджених Малороссии", в якій автор подав зловживання, що їх терпів український нарід від панста і старшинства.

3 літературних творів – поема Т. Шевченка, „Наймичка", оповідання П. Куліша „Орися" та інші.

Наймичку опубліковано було тут вперше, хоч вона була написана ще 1845 р. Подано її без підпису автора з передмовою від видавця такого змісту:

„Один з моі'х приятелів, разом з паперами, що дісталися йому від когось в спадщину, передав мені зшиток різних пісень та віршів, писаних жіночим письмом, і все в українській (малоросійській) мові. Був це один з альбомів, що їх чимало ходить по руках між нашими українськими (малоросійськими) панночками, і особливо між тими з них, котрі не були в пансіонах і не вчилися по-французьки. Я люблю ці альбоми і не пропускаю жадного з них, не перелиставши...Та ніколи мої розшукування не були так щасливі, як на цей раз. У заялозеному і неправильно списаному альбомі якоїсь самотньої мрійниці, а може бути, що и веселої подруги цілого товариства сільських красунь, знайшов я поему, про яку досі не чув ні від кого ані слова. Ім'я автора на ній не зазначено, і я навіть не знаю, хто б міг бути її автором".

Далі йде характеристика поеми, що кінчається такими словами: ...„I такий твір заховується, може бути, що в єдиному списку, у зшитку якоїсь сільської панночки! I сам його автор, може бути, що вже не існує, може бути, що ми вже не почуємо інших його звуків, других його щирих мотивів! Даючи в своєму збірнику його поеми, я далекий від того, щоб я важився на чужу власність; навпаки, думаю, що роблю послугу, як йому самому, так і його землякам, для котрих писав він, котрих серця, що з’єднаються співзвучно між собою, чарівною силою його віршу, будуть для нього ліпшою нагородою"...

Так писав до поеми видавець „Записок" П. Куліш. Тяжко вірити, що він не знав автора. До певної міри прозраджує, як сама характеристика, так і думки, висловлені ним у кінцевих рядках. Треба думати, що, як переднє слово, так і анонімність поеми є наслідком нічого іншого, як цензурних умов, що могли не пропустити твору поста, який у цей час був на засланню.

Серед інших матеріялів опис з українського побуту, звичаїв тощо. Тут же збірки українських пісень, зібраних О. Максимовичем і поданих у супроводі нот, та інші.

„Записки о Южной Руси" зробили велике вражіння на Т. Шевченка. Ще в сорокових роках, коли був на волі, мріяв він про потребу українського журналу. Дістаючи тепер в далекому засланні „Записки", Шевченко ще більш захопився думкою про такий журнал. Порушив він цю думку наприкінці 1857 р. у листі до П. Куліша, нав'язуючи її до другого тому „Записок".

,,.,. як би мені хотілося, – пише він – щоб ти зробив свої „Записки о Южной Руси" постоянним періодичним виданням на кшталт журналу. Нам з тобою треба б добре поговорити о сім святім ділі.".

Перша спроба. Альманах „Хата".

3 невідомих причин П. Куліш відповів відмовно, кажучи: „Про журнал я і не помишляю"... Шевченко занотував це в своєму щоденнику 17 грудня 1857 р. такими словами:

„...від журналу, про котрий я йому писав, він (Куліш) на відріз відмовився".

А тим часом Куліш саме тоді, коли так відповідав Шевченкові, мав ту ж саму думку.

„У мене така думка, -- писав він на початку того ж року до Гр. Галагана – що нам би не вадило завести свій журнал"... а пізніше В. Тарновському: „У мене в голові важне діло, що вимагає нарад і переговорів з вами, а саме – журнал з малоросійським напрямком".

Реалізуючи цю думку, П. Куліш дня 23-го жовтня 1858 р. звернувся до міністра Народньої Освіти Ковалевського з проханням дозволити видавати під назвою „Хата" Южно-Русский журнал словесности, истории, етнографии и сельскаго хазяйства". Мініс-терство звернулося по опінію головного начальника ІІІ-го відділу2 князя Долгорукова, від якого дістало „отзив" з вказівкою, що Куліш „в літературній своїй діяльності продовжує йти тим самим шляхом, що був причиною особливих заходів, вжитих проти нього урядом", - через що ,,я вважаю – писав Долгоруков – дозвіл губернському секретарю Кулішу на видання журналу відхилити („отклонить").

В наслідок цього Міністерство 22.XII.1858 р. повідомило Куліша, що воно „не визнало можливим ходатайствовать" (просити) про дозвіл йому на видання журналу.

Діставши таку відповідь, Куліш приступив 1859 р. до видання замість журналу альманаху під тією ж назвою „Хата". Появився цей альманах 1860 р. у Петербурзі в розмірі 215 ст. з такими бадьорими словами видавця до громади:

„Вмовчана правда краща від голосної брехні... Се дарма, панове браття, що ми в ряди-ґоди появимо невеличку книжку, як отся „Хата", аби була в ній щира правда народня. Аби ми своє діло щирим серцем зробили, а вже наше слово дасть плод свой во время свое"...

Зміст альманаху склався з поезій, оповідань тощо. Серед поезій перше місце займає „Кобзарський гостинець" – вибрані твори Шевченка. Крім того, „Первоцвіт" Щоголева і Кузьменка з передмовою, в якій цю збірку названо „пробою пера", та збірка байок Є. Гребінки. 3 оповідань „Чари" Марка Вовчка, „Лихо не без добра" Г. Барвінок, „Сіра кобила" Иродчука (Куліша), „Колії" – драма з часів останнього польського панування в Україні.

Альманах зустрінуто було в українському суспільстві дуже прихильно і з широким відгуком. Це підтримало Куліша в його намірах щодо журналу.