67. Рудольф Карнап та радикальна спроба переформулювання філософських проблем: „Подолання метафізики за допомогою логічного аналізу мови”.

Р. Карнап ввів класифікацію речень, розділивши їх на три класи: безглузді, науково-необгрунтовані і науково-обгрунтовані. До першого класу він відніс речення, які можуть розглядатися як такі лише за зовнішніми ознаками ( „Місяць множить чотирьохкутно” – приклад Карнапа), до другого класу – всі філософські речення, так як їх не можна звести до „протокольних” речень – вони або не підлягають перевірці, або в їх склад входять „псевдо поняття” (наприклад, „абсолют”, „субстанція”), або тому, що не підлягає перевірці дедуктивний висновок. І лише речення третього класу є науковими.

Карнап оголосив поняття „атомарний факт”, „простий об’єкт”, „елемент світу” і т. ін. „неприпустимою метафізикою”, обмеживши задачу філософії логічним аналізом мови, її синтаксисом, так як логіка науки, з точки зору Карнапа, є ніщо інше, як логічний синтаксис науки. З цих позицій він дійшов до заперечення можливості обговорення запитань, що відносяться до природи реальних об’єктів і їх відношення до мови.

Синтаксис вивчає внутрішню структуру знакових систем, правила їх побудови, безвідносно до виконуваних ними функціями. Філософія опинилась, зведеною до теорії лінгвістичних форм, зводом формальних правил, незалежних від значення слів і речень.

В подальшому, запевнившись в обмеженості синтаксичного підходу, неопозитивісти дійшли висновку про необхідність семантичного аналізу мови.

Семантика – розділ мовознавства, в якому досліджуються проблеми, пов’язані зі змістом, значенням і інтерпретацією знання і знакових висловів. Семантичні проблеми займають важливе місце в філософії, вони пов’язані із з’ясуванням питань про сутність і функції мови, її співвіднесенням з мисленням і роллю в пізнанні. Досліджуючи роль мови в пізнанні і спілкуванні, а в зв’язку з цим природу абстрактного мислення, рівні абстрагування і інші гносеологічні питання, а також проблеми соціології, логічні семантики відновили традиційні філософські проблеми. Разом з тим традиційні філософські проблеми ставились і розв’язувались в логічній семантиці з непозитивістських позицій – як вивчення не самого світу, а мислення про світ, тобто тієї понятійної структури, яка розглядалась як структура самого світу. Об’єктивна реальність залежить від інтерпретації суб’єкта, вона існує лише завдяки його існуванню. Об’єктивний світ опиняється за межами пізнання.

Один із основних принципів логічного позитивізму – принцип верифікації, згідно з яким критерієм істинності і обміркованості речень є їх співвіднесення з фактами чуттєвого досвіду. А так як цей критерій можна віднести лише до чуттєво перевіряємих речень, неверифіційованими, тобто такими, що не підтверджуються, і як наслідок, необґрунтованими опиняються закони і загальні положення науки. Неверифіційованими є і всі вислови стосовно минулого і майбутнього.

56. І. Кант та коперніканський переворот у філософії: «Критика чистого розуму» (Вступ. Трансцендентальна естетика).

Іммануїл Кант - німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії, що стоїть на межі епох Просвітництва і Романтизму. Суть «коперниканського перевороту у філософії» полягає у наступному.Кант запропонував нову систему відліку, новий «початок координат». Всі труднощі гносеології раціоналізму і емпіризму він пов'язав з головною посилкою всієї класичної філософії - з тезою про те, що наші уявлення повинні рахуватися з реальністю поза нами, суб'єкт з об'єктом, з «субстанцією». Критика розуму виходить з протилежної посилки: ми можемо знати тільки той порядок явищ (а тим самим і самі явища), який покладено самим розумом. Це не субстанціональний, а «пізнавальний» порядок. Порядок у об'єкті, що належить приведенням усього різноманіття явищ до субстанції за допомогою підведення їх під онтологічні категорії, не первинний, а похідний від порядку пізнавальних дій, які постають одночасно як об'єкти. Кант, таким чином, запропонував нове розуміння принципу упорядкування явищ, новий спосіб «центрації», якщо використовувати термінологію Дельоза. Новою точкою відліку, новим центром, «Сонцем» системи став суб'єкт. Постмодернізм ж спростовує сам принцип «центрації», як об'єктивний, субстанціональний, так і суб'єктивний, «конструктивно-креативний» і стверджує принцип «децентрації» і пов'язану з ним «деконструкцію». Якщо для Канта в потоці становлення інваріантним виявляється трансцендентальний суб'єкт, навколо якого обертаються феномени як природного, так і індивідуального психічного життя, то в постмодернізмі саме «Сонце», сам суб'єкт виявляється позбавленим ідентичності і теж тоне у потоці «становлення ». «Центр» скасований, «центр» відсутній. Здавалося б, що ці дві позиції діаметрально протилежні і виключають будь-який спадкоємний зв'язок, єдину логіку еволюції. Проте такий зв'язок є. Нам видається, що постмодернізм і є логічне завершення всієї суб'єктивістсько-крииіцістской традиції. Почавши з деструкції об'єкта, закінчили деструкцією суб'єкта.