51. Філософія як ідеологія: „Лунь юй”

"Лунь Юй" - збірник бесід і суджень Конфуція, складений його учнями. Основна ідея «Л.Ю.» - виховання людини конфуціанської цивілізації, яка будується на основі шанування, любові та віри у давнину, на основі розширення людиною дао, у теперішньому - на основі створення з людського субстрату нової людини родини Піднебесної . В «Л.Ю.» будується філософія дао і де: дао генерується з сімейних відносин «шанування батьків і старших братів» і являє собою гармонійне поєднання п'яти норм (жень, і, чи, синь, чжі ). Де є внутрішньою якістю кожного індивіда і навіть кожної речі, якість що забезпечує найкращий спосіб індивідуального існування. У такому розумінні де подібне до самозбереження і жаги життя. Де- це внутрішня сила, що протистоїть зовнішнім впливам. Ідеальне втілення людського де для Конфуція - гуманність – жень. Де і його втілення в жень – те, завдяки чому дао здійснюється у Піднебесній.Слово жень вживається і як людина серед людей. Сам же Конфуцій використовує його в значенні доброта правителя до підданих, наполягаючи, що жень - це виключна якість благородного мужа і не притаманна жебракові. Для Конфуція благородний муж - це правитель або представник аристократичних верхів, на відміну від нижчої або маленької людини, зайнятої працею. Доброта правителя для Конфуція - це спокійна, самодостатня любов - прив’язаність благородного мужа до людей, в основі якої лежить принцип самообмеження, або золоте правило конфуціанської моралі: не нав’язувати іншим того, чого не бажаєш собі; зміцнювати інших у тому, у чому бажаєш зміцнитися сам, і просувати їх на те, на що бажаєш просунутись сам. Термін Лі означає обряди, що дають можливість подолати політичні конфлікти, а також храмові і двірські ритуали, форми поведінки сановників у ставленні до народу.. Принцип лі символізує норму суспільного життя, з якою правитель залишається правителем, сановник - сановником, землероб - землеробом, батько - батьком, син -сином. «Правитель повинен керувати підданими через принцип лі», - гово­рив Конфуцій. А це означає: не слід дивитися на невідповідне, не слід слухати невідповідне, не слід говорити невідповідне, якщо невідповідне не відповідає принципу лі. Лі - це зовнішній аналог жень. Жень - внутрішній зміст лі, те, що наповнює його певним змістом. Для Конфуція жень і лі - це парні поняття - єдність внутрішнього і зовнішнього в людині, яка ґрунтується па пізнанні людиною власне своєї небесної природи.

57. П’єр Абеляр та контекст середньовічної філософії: «Історія моїх поневірянь»

Середньовічний світ виходить з того, що істина вже відкрита і тому її лише треба зрозуміти. Це спричинило увагу до відкриття таких явищ, як совість, відповідальність, самосвідомість. Тобто спасіння передбачало звертання по душу, розкриття її перед Богом, відповідно, самопізнання розглядалося як богопізнання, а сповідь перетворювалася на стиль філософствування.

П’єр Абеляр – найбільш яскрава фігура західноєвропейської середньовічної філософії. Його автобіографія  “Історія моїх поневірянь” показує душевний світ людини, яку неперервно переслідує церква. Відрядним для Абеляра в “Історії моїх поневірянь”є його вкрай високе уявлення про власну особистість. Крок за кроком, описуючи своє життя, Абеляр не втомлюється згадувати про всі великі та малі успіхи. “Історія моїх поневірянь” повна схвалення розуму и різноманітних талантів Абеляра Автобіографія Абеляра свідчить про те, що він аніскільки не розкаявся в минулій “гордині” та, розповідаючи про своє життя, більш за все боявся пропустити які-небудь подробиці, здатні увічнити його славу в очах нащадків. Як показує “Історія моїх поневірянь”, її автор чудово враховував ту обставину, що проти нього виступають не окремі особистості, а сильна та згуртована група людей, наділених великою владою у церкві й не бажаючих миритися з його діяльністю. Ось чому, характеризуючи супротивників, з якими йому довелося боротися, и розглядаючи причини, що змусили довгі роки переслідувати його, Абеляр незмінно застосовує одне й те саме слово - “заздрість” (invidia) .

Відрядним для Абеляра було вирішення проблеми віри та розуму, як першочергової. Давньогрецька філософія, стрижень якої Абеляр бачив у діалектиці, приваблювала його більше за християнську теологію. Однак він не намагався замінити християнське вірування філософією. Як мислитель Середньовіччя, він вважав, що перше поняття ширше та глибше за друге. Відповідно до цього можна звести абелярівське розуміння діалектики до трьох основних положень:

1. сумнів, що розповсюджується на священні авторитети, однак не на саме Писання;

2. максимальна самостійність філософа-дослідника;

3. вільне та критичне відношення до теологічної проблематики.

Історична заслуга Абеляра полягає в тому, що він виокремив сферу чуттєвого пізнання, де виникають універсалії. Універсалія, у свою чергу, являє собою «річ», що в якості незмінної сутності існує в усіх одиничних речах свого класу. Тобто в процесі пізнання речей людський розум відволікається від тих властивостей та ознак речі, що настільки індивідуальні, що їх неможливо «відірвати» від даної речі. Обминаючи ці властивості, він як би «збирає» ті їх якості, що об’єднують дану річ з іншими речами того ж «статусу». У цьому і полягає процес абстракції, відволікання, утворення універсалій. Останні, на думку Абеляра, існують тільки в людському розумі. Звідси випливає, що будь-яка річ в усій її конкретній індивідуальності, що визначається її формою, ніколи не може бути доступною людському розуму, адже таке граничне, досконале знання міститься лише у вічних ідеях Бога-творця.