Великобританія

Під час Другої світової війни Великобританія зазнала значних матеріальних, фінансових та людських втрат. 245 тис. осіб загинули, 278 тис. було поранено. На 10 % зменшилося промислове виробництво, обладнання вичерпувало свій амортизаційний ресурс. Витрати на війну становили 25 млрд ф. с., державний борг сягнув 23,7 млрд ф. с., зовнішній борг – 3 млрд ф. с., втрачено 25 % національного багатства. Збільшилася економічна залежність від США. Країна втратила ринки на Близькому Сході та у Південно-Східній Азії, а з 1947 року і в Індії, Бірмі, Цейлоні. Розвал колоніальної імперії ослабив Великобританію. Перед країною постали серйозні економічні проблеми, вирішення яких залежало від політичної волі лейбористів та консерваторів.

У 1945 році урядом К. Етлі була розроблена лейбористська економічна програма “обличчям до майбутнього” лівого спрямування. Проголошувалося про необхідність створення соціалістичної співдружності Великобританії, розвитку змішаної економічної системи зі збільшенням державної власності. Було націоналізовано засоби зв’язку, транспорт, газову та вугільну промислові­сть, частину електроенергетики. Відновлено діяльність профспі­лок. Створювалася система соціального страхування.

У зв’язку з гострою фінансовою кризою, викликаною дефіцитом обігових коштів, у липні 1948 р. Англія приєдналася до плану Маршалла. Це дало їй можливість отримати 2,3 млрд дол. у вигляді поставок товарів і 337 млн дол. – кредитів. 1949 року лей­бористи провели девальвацію фунта стерлінгів на 30,5 % (1 фунт ст. = 2,8 дол.). У свою чергу, це викликало значні інфляційні процеси. Від кризи Англію врятувала війна у Кореї. Поставки війсь­ково-стратегічних товарів та сировини дозволили накопичити фі­нансові ресурси і відмовитися від участі у плані Маршалла. У 1951 р. виробничі показники на 1/3 перевершили показники 1937 року. У 1951 – 1952 рр. обсяги сільськогосподарського виробництва зросли на 50 %.

1951 Року на парламентських виборах до влади прийшов консервативний уряд у. Черчиля, який:

– провів часткову денаціоналізацію промисловості;

– активно стимулював створення монополістичних об’єд­нань (відбулася грандіозна централізація виробництва в руках концернів “Віккерс“ – 100 тис. працюючих, “ІКІ“ – 120 тис. осіб, “Бритіш петролеум“ та “Ройял Датч – Шелл“ – 250 тис. осіб);

– здійснював структурну перебудову економіки на основі НТП (з’явилися нові промислові регіони: Зах. Мідленд та південний схід країни, розвиваються нові прогресивні галузі: автомобіль­на, авіаційна, електронна);

– Європі нав’язувалася економічна та політична гегемонія (не увійшовши у 1957 р. до Спільного ринку, Англія зініціювала створення у 1960 р. зони вільної торгівлі, до якої увійшли Англія, Данія, Швейцарія, Норвегія, Австрія, Швеція та Португалія, але економічного розвитку це об’єднання не мало);

– у межах НАТО відбувалася активна мілітаризація економіки.

Під знаком цих перетворень Великобританія розвивалася до кінця 70-х років, але перебувала у складному становищі. З одного боку, швидко розвивалися гігантські монополії в передових галузях виробництва, які диктували умови на ринку та здійснювали серйозний вплив на внутрішню та зовнішню політику урядових кіл країни. З іншого – збільшувався державний сектор економіки, що охоплював в основному старі традиційні галузі господарства, його продукція не була достатньо конкурентоспроможною, тому що повільно прилаштовувалася до новин НТП.

1979 р. уряд консерваторів очолила М. Тетчер, яка запропонувала нову радикальну економічну програму, яка в історію вві­йшла під назвами “неоконсерватизм“ або “тетчеризм“.

Ідеологічною основою програми були такі елементи:

– сприяння вільному підприємництву;

– розвиток особистої ініціативи;

– проповідування крайнього індивідуалізму;

– повернення суспільства до “вікторіанських цінностей“ (по­вага до закону, порядку, релігії, сім’ї; бережливість, працелюб­ність тощо).

На шляху реалізації програми було здійснено такі етапи:

– застосування політики “монетаризму” (зменшення податків та видатків бюджету, обмеження діяльності профспілок, неперспективні підприємства перестали субсидуватися);

– денаціоналізація промисловості (газова, сталеплавильна, електротехнічна галузі; водозабезпечення; телекомунікації);

– створення умов “здорової конкуренції“, особливо в ціноут­воренні;

– розвиток дрібного та середнього бізнесу;

– захист ТНК;

– здійснювалася приватизація житла;

– зменшено подоходні податки та кількість чиновницького апарату (налічувалося усього 16 міністерств негалузевого характеру).

У результаті здійснюваних економічних заходів продуктивність праці становила 2,5 % річних (поступалася лише Японії), а темпи економічного зростання – 3 – 4 % річних (найбільші серед європейських країн). Швидкими темпами зростала капіталовіддача. Інфляція утримувалася в межах 6 %. Споживчі витрати населення виросли на 6,5 %, приватні капіталовкладення – на 10,3 %. Доходи населення зросли на 5 %, а норма заощаджень зменшилася до 1,3 %, що свідчило про розширення особистого споживання та високий внутрішній попит. Зайнятість в економіці зросла на 1,2 % (в основному у сфері послуг), без роботи залишилися лише 1,9 млн осіб. Сформувався середній прошарок суспільства. Разом з тим негативним наслідком реформ стала різка поляризація суспільства. Середній дохід на душу населення в реальному обчисленні за десять років зріс на 23 %, але більше 20 % сімей мали річний дохід нижче 4 тис. ф. ст., що було достатньо низьким прожитковим рівнем англічан.

Отже, “неоконсерватизм“ або “тетчеризм“ підтердив, що капіталістична система є гнучкою, здатною пристосовуватися до змін соціально-економічних умов, модернізовуватися.

Японія

2 вересня 1945 р. капітуляцією Японії завершилася Друга сві­това війна (6 серпня 1945 р. відбулося атомне бомбування м. Хіро­сіми, а 9 серпня – м. Нагасакі). Згідно з рішеннями Потсдамської декларації (26 липня 1945 р.) у країні вводилося правління купа­ційного уряду. Реалізація в 1945–1951 рр. плану Доджа–Макар­тура сприяла ліквідації мілітаризму та розвитку демократизму.

План Дж. Доджа (американський банкір та підприємець) і Дугласа Макартура (генерал, керівник окупаційних військ в Японії) передбачав:

– повернення японського суспільства до буржуазних лібераль­них цінностей;

– запуск ринкового механізму вільної конкуренції;

– розпуск “дзайбацу“ – феодально-мілітаристичних корпорацій (Міцуї, Міцубісі, Суматимо, Якута та ін.);

– демонополізацію економіки;

– розвиток вільної торгівлі;

– завершення земельної реформи (1946–1948 рр.);

– проведення податкової реформи (податки зросли на 65 %);

– введення ліберального трудового законодавства;

– створення неформальних штурмових мозкових груп для вирішення технічних виробничих завдань;

– прийняття нової Конституції (3 травня 1947 року).

З червня 1951 року Японія стає тилом воюючої проти Кореї американської армії, що сприяло економічному піднесенню, особ­ливо військової галузі. Вартість американських військових замов­лень зросла до 2,5 млрд дол.

Довоєнний рівень розвитку господарства був досягнутий у 1954 році, а середній рівень західноєвропейських країн – у середині 70-х років, коли завершився процес індустріалізації. У 1952 р. у країні було створено “Спеціальний рахунок для промислових інвестицій“. Японія вступила в МВФ, а в 1955 р. стала членом ГААТ. Відбувався активний розвиток зовнішньоторговельних зв’язків:

– 1952 р. було дозволено створювати експортні картелі;

– 1953–1954 рр. укладаються договори про дружбу та мореплавство зі США.

Упродовж 15 років економіка Японії зростала в середньому на 11 % у рік, що було найвищим темпом зростання у світовій історії. У 1961–1970 рр. середньорічні темпи валового національного доходу становили 11 %, за цим показником Японія поступалася лише США. У кінці 70-х рр. інвестиції в основний капітал становили 34,7 % ВНП, що також було найкращим показником у світі. Японія посіла четверте місце у світовому експорті (7 %).

До основних чинників так званого “японського чуда” потріб­но віднести:

– раціональне поєднання ринкових важелів із державним регулюванням економіки;

– визначення і реалізацію загальнонаціональних інтересів та здійснення політики протекціонізму;

– строге лімітування іноземних інвестицій та ефективне їх використання;

– використання іноземних ноу-хау та впровадження 10 тис. нових технологічних процесів;

– високі затрати на НД та ДОКР;

– упровадження матеріало- та енергозберігаючих технологій;

– праця висококваліфікованих кадрів та зростання реальної заробітної плати на 6,3 %.

У 80 – 90-х рр. в Японії здійснюється структурно-техноло­гічна перебудова економіки в напрямі розвитку мікропроцесорної техніки, інтегральних схем, обліково-вимірювальної техніки, біотехнологій та реалізовується програма створення “Японської моделі суспільства громадянського добробуту“.

Програма мала ліберальний характер і передбачала:

– мінімізацію асигнувань на соціальні програми;

– активізацію трудової мотивації;

– реалізацію принципу рівних можливостей;

– перетворення Японії в технологічну державу;

– самозабезпечення на 71 % продуктами харчування;

– запровадження екологічних стандартів та чистих технологій.

До 1995 р. частка японських кредитів у світі становила 53 %, а до кінця століття нетто-активи досягнули 1 трл дол.

У технотронній державі 60 % території становлять ліси та заповідники (27 національних парків, 54 квазінаціональні парки, 298 префектурних парків, 500 заповідників та заказників).