Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються

Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн упродовж повоєнного періоду, крах колоніальної системи призвели до появи кількох груп країн, різних за рівнем розвитку окремих галузей та господарства в цілому.

Окремо від них стоїть Китай, який у 70–90-х рр., проводячи збалансовану політику, спрямовану на трансформацію командно-планової економіки в ринково орієнтовану, формує особливу еко­номічну систему державного капіталізму і перетворюється на одну з наймогутніших країн світу.

Курс на реформи був прийнятий партійно-державним керівництвом у 1978 році і передбачав поетапний перехід до ринку під контролем держави:

1) 1978–1984 рр. – здійснювалася реформа в сільському госпо­дарстві. Основною виробничою одиницею стає сімейне подвір’я, що перебуває на сімейному підряді. Зацікавленість у результатах гос­подарювання, раціональна організація праці, покращання землевпорядкування та структури посівів призвели до підвищення про­дуктивності праці (збори зернових зросли на 1/3, у 2 рази збільшилося виробництво бавовни та масляних культур). Доходи населення зросли удвічі;

2) з 1984 р. розпочалася структурна перебудова промисловості. Розширювалася самостійність підприємств у виробленні стратегії та перспектив виробничої діяльності з урахуванням пот­реб ринку. Активно розвивається дрібний та середній бізнес. Дер­жава сприяє залученню до комерційної та інвестиційної діяльнос­ті іноземного капіталу;

3) на даному етапі розвитку китайського суспільства головним завданням партійно-державного керівництва є досягнення еко­номічної стабілізації та вирішення демографічної проблеми (на­селення становить 1,2 млрд осіб та помірно зростає).

Особливу роль у ринковій орієнтації країни відіграють провінція Гуандун та Гонконг.

Окремою моделлю індустріалізації є т. з. “молоді азійські тигри” – Південна Корея, Малайзія, Тайвань, Гонконг та Сінгапур.

У період з 1962 до 1988 рр. відбувся прорив у світове господарство Південної Кореї. У своєму бурхливому розвитку країна спиралася на власні ресурси, вдале застосування централізованого планування з використанням середньо- і довгостроко­во­го планування та реалізацію цільових програм із суворою системою контролю господарської діяльності і безжальною ліквідацією бан­кротів. Державне регулювання економіки, запозичення закордонних технологій (з 1962 до 1982 рр. між Кореєю та іншими країнами було укладено 2 281 угоду на суму 681 млн дол., що станови­ло 47,7 % суми прямих інвестицій; із 6 тис. закордонних ліцензій – 50 % належали японцям) при дешевій робочій силі сприяли завершенню процесу індустріалізації країни. Було створено нові галузі промисловості: гірничорудну, кольорову металургію, автомобільну, машино- та суднобудівну. Вражаючих успіхів досягли експорто­орієнтовані галузі – електронна та електротехнічна (у 1989 р. їхня частка становила 30 % загального обсягу виробництва).

Достатньо авторитарний уряд Південної Кореї надавав у своїй діяльності пріоритет у здійсненні не політичних, а економіч­них реформ з метою:

– фінансово-грошової збалансованості (держава зберігала у своїх руках всі фінансові та валютні ресурси, формуючи основні пропорції суспільного виробництва);

– всебічного заохочення експорту (13 місце у списку основних торговельних держав);

– сприяння прямим іноземним інвестиціям;

– визначення стратегічних пріоритетів розвитку семи галузей виробництва (машинобудування, електроніка, текстильна про­мисловість, чорна і кольорова металургія, нафтохімія, кораблебудування);

– концентрації виробництва;

– налагодження обов’язкового обміну між приватними фірмами науково-технічною інформацією.

В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний та державний сектори економіки. Уряд цієї країни бачить у привати­зації шлях підвищення темпів економічного зростання. У 1986–1990 рр. було передано у приватну власність підприємства держав­ного сектору.

Крім того, що Малайзія є основним постачальником на світовому ринку каучуку та маслинової олії (60 % світового виробництва), малайзійці зуміли досягти значних успіхів у розвитку мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних систем для верстатів, роботоманіпуляторів. Іноземні інвестиції вкладаються у розвідку та видобуток нафти і газу, промис­лове виробництво за умови здійснення активної експортної політики. У країні налічується 700 іноземних компаній.

У середині 60-х років чотири країни – Бразилія, Мексика, Аргентина та Індія, забезпечували 43,4 % вартості продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною структурою господарства. Якісні тенденції промислового розвитку цих держав отримали назву “експортно-промислової орієнтації”.

Бразилія – величезна латиноамериканська країна, яка посідає п’яте місце у світі за чисельністю населення та територією (8,5 млн кв. км), за виробництвом окремих видів промислової продукції не поступається розвиненим країнам. Економічне піднесення розпочалося у с. 60-х років в умовах реалізації програми “економічне оздоровлення країни після анархії та хаосу”. Основним чинником економічного зростання стало залучення у країну інвестицій іноземного капіталу та міжнародних корпорацій. Краї­на активно нарощувала боргові зобов’язання. Основним гаслом стало “займати, хто скільки зможе”. ”Займали” під усе – від створення військової промисловості до будівництва ГЕС та гігантських стадіонів. Від с. 70-х до с. 80-х років борги сбільшилися з 50 млрд до 100 млрд дол. Водночас ВВП збільшився на 150 % і сягнув 200 млрд дол., прибуток на душу населення подвоївся, сформувався численний середній клас. У кінці 70-х років річний приріст ВВП у середньому становив 9,2 %, що було найкращим показником у світі. Бразилія посідає п’яте місце у світі з випуску тракторів та інших сільськогосподарських машин. Розгорнуто біотехнологічне виробництво. Було розроблено і введено в дію нові покоління ядерних реакторів, на основі яких у країнах Латинської Америки діють АЕС. За лічені роки Бразилія перетворилася в найбільшого виробника багатьох високоякісних товарів: від літаків та холодильників до автомобілів та комп’ютерів, тут зосереджено 30 % світових лісових масивів. Бразильська продукція відповідає кращим світовим стандартам. У країні збудовано мережу сучасних автодоріг. Міста Сан-Пауло та Ріо-де-Жанейро називають містами ХХІ ст. Бразилія за обсягами ВНП входить у десятку найбільших індустріальних країн світу.

Одночасно зі швидкими темпами економічного зростання відбувалася різка поляризація бразильського суспільства. До кінця 70-х років прибутки 1 % найбільш багатих громадян перевищили прибутки 50 % найбідніших. Бразилія тільки на 20 % забезпечує себе нафтопродуктами і відчутно реагує на коливання цін на світовому ринку. Серйозною проблемою для країни є боротьба з корупцією.

Повоєнний період в економічному розвитку Мексики характеризувався нестабільністю. Тільки з другої половини 80-х рр. роз­починається процес оздоровлення економіки під час реалізації неоліберальної доктрини президента Карлоса Салинаса де Гортари, що передбачала:

– лібералізацію цін на основі попиту і пропозиції;

– обмеження державного регулювання економіки;

– ліквідацію державних субсидій та розвиток вільної конкуренції;

– створення привабливого інвестиційного клімату.

На початковому етапі реформи було здійснено роздержавлення неперспективних компаній (195 компаній), що сприяло пос­туповому накопиченню та перерозподілу фінансових ресурсів. Урядова політика спрямовувалася на розвиток галузей, що забезпечувалися місцевою сировиною та ресурсами. Розвиваючи галузі обробної промисловості, країна наблизилася до США. Частка об­робної промисловості у США становила 79 %, а в Мексиці – 75 %. Постійним джерелом надходження капіталів до Мексики стала нафта, що перетворило її на одну з найбільших нафтовидобувних країн та привабливий міжнародний інвестиційний осередок. Най­більші позики і кредити були отримані державною нафтовою кор­порацією “Пемекс” на суму 11 млрд дол. терміном на 11 років. На початку 90-х рр. темпи економічного зростання перевищили ана­логічні показники всіх розвинених індустріальних країн. Накопичення фінансових ресурсів збільшилося у 2,5 раза. Активно формується середній клас. З 1977 р. до 1981 р. у країні щорічно створювалося в середньому по 900 тис. нових робочих місць.

Разом з тим економіка Мексики все ще залежить від іноземних монополій. Незважаючи на 200-річне британське панування, сучасна Індія (у 1947 р. завоювала незалежність) – це індустріаль­но-аграрна держава, що має власну космічну технологію, ядерну енергетику, металургію та машинобудування. Це стало можливим завдяки створенню в 60–70-х рр. могутнього державного сектору економіки поряд з приватним. Уже у середині 70-х рр. 30 % промислового виробництва належало державному сектору, у т. ч. нафтова компанія “Есо”. Одночасно уряд інвестував значні капіта­ли у провідні галузі групи А, зокрема металургію. Індія повністю забезпечує себе металом і є одним із найбільших центрів важкої промисловості в Азії. Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, у країні розвиваються сучасні галузі промисловості – хімічна, машинобудівна, нафтопереробна, енергетична.

У країні з 1 млрд населення, починаючи з 60-х рр., уряд здійснює аграрну програму “зелена революція”. У ході її реалізації будуються іригаційні споруди, удосконалюється використання хімічних добрив, апробовуються високоврожайні сорти зернових культур, здійснюється селекція породистих тварин.

Разом з тим економіка Індії розвивається суперечливо, цьому сприяє неписьменність частини населення, час від часу голод та етнічні і релігійні конфлікти.