Економічні погляди на принципи оподаткування Дж. С. Міля і а. Вагнера. Жан Батист Сей

На межі XVІІІ–ХІХ ст. формується “нова хвиля” у класичній школі. Провідними представниками цієї економічної течії були: англійці – Д. Мак-Куллох, Д. Міль, Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. С. Міль; французи – Ж.-Б. Сей, Ф. Бастіа та американець – Г. Ч. Кері. Велику увагу вони приділяли вивченню таких категорій як вартість, ціна, капітал, прибуток, заробітна плата, рента. Зокре­ма, Дж. С. Міль у праці “Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії” (1848 р.) вивів кілька важливих визначень:

– капітал – це раніше нагромаджений матеріальний продукт праці, що авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили. Міль розрізняє основний та оборотний капітал;

– заробітна плата – це частина капіталу, що витрачається безпосередньо на купівлю робочої сили або як плата за працю;

– прибуток – це винагорода за стримування від споживання. Прибуток зростає тоді, коли зменшується вартість праці і нав­паки;

– ціна – це завжди ціна обміну, вона визначає вартість речей відносно грошей, тобто ту кількість грошей, які можна обміняти на річ.

Дж. С. Міль в “Основах політичної економії...” основні прин­ципи оподаткування узагальнив у таких положеннях:

– рівність податків за ознакою рівновеликих тягарів, тобто прогресивність оподаткування;

– не оподатковувати прожитковий мінімум;

– не оподатковувати суми заощаджень та інвестицій;

– шкоду національному капіталу завдає не сама податкова система, а надмірний сумарний тягар податків.

На відміну від своїх попередників, Адольф Вагнер у своєму ставленні до оподаткування вперше поєднав індивідуальні та дер­жавні інтереси. А. Вагнер відкинув твердження, що податки – “необхідне зло”, чи “велике зло”. Він сформулював вісім принципів оподаткування: дохідність та еластичність (фінансові принципи); раціональний вибір джерел та видів оподаткування (економічні принципи); універсальність та рівність оподаткування (еко­номічні принципи), визначеність, зручність та малозатратність.

З огляду на зазначене необхідно зауважити, що впродовж трьох із половиною століть зміст та вибір принципів оподаткування істотно не змінився, але на перший план виходять принципи економічної ефективності, дешевизни, гнучкості (еластичнос­ті), транспарентності (прозорості), справедливості.

Жан Батист Сей

Сей є автором популярного в Європі “Трактату з політичної економії”, який уперше побачив світ 1803 p., а потім багато разів перевидавався, і підручника “Повний курс політичної економії” (1830 p.).

Ж. Б. Сей за основу бере багатство. Багатство – все те, що становить цінність. Цінність визначається корисністю (спожив­чою цінністю). Виробляти предмети, які мають якусь корисні­сть, значить виробляти багатство, оскільки корисність предме­тів – це першооснова їхньої цінності, а цінність є багатство. Сей стверджує, що створюється не матерія, а корисність маси матеріалів, з яких складається світ; вона не може бути ані зменшена, ані збільшена. Чим більша корисність, тим більша цінність, тим більше багатство нації. Тому праця продуктивна й у виробництві, й у сфері послуг.

Так завдається удар по фізіократах, які стверджували, що джерело багатства – у сільськогосподарському виробництві. Так корегується А. Сміт, який вважав, що цінність не створює вар­тості, а отже, і багатства: “...це і государ зі своїми чиновниками й офіцерами, а також сюди мають бути віднесені як деякі з найсерйозніших і поважних, так і деякі з легковажних професій: священики, музиканти, юристи, лікарі, письменники будь-якого напряму, актори, паяци, музиканти, оперні співаки, танцівники тощо” [58].

Ж.Б. Сей виходить на сучасний підхід до нарахування національного доходу і в цьому його заслуга, яка визначила його місце в історії економічних концепцій.

Цей концептуальний підхід виводить його й на основний висновок, що панує в політекономії, – про три фактори виробниц­тва: працю, капітал та землю.

Ж.Б. Сей висловлює ідею професійних знань, які є складником нагромадженого досвіду, такого необхідного для ефективності виробництва або торгівлі; до них він включає і знання управління. Сей не тільки і не стільки теоретик, він практик-підприємець, який посилено використовує англійський досвід організації як тех­нічного, так і економічного менеджменту і маркетингу.

Поєднання трьох факторів виробництва – капіталу, праці й землі– це кредо Ж. Б. Сея. До речі, найманий працівник має капітал – знання та досвід. Проблему збуту Сей висуває на одне з основних місць і в бізнесі, і в теорії. Говорячи про значення політекономії, підкреслюється її важливість у справі управління державою і домашнім господарством. Сей говорить, що теорія обміну та збуту змінить усю політику світу. При цьому в освіті, пізнанні законів, що управляють суспільством, провідна роль належить середньому класу. “… саме в цьому класі суспільства, кажу я, і народжується просвіта. Звідси вона поширюється як на сильних світу сього, так і на простий народ” [58].

В історії економічної думки відомий закон Сея, який виводиться з теорії збуту. Потреби людини – двигун виробництва. Цін­ність продуктів визначається їхньою корисністю. Виробляється корисність і реалізується в обміні. Обмінюються корисністю на підставі її цінності. Виробництво породжує свого споживача, покупця як у продажу, так і в купівлі. Гроші виступають тільки як посередники; після А. Смітам у Ж. Б. Сея вони є колесом обігу.

За цією ознакою недовиробництва бути не може, а можливий тільки вияв диспропорцій. Тобто виробництво в окремих галузях недовиробило. Пропонування автоматично породжує попит –такий висновок Сея, так говорять його учні. Практично формулюється ідея рівноваги попиту і пропонування, яку обмірковують економісти кінця XIX ст. і XX століття.

І як підприємець, і як теоретик Сей розглядає індустріальну технологічну революцію  застосування машин. Вигода від зас­тосування машин подвійна. Збільшується маса продуктів, зменшуються витрати виробництва. Примноження продукту викликає зниження ціни на нього. А це в інтересах споживача і насамперед найманих працівників.