Франція

Економічний розвиток Франції в останній третині ХІХ ст. характеризується кількома особливостями – уповільненим промис­ловим розвитком, парцелярністю сільського господарства та швидкою концентрацією банківського капіталу.

Уповільнений процес концентрації виробництва зумовлювався наявністю великої кількості дрібних підприємств (30 % – 5 роб.). Монополії формуються у вигляді картелів, синдикатів та концернів. За 1892–1913 рр. кількість металургійних підприємств зменшилася більш як у два рази, значне скорочення відбулося в гірничодобувній, паперовій та інших галузях промисловості. 1876 р. виник металургійний синдикат “Коміте де форж”, що об’єднав 13 най­більших заводів. Основні підприємства військової промисловості об’єдналися в концерн “Шнейдер Крезо”, в автомобілебудівницт­ві найбільшими монополістичними об’єднаннями стали компанії “Рено” та “Пежо”.

У французькій промисловості необхідно було здійснювати структурні зміни та модернізацію фабрично-заводського обладнання. Це вимагало значних фінансових витрат. Сировинна база була недостатньою, тому собівартість французьких металовиробів була високою, зменшувалася їхня конкурентоспроможність. У промисловому виробництві було зайнято у 2 рази менше продуктивних сил, ніж у сільському господарстві та торговельно-фі­нансовій сфері. Нерозвиненість внутрішнього ринку, низький при­ріст населення затримували у землеробстві потенціальну вивіль­нену робочу силу. На початку ХХ ст. у Франції нараховувалося близько 77 тис. підприємств капіталістичного типу, але із них – майже 68 тис. мануфактур.

Франко-прусська війна підірвала економічні можливості Франції. Втрачено найрозвиненіші, багаті на стратегічну сировину Ельзас і Лотарингію, загинуло 1,5 млн осіб (3,5 % населення). Загальні матеріальні втрати оцінювалися у 10 млрд франків. Конт­рибуційні виплати становили 5 млрд франків.

Втрати у промисловості компенсовувалися активним вивезенням капіталів. Франція забезпечила 30 % світових інвестицій: фінансові вклади 1908 р. – 9,5 млрд у національну економіку, 104,4 млрд за кордон.

На початку ХХ ст. у Франції при 40-мільйонному населенні 2 млн становили рантьє (15 % населення). На зовнішній ринок країна, як правило, виходила з предметами розкоші, парфумами та косметикою, дорогим одягом.

Німеччина

В останню третину ХІХ ст. населення Німеччини зросло з 35 до 50 млн осіб. Загальна чисельність промислових робітників збіль­шилася на третину. Цьому сприяло об’єднання Німеччини. Ліквідовувалися митні бар’єри, формувалося єдине господарське право, фінансова система – це єдиний внутрішній економічний ринок. Велике значення для інвестицій у промисловість мала 5-мільярд­на контрибуція із Франції. Інженерно-технічна думка за якістю впроваджень поступалася лише американській. Як і у США, грандіозне залізничне будівництво стимулювало прискорені темпи розвитку гірничо-добувної та металургійної галузей промисловості. Держава здійснює структурну перебудову – розвивається елек­тротехнічна, автомобілебудівна, хімічна галузі, кольорова металургія. Німеччина за короткий термін перетворилася в індустріально-аграрну державу (50 % становили промислові робітники). Темпи економічного зростання були найвищими серед країн Європи, товари були конкурентоспроможними. До початку ХІХ ст. Німеччина вийшла на друге місце у світі за обсягами промислового виробництва (її питома вага становила 16,5 %) та на третє місце – з вивезення капіталу.

Акціонерна власність починає формуватися із залізничного транспорту у 70-х р. ХІХ ст. У 80-х рр. існувало 418 акціонерних товариств, монополізація охопила всі галузі у вигляді картелів і син­дикатів (300 – 1900 р., 600–1913 р.), у тому числі і військову галузь, 9 банків контролювали 85 % усіх капіталів. Тільки Німець­кий банк, активи якого оцінювалися у 3 млрд марок, був предс­тавлений у 200 промислових підприємствах.

Промислове піднесення в умовах, обмежених стратегічними сировинними ресурсами та територією, швидким зростанням населення та мілітаризацією економіки, підштовхувало монополістичні та урядові кола Німеччини до військової інтервенції, бороть­би за перерозподіл світової колоніальної системи. У кінці ХІХ ст. Німеччина захопила Того, Камерун, Північно-Західну Африку, Каролінські, Маріанські та Маршаллові острови.

Японія

До останньої третини ХІХ ст. Японія перебувала у стані самоізоляції від зовнішнього світу. Сьогунат (військові правителі) Токугава-Миновара з XVІІ ст., по суті, законсервували економічне та політичне життя країни. 80 % населення становили селяни. Японія була типовою аграрною країною, у якій панували феодальні дзайбацу (клани) та відповідна система господарства. Панівне становище посідали самураї (7 % населення).

1868 року імператор Мацухито започатковує процес модернізації суспільства, що отримав назву “революція Мейдзі” (Мейд­зі – освічене правління). Революція здійснювалася одразу у кількох напрямах:

– адміністративна реформа передбачала централізацію імператорської влади через підпорядкування його уряду відповідних префектур;

– соціальна реформа передбачала ліквідацію феодальних привілеїв та створення трьох основних станів;

– освітня реформа передбачала реалізацію урядової програми розвитку системи загальної освіти;

– аграрна реформа передбачала викуп земель, формування державного фонду та надання частки землі селянам;

– упроваджувалося право приватної власності та свободи тор­гівлі, закріплені в буржуазно-монархічній Конституції 1889 року.

Реформи Мейдзі у ході буржуазної революції 1869 р. забезпечили розвиток індустріалізації. У Японії збіглися одразу три економічні процеси – промисловий переворот, індустріалізація та монополізація.

За 10 років (1867–1877 рр.) збудовано більше 500 промислових підприємств. Згодом уряд передав ці взірцеві підприємства у приватну власність за низькими цінами. У ділову етику нових під­приємців впліталися традиції самурайського кодексу честі. Розгортається приватне підприємництво, формуються картелі і синдикати. Промислове піднесення мало вражаючі темпи і продовжу­валося 20 років. Було побудовано тисячі підприємств, протяжність залізниць збільшилася в 20 разів, обсяги сільськогосподарського виробництва зросли у 3,5 раза. З 1900 по 1913 роки темпи щорічного приросту японської економіки становили 12 %, у той час як у США вони становили 7 %, 4 % – у Німеччині та Франції, 2 % – у Великобританії. Зовнішня торгівля з 1870 до 1913 рр. зросла у 28 разів, зокрема експорт  у 46,3 раза (600 млн ієн), імпорт, особливо сировини, – у 21,6 раза. З 1905 до 1913 рр. загальні капітальні вкладення в національну економіку досягли 4 млрд ієн, більш як половину із них становили інвестиції в розвиток промисловості та транспорту. Але промисловість давала лише 40 % національного прибутку. Частка робітничого класу становила усього 1,5–2 % від загальної кількості зайнятих.

Поступова мілітаризація економіки країни та посилення поліцейського режиму зумовили зростання військових витрат (40 % від усіх підприємств). На початку ХХ ст. Японія стала на шлях колоніальної агресії. 1894 року – війна з Китаєм, 1904–1905 рр. відбулася російсько-японська війна, 1910 року анексовано Корею.

Напередодні Першої світової війни Японія залишалася аграр­но-індустріальною країною, 60 % населення концентрувалося в сільському господарстві.