Буддизм

Корені буддизму – у ментальності індусів, в їхній надзвичайній чутливості, сприйнятливості, палкому фанатизмі. Засади буддизму сформував Шак’ямуні, який залишив царський дім, дізнавшись про те, що життя приносить людині страждання, хвороби, смерть; пройшов посвячення у сентаїтів-відлюдників, але відповіді на свої запитання, одвічні запитання людства, не знайшов. Шак’ямуні усамітнюється, в нього настає просвітлення, він стає Буддою – істотою, наділеною досконалими моральними, розумовими та фізичними якостями.

Своє вчення Шак’ямуні розділив на три частини: теорію, або догматику; моральність, або аскетику; практику, або споглядання. Його вчення – логічний висновок брахманізму-індуїзму про ницість життя; рід людський приречений на страждання. Якщо в індуїзмі поглинання душі закінчується Брахманом, то в буддистів поглинання душі у нірвані. Спільним для цих релігій є й учення про переселення душ. Однак існує й багато відмінностей.

Буддизм заперечує центр буття, світову душу, Брахмана. Брак постійності у світовому і земному житті – одна з аксіом буддизму. Це велике Зло (“вогонь, що пожирає весь світ”): “складне рано чи пізно приречено розпастися, те, що народилося, – померти”. Явища зникають одне за одним, минуле, теперішнє й майбутнє знищуються, все минає, над усім тяжіє закон руйнування. Перед смертю всі рівні: багатий і бідний, шляхетний і ниций. Тіло людини – творіння чотирьох стихій: землі, води, вогню та вітру. “Впродовж усього життя тіло служить джерелом пристрастей, хвилювань та мук. Настає старість, і з’являються хвороби – старий б’ється у передсмертних муках”. Однак і смерть не звільняє людину від страждань. Вона знову народжується і знову помирає. Це “колесо, що обертається вічно”. Отже, буття є стражданням, і щоб його припинити, потрібно знищити саме буття, “погасити його в нірвані”.

Існує чотири істини: істина страждань, істина походжен­ня страждань, істина припинення страждань, істина про шлях, що веде до припинення страждань.

Будді приписують творчу силу, сенс вічного буття – вона може спускатися до душі істоти тваринного і навіть рослинного царства і знищується в нірвані – такі догмати Шак’ямуні.

Той, хто хоче врятуватися, повинен дотримуватися правил, охороняти життя будь-якої живої істоти, поважати чужу власність. Забороняються спиртні напої, земні втіхи, прикраси, надмірність у їжі. Пропагується життя у добровільній бідності.

“Утримуйся від усілякого зла, твори добро, тримай у вузді свої думки” – такі засади вчення.

Як видно, витоки цього світосприйняття криються в Законах Ману. Але там підвалини – касти, в буддизмі їх немає. Він проголошує рівність людей за походженням. Мораль Шак’ямуні: “Си­діти ліпше, ніж ходити; спати ліпше, ніж не спати, найліпше – нірвана”. В японському буддизмі нірвана може бути досягнута в цьому земному житті, а не тільки в “чистому”.

Буддизм формує стійкість у боротьбі зі стражданнями, нечутливість до несправедливості, общинний колективізм, самовдосконалення, самореалізацію. Ці риси найяскравіше виявляються у японців, в’єтнамців, корейців.

Різновид буддизму – ламаїзм (Тибет, Монголія, Бурятія). Це так званий північний буддизм. Існує й китаїзований буддизм.

Китайський буддизм (чень-буддизм, дзен-буддизм) має особливості, які відрізняють його від індуського буддизму (махаяни). За махаяною всі живі істоти володіють природою Будди, а тому ставлення до них дбайливе, і рільництво є недозволеним втручан­ням в їхнє існування. Тому касти брахманів і кшатріїв не зобов’я­зувалися до хліборобства.

У Китаї, навпаки, рільництво – обов’язок. Китайська формула життя – “день без праці – день без їжі”. Саме тому буддизм Індії не міг бути підтриманий китайськими імператорами. Не могла спрацювати й теза індійського буддизму про те, що порятунок індивіда можливий тільки разом із порятунком всіх [58].

Китай

Економіка східного рабства характерна і для Стародавнього Китаю. Першою хліборобською культурою вважається культура Яншо (V тис. до н. е.). Характерною для тих часів є гарна мальова­на кераміка, що нагадує еламітські вироби й іншу доісторичну кераміку з Трипілля. У 2000 р. до н. е. китайці мали вже своє пись­мо. Після періоду землеробських культур Китаєм правило декіль­ка династій – Сю (2205 р. до н. е.), Шан (1766 р. до н. е.), Чжоу (1122 р. до н. е.), Цінь (середина II ст. до н. е.).

Серед основних галузей виробничої діяльності – іригаційно-зрошувальне землеробство (рис, зернові, льон, бавовна, прянощі); металургія; ковальство; виробництво залізної зброї; гончарство; ткацтво, особливо шовкове; ювелірна справа; будівництво.

Для розуміння змісту й особливостей економічної системи Стародавнього Китаю потрібно враховувати, що держава виникла та розвивалася у межах географічної замкнутості та тогочасних філософських і політичних уявлень, особливо конфуціанства (Кун-цзи або Кун Фу Дзи, або Конфуцій – 551–479 рр. до н. е., автор записаного його учнями збірника “Лунь юй” – “Бесіди і міркування”), яке перетворилося на державну ідеологію. На перший план висовувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні централізованій владі імператора, що асо­ціювалася з старшинством та мудрістю. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліп­шення добробуту, зменшувати податки.

Конфуцій проповідує первісні засади: багатий народ – бага­та держава; він заперечує розкіш, виступає за помірність споживання, збереження ритуалів, за серединний шлях, суворе і чесне виконання обов’язків, самовдосконалення.

Ринкові відносини – торгівля, лихварство – підривали родоплемінний устрій і общину. Приватна власність не повинна бути культом – на перше місце Конфуцій ставить доброчинність, ети­ку. Кожен повинен виконувати свої обов’язки. На запитання: “Що є життя?”, – Конфуцій відповів: “Не роби людині того, чого не бажаєш собі”. Таке ж положення існувало і у давньоіндуїстсь­ких джерелах, можливо, воно було запозичене Китаєм.

Взаємовідносини між правителем і народом виражалися наступним чином: імператор – вершник, чиновники і закони – вуздечки й віжки, народ – кінь. Щоб добре управляти кіньми, потріб­но правильно їх гнуздати, рівно тримати віжки. Стимулом пот­рібно вважати розмірність сили коней та нагляд за узгодженим бігом останніх; у таких умовах правителю не потрібно кричати, хльостати віжками чи підганяти іншим стимулом  коні й самі по­біжать. Правитель, за Конфуцієм, повинен бути мудрецем. Управ­ління, політика, етика  основне в конфуціанстві.

Великого значення конфуціанство надає родині, тому виникають родинний капіталізм, сімейний підряд (ментальність китайця відрізняється від ментальності німця, росіянина, українця). Вільні общинники були основною продуктивною силою, застосо­вували кругову поруку і колективну відповідальність сім’ї до тре­тього коліна.

Конфуцію належить вислів: “Все тече так само, як вода. Час збігає, не зупиняючись”.

Про значення конфуціанства свідчить такий історичний факт: у 1974 р. КНР обрала шлях ринкових відносин (Ден Сяо Пін). З боку лівих радикалів лунала приголомшлива критика на адресу Конфуція. Але, як казав Конфуцій, “якщо справи правителя пра­вильні, то за ним підуть люди без будь-яких наказів, якщо неправильні, то народ не підкориться йому, попри заклики” [58].

Ці ідеї були на 250 років приглушені в умовах складання об’єднаної Китайської імперії. Ши Хуанді (“перший імператор“) усунув владу давніх князів, поділив державу на нові округи, удос­коналив законодавство, адміністративну систему, ввів єдину гро­шову одиницю. Він побудував великі шляхи та канали, колонізував пустирі, переселяючи людей з густозаселених районів, за­початкував єдині міри і навіть однакового розміру вози у всій країні. Від набігів гунів відділив державу 3 000 кілометровою сті­ною, завширшки більше 10 метрів. Тоталітарне правління досягло практичної завершеності за правління У Ді (140–86 рр. до н. е.), який обмежив владу аристократії, розділивши маєтності на дріб­ніші землі, здійснюючи завойовницьку політику, накладав важкі податки на вищі класи і не раз проводив реквізиції, держава взяла під контроль чеканку монет, було заведено монополію на виробництво і збут солі та заліза. Разом з тим його політика спиралася на філософію Конфуція.

Тільки в II ст. до н. е. Китай вийшов із самоізоляції, налагодивши стосунки з Римом.