Розділ III робота класного керівника з батьками

Сенс життя окремої людини і всієї людської спільноти − у продовженні роду людського. З цього погляду не втратили своєї актуальності думки А. С. Макаренка, який звертаючись до батьків, говорив: „Виховання дітей − найважливіша галузь нашого життя. Наші діти − це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть історію. Наші діти − це майбутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, хорошими батьками і матерями. Але й це − не все: наші діти − це наша старість. Правильне виховання − це наша щаслива старість, погане виховання − це наше майбутнє горе, це − наші сльози, це − наша провина перед іншими людьми, перед усією країною” (Макаренко А. С. Твори: В 7 т. − Т. 4. − К.: Рад. шк., 1954. − С. 335).

У Державній національній програмі „Освіта” („Україна XXI століття”) визначено, що „сім’я несе повну відповідальність за розвиток, виховання і навчання своїх дітей”. Якраз сім’я, виходячи із закономірностей суспільного розвитку, має виступати провідним соціальним інститутом, що бере на себе головні функції виховання молодого покоління. У сім’ї мають бути створені сприятливі умови для виконання нею біологічної, економічної і соціальної функцій. Проте на догоду заангажованим ідеологічним концепціям сім’ю штучно позбавили можливостей повною мірою здійснювати соціальні й економічні функції шляхом громадсько-суспільного виховання. Тому батьки в переважній більшості втратили почуття соціальної відповідальності перед суспільством за своїх дітей, за їх належне виховання. Значна частина батьків не має необхідної психолого-педагогічної підготовки для виконання виховних функцій у сім’ї.

Потрібні значні соціально-економічні зусилля, щоб родинне виховання зайняло належне місце в системі освіти і виховання з погляду загальнодержавних і загальнонаціональних завдань. Уже в системі навчально-виховної роботи школи у кожного юнака і дівчини мають бути сформовані в першу чергу соціально-психологічні цінності майбутніх батька й матері, а потім уже землероба, інженера, лікаря та ін.

Батьки віддають дитину до школи з надією, що вона потрапить до рук розумного, висококваліфікованого, душевного, гуманного вчителя, який і забезпечить її належне виховання. Та цього мало. Лише при спільній, узгодженій діяльності вчителів і батьків можна сподіватися на успіх виховної роботи.

Оскільки переважна більшість батьків не має належної психолого-педагогічної підготовки і позбавлена почуття громадянської відповідальності за належне виховання своїх дітей, класний керівник повинен виступати зв’язуючою ланкою між школою й сім’єю, організатором підвищення педагогічної культури батьків.

Талановитий педагог В. О. Сухомлинський, розмірковуючи про джерела успіху педагогічної праці, зокрема про формування дружного шкільного колективу, в якому „десятки і сотні дітей стають дружною сім’єю”, радив педагогам: „потрібно знати дитину, знати її силу і слабості, розуміти її думки, переживання, бережно доторкатися до її серця. Знати дитину − це та найголовніша точка, де стикаються теорія і практика педагогіки, де сходяться всі нитки педагогічного керівництва шкільним колективом. Єдність педагогічного колективу в керівництві навчально-виховним процесом, педагогічні переконання, які об’єднують учителів у єдине ціле, − усе це стає досяжним, коли зусилля всіх, хто виховує, спрямовані на те, щоб знати дитину” (Сухомлинський В. О. Вибр. пед. тв.: В 5 т. − Т. 4. − К.: Рад. шк., 1977. − С 441).