1. Психолого-педагогічна модель особистості фахівця з вищою освітою

Проблема моделювання особистості фахівця в останні роки у вітчизняній педагогічній науці представлена ​​масивом наукових робіт, що носять як теоретичний, так і суто прикладний характер. Існують різні підходи при моделюванні особистості: акмеолого-історичний підхід (підхід з використанням історичного генезису професії), професіографічний (розглядає модель фахівця як відображення обсягу та структури професійних і соціально-психологічних якостей, знань, умінь), етико-гуманістичний підхід (розглядають особистісні риси) тощо.

Прихильники психолого-педагогічного підходу виділяють в моделі особистості фахівця такі домінантні компоненти, як характеристика професійної спрямованості, опис структури професійних мотивів; опис структури професійних знань, умінь і здібностей, опис структури професійної діяльності на різних стадіях професіоналізації; опис соціальних і матеріальних умов, в рамках яких реалізується професійна активність особистості на різних стадіях професіоналізації; опис основних показників, що характеризують продуктивність, якість, надійність функціонування особистості на різних стадіях професіоналізації. Ряд дослідників під моделлю спеціаліста розуміють кваліфікаційну характеристику. Л.В. Макарова вважає, що модель діяльності фахівця включає в себе кваліфікаційну характеристику фахівця як опис об'єктивних вимог, виконання яких дозволить йому успішно вирішувати свої професійні завдання.

Шайденко В.А. пропонує два визначення моделі особистості фахівця: «звід об'єктивних і тому обов'язкових вимог до фахівця з боку виробництва, тобто майбутньої діяльності »і« стандарт (еталон) планованих якостей випускника: комплексу теоретичних знань і практичних умінь і навичок; професійно значущі особистісні якості фахівця; педагогічних здібностей і педагогічного мислення».

Аналіз джерел з проблеми показує, що мало хто з дослідників проводить чітке розмежування між «моделлю фахівця» і «моделлю особистості фахівця». Узагальнено характеризуючи модель фахівця як комплекс складових, як сукупність професійних якостей (знання, вміння, навички), соціальних, моральних, політичних, психічних, фізичних рис і підкреслюючи, що в даному випадку модель носить узагальнений характер, необхідно відзначити, що модель особистості фахівця повинна розуміти сукупність особистісних характеристик, що сприяють ефективності професійної діяльності.

2. Самовиховання ісаморозвиток майбутніх фахівців з вищою освітою

Самовиховання, самовдосконалення – процес і результат, основна рушійна сила, що рухає людину до вершин досконалості, забезпечує прогрес у формуванні особистості

Самовиховання – свідома діяльність, спрямована на можливу найбільш повну реалізацію людиною себе як особистості. Базуючись на активізації  механізмів саморегуляції, самовиховання передбачає наявність чітко усвідомлених цілей, ідеалів, особистісних смислів. Самовиховання – відносно пізнє надбання онтогенезу, пов`язане з певним рівнем самосвідомості, критичного мислення, здатності і готовності до самовизначення, самовираження, саморозкриття, самовдосконалення. Самовиховання грунтується на адекватній самооцінці, що відповідає реальним здібностям людини, на критичному аналізі власних індивідуальних особливостей і потенційних можливостей. З підвищенням ступеня усвідомленості самовиховання стає все більш значною силою саморозвитку особистості. Самовиховання нерозривно взаємопов`язане з вихованням, не тільки підкріплюючи, але і розвиваючи процес формування особистості.

Професійне самовдосконалення — свідомий, цілеспрямований процес підвищення рівня власної професійної компетенції та розвитку професійно значущих якостей відповідно до соціальних вимог, умов професійної діяльності та власної програми розвитку

Необхідні компоненти самовиховання – самоаналіз особистісного розвитку, самозвіт і самоконтроль. До прийомів самовиховання належать самонаказ, самосхвалення, самонавіювання.

Самоконтроль - систематична фіксація свого стану або поведінки з метою запобігти небажаним виявам та свідомій регуляції особистістю своєї поведінки і діяльності, щоб забезпечити досягнення цілей, норм і правил самовиховання.

Самоаналіз — аналіз своєї діяльності, вчинків, поведінки, свого внутрішнього світу. Він полягає у зіставленні того, що планували, з тим, що зроблено або могло бути зробленим. Допомагає розкрити причини успіхів чи невдач, розвиває самосвідомість і сприяє самопізнанню.

Самоконтроль та самоаналіз - зіставлення прийнятого плану та обов'язків із самовиховання з реальністю, результатами діяльності, встановлення їх невідповідності та внесення необхідної корекції для досягнення запланованого, пошук причин відхилень тощо.

Самопереконання - метод впливу на себе з метою утвердження нових стосунків і ставлення до власних учинків, сутність якого - у висуванні доказів, контрдоказів та їх виваженості.

сутність самонаказу полягає у велінні самому собі. 

амосхвалення - це своєрідне "погладжування" самого себе, висловлювання задоволення собою від досягнутого успіху, зробленого.

Самонавіювання – це процес, при якому людина задіює свою волю, цілеспрямованість та віру для досягнення чіткого кінцевого результату

Методи самовиховання – це сукупність прийомів і способів педагогічного впливу вихованця на самого себе з метою формування й розвитку бажаних і необхідних особистісних якостей та усунення негативних.

Прийоми самовиховання слід розглядати як частковий вплив вихованця на самого себе, як певний одиничний акт у кожному конкретному випадку та методі. 

Сукупність методів та прийомів самовиховання мають становити систему, яка для кожної особи є конкретною, індивідуальною і неповторною. Разом з тим аналіз практики самовиховання дає змогу виокремити групу найбільш поширених методів і прийомів.

• Процес самовиховання починається із самоусвідомлення – усвідомлення вихованцем себе як особистості та свого місця й життєвих орієнтирів у суспільній діяльності. Самоусвідомлення є вищим рівнем розвитку свідомості,

Самопізнання – початковий етап самовиховання особистості, вивчення нею своїх властивостей, системи цінностей, життєвих намірів, провідних мотивів і мотивацій, характеру, темпераменту, особливостей процесів пізнання (відчуття, сприйняття, пам'яті, уваги, мислення, мовлення тощо), завдяки якому адхаданеці» може самостійно визначити, яких успіхів він може досягнути в тій чи іншій ДІЯЛЬНОСТІ, а також проаналізувати можливості вдосконалення своєї повсякденної діяльності,

• Самоспостереження – це «спостереження за своїми діями, думками, почуттями; метод вивчення психічних процесів, властивостей і станів за допомогою суб'єктивного спостереження за явищами своєї свідомості». Самоспостереження грунтується на загальній спостережливості людини. 

Самовиховання здійснюється на основі певних принципів, які є найбільш загальними вихідними положеннями і вимогами особистості до самої себе і визначають мету, ідеали, зміст, методику та організацію процесу самовиховання.

Основні принципи самовиховання:

■ природовідповідності та народності самовиховання;

■ демократичності самовиховання, виховання стійкої громадської позиції та гуманістичної моралі;

■ системності, цілеспрямованості, ціннісної орієнтації виховання та самовиховання;

■ послідовності, неперервності та систематичності;

■ єдності самовиховання та наукового світосприйняття;

■ формування активної життєвої позиції та позитивного спрямування самовиховання;

■ взаємозв'язку виховання та самовиховання і професійної діяльності.